Петро Гузiк "Винний"

Моєму другові Павлові. Дякую що віриш в мене.

та панові Сонях , за цікаве і криваве доповнення...

Вечірнє місто потрохи почало оживити вогнями вітрин, ліхтарів та світла з вікон квартир.Михайло повільно розплющив очі, вслухаючись у м’який , рівномірний стукіт дощу, що крапав по лобовому склу. Краплі розбивалися на дрібні скалки, стікаючи вниз та зливаючись у химерні візерунки, що нагадували йому давно забуті сни. Відблиски вогнів вечірнього міста через ці краплі створювали сюрреалістичний пейзаж, де реальність перепліталась із мріями. Листя, яке вкривало тротуари, мов ковдра, було мокрим і зім’ятим. Воно лежало шар за шаром, ніби теж чекало на щось невідворотне.

Його старий Опель був таким же втомленим, як і його власник. Старі, потерті сидіння, кермо з пошарпаним покриттям — все видавало довгі роки служби. Його руки, що стискали кермо, були великими і жилавими, схожими на руки робітника, який все життя щось творив, але результат праці так і не оцінили.Михайло підняв голову, в дзеркалі заднього виду на мить побачив своє відображення — глибокі зморшки обрамляли його очі, у них читалася втома і прихований біль. Волосся, ще не сиве, але вже втрачає свій блиск, було недбало зачесане назад. Підборіддя вкривала кількаденна щетина, яка тільки додавала йому похмурого вигляду.

Авто стояло навпроти офісу видавництва «Пиши – Пропало» , головний видавець котрого відмовив у друці його роману. І відмова була жорсткою, надто жорсткою, його разом з твором просто таки втоптали в лайно. У вікні кабінету Борислава Шиноди горіло світло, сусіднє вікно де була приймальня також світилось. Шинода сидить там, за своїм столом, працює чи просто гортає сторінки чергового рукопису, вирішуючи, чию мрію розбити наступною.Він подивився на годинник на приборній панелі а затим у вікно.

—Зараз сьома , а значить ще приблизно хвилин сорок і секретарка піде. Шинода буде як завжди до дев'ятої,- пробурмотів чоловік і відкинувшись на сидіння заплющив очі.

Листя кружляло по тротуару під впливом вітру, як неспокійні думки в його голові. Михайло занурився в спогади, повернувшись думками до того літнього дня з дитинства, що змінив його життя назавжди...

...Мишко тривожним поглядом оглядав подвір’я. Сонце вже майже заховалося за обрій, проте в дворі було ще чимало дітей, як не як літо. Та і не тільки дитячі голоси порушували вечірню тишу. Під старою липою компанія пенсіонерів грали в доміно, сусідка з третього разом з подругою вигулювали собак, закохані пари підлітків облаштувалися на пожежних сходах старого приміщення теплиці. Мишкові добре все було видно з вікна шостого поверху. Сьогодні була п’ятниця і день зарплати, а значить батько буде більш п’яним і більш лихим ніж зазвичай. Останнім часом він завжди був лихим і без причини міг зірватися на хлопцеві. То обід пересолений, то в квартирі брудно, то... причин для побоїв було безліч, а інколи і без них батьківський ремінь «гуляв» спиною хлопця. Мишко все терпів мовчки бо знав що сльози тільки більше розпалять і без того гарячий норов батька. А він ще пам’ятав ті дні коли батько був добрим та ласкавим. Коли він брав його з собою на риболовлю, по гриби чи просто вони каталися старим «дніпром» околицями лісу. Проте ті часи тепер історія. І в цьому батько звинувачував Мишка. Тоді як і зараз було літо. Мама попросила нарвати вишень на вареники поки батько був в полі. І так сталося що гілка на котрій стояв хлопець не витримала, він впав і зламав руку. Мама не стала телефонувати до швидкої а натомість сама вирішила їхати у відділення. Вони сіли в батьковий «мерседес» і по дорозі майже коли вони доїхали до райцентру на зустріч виїхала вантажівка. Водій заснув за кермом і їх вірний «бенц» перетворився на бляшанку з фаршем, от тільки фарш не може так кричати від болю. Удар стався на водійський бік і Мишко бачив як маму немов ляльку з силою кинуло на кермо, як її голова вдарилася об вітрове скло і кривава пляма залишалася на тому місці. Інколи ночами коли йому снилися жахи він бачив хромовану решітку «петербілта «(американська вантажівка) котра проникає в салон, пожираючи простір і все довкола. Швидка приїхала хвилин за двадцять. Весь цей час хлопець чув як похована живцем під колесами «піта» матір просить щоб спершу оглянули її сина бо в нього зламана рука. Вона померла ще до того я рятувальники змогли розрізати те що ще пару годин тому було батьковою гордістю.Після похорон батько змінився, він продав землю та будинок і з сином переїхали жити в місто. Завжди веселий батько став чорнішим грозової хмари. Він рідко говорив з сином, і в тому що сталося винуватив Мишка зганяючи на ньому свою злість.

Дивлячись у вікно він не почув скрегіт замка і того як в квартиру увійшов батько. Важкими кроками, все ще взутий він пішов на кухню і відчинив холодильник, затим почулося шипіння відкритої банки пива

—Ти вдома?,-голос батька луною пішов квартирою і вибив Мишка з роздумів.

—Так тату.

—То чого жерти не приготував? Батько шо блядь святим духом харчується?

—Іду тату.

Хлопець швидко пішов на кухню завбачливо обійшовши стілець на якому сидів батько. Він нагрів борщ, врізав хлібу та дістав з холодильника сало з часником. Все акуратно розставив перед батьком і відійшов в бік чекаючи. Батько відставив пиво і вмочив ложку в густий наваристий червоний борщ. Спробував. Прожував, ковтнув і швидким рухом скинув миску додолу. Миска розбилася і борщ залишив по собі овочевий візерунок на підлозі та шпалерах.

—Гівно твій борщ придурок безрукий,- він розвернувся і вдарив сина в обличчя долонею. Звук ляпаса пролунав наче звук стартового пістолету. Хлопець замружився проте змовчав зціпивши зуби, - і в кого ти такий вдався. Ось я тобі покажу.

Він перехилив банку і допив пиво, відкинув її в бік і встав тримаючись за стіл. Завченим рухом дістав ремінь з штанів і рушив в сторону наляканого хлопця. Мишко позадкував в кімнату захищаючи лице руками від перших ударів.Батько бив точно і сильно, хлопець відчував як шкіра там де її жалив ремінь нестерпно починала пекти. Зрештою чоловікові це набридло і він пустив в хід важкі від фізичної роботи кулаки. На другому ударі Мишко провалився в темряву забуття.

Коли він прийшов до тями ніч впевнено вже володарювала за вікном. Він скривився від болю і сів, батько лежав на дивані одягнений і хропів. Поруч з ним лежала пуста пляшка горілки та гидка пляма засохлого блювотиння. Мишко обережно встав, проте перейматися тим що той прокинеться не було потреби. Все як завжди. Хлопець похитуючись пішов у ванну і обробив рани. Його погляд впав на ремінь котрий мертвою змією лежав в коридорі між кімнатою та кухнею. Пряжка ременя немов промовляла до хлопця «Візьми мене і я покажу як я можу жалити» . Він поставив антисептик назад у шафку і повільно підійшов до ременя. Нахилився і взяв його в руки. Це був старий солдатський ремінь з міцної шкіри і масивною пряжкою. Мишко розмахнувся і легенько вдарив себе по руці. Затим сильніше, і ще сильніше. З’явився слід ,гаряча червона смуга. Він увійшов в кімнату і став над батьком, схилив голову, примружив одне око і нахилившись накинув петлю з ременя тому на шию. Поступово, повільно він затягував ремінь, відчуваючи нестачу кисню чоловік спросоння спробував звільнитися але Мишко тільки тугіше затягував поставивши одну ногу на груди батька, раптом очі чоловіка розплющились і він глянув на сина. Його обличчя спершу посиніло а потім почервоніло, він робив марні спроби скинути зашморг але не зміг, тільки роздряпав собі шию, прохрипівши в останнє він розкинув руки і затих. Добрих двадцять хвилин Мишко ще душив батька розуміючи що той мертвий але не маючи влади на своїми руками. При цьому він посміхався.

Хлопець переступив бездиханне тіло і пішов в кімнату батька, він знав що глибоко в шафі той тримав материну сукню як пам’ять. Він дістав її з шафи, хлопець досі відчував легкий запах маминих парфумів, він заплакав і обіймаючи сукню провалився у глибокий сон. Вперше за довгий час після смерті мами він заснув спокійно...

...Михайло знову розплющив очі і на мить йому здалося що в салоні запахло маминими парфумами. Він згадав як після того як задушив батька, декілька днів розрізав його тіло і акуратно розкидав в різних частинах міста. Перед тим він зрізав його обличчя, він не міг сказати чому це зробив але відчував що так має бути.

Чоловік знову подивився на годинник, той показував восьму і у вікні приймальні було темно. Значить час, пора. Він перевірив чи на місці його ніж, взяв сумку з інструментами та покинув салон авто.

Швидкими кроками Михайло перетнув вулицю, його пальто тріпотіло на вітру, а мокрий асфальт відбивав світло вуличних ліхтарів. Видавництво височіло перед ним, темний фасад здавалося поглинав світло навколо, створюючи відчуття напруги. Як завжди в такі моменти, його серце билося частіше, адреналін розливався по венах, хвилями прокочуючись по всьому тілу, змушуючи руки ледь тремтіти.

Він рішуче потягнув дверну ручку, і важкі двері зі скрипом відчинилися. Кімната нічного сторожа ліворуч від входу була відчинена, тьмяне світло лампи освітлювало лише частину кімнати. Нікого не було видно. Михайло, майже автоматично, поглянув на порожній стіл із журналом реєстрацій, що лежав на краю.

Просторий вестибюль, облицьований темним мармуром, холодно виблискував під світлом неонових ламп. Відлуння його кроків розносилося по приміщенню, створюючи відчуття порожнечі. Він підійшов до ліфта, натиснув кнопку виклику і почув тихий дзвін, коли двері ліфта повільно відчинилися перед ним.

Піднявшись на четвертий поверх, ліфт злегка здригнувся, коли його двері відчинилися. Михайло зробив крок уперед, його погляд був зосереджений, а дихання рівномірне, хоча всередині нього все кипіло. Він обережно дістав ніж з кобури на стегнах, холодне лезо блиснуло під штучним світлом. Пальці міцно стиснули руків’я, відчуваючи знайомий дотик зброї, що додавав йому впевненості.

Густий ворсистий килим, що стелився по коридору, поглинав звук його кроків, створюючи ілюзію тиші, яка була занадто обманливою. Світло з люстр над головою тьмяно відбивалося від лакованих дерев’яних панелей стін, додаючи приміщенню відчуття похмурості. Зупинившись перед дверима, він різко видихнув, неначе відганяючи всі сумніви. Одним сильним ударом ноги двері з тріском вилетіли з одвірок, розколовшись від потужного поштовху. Гуркіт прокотився по коридору, луна від удару заповнила приміщення. Всередині кабінету тьмяне світло лампи освітлювало письмовий стіл, за яким сидів директор видавництва — лисий з рудою бородою чоловік у дорогому костюмі. Його очі різко розширилися від шоку, він інстинктивно відсунувся назад на своєму кріслі, але вже було пізно.

Михайло різко схопив директора за краватку, немов петлю на шиї, тягнучи того з крісла. Сильним ривком він припідняв його над підлогою, і з холодною точністю завдав удару кулаком просто в щелепу. Хрускіт кісток пролунав у кімнаті, коли директор з розпачливим стогоном звалився на землю, його очі затьмарилися від болю, а руки інстинктивно потягнулися до лиця.

Не гаючи часу, Михайло спокійно обійшов стіл, сповнений люті, яка палала в його грудях. Він ухопив чоловіка за комір дорогого піджака, та грубо потягнув його до середини кімнати, наче мішок з сміттям. Директор, Шинода, у паніці намагався якось вирватися, але руки його були слабкими, і він тільки безпомічно ковзав по підлозі.

Шинода, лежачи на спині, підняв очі на Михайла. Його обличчя здавалося спотвореним від страху — бліде, з краплями поту, що скочувалися з чола. Він важко дихав, не в змозі зрозуміти, що відбувається. Очі його метушливо бігали, немов у звіра, загнаного в кут.

Михайло подивився вниз, у його погляді була відраза. Він з насолодою заніс ногу й почав методично бити Шиноду. Глухі удари лунали по всій кімнаті, коли черевики Михайла впивалися у тіло директора. Кожен удар був чітко продуманий — у ребра, в живіт, у ноги. Крики болю видавця заповнювали простір, але це не зупиняло Михайла. Він продовжував бити, кожен раз дедалі сильніше, аж поки біль і агонія на обличчі Шиноди не почали поступово перетворюватися на безсилий відчай.

Нарешті, задоволений, Михайло трохи сповільнився, а потім зупинився. Його дихання було глибоким, але тепер рівним. Відчувши, як його лють поступово вщухає, він заспокоївся. Кинувши останній погляд на корчився на підлозі чоловіка, він підійшов до столу, спокійно сів на його край і перехрестив руки на грудях.

Шинода, заливаючись потом і задихаючись від болю, ледве повурухнувся витріщивши очі на Михайла, який тепер мовчки дивився перед собою, не видаючи жодної емоції. Тиша заповнила кімнату.

Михайло, злегка відкинувшись назад, все ще сидів на краю столу, спокійно спостерігаючи за тим, як чоловік, ледве піднімаючись на лікті, намагався привести себе до тями. З обличчя директора не сходив вираз болю, проте він розумів, що мусить зберігати якусь подобу гідності.

-Добрий вечір, пане Бориславе, – холодно промовив Михайло, його голос, хоч і спокійний, мав металевий відтінок. – Я отримав ваш лист і прийшов дещо уточнити.

Шинода з трудом звівся на коліна, опершись об стіл, і, важко дихаючи, сів на підлогу, піднявши до Михайла тьмяний, але вже більш зухвалий погляд. Він витер рукавом кров з кута рота і промовив з невдоволенням:

-О, ти про свій роман? – прохрипів видавець, натискаючи на слово «свій», наче намагаючись наголосити на його нікчемності. Він зробив коротку паузу, розглядаючи Михайла, наче оцінюючи, скільки ще часу в нього залишилося, поки той не втратить терпіння. – Ти справді прийшов сюди заради цього?

-Уточнити, – спокійно відповів Михайло, стискаючи зуби. – У чому проблема?

Шинода гордовито зиркнув на нього, його голос, хоча й хрипкий від побоїв, набув саркастичного тону:

-Проблема? Проблема в тому, що твій роман — це лайно, – різко кинув він, ніби викликаючи Михайла на чергову хвилю люті. – Це не література, це сміття. Ти думаєш, що можеш писати? Та це чтиво можна рівняти хіба з бульварними газетами. У нього немає ні стилю, ні глибини. Просто… нудна, примітивна купа непотребу, яку я навіть до друку не пропустив би, якби не моя дурна цікавість. Я вже встиг пожаліти що допустив до друку ті твої оповідки давши стимул творити цю писанину.

Михайло не зрушив з місця, його погляд залишався холодним і невідворотним, як лезо ножа. Але всередині нього починала закипати лють.

Шинода, помітивши, що слова не викликають очікуваного негайного спалаху гніву, продовжував, намагаючись добити:

-Ти думав, що можеш стати письменником, що люди читатимуть твої вигадки і плескатимуть в долоні? Ти не маєш жодного уявлення про справжнє мистецтво, ти – дилетант! А твій твір – просто лайно, яке краще спустити в унітаз.

Його голос наповнився гіркою насмішкою, а сам він, здається, отримав якусь зловтішну втіху, кидаючи ці жорстокі слова.

Михайло вгамував злість та спокійно пішов до сумки котру залишив перед дверима. Повертаючись до Борислава він на ходу дістав плоскогубці, кинув сумку в бік і повалив директора ударом в груди. Сів на нього та стиснув щоки.

–Відкривай ширше, − сказав він.

− Ні, будь ласка, ні! — закричав Шинода.

Але Михайло зміг легко відкрити рот. Він підчепивйого верхній різець плоскогубцями, потім прийняв тягнутита викручувати його. ОбличчяБорислава пронизавбіль, вінчув ,як рветься десна и тріщитьйого зуб. Михайлопідніс вирваний зуб до обличчя чоловіка.

–Що ж, симпатичний. Один є, інші на черзі.

–Ні! — закричав Борислав.

Його рот наповнився металевим смаком крові.

–От бачиш, не такий ти вже і крутий, еге ж?

Михайло схопив за третій зуб але Шинода втратив свідомість. Коли він прийшов до тями його рот був одним суцільним епіцентром болю. Він пошукав поглядом нападника і побачив що той набирає в шприц якусь рідину. Михайло схилився і зробив укол в ногу.

–Що за хуйню ти мені вколов?

Михайло не звернув уваги на його питання а дістав зі сумки скальпель, розрізав сорочку і зробив надріз на шкірі жертви. Щоб йому не вкололи це точно не було знеболююче, скальпель обпікав шкіру, він продовжував робити надріз опускаючись вниз по животі. Борислав закричав коли Михайло розтягнув шкіру в сторони і засунув руку в нутрощі чоловіка. Він кричав і звивався коли пальці Михайла зжимали його печінку, шлунок, коли він бавився з кишками дістаючи їх назовні і складаючи на животі.

Михайло дістав скривавлені руки і взяв ніж, він акуратно і без поспіху зробив надріз довкола обличчя Борислава і немов маску різко зірвав його. Чоловік дістав з сумки рукопис свого роману і кинув в обійми мертвому видавцеві.

Зібравши речі, Михайло кинув останній погляд на кабінет Шиноди. Спускаючись сходами, він помітив, що сторожа, як і раніше, не було на місці. Лампа біля входу м'яко освітлювала сходовий майданчик, кидаючи тінь на кам'яні стіни.

Годинник над вхідними дверима показував чверть на десяту — вечір був спокійним. Михайло обережно відчинив важкі двері і вийшов назовні. Його огорнув аромат прохолодної ночі, свіже повітря приносило легкий запах вологи й осіннього листя. Він затримав подих на мить, насолоджуючись тишею й прохолодою, що панували навколо.

Михайло сів у салон свого авто, повільно поклав сумку на пасажирське сидіння, кинувши швидкий погляд на неї, ніби перевіряючи, чи все на місці. Витягнувши з кишені пачку цигарок, Михайло на мить задумався, а потім, трохи зітхнувши, запалив одну. Курити він покинув давно, проте в такі вечори дозволяв собі цю слабкість. Дим повільно заповнив салон, змішуючись із прохолодним нічним повітрям, яке ледь пробивалося крізь трохи привідкриті вікна. Він затягнувся глибоко, відчуваючи, як нікотин розганяє думки і заспокоює нерви.

Повернув ключ у замку запалювання, і двигун авто тихо загарчав. Михайло натиснув кнопку радіо, і з динаміків миттєво вилилася потужна хвиля звуку. Хвиля «РокТудей» підхопила його, коли знайома пісня Three Days Grace «I Hate Everything About You» розлилася по салону. Динаміки ожили, розриваючи тишу вечора гучним гітарним рифом, який здавався майже синхронним з биттям його серця. Він включив першу передачу, відчув, як авто рушає з місця, і плавно виїхав на порожню дорогу. Світло фар вирізало шлях вперед, відбиваючись на блискучому асфальті після вечірнього дощу. Михайло прискорився, відчуваючи, як мотор відповідає потужним ривком, і перед ним розстилалася довга нічна дорога до дому.

Пісня продовжувала звучати в його вухах, але думки вже пішли в іншому напрямку. Тамара… Її образ раптово виринув з глибини пам’яті, пробуджений музикою і цигарковим димом. Вони зустрілись кілька років тому, цей вечір, цей аромат осінньої ночі й гучний ритм гітари нагадали йому про неї. Її сльози,благання, те, як вона кричала, коли він прийшов до неї...

...Після того як хлопець великою господарською сумкою виніс останні частини тіла батька, він влаштував прибирання і приблизно через тиждень звернувся до сусідки з тим що тато пропав. Та в свою чергу звернулась в поліцію і хлопця віддали під опіку до старшої материної сестри. Жінка переїхала в квартиру в котрій до недавна мешкав її родич і прийняла Мишка як рідного. Життя хлопця налагодилось і стало тихим та спокійним.

Минули роки, Мишко, тепер уже студент, якого завжди приваблювала освіта, лише недавно вступив до інституту, з великою мрією стати вчителем. Одного прохолодного вечора, коли звичне навчання в аудиторіях вже закінчилося, він вирішив зайти до бібліотеки. Шум у коридорах затихав, і тиша книг проникала в кожен куточок простору. Стелажі з книгами виблискували під м’яким світлом настільних ламп, а аромати старих томів змішувалися із запахом свіжозвареної кави з невеликого кафе, що знаходилось поруч.

Гуляючи між полицями, його увагу привернув напис на дверях у невеликій кімнатці в кінці зали: «Вільний мікрофон. Вечір химерної літератури». Цікавість заволоділа ним, і, хоч він не був особливо знайомий з цією тематикою, вирішив зайти і подивитися, що відбувається. Він тихо прошмигнув у кімнату, сповнену молодих людей, занурених у атмосферу містичних оповідань. Тепле світло настільних ламп освітлювало кілька десятків слухачів, серед яких студенти й поціновувачі літератури. Мишко на мить замислився, чи знайде тут своє місце, але все ж обрав вільне крісло біля стіни.

На імпровізованій сцені стояла дівчина з чорним волоссям, яке спадало на плечі, виголошуючи уривок з власного оповідання. Її голос був м'яким, але одночасно впевненим, вона читала з виразністю, що затягувала слухачів у глибини її слів. Та, попри зміст, Мишко раптом виявив, що не може зосередитися на її тексті. Усі його думки були прикути до самої ораторки.

Її очі мерехтіли відбиттям м'якого світла, а кожен жест виглядав природним і граціозним. Вона рухалася з легкою впевненістю, іноді роблячи паузу, немов давала слухачам можливість осягнути кожне слово, а її голос ніби огортав Мишка, зачаровуючи його ще більше. Він почувався дивно — ніби опинився у магічному світі, який творив не її текст, а сама її присутність. Що це було? Випадкове захоплення чи щось більше? Він не знав, але з кожним її словом відчував, що більше не може відвести від неї погляду.

Оповідання, яке вона читала, залишилося для нього лише фоном, туманним відгомоном, тоді як його серце почало битися сильніше.

Дівчина закінчила читати, і зал ожив оплесками. Її тендітна постать спокійно зійшла з імпровізованої сцени, вона обвела поглядом аудиторію, а потім, несподівано для Мишка, пішла прямо до нього й сіла поруч. Її темне волосся ледь зачепило його плече, коли вона влаштувалася в кріслі, від неї йшов легкий аромат жасмину, який змішався з тонким запахом старих книг.

Мишко хвилювався, і його серце ще сильніше забилося. Він намагався зібрати думки, відчуваючи, як його долоні спітніли. Після короткої, наче вічної паузи, він нарешті наважився порушити тишу:

–Гарний твір, і гарний голос, — несподівано для себе промовив він, дивлячись на неї, ніби боявся, що вона зараз підведеться і піде.

Дівчина повернула до нього обличчя, і її очі м’яко блиснули в приглушеному світлі. Вона посміхнулася — не занадто широко, але щиро.

–Дякую, — сказала вона, потім, зробивши коротку паузу, продовжила з легким натяком на гумор у голосі: — Тобі не здалося, що це трохи кліше на Лавкрафта?

Це питання змусило Мишка на мить розгубитися. Він гарячково намагався пригадати все, що коли-небудь читав з творчості майстра готичної прози. Образи стародавніх істот, незвіданих світів і незбагненної космічної жахливості раптово нахлинули на нього. Він порівняв ці образи з тим, що чув кілька хвилин тому. Так, можливо, у творі, який вона зачитувала, і були знайомі мотиви – темрява, страх перед невідомим, химерні описи дивних істот. Але було щось інше, щось особисте і неповторне у її виконанні, що робило це оповідання живим і неповторним.

–Думаю, ні, — повільно вимовив він, поглянувши на неї знову. — А якщо й так, мені все одно сподобалося. У тебе є свій стиль. Я б хотів почути більше.

Вона знову посміхнулася, на цей раз трохи тепліше.

Це приємно чути. Зазвичай химерна література не для всіх, вона складна, але я рада, що тобі сподобалося. Іноді важко втримати баланс між натхненням від класиків і власними ідеями.

Її голос був спокійним, але з ноткою творчого занепокоєння, яке Мишко прекрасно розумів. Він відчував, що ця дівчина зовсім не така проста, як могло здатися на перший погляд, і її думки йшли глибше за межі звичайних дискусій про літературу.

–До речі, мене звати Тамара, — сказала вона, простягаючи руку з легкою усмішкою, яка трохи розвіяла формальність моменту.

–Мишко, — відповів він, легко потиснувши її руку...

...Десь у глибинах свідомості, серед потоку думок, ожили давні образи, спогади, які Михайло давно намагався забути або хоча б приглушити. Він здивовано озирнувся, усвідомивши, що стоїть біля знайомого місця — букіністичного кафе, де колись усе змінилося. Там, у затишному куточку з ароматом кави і старих книг, він колись відчув непідробне хвилювання, зізнавшись у своїх почуттях до Томи.

Стіни кафе і тоді, і зараз здавалися обрамленими тінями книг та спогадів, і в ту мить, багато років тому, все було ідеальним. Він був молодий, захоплений і закоханий. Тома здавалася йому особливою — їхні спільні інтереси у літературі, нічні розмови, та їх власні мрії об’єднували їх так, що здавалося, ніби нічого не може стати на заваді їхньому щастю.

Саме там, у цьому самому кафе, він подарував їй колекційну збірку Лавкрафта — книгу, якудовго шукав і тримав для особливого моменту. Тамара з захватом прийняла подарунок, і в її очах спалахнув той самий вогник, що зробив його щасливим. Вони сиділи за маленьким столиком, насолоджуючись філіжанками гарячої кави, і світ навколо здавався далеким, нерухомим, ніби існував лише їхній маленький всесвіт.

Небо знову почало плакати дощем. Михайло сидів у машині, його руки міцно стискали кермо, а очі механічно дивилися крізь залите водою лобове скло. Здавалося, що дощ лив не тільки воду з неба, але й спогади, котрі нахлинули зі всіх сторін, наче хвилі штормового моря. Дивлячись кудиськрізь скло він побачив ті картини минулого: кохання, зраду, втрату. І тепер, сидячи в машині, він почувався тим самим юнаком, що колись втратив не лише кохання, але й частинку себе. Дощ ставав сильнішим, ніби небо розділяло його смуток і намагалося змити усі болючі спогади...

...Михайло весело насвистуючи зачинив свій автомобіль і взяв величезний букет троянд, яскраво-червоних, таких як вона любить. Весь світ здавався йому іншим сьогодні – небо було безхмарним, люди привітно кивали йому, а він, майже танцюючи, йшов вулицею, сповнений гордості за себе. Він нарешті потрапив у літературну збірку, і видавництво «Пиши Пропало» виявило серйозний інтерес до його робіт. Видавець — приємний, діловий чоловік — не лише похвалив його, але й залишив свої контакти для майбутньої співпраці. Це була велика перемога для Михайла, він давно йшов до цього і тепер відчував, що все починає складатися.

Підходячи до під’їзду, він привітався з бабусями, які завжди сиділи на лавочці біля входу. Одна з них усміхнулася і мовила:

–Михайле, ти сьогодні прямо сяєш!

–Є з чого! — відповів він, майже танцюючи від радості.

Його кроки були легкими, як у підлітка, і навіть сходи до п’ятого поверху, які раніше здавалися нескінченними, сьогодні подолав одним духом, перестрибуючи через сходинку. Дійшовши до своєї квартири, він зупинився перед дверима, на мить поправив краватку, обрав правильний настрій і з широкою посмішкою відчинив двері.

–Кохана, я вдома! — гучно вигукнув Михайло, радісно чекаючи на відповідь.

Він швидко роззувся, взяв букет і попрямував до спальні. Його настрій піднесений, у голові крутились думки про їхні спільні вечори і майбутнє, яке він планував з нею. Але раптом перед самими дверима він різко зупинився. З-за зачинених дверей доносилися звуки, які викликали в ньому гострий дискомфорт — гучні, ритмічні звукиякі він миттєво впізнав, там вочевидь займалися «горизонтальними танцями». Його серце наче зупинилося на кілька секунд, поки мозок намагався опрацювати те, що відбувалося. Секунди здавалися вічністю, і цей звук — стогін, зітхання — наповнював його голову, руйнуючи все те, що хвилину тому здавалося настільки ідеальним.

Різко, не вагаючись більше ні секунди, він відчинив двері спальні. Перед його очима відкрилася сцена, яку він ніколи не міг уявити навіть у найгірших кошмарах: Тамара, його кохана, була в ліжку з іншим чоловіком. Вони так захоплено віддавалися своїй пристрасті, що спершу навіть не помітили його присутності. Їх тіла перепліталися як змії, ніби вони забули про існування всього світу.

Михайло застиг на порозі, ніби його вдарило блискавкою. Його дихання стало важким, він ледве міг повірити своїм очам. Усі звуки, що долітали до його вух, раптом здавалися спотвореними й болісними. Букет троянд, який він все ще тримав у руках, опинився на підлозі, пелюстки розсипались червоними плямами по світлому паркету, немов краплі крові. Тиша, яка настала після того, як він відчинив двері, була гіркою, як і його розчарування.

Нарешті Тома і її коханець помітили його. Тамара, здивована і збентежена, раптом встала, намагаючись прикритися простирадлом, але це виглядало жалюгідно і не могло виправити те, що вже сталося. Її очі широко розкрилися від шоку, але вона не змогла вимовити жодного слова. Молодик поруч із нею виглядав приголомшеним, мовчки дивився на Михайла, не знаючи, як реагувати.

–Михайле... — нарешті вимовила Тома, але її голос затих у повітрі, ніби це ім’я стало для неї чимось чужим.

Михайло стояв, ніби паралізований, але всередині нього кипіла лють, настільки потужна, що її було неможливо стримати. Молодик, який сидів у його ліжку поруч із Томою, нічого не підозрюючи, почав натягувати джинси і, піднявши сорочку, готувався залишити кімнату. Але Михайло не дав йому цього зробити. Здавалося, що час уповільнився, коли його кулак, сповнений усієї тієї ненависті і болю, що назбиралися всередині, злетів у повітря і потрапив прямо в обличчя хлопця. Удар був настільки потужним і несподіваним, що молодик повалився на підлогу, вдарившись головою об дерев’яну підлогу.

Тамара закричала — гучно і пронизливо, її очі розширилися від жаху, коли вона побачила, що сталося. Але крик був далеким, майже відстороненим для Михайла. Він більше не чув її голосу, не відчував її присутності — вся його увага була зосереджена на тому, як його гнів заповнював кожен куточок його свідомості. Вона спробувала відсунутися, але не встигла. Він схопив її за волосся, так сильно, що вона майже підскочила від болю, і кинув на підлогу поруч з непритомним хлопцем.

Її плач був відчайдушним, ридання розривали повітря, але він був глухим до всього цього. Її слова, благання зупинитися, здавалося, відскакували від стін кімнати, не досягаючи його вух. Вона намагалася підвестися, витягуючи руки вперед, ніби просила вибачення або захисту, але для Михайла ці рухи здавалися порожніми. Всі її слова стали безглуздими. Кожна її спроба пояснити чи виправдати себе лише підсилювала його гнів.

Її обличчя було викривлене від страху, і вона вже навіть не намагалася виправдовуватися. Раптом він знову замахнувся і вдарив її кулаком по голові. Її тіло впало безсило, затихло, мов лялька, вона втратила свідомість. У кімнаті повисла майже мертва тиша, порушена лише важким диханням Михайла. Він стояв, ще не до кінця усвідомлюючи те, що сталося, та раптово відчув, як по його щоках почали стікати гіркі сльози. Він повільно розвернувся, майже автоматично, і пішов до дверей. Його ноги були важкими, ніби кожен крок тягнув його глибше у темряву, але він змусив себе дійти до вхідних дверей. Він тихо зачинив їх і повернув ключ у замку. Поглянувши на свої руки, все ще вологі від сліз і поту, він зрозумів, що сьогодні на нього чекає багато роботи.

Коли Тамара і її коханець нарешті почали приходити до тями, перше, що відчули, — це холод, який пройшов крізь їхні тіла, ледь торкнувшись оголеної шкіри. Поволі вони відкрили очі, і жах почав заповнювати їх свідомість. Вони зрозуміли, що знаходяться у кімнаті, яка тепер виглядала зовсім інакше, ніж раніше.

На підлозі лежала товста прозора плівка, обтягнута по всій площині — ніби ретельно підготовлене місце для чогось. Їхні тіла були міцно зв'язані — руки і ноги скуті мотузками так щільно, що кожен рух викликав біль. Кляпи в ротах стискали їхні язики, позбавляючи можливості говорити, кричати чи бодай якось взаємодіяти. Кожен ковток повітря здавався важким, як тягар, що тисне на груди.

Мишко сидів на стільці посеред кімнати, підперши підборіддя долонею, глибоко вдихаючи дим цигарки, яку неквапливо тримав у руках. Під ногами у нього також була плівка, а попіл від цигарки злітав на неї, не залишаючи сліду. Він виглядав майже спокійно, але той, хто добре його знав, міг би помітити, що спокій цей був лише маскою, яка приховувала те, що закипало всередині.

Його очі були неприродно спокійними, холодними, ніби вони вже перестали відчувати будь-які емоції. Це була людина, яка прийшла до межі свого терпіння, і тепер стояла на порозі безодні. Він зробив ще одну затяжку і, повільно випускаючи дим, нарешті заговорив. Його голос був спокійний, рівний, наче він говорив про щось буденне:

–Ви прийшли до тями. Це добре. Тепер можемо продовжити. — Він поглянув на них, ледь нахиляючи голову. — Знаєте, це кумедно. Я завжди думав, що зрада — це щось, що можна пережити. Люди роблять помилки, так? Але ви... — Він зробив паузу, потягнувся до попільнички і обережно струсив попіл. — Ви перевершили мої очікування.

Його слова були мов ножі, кожне речення різало повітря. Він підвівся зі стільця, повільно, без поспіху, і почав ходити по кімнаті, неначе насолоджувався своїм планом. Усе, що було до цієї миті — його успіх у видавництві, його перемога як автора, його майбутнє — тепер не мало значення. Він втратив усе в один момент.

–Я думав, що напишу про щось інше. Можливо, про кохання. — Він нахилився до молодика, який намагався відсунутися від Михайла, очі його наповнені відчаєм. — Але тепер у мене інша історія. Більш темна.

Він різко перевернув того на живіт, схопив ніж зі столу і почав зрізати з коханця джинси. Той щось мугикав крізь кляп і плакав. Зрізавши він зняв свої штани, його член був в бойовій готовності.

–Ну що ж чемпіоне, давай зробимо це. Тримайся друже я входжу насухо!

Юнак стогнав і плакав, Михайло сміючись прискорив темп розриваючи анус, на мить він заціпенів і кінчив. Кров вперемішку зі спермою та лайном витікала з скаліченого хлопця.

–А тепер пора підстригтися!

Він схопив нещасного за волосся і провів ножем вздовж лінії росту, сильно потягнув і майже повністю зняв скальп.Кинув його в сторону і витягнув кляп з рота молодика. Той щось шепотів.

–Що? Повтори друже я тебе не чую!

–Холодно ... дуже Холодно.

–Звісно ж! В тебе ж блять скальпу немає, - швидким рухом він перерізав горлянку хлопцеві.

Тримаючи в руках ніж він повернувся до Тамари.

Він не поспішав. Якщо її коханця спіткала лише жалюгідна помста. Від неї він хотів спокути.

По-перше підклав їй під голову спаплюжену запахом її тіла подушку. Щоб краще бачила. Сів на неї верхи, відчуваючи сідницями ретельно виголений лобок. Підняв повище зв'язані руки. Її пальці, котрі не так давно пестили його волосся і її очі, що раніше дивились на нього з такою щирою любов'ю опинились на одній лінії з його поглядом.

Один за одним він зривав наманекюрені нігті вістрям ножа. Ламав палець і переходив до іншого. Вона стогнала крізь кляп, намагалась кричати. Очі, залиті сльозами то міцно заплющувадися, то навпаки вирячювалисяияк в якоїсь жаби. Вона борсалася під ним наче необїзджений коник. Все це було чудово.

Покінчивши з першою справою він пересів ближче на понівечені руки примостивши член між її залитих кров'ю грудей.

Повільно відрізав віха. Далі, не застосовуючи ножа, щоб не зачепити повіки, самими пальцями, вирвав дівчині одне око. Запхав цілим собі до рота. Смачно захрумтів хрящиками.

Встав. Подивився з відстані, наче художник на своє творіння. Продовжив.

Придавив коліном. Методично, з хірургічною точністю і без зайвої крові перерізав сухожилля і зв'язки. Ахілесові, колінні, пахові. Потім ліктьові, плечеві. Розрізав і відкинув непотрібні більше мотузки. Дівчина ще стогнала. Вже значно тихіше, жалісливо, безнадійно.

Він вирізав їй колінні чашечки. Стусанами розвів їй ноги. Присів.

Своїм ножем, почергово згвалтував дівчину в усі отвори. Широкими й глибокими рухами вирізав геніталії, кинув їх на обличчя мертвого хлопця.

Схилився над головою. Висмикнув кляп. Вона вже не мала сил кричати. Навіть стогін більше нагадував тихий хрип. Її життя швдко спливало разам з кров'ю, що юшила з промежини.

— Я був готовий... — ніж, з якого повільно падали краплинки крові, він тримав перед її єдним оком.

З останнім словом він почав зрізати її обличчя...

...Михайло, дивлячись у далечінь через лобове скло, відчув, як хвиля спогадів накрила його з головою. Картини минулого мелькали перед очима: Тамара, її зрадливі обійми з іншим, її сльози і страх, коли вона опинилась безсила перед його люттю. Це був хаос, який колись захопив його життя, як буря, руйнуючи все, що він вважав цінним. Але зараз він знав, що більше не дозволить цим думкам керувати собою. Він відкинув спогади, ніби скинув важкий плащ, який обтяжував його душу.

Тремтячими руками він дістав ще одну цигарку, підкурив її і повільно вдихнув дим, відчуваючи, як він розсіює залишки напруги в його тілі. Холодне осіннє повітря потрапляло у салон автомобіля крізь трохи прочинене вікно, перемішуючись із гірким запахом тютюну. Дощ знову почав падати на лобове скло, дрібні краплі розбігалися по ньому, зливаючись у струмочки, які текли вниз, стираючи всі образи з минулого, як вода стирає пил із дороги.

Михайло повільно погасив цигарку, в попільничці, наче в останній раз стискав у руках щось із минулого, чого більше не хотів торкатися. Він завів двигун, і мотор ожив із низьким гулом, що здавалося, відбивав його внутрішній настрій — холодну рішучість, повну відсутність сумнівів.

«Сьогодні все закінчиться,» — подумав він, стискаючи кермо і роблячи глибокий вдих. Відчуття було таким, ніби в нього була остання місія, яку він повинен довершити, завершити все, що залишилося незавершеним. Всі вони зберуться разом — Тамара, батько, Борислав ті, кого він звинувачував у руйнуванні свого життя. Усі, хто колись зробив його слабким, хто знехтував його довірою, його любов’ю. І тоді він довершить справу, остаточно й безповоротно.

Він їхав вулицями міста, під холодним осіннім дощем, ніби саме небо плакало за тими, хто ще не знав, що їх чекає. Ліхтарі, що висвітлювали дорогу, були тьмяними, їх світло зливалося із відбиттями калюж на асфальті. Михайло їхав повільно, не поспішаючи. Він знав, що цей момент рано чи пізно настане, і не було жодної причини поспішати. Усе йшло за планом.

Коли він під’їхав до свого будинку, його руки перестали тремтіти. Усі сумніви зникли, залишивши тільки холодний розрахунок. Він вийшов із машини, взяв пакет із багажника і піднявся сходами до своєї квартири. Порожні коридори, в яких лунали його кроки, здавалися такими ж глухими, як і він сам всередині. Його серце більше не відчувало жалю, не було страху чи сумнівів. Тільки тиша.

Ключ тихо провернувся у замку, і двері його квартири відчинилися. Він увійшов усередину, оглянув кімнату. Тут усе було готово.

Він поставив потерту, шкіряну сумку на стіл, обережно змахуючи з неї уявний пил. Його рухи були зосередженими, ніби кожен жест мав значення. Коли він відчинив дверцята старої шафи, вони ледь заскрипіли, нагадуючи про роки, що минули. Під подвійним дном — яке тільки він знав, — ховалося маленьке сховище. Він обережно витягнув звідти невелику дерев’яну скриньку, інкрустовану темними орнаментами, що ледь помітно виблискували в тьмяному світлі кімнати. Ця скринька мала для нього особливе значення, вона була ключем до його внутрішнього світу, до минулого, яке не знає спокою.

Відкривши її, він завмер на мить, вдивляючись у те, що лежало всередині. Там були обличчя . Обличчя його батька, строгого і мовчазного чоловіка, з його грубими рисами. Поруч — обличчя Тамари, він ще пам’ятав її карі очі, які колись були наповнені життям та любов’ю. Він дбайливо торкнувся пальцями їхніх обличь, ніби повертаючись до моментів, коли вони були ще живими.

З особливою увагою він їх і обережно, як в ритуалі, надів їх на голови манекенів, що стояли в рядок поруч. Їх було троє. Він майже чув, як ті самі тихі розмови, сміх, і навіть суперечки повертаються до нього. Його батько, що курив цигарки з тютюну котрий вирощував власноруч, запах котрого повільно просочувався кімнатою. Тамара, що сміялася своїм мелодійним сміхом, чи не її голос, лунав із сусідньої кімнати? Він витягнув з сумки ще одну маску — обличчя Борислава. Його кров ще не встигла висохнути, червоні плями залишилися на краях. Це обличчя було найсвіжішим. Раптом йому здалося, що він чув низьке гм-м, характерне для Шиноди, людини, яка завжди заповнювала тишу між реченнями цим звуком.Він повільно надів цю маску на голову манекена, і тепер всі були в зборі. Тепер все було на своєму місці.

–Ну що ж? — його голос прозвучав шепотом, але в тиші кімнати це було схоже на вибух. Він зробив крок назад, оглядаючи голови. — Нарешті ви всі тут. Всі, хто перетворив моє життя на пекло. Всі ті, хто використовував мене, хто зневажав мої бажання і думки. Ви всі тут, так, і тепер ви нарешті мовчатимете, слухаючи мене.

Він обійшов кімнату повільно, неначе вивчаючи кожного з присутніх. Манекени здавалися майже живими, їхні обличчя застигли в дивних, напівпорожніх виразах, але для нього вони були повноцінними особистостями. Його батько, той, хто завжди бачив у ньому лише невдаху, що не виправдав очікувань. Той, хто замість підтримки та любові давав лише осуд та холод. Скільки разів він чув фразу: «Ти нікчема!» Його серце стискалося від спогадів, але тепер усе змінилося,- Тату, ти той, хто з дитинства висміював мене, ти, хто виростив ненависть замість любові. Ти думав, що я завжди буду слабким. Але ось я стою перед тобою, і хто тепер слабкий? — Він зупинився перед манекеном з обличчям батька, його очі блищали від холодної зосередженості. — Ти заслужив це. Тепер ти будеш слухати мене, ти не зможеш відвернутися чи піти.

Його погляд перемістився на Тамару. Її обличчя, колись прекрасне і живе, тепер було застиглим, як і всі інші. Він зупинився біля її манекена, тримаючи руки за спиною, наче сповнений терпіння.

–Томо... — його голос змінився, став тихішим, але ще більш напруженим. — Ти була тією, хто прикидався, що любить мене. Ти була тією, хто користувався моєю любов’ю. Кожен твій крок, кожне твоє слово було брехнею. Скільки разів ти сміялася за моєю спиною, скільки разів ти ховала свої справжні наміри? Я був для тебе лише маріонеткою, ти гралася мною, як лялькою. Але тепер, бачиш, хто тримає нитки?

Він засміявся, але сміх був порожнім, майже лякаючим. Потім його погляд зупинився на Бориславі. Його обличчя ще вкрите краплями свіжої крові. Це обличчя належало тому, хто завдав йому не фізичного, а глибокого, майже смертельного удару по його гордості та душі.

–Борислав, — вимовив він, з гіркою посмішкою на губах. — Ти був моїм видавцем. Ти, той, хто мав допомогти мені здійснити мрію, показати світові мій роман, зробити мене тим, ким я хотів стати. Ти мав бути моєю підтримкою, але замість цього... — він замовк на мить, пригадуючи той день, — Ти не просто відмовився опублікувати мою працю. Ти розтер її в порох. Твої слова різали, як ножі: "Бездарність", "Сміховинний", "Нікчемний твір". Ти не просто відкинув мою роботу — ти принизив мене як автора, як людину. Твої статті, твої критичні зауваження перетворили мене на посміховисько. Ти виставив мене на загальний огляд, наче я був лише ще одним невдахою, який не заслуговує на шанс.

Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як старий гнів розпалюється всередині.

–Ти знищив мою віру в себе. Сміявся над тим, що було для мене всім. Ти зробив із мене ніщо, і змусив інших вірити в це. Скільки ночей я провів у темряві, згаяних на сумніви та страх, які ти посадив у моє серце. Ти думав, що твоя влада над моїм твором дала тобі право зруйнувати мене? Ти думав, що я забуду?

Він підняв руку і торкнувся обличчя Борислава, холодного й порожнього, як і його душа.

–Але тепер, дивись, Бориславе. Хто тепер сміється? Ти думав, що твій сарказм, твої гострі слова залишаться без відповіді? Тепер твоє обличчя тут, і ти більше не зможеш говорити. Тепер ти мовчиш, і я останнє слово за мною.

Він зупинився перед манекенами, дивлячись на них, як на старих знайомих, з якими він нарешті розібрався.

–Ви всі думали, що так буде завжди, — сказав він, і його голос тепер став глухим, ніби тремтів від прихованого гніву. — Ви думали, що я завжди буду вашим рабом, завжди виконуватиму ваші забаганки, буду вашим слугою. Але ви помилилися. Тепер все змінилося. Тепер ви — лише тіні, лише спогади. І кожен із вас заслужив те, що отримав.

Михайло на мить замовк, вдивляючись у маски, що застигли в своїй мовчазній присутності. Тиша навколо нього ставала гнітючою, важкою, як повітря перед грозою.

–Це ви зробили мене таким, — прошепотів він нарешті, його голос затремтів від емоцій, але він продовжував. — Ви створили цього монстра. Ви зламали мене, але тепер я зібрав себе з уламків. І я не буду більше слабким. Тепер я тримаю контроль. Тепер ви належите мені.

Він замовк, відчуваючи, як полегшення поступово розливається його тілом, мов тепла хвиля після довгого шторму. Здавалося, що важкий тягар років, тих ночей, проведених у безсонні і болі, нарешті впав з його пліч. Кожне слово, сказане ним у цьому похмурому монолозі, було не просто виплеском гніву, а ніби лезом, яким він розрізав мотузки, що тримали його серце в путах минулого. Михайло стояв посеред кімнати, його груди ледь підіймалися від глибокого дихання, а в повітрі зависла тривожна тиша. Здавалося, що навіть час тут зупинився. На мить він відчув дивний спокій, якого не знав довгі роки. Але цей спокій швидко змінився іншим почуттям. Чоловік подивився на манекени — обличчя, які раніше були такими знайомими, тепер здавалися йому ще більш моторошними, майже нелюдськими. Порожні очі масок, застиглі в своїй неприродній нерухомості, ніби дивилися прямо на нього. У кожному з них було щось глибше за тишу — осуд, звинувачення, глум, що повільно підіймався з їхніх застиглих рис.

Обличчя батька — грубі зморшки, холодний погляд, який колись пронизував його до кісток, тепер ніби звинувачував його за те, що він став таким. Тамара, її застигла краса більше не приваблювала, а здавалася жорсткою маскою, яка не мала ні тепла, ні любові. Її порожні очі, здавалося, насміхалися з нього так само, як колись вона робила це, коли його не було поруч. Борислав, із краплями крові на масці, здавався найбільш моторошним — його обличчя застигло в такому виразі, ніби він до останньої миті сміявся над його поразками.

Він відчув, як спокій поступово змінюється на тривогу. Хоча вони більше не могли говорити, їхні мовчазні обличчя говорили гучніше за будь-які слова. Чоловік вдивлявся в ці порожні очі, і в них бачив не тільки тих, кого він знищив, а й самого себе. Михайло бачив у їхньому мовчанні віддзеркалення свого болю, свого падіння.

–Я знаю, про що ви думаєте... — його голос знову зірвався з губ, майже хриплий, проте ще стриманий, як людина, що тримається на краю прірви. — Чому на столі стоїть порожня голова? Для кого? Хто ще винен? — Він різко повернувся до манекенів, його погляд став гарячковим, а руки почали трохи тремтіти.

–О, я скажу вам! — Він майже прошипів, і в його словах відчувалося наростаюче напруження. Його погляд зупинився на порожній голові, що стояла серед інших, наче символ недомовленої правди. — Я! — вигукнув він, і звук цього слова вибухнув у кімнаті, розлітаючись у всі кути. — Я винен у всьому! — Його голос почав зростати, з кожним словом набираючи сили, до того моменту, коли став нестримним криком.

–Я і моя слабкість! — Він різко вдарив кулаком по столу, його голос вже не підкорявся йому, тремтів від емоцій, що рвали його зсередини. — Я винен у тому, що ви користувалися мною, що я дозволив вам це робити! Що я ніколи не дав вам відсіч! — Його руки затремтіли ще сильніше, і він схопився за край столу, ніби намагався втриматися від падіння у безодню свого відчаю.

–Я терпів, терпів до останнього! — Він глибоко вдихнув, але цього не вистачило, щоб вгамувати бурю всередині. Його груди піднімалися важко, як після тривалої боротьби, але боротьба була не зовні — вона бушувала в його душі. — Винний у тому, що покладав марні надії... Дарував вам надто багато! Надто багато любові... Надто багато тепла... — Він захлинувся словами, і його голос зірвався на плач, змішуючись із риданнями, які неможливо було більше стримувати.

–Я винен у всьому! — крикнув він, і сльози, що довго стримувалися, нарешті полилися. Він не намагався їх приховувати. Вони текли щоками, обпалюючи його, як гарячий попіл від спогадів, що знову піднялися в свідомості. — Я винен навіть у тому, що просто існую! — Його голос розколовся, мов кришталевий келих, що впав на кам’яну підлогу.

Він схилився над столом, його тіло тряслося від ридань, і кімната, яка колись здавалася його притулком, тепер перетворилася на тюремну камеру. Порожня голова на столі, немов дзеркало, відображала його внутрішню порожнечу.

–Але я знаю, що робити, — прошепотів він, його голос став крижаним, спокійним, немов вирішив найголовніше питання свого життя. — Ви заплатили свою ціну. Тепер моя черга.

Чоловік повільно підійшов до столу, його рухи були впевненими, навіть ритуальними. З кишені з’явився ніж — холодний, з гострим лезом, що сяяло в тьмяному світлі кімнати. Михайло підніс його до обличчя, дивлячись на своє відображення в металі. Це обличчя було останнім, яке мало стати частиною його колекції, і він знав, що це буде правильним завершенням.

–Це те, що потрібно, — прошепотів він сам до себе, і, не вагаючись більше ані на мить, занурив ніж у свою шкіру. Лезо розсікло плоть легко, мов різало тканину. Перший потік крові потік по його обличчю, обпалив очі, змушуючи їх зімкнутися. Але Михайлу було байдуже до цього. Він не відчував болю, не відчував страху. Лише полегшення, що цей останній крок поставить крапку в його історії.

Кров струмками заливала його щоки, губи, шию. Вона стікала вниз, вбираючись у тканину його одягу, і капала на підлогу, створюючи калюжу під його ногами. Його руки діяли методично, наче це був не він, а хтось інший керував цим процесом. Рука впевнено вела ніж, зрізуючи шкіру з обличчя — лоб, щоки, ніс... Кожен рух був точним і повільним, як виконання найважливішого завдання у його житті.

–Ось так... — ледве чутно сказав він, коли завершив. Зривати шкіру було складніше, ніж він уявляв, але це його не хвилювало. Він відчував, як з кожним шматочком, що відділявся від його тіла, тягар на душі ставав легшим. Більше не було очікувань, не було осуду. Не було більше нічого.

Нарешті, коли все було зроблено, він обережно взяв своє обличчя, тепер вже шматок шкіри, що ледве тримався у його руках, і з любов’ю, майже ніжно, підійшов до манекену, який залишився без маски. Його руки були в крові, але він діяв акуратно, як скульптор, що надає останні штрихи своїй роботі. Михайло підніс своє обличчя до манекена і, з тією ж самою обережністю, якою раніше торкався інших, одягнув його на голову.

Тепер усе було завершено. Манекен із його обличчям виглядав так само, як і всі інші — нерухомо і моторошно. Михайло на мить зупинився, вдивляючись у цей образ. Він більше не був собою — тепер він став одним із них. Нарешті всі отримали по заслугах.

18.10.2024