Темна сторона світлого. Біле дитя.

Спогади. Вони бувать різні, загалом. Як вірус, чи хвороба проникають в підсвідомість твою заставляючи плакати, затьмарюють твою голову, вводять в оману на щире майбутнє.

Чи сльози радості то будуть, чи злості. Чи суму за чудовим минулим, чи журби за тим самим "чудовим" минулим. Вирішуєш далеко не ти.

Заставляє задуматись, коли? В який момент твого життя, щось пішло не так? Як це сталось? Чому? Чому ніколи не настанє чудове вчора?

Залишаєшсся тільки ти і суворе теперішнє. Ні радника, ні підтримки якоїсь. В якийсь момент все піде на перекосяк, чи секрет який вспливе, чи слух від ненависників твоїх.

Затуманені очі прозріють й побачуть, то що раніше збагнути ти не міг. Але буде вже пізно, права на помилку нема. Не було й не буде. Що зробиш, то зроблене буде й вернути не зможеш.

В цей момент ти зрозумієш, що чудо було перед тобою, отут, прям ось. Як крихітна пилинка, що осі на носі, а ти й не бачив.

Та як пізно ти прозрієш, то загубиш золото своє. Коли в хвилину скрутну опинешсся на самоті, а ліпший друг твій ворогом опинеться. Коли збагнеш, що ворог твій, був мотузкою життя для тебе, міцною опорою, що зі скали не зірветься, поки друг тримає тебе за ноги й тяне до долини вниз.

Та не означає це, що кожен такий. Та всіх омана підбере, й біду, як той лішай, прикріпить за тобою. Й пізно буде вже, що ніякої руки світлої через пітьму твою не прорветься.

А як не помітиш ти це? Як забудеш ти то, чим існував і заради чого живеш? Що робити будеш ти? Як потонеш і бездні печалі й просторім безнадійнім чарі?

А як все пропаде й ти вдіяти нічого не зможеш? Кулаки до бою піднімеш? Чи як понівечене дитя, на землю впадеш, колачиком звернувшись зі сльозами на очах?

А як рідне твоє, заповідне, пропаде? То, що життя тобі дало й то, що печаль з надії забере.

•——•——•——•——•——•——•——•——•

[???] Максиим!

Раптово він почув доволі знайомий голос. Настільки приємний, милозвучний й чомусь такий затішний. Максим встав, він не міг збагнути, чи то він спить, чи вже погано йому. Але ні, йому не здавалось, він знову опинився тут. В своїй дитячій кімнаті. Піднявши руки, позіхаючи, Максим потер очі. Затім почав витягуватись, ніби-то проспав всю ніч, як в далекому дитинсві. Він давно не відчував себе таким… таким бодрим?

Вставши, він підійшов до дзверкала й побачив… себе?

[Максии] Я?..

Майже шепітом мовив той. Дивно? Правда? Ніби то хвилину назад він був 17-ти річним, а тут знову 12-ти річний. Правда, його це не сильно смутило. Максима вже нічого не дивувало, фактично в нього не лишилось вже емоцій на себе самого. Все що залишилось, це однотипність й нерозуміння.

Він почав роздивлятись далі. Його стіл, на якому постійно були розкидані книжки, які відкривались максимум на уроці й то, для вигляду. Дитячі іграшки, старенький телевізор. Нічого не мінялось. Спогади заповнювали його душу.

Останнім часом, його все частіше й частіше марить. Чи то нерви? Чи може вже й поліклініку потрібно? А може то йому просто здається? Та особливим питанням він це не вважав. Його було якось, не до цього.

[???] Ну Максим, ти ж запізнешсся. Скільки раз мені кричати?

Голос став дедалі зрозуміліший, чуткіший і гучніший. Максим завмер. О так, в цей момент він збагнув, що він не тільки в своїй кімнатці. Він…

Він не міг повірити, він ледь міг дихати. Голос… цей голос. Зібравши сили в кулак він повернувся до вхідних дверей. В проході стояла його мати. Мама. Мамуля. Максим не знав й про що думати, хоча, що в цей момент можна думати?

Вона мов засіяла промінями, ніби сам ангел спистився з небес спустився, щоб приголубити його. Її карі очі були настільки глибокі, що аж хотілось пірнути в них з головою. Шолкове чорняве волосся, було довге, пряме. Руки ледь стримувались, щоб не погладити її. Обличча ніби цвіт ромашки, а усмішка немов нефрит, сіяв і манив.

Максим ні про що не думав. Нічого не робив. Навіть його дихання немов на мить призупинилась, а на лиці появилась… появилась посмішка. Стоп? Так! Так, так так! Посмішка! Не накручена, не хибна, не маска чи для скриття емоцій. А саме його, його власна посмішка.

[Мама] Максим? Що ти застив, як той дуб?

[Максим] Мама…

Його ноги самі зробили маленький крок, потім ще один. Він ринувся до неї з обіймами. Обняв так, ніби в останній раз.

[Максим] Мамуля…

Зі сльозами на очах мовив він. Його голос був переповнений переживанням. Хвиля тепла від цих обіймів пройняла його. Здавалось, ці обійми могли тривати вічність. Він не міг зупинити свої сльози, його нічого іншого не цікавило в той момент. Ось, довгоочікуваний момент, він ніби ожив заново. Він плакав і плакав, не міг зупинитись, тай принцепі не хотів. Нарешті, Максии пустив хоча б сльозу.

Він не хотів відкривати очі, не хотів, щоб це закінчувалось. Бодай це сон, чи знову якесь марево. А може він помер. Його не цікавило це, йому було повністю побарабану. Здавалось, навіть якби його охопив голод, або він помирав від раку, він би ніколи не відпустив її.

І тут враз. Він наважився, він захотів побачити її знову й тут. Темнота, немає нічого, пустота. Його міцні обійми тримали повітря, через що, він впав на коліна.

Він дивився на свої долоні, йому було страшно. Його сльози радості вмить змінились на сльози страху. А що… якщо це все? Більше це не повториться? Це було в останнє?

[Максим] Ні! Ні! НІ!

[Максим] Нінініні!

З його щік стікало море сліз, він не міг навіть встати, йому було страшно. Він не міг опанувати себе, ніби його тіло вже не його. Немов тілом оволодів страх і біль.

І ось маленький хлопчик, один, самотній, весь заплаканий на колінах, сидить посеред темноти. Де нічого не видно, де немає ні краплі струменя світла. Єдине, що він зміг робити, тільки промовляти одне…

[Максим] Мамуля…

Раптово він відчув холод. Його тіло ніби попало в кріокамеру. Він зробив глубокий вдох холодного повітря, він чомусь не хотів видихати. Хотів залишити це відчуття. Максим не розумів чому, але йому здалось, що так потрібно. Зрештою він видихнув.

Він отямився в своїй кімнаті в гуртожитку. Його подушка була вся в сльозах, промокша, холодна й сира. Він встав. Вікно було відкрите, ось звідки надходив холод. Назар спав в ліжку, ніби вбитий.

Максим витер свої промокші щоки, взяв до рук телефон й подивився на годину. Його очі засліпило від сяйва телефона, він в паніці зразу почав зменьшувати яркість. Вже було 3:46.

Він знову зробив великий вдох на всі легені, після чого видихнув. Відкривши тумбочку він дістав сірники й пачку сігарет. Він сів на підвіконник, склавши ноги докупки, дістав сігарету й підпалив.

Підпаливши його ніби попустило. Зразу полегшало, ніби всі біди, всі страждання й біль пройшло. Він дивився на сірник, що вже догорав. Максима так заворожив вогонь, його переливання, тепло, колір. Дим що надходив з нього заставив його погрузитись ніби в медитацію.

[Максим] Ай…

Вогонь вже дістався його пальців. Після болі, Максим прийшов до тями, потушив сірник різким рухом руки й викинув через вікно. Після чого він ляг на стінку біля підвіконника й дивився у вікно. На світлі зорі, що розташові на чорному полотні всесвіту. На вуличні ліхтарі, що лишень зрідка миготіли, перетворюювши вулицю на безкрайній тунеть пітьми.

Інколи проїжджали машини. Цікаво, куди вони зібрались в таку пізню годину? Може комусь погано стало й вони везуть свою дитинку до лікарні? Чи зароджується нове життя й вони їдять до пологової? А може й просто тікають від проблем, катаючись по нічним вулицям…

[Назар] Максим!

Максим очнувся від того, що його тіло трусили.

[Назар] Тобі кайфи спати на підвіконнику? Вставай давай, пари скоро. Як ти ше не впав?

Максим відкрив очі. Він заснув на підвіконнику. Його трусило від холоду.

[Максим] А? Ой… хех. Дякую. Кхм.

Він встав з підвіконника. Повільно злізаючи з нього він випадково зачепив свою кружку, що стояла на столі. Вона покотилась по столу вниз, до його кінця прірви. Ніби вічність вона стояла на самому краєчку стола, а Максим просто дивився. Лишились лічень секунди до того, як вона впаде.

Максим спостерігав за цим, на секунду йому здалось, що ніякої кружки немає. Ні стола, ні кімнати. На секунду він очутився десь. Десь далеко від всіх проблем, емоцій, переживань й турбот.

Він ніби сам стояв на краю прірви замість тої кружки. І ось, піднімає ногу і веде її вперед. Він дивився на свою ногу, що висіла над прірвую, відчуваючи таке полегшення. Такий спокій неминучий й тишу нескінченну.

[Максим] Ай!

Раптово у Максима заболіло серце, а в кімнаті роздався звук падіння кружки.

[Нараз] Оо, Боже.

[Максим] Все таки впала…

Раптово пролунав дзвінок. Максим й не збагнув коли він встиг прийти на пару.

На столі не було нічого, окрім ручки. Помальована, розписана й обклеїна парта вже стала як рідною. Навіть ліжко не відчувалось таким м‘яким і снодійним, як воно.

Як завжди викладач запізнювався і акдиторію охоплював лютий галас, крики, радісний сміх. На фоні цього, Максим виглядав там доволі старшим від усіх, ніби йому тисячі й тисячі осознаних років в обгортці 17-ти літнього хлопця.

Його тіло було виснажене, а душа ніби вбита. Йому вже нічого не хотілось, просто перестати дихати й забути все. Максим ляг на парту, його очі були прикуті до вікна.

Світлий пафос на вулиці, прям і осяював аудиторію. Мабуть, йому вже ніколи не зрозуміти дитячий сміх повз проходячих по дорозі школярів. Ніколи не відчути тепло батьківське. Ніколи не побачити людину, яка б згола допомогти йому перенести його горе. Нести його хрест безнадії на найвищу точку в безкрайньому всесвіті.

Зрештою, його думки перервала викладачка, що щойно ввійшла в аудиторі й прийнялась за заспокоювання студентів.

[Викладач] Ану тихо! Позакривали пельки. Чому я маю вислуховувати ваш рик і нецензурну лексику аж до першого поверху?

[Юля] Нам, що тепер повеселитись не можна? В останні роки дитинства то.

З насмішкою і противною інтонацією сказала одногрупниця Максима.

[Юля] Ми ж скоро подорослішаємо, й почнеться різна… блаблабла…

[Викладач] Хотіла б побачити це твоє блаблабла.

З сарказмом відповіла вона. Після чого зняла осінню куртку й повішала на крісла.

[Викладач] Й так, записуємо…

Та Максим не слухав її, навіть увагу не звернув на неї. Взагалі, Максим хоча б разок, звертав на когось увагу під час пар? Йому було байдежу. Який сенс вчитись? Наві що кожен день кудась вставати? Щось робити? Творити? Є хоча б крапля сенсу в цьому?

Може лишень він не найшов свій сенс? Всі заради чогось живуть, а як ні — вмирають. Лишень він, як той мученик, досі тримається за невидиму ниточку.

За вікном життя гуділо, правда, щось все таки було не так. Дерева хитались, чи то від вітру, чи може від повз проїзджаючих машин.

Думки Максима мінялись враз і враз. Безлад і нерозбериха покою йому не давали. То він думав про одне, то зразу хід думок переходив на інше.

Згадувались безтурботні часи минулого. Коли все було інакшим. Коли… хм. Коли що? Добре… Як він… як він що? І тут до нього дійшло. Він аж дригнув від переляку. Максим вискочив із крісла, його руки зімкнулись в кулак, готові до борьди. Ось тільки за що?

Його трясло, дихання прискорилось, він почав швидше потіти. Він зрозумів… він не пам‘ятав нічого зі свого дитинства. Чому він задумався про це тільки зараз? Саме зараз йому спало на думку щось згадати і ось… минуле, яке для ним було якорем, перетворилось… в пустоту. В пилюку, що розвіяли над вітрами. Пропало все…

[Викладач] Максим? Але що це за безтактність на моїй парі?

Максим поволі почав піднімати погляд на викладачку. Очі всіх одногрупників були з насмішкою прикуті на ньому. Сама ж викладачка стояла до дошки передом, а до нього спиною.

[Максим] Кхм…

[Викладачка] Невже, ти щось загубив?

З насмішкою сказала вона, після чого різко обернула голову на 180 градусів і дивилась йому прямо в очі. Її очі, ніби безна, чорна дірка, що втягувала в себе все глибше і глибше, поглинаючи його душу. Та це було не саме страшне. Її лице… лице! Це була та сама, вона!

[Вікторія] Ой, схоже схоже у киці когітки почались прорізатись? Хахахахахах

Повернувши повністю все тіло, вона утопа в істеричному сміху. Цей різкий, скрипячий й дратівливий сміх проникав до кожної клітинки шкіри, до кожної кісточки, в саму голову, заставляючи голову Максима настільки сильно боліти, що й якби його пирнули сорок разів й то легше було б. Йому здавалось ніби весь світ сміється, всі одногрупники тикали в нього пальцем, а один пл’юнув йому в лице. Він впав на землю, а з його рота потекла піна. Ніби судома його тіло крутилось і виверталось. Неначе внутріності хотіли вирватись назовню.

Лиш би це все скінчилось, хоч на секунду, хочаб разок. Без різниці, як. Наві що він все ще терпить це жахіття? Ці муки неземні? Заради чого? Він навіть минулого не пам‘ятає, ніби його й не було. Тільки біль і страждання.

Засудження, лайка й дразнилки летіли йому в адрес, але невдовзі… О диво, все скінчилось. Нема нікого, всі пропали… ні викладача, ні одногрупників… тільки він лежав на підлозі, весь понівечений, і ледь живий…

Пустота, тиша, спокій… Що це? Рай? Пекло? Нарешті це збулось? Нарешті…

Раптово почувся скрип крейди по дошці. Хоча, порівнюючи з тим, що він вже пережив, для нього це здалось мелодією для вух. Він закрив очі.

Тихенькі голоси говорили щось, десь там, чи тут? Нерозбурчево, тай не важливо. Голоси ставали дедалі голоснішими й чіткішими. Відкривши очі, він побачив те саме вікно. Одногрупників, що вмирал від нудьги, говорили між собою, дуріли й викладачка, що щось бубоніла біля дошки.

|Думки[Максим]| Знову сон?

Очнувшись, він піняв голову з парти. Він не витримав, взявши рюкзак він вийшов з аудиторії.

[Викладач] Так, це що таке, молодий чоловіче. Я думала ви вихованіше, цих амбалів.

Сказала вона, зупинивши його біля виходу.

[Максим] Багато думали, це погано для здоров‘я…

З аудиторії, яку він успішно покинув після цього засіяли веселі викрики й аплодисменти. Але його це не бентежило, він просто йшов. Вдягнувши капюшон, діставши навушники, він просто пішов…