Базиль

— Не можу повірити, що ми сюди влізли. — тотем притулився до ніг підопічного, боязко озираючись.

Хлопець проігнорував супутника та оглянув приміщення. Вздовж стін стояли безконечні ряди полиць з книгами. Вони тягнулися вгору та вздовж наскільки можна було побачити у слабкому світлі свічки.

Приміщення було чималеньким, однак у нічній темряві здавалося безмежним. Кожні кілька метрів книжкова стіна переривалася просвітом, достатнім аби вмістити стіл для читання з підставкою, розрахованою на фоліант.

— Ми так і будемо стовбичити у проході, Базиль? — перервав захоплене споглядання голос тотема. — Як не зачинимо дверей, нас застукає будь-хто, хто буде вештатися коридором. Чи будь-що.

— Твоє нявчання почують раніше, — огризнувся юнак у відповідь, а сам хутко прошмигнув усередину та обережно причинив за собою двері.

Тотем промуркотів щось невиразне й сновигнув всередину, протиснувшись за мить до того, як двері повністю зачинилися. Порив вітру заколихав полум’я, і Базиль рефлекторно прикрив свічку рукою, аби не втратити єдине джерело світла у кімнаті. Стало темніше, що дозволило його супутнику швидше загубитися у великому приміщенні.

— Цікаво, чому у бібліотеках не лишають освітлення? — поскаржився хлопець.

— Мабуть, з тієї ж причини, через яку не пускають підмайстрів користуватися книжками, — його спільник вигулькнув, наче невідомо звідки, й вмостився біля ноги.

Свічка вгамувалася, й Базиль обережно підніс її до найближчої полиці. Нахилився краще розгледіти написане на корінцях і зщулився.

— Не можу розібрати мову, Реде. — поскаржився хлопець — Здається з такою навіть не знайомий.

Скочивши на полицю, тотем почав розглядати одну книжку за іншою. Обплетені дубленою шкірою вони були рівно та акуратно виставлені. Здавалося, що на кожній полиці були підібрані книжкові блоки однакового розміру, як один обв’язані шкіряними зав’язками та підписані схожим почерком. Слова та символи були не просякнуті чорнилами, а мов випалені вогнем. Попри це були нанесені з майстерністю, якій позаздрив би найкращий каліграф.

— Мені теж вона не знайома, — відповів Ред після того, як кілька хвилин прискіпливо розглядав полиці, — підозрюю, що тут їх декілька.

— Я думав тотеми знають все?

— Ми не зобов’язані знати все, — у голосі того промайнула тінь образи — ба більше, нам заборонено допомагати підопічним з навчанням.

Він крутнувся по спіралі й знову зник у темряві, звідки Базиль почув невиразне буркотіння. Хлопцю закортіло чимось зацідити навздогін.

— Дарма, що мій тотем майже нічим не допомагає, так ще й позбутися його не маю можливості, — пробуркотів парубок та знову заходився розглядати книжечки, залишивши свічку на найближчій полиці. — От чому ж мені дістався такий як ти?

— Я все чув, — почулося з пітьми.

Всі томи виглядали як один, і Базиль взяв найближчий. Підніс до свічки, покрутив у руці та погладив пальцями.

— Овеча шкіра. Нагадує батьківську ферму, — в голосі хлопця почувся сум. — скільки пам’ятаю у нас було її повно.

Супутник не озивався.

— До того, як потрапив у підмайстри до бібліотекаря, прагнув до знань. Рідні завжди з цього сміялися, — продовжив Базиль, — а тепер, коли знання поряд, все одно чогось не вистачає.

Тотем тихенько визирнув на світло. Обережно підійшов до хлопця, доки той продовжував розглядати, погладжуючи книгу, та спробував потертися об ногу, наскільки міг, не маючи матеріального тіла. Потім видав розмірене муркотіння, покружляв навколо ніг й влігся між ними, скрутившись калачиком.

— Можливо, тут знайдеться щось? Відкриймо книгу й подивимося всередині? — несподівано запропонував підмайстер не приховуючи азарту у голосі.

У відповідь тотем видав щось на кшталт хрипіння. Ідея йому не сподобалася, як і вся нічна кампанія у бібліотеці, однак уголос так нічого й не промовив.

Не чекаючи відповіді, хлопець попрямував до найближчого столу.

— Слухай, — запізніло гукнув услід спільник, — ну не дарма ж бібліотекар стільки років не давав вам торкатися до них. Може, так краще для всіх?

Здавалося, Базиль вже нічого не чув. Всівшись, обережно розмістив книгу на пюпітрі та ніжно провів кінчиками пальців по обкладинці. Напис на ній дублював той, що на корінці більшим та розмашистим шрифтом. Свічник, у який хлопець розмістив освітлювальний пристрій, напевне розташовувався під правильним кутом, адже напис на лицьовій стороні книги почав відливатися химерними відтінками чорного.

На обличчі хлопця з’явилося здивування, що швидко переросло у захоплення, й він підніс книгу ближче. Перелив зник, золоте тиснення потемнішало, а зрізи наче вкрилися чорною фарбою.

— Хіба книга не може бути корисною? Вона дає знання, чийсь досвід.

Розгорнувши форзац, юний підмайстер побачив намальовану мапу, замкнену у коло. Пергамент був звичайний, а ось малюнок почав переливатись, так само як й текст на обкладинці.

— Книги можуть бути не тільки корисними, — відповів тотем, непомітно підкравшись і застрибнувши хлопцю на коліна, — але й небезпечними.

Було помітно, як Базиль радів, наче дитина, розглядаючи перший аркуш, а потім перекинув весь блок та відкрив книжковий нахзац.

— Облиш, — захопливим голосом відповів він, — ну що може зробити книга? Це все бабусині лякалки.

Хлопець перегорнув останнього листа книжкового блоку й охнув. На розвороті було зображення неймовірної панорами. Здавалося, що її зробили з висоти пташиного польоту. Таке можна було намалювати лише левітуючи або літаючи на магічному килимі десь дуже високо, біля хмар.

Унизу, на все зображення розкинулося велике місто. Настільки велике, що з ним не зрівнялося б найбільше з відомих. Будівлі були одноманітними: сірого кольору, схожими за розмірами та дуже високими. Настільки, що у порівнянні з ними люди та дивакуваті прямокутні вози, що снували вулицями, здавалися, дрібними мурахами, а найбільша з них здатна була затулити високорослого велетня.

— Невже такі міста справді десь існували чи це плід уяви якогось схибленого художника? Що ж за книги зберігає бібліотека? Те, що було колись? Що колись буде? Чи це просто одна з тих книжок з вигадками про які я чув? — видовище настільки лякало підмайстра, що аж захоплювало. — Чи варто марнувати пергамент на порожні вигадки?

Він обережно перегорнув сторінку, і наступний розворот містив ще одну панораму. На цей раз будівлі були меншими та мали вигляд великих білих куполів, що торкалися один одного основами. Проте на цей раз, окрім споруд, від яких відбивалося сліпуче світло, нічого не було видно. Жодних людей чи птахів, а душу просякало відчуття порожнечі та самотності.

Перегорнув ще один аркуш. Знову велике місто, однак на цей раз будинки були значно меншими, ніж попередні, й різнилися кольорами на фасадах. Вулицями знову простували люди та вози, хоча останні були вже іншими, ніж на попередній картинці.

Базиль спробував уважно роздивитися деталі. Різноманітність форм та кольорів змушували раз по раз захоплюватися роботою невідомого майстра, і безліч цікавих дрібних об’єктів силували затриматися на кілька хвилин на одному розвороті. Чи то світло впало дивним чином, чи то він занадто довго сидів над одним зображенням, але на якусь мить здалося, що люди та транспорт наче зрушили з місця. Він рефлекторно нахилився, аби роздивитися краще, й ілюзія руху зникла, наче якійсь дух, вирішив пожартувати з його свідомістю та навіяв дивну мару.

Тотем прокашлявся. Хлопець посміхнувся до нього і спитав.

— Бачив це? — очі у хлопця горіли, наче від подарунка.

— Я бачив, що нам варто зупинитися й піти звідси, — скептично відповів Ред. — Доки не пізно.

— Зачекай, — відповів учень бібліотекаря, — ще ж нічого страшного й близько не було.

Він почав перегортати одну сторінку за іншою. На них відкривалися панорами міста, яке ставало все меншим та приземленішим. Будинки, вулиці та кольори кожен раз змінювалися, поступово відкриваючи на горизонті все більше простору, зайнятого полями та лісами. Так тривало доти, доки на черговому аркуші будинки не стали зовсім дрібними, а поселення не зменшилося до кількох будиночків.

Лише коли досяг центрального розвороту, на якому зображення змінилося суттєво, підмайстер зупинився. Замість панорами обидві сторінки займав пейзаж з густими лісовими хащами. Точніше це була галявина, всіяна незнайомими дрібними квітами, за якою починався ліс, порослий зеленими деревами та кущами, що наче завмерли очікуючи дозволу бодай поворухнутися.

Базиль спробував роздивитися рослинність, намагаючись знайти бодай щось знайоме. Ось у куточку синіла фіалка, сором’язливо визираючи з-під невисокої трави. Далі, поміж стовбурів незнайомих дерев, сплела павутиння ліщина, а трохи глибше у ліску червоніли ягоди калини.

Здавалося, художник, ким би він не був, настільки добре знав місцевість, що напевне малював її особисто, влаштувавши пленер посеред дикого лісу. Тут невелика суха гілка впала на квітку, а там тонке гілля обплело стовбур столітнього дуба. Хвіст білки на дереві, пелюстка квітки, що падає на землю, гілка, що хилитається під тиском вітру...

Зненацька з картини війнуло легеньким теплим вітерцем, здалося, що здалеку долинуло пташине цвірінькання й гілка наче зрушила з місця, а листя на ній затріпотіло від вітряного подиху. Трава, як і квіти, заколихалися, а з гаю долинув легкий тріскіт. Бібліотечна тиша поволі відступала, а органи чуття наповнили світло, запахи та звуки. Все це стало таким самим реальним для підмайстра, як і бібліотека. Навіть більше — темне книгосховище поступово ставало розмитішим, а його самого наче огортала нова реальність теплого вересневого ранку на лісовій галявині.

— Нічого собі... — навіть безтілесній істоті перехопило дух. Тотем шумно видихнув, однак молодику здалося, що це було десь далеко.

У підліску раптом почулося шурхотіння. Воно посилювалося, наче щось невідворотно наближалося, продираючись крізь чагарник та розбуялі трави. Ось вже й найближчі кущі почали хилитатися, рухаючись від чийогось невідпорного руху.

Хлопець нетерпляче очікував, що визирне з ожилої картини, однак в останній момент рух припинився, й той хтось наче завмер, розглядаючи непроханого гостя. Молодик теж напружився, намагаючись розгледіти невідоме, що причаїлося у кущах. Дуже лячно розуміти, що хтось чи щось зараз розглядає тебе з хащ, а ти навіть не можеш зрозуміти, що воно є.

Несподівано кущі розсунулися, й з-за зеленої завіси на Базиля стрибнуло щось руде та велике. Чи то інстинкт самозбереження був дуже сильний, чи то відстань до нападника була більшою, ніж здавалося, однак хлопець миттєво відштовхнув книгу якомога далі, відсахнувся та закрив очі руками. Забувши, що сидить за столом, заточився та впав на спину. Перекладини стільця боляче впилися у спину, а потилицею добряче вгатився об підлогу.

Світло від свічки колихнулося відлунням турбулентного потоку, а над головою пролетіло масивне тіло. Кілька секунд він пролежав, намагаючись осягнути що сталося, адже перед падінням встиг розгледіти лише круглу вусату морду та пару хижих жовтих очей. Вставати не хотілося, однак відчуття, що від цього залежить його життя перебороло бажання забитися у куточок доки це мине наче страшний сон.

Десь зовні, наче за межами бульбашки, прокотилося хиже ричання, багаторазово відлунюючи від високих стін бібліотеки. Парубок повільно відвів руки, якими затулив обличчя, відкрив очі та поглянув у бік, звідки поширився звук. Його свічечка на щастя не згасла від несподіваного трюку, а слабке світло дозволило розгледіти у бібліотечному мороку чималенького тигра.

Хижак кілька секунд уважно розглядав підмайстра. Вагаючись, оцінював можливість отримати відсіч, а потім видав загрозливий рик та стрибнув. Все, що вдалося молодику з лежачого положення, так це крутнутися ліворуч та зробити кілька обертів по паркету. Доки крутився по підлозі, почув троскіт стільця, що розвалився на друзки. Потім зупинився на пузі, схопився на руки та ноги й почав навпочіпки відповзати далі у темряву. Лише через кілька миттєвостей зрозумів, що кішкоподібна тварина далі борсається в уламках стільця, намагаючись знайти опору.

Тільки тепер Базиль зміг як слід розгледіти нападника. Той був удвічі більшим за хлопця, однак виглядав дещо ошелешеним, незграбно намагаючись звільнитися з меблевої пастки. Довжелезні кігті, які стирчали з лап, застрягали у дереві, з якого було зібране сидіння.

На додаток, дрова, на які перетворився бібліотечний інвентар, наче протестуючи проти такого ставлення, почали підійматися у повітря та групувати деталі згідно зі своїм призначенням. Тигр відмахувався від них лапами, ричав та намагався схопити їх пащею. Гострі ікла літали на всі боки, наче шаблі, та видавали моторошне клацання, коли той змикав щелепи.

Розламане сидіння збиралося докупи та тулилося до тріснутих ніжок, а деталі спинки, наче відокремившись від них, гуртувалися над головою хижака. Користуючись збентеженістю супротивника, Базиль нарешті зміг задуматися над планом втечі. Єдиний відомий вихід був там само, де й вхід, а для цього довелось би пройти повз голодну та злу тварину.

— Цікаво, чи є тут інший вихід? — вголос, однак скоріше до себе, ніж до когось, запитав він.

— Сумніваюся, — почувся голос тотема, який кудись здимів одразу після несподіваної появи тигра, — принаймні явний.

— Я навіть явного не побачу за такого освітлення, — поскаржився хлопець.

Тим часом хижак нарешті знайшов вихід. Почасти тому, що стілець вже майже набув первісної форми, а почасти тому що нарешті додумався обійти зачаровану перепону. Тепер між молодиком та нападником не лишилося нічого, що могло стати на заваді. Довелося швидко вигадувати щось нове. Звір почав повільно наближатися й підмайстер кинувся до стелажів. Спробував вдертися по ним на гору, однак впав, поваливши кілька книжок з найнижчих полиць.

Підвівся та жбурнув кілька томів з повалених на підлогу, намагаючись бодай виграти час. Тигр був майже поряд, тому кілька пергаментних снарядів з силою потрапити у ціль. Той зупинився, струхнув головою й видав рик, який мало знову не збив хлопця з ніг. Приготувався стрибнути, проте в цей час сталося дещо для нього несподіване. Звалені на підлогу книжки почали підійматися, намагаючись повернутися назад на полицю. Левітуючи, вони заповнили весь простір між супротивниками, а деякі почали копати звіра по тулубу, обличчю й під хвіст. Це ще більше роздратувало смугастого, й він перемкнувся на боротьбу з новою загрозою.

На якусь мить підмайстра розвеселив вигляд грізного хижака, що відбивається від пурхаючих книжчин, наче від нав’язливих комах. Розсмішило це навіть тотема, що сховався у безпечній, на його думку, темряві.

— Кицька та книжки, — пожартував Ред звідкись, не наважившись навіть зараз вийти на світло.

Потік летючих книжок зменшувався, однак, доки тигр встиг відмахатися від знань, що виявились йому не по зубах, хлопець почав жбурляти у нападника томи з сусіднього стелажа. Пергаментним торнадо вони знову й знову підіймалися та летіли в обличчя котячого, пролітали повз, перелітали згори, а потім поверталися назад та копали у задню частину, збивали з ніг та виписували налисників на потилиці.

Здалося, що на цей раз звір потрапив у більшу халепу, крутився дзиґою, наче розворушив кодло диких бджіл, проте вихід з бібліотеки досі залишався недосяжним для Базиля.

— Було б непогано навчитися цього заклинання, — відзначив він, жбурляючи останню книжину, до якої міг дотягнутися.

— Угу, — підтримав тотем, примостившись на одній зі спорожнілих полиць, — у твоїй кімнаті рідше б розводився гармидер.

— Що далі? — видихнув Базиль.

— Далі варто зробити те, що мали зробити вже давно. — Ред навіть замуркотів ухилившись від книжок, що почали повертатися на свої місця. — Вшитися звідси.

Раптом хижак, якому урвався терпець відмахуватися від пергаментних пташок, отримуючи кпини, заревів настільки несамовито, що з полиць впало кілька книжечок, які до того ледь балансували на краю прірви. Супутники перелякано озирнулися й побачили, як він притиснув свої задні лапи до підлоги, завмер на мить з розлюченими очима та стрибнув у їхній бік.

Тотем знову поспішив щезнути, а хлопець, не роздумуючи, пірнув убік, вздовж стелажів, туди, де густішала темрява. Не було нічого дивного, що поспішаючи, підмайстер наштовхнувся на невпізнану перешкоду, і тільки, відійшовши від безпосереднього контакту, зрозумів, що у поспіху натрапив на бібліотечну драбину.

Трохи менше пощастило хижаку. Проторувавши шлях крізь хмару з книг, він наскочив на нижні полиці стелажа, скинувши додолу кілька плетених томів. Ще більше повалилося з верхніх, коли сила стрибка захилитала всю стелажну конструкцію, яка взяла на себе більшу частину удару.

Отримавши нові гулі, смугаста бестія на цей раз оговталася швидко, й поковзавши по фоліантах, наче по опалому листю, кинулася услід парубку. Той ледь встиг переставити драбиняк між собою та нападником, хоч це допомогло тільки частково, адже тигр кинувся на дерев’яний пристрій для немагічного підйому на висоту з такою силою, що всі троє з гуркотом повалилися на підлогу.

Хлопцю на мить здалося, що від падіння сховищем прокотився невеличкий землетрус. Драбина тріснула, а звір почав шматувати її всіма лапами та пащею.

— Реде, — закричав до тотема підмайстер, — зроби хоч щось...

— Не можу, — донеслося здалека, — в мене лапки.

— У нього теж... — процідив Базиль крізь зціплені зуби.

Ікластий монстр напосідав. Подекуди йому вдавалося роздряпати не тільки одяг, але й шкіру хлопця. Жовті очі насувалися все ближче до нього, а пазурі загрозливо клацали у лічених сантиметрах від обличчя. Вивернутися не вдавалося, вийшло лише повернути голову убік, аби гнилисте дихання не перехоплювало подих.

— Може ти щось начаклуєш? — донеслася далека порада Реда.

— Аби сюди прибіг бібліотекар? — обурився підмайстер після чергової невдалої спроби скинути з себе чималенького котячого.

Сходинки та жердини тріщали, готові розвалитися на друзки, а звір міцніше притискав жертву до підлоги. Кігті шкрябали по кам’яній підлозі, оминаючи вузьку та нетривку перешкоду. Здавалося звір ось-ось досягне своєї мети.

— Думаю, альтернатива у тебе гірша, — продовжував мудрагелити здалеку тотем.

— Думаю, альтернатива є, — відрізав Базиль.

Зібравши всі сили, він спробував підняти драбину разом з тигром, потім швидко відпустив лівицю й вдарив нею по стелажу, до якого можна було дотягнутися рукою.

Нічого не відбулося.

Зробив ще одну спробу. Знову нічого.

Кілька секунд, а може й хвилин він надалі боровся зі смугастим звіром, а потім повторив спробу ще раз, вклавши в удар всю свою силу. Спочатку нічого не відбувалося, однак за кілька миттєвостей на супротивників осінньою зливою посипалися огорнуті шкірою пергаментні блоки.

Окрилений успіхом Базиль спробував утнути цей трюк ще раз, намагаючись вкласти ще більше сили. Книжковий дощ виявився ще ряснішим. На третій раз здалося, що в удар було вкладено нелюдську силу, а книжкопад перевершив два попередні.

Протягом наступних кількох миттєвостей на хлопця, що відчайдушно боровся з розлюченим хижаком, повалилася справжня гора книжок. Вони падали, скочувалися по спині котячого, шелестіли розкритими сторінками та збиралися з обох боків від звіра та людини, які зчепилися у герці. Тим часом східці драбини не витримали додаткового навантаження. Майже одразу за ними розламалися й жердини, що їх скріплювали.

Це відбулося так швидко, що супротивники відкотилися у різні боки. Тигр відлетів до стелажів та гепнувся головою об стійку. Хлопцю пощастило більше — він відкотився у протилежний бік, що дозволило швидко схопитися на ноги й кинутися навтьоки до рятівного виходу.

Поранений, весь у роздертому одязі він встиг дістатися до стола, за яким незворушно горіла його свічка, коли щось гостре та цупке болюче шкрябнуло його ногу, наче кілька голок одночасно встромилися у ступню, й зупинило рух. Він впав, отримавши додатково кілька порізів.

Підвівся й спробував дотягнутися до свічки, що все ще стояла у свічнику, але зумів схопитися лише за книгу, що досі лежала на столі, розгорнута на сторінці з пасторальним лісовим пейзажем. Потім знову впав після того, як тигряча лапа вдруге збила його з ніг.

Підмайстер схопив стілець і жбурнув ним собі за спину. Лежачи, розвернувся обличчям до нападника й знову зазирнув у жовтогарячі очі хижака, що переможно дивилися на нього згори. Тигр не поспішав нападати, наче отримував задоволення від страху в очах загнаної у кут людини. Знесилений хлопець, поволі задкуючи, відповзав до стіни, заставленої книжками, наче намагаючись знайти серед них останній прихисток.

Звір довго поїдав жертву очима, а потім видав бойовий рик й кинувся уперед, націлившись в обличчя. Базиль вчепився обома руками в обплетений шкірою том — єдине, що встиг підібрати повзучи по підлозі — й виставив його на витягнутих руках, намагаючись захиститися від нападу хоча би таким чином.

Затуливши очі та напруживши м’язи, молодик приготувався до незворотного, коли тигрячий рик спочатку наблизився, а потім почав несподівано віддалятися. Він ще довго продовжував тримати книгу у руках так міцно як міг, а потім розкрив очі й не побачив нікого навколо. Опустив руки, які судомно стискали шкіряну обкладинку, та озирнувся. Освітлення навколо помірно колихалося разом з полум’ям єдиного джерела світла у бібліотеці.

Не було чутно жодних шурхотінь чи рухів. Підмайстер трохи розслабився, важко відхекуючись, й опустив погляд на розгорнутий книжковий аркуш. Галявина та ліс на ньому стали таким самим, як і коли він вперше їх побачив, однак зображення все ще рухалося. На траві з’явилася ледь помітна стежина з підім’ятих стеблин, зігнутих, наче під чиєюсь вагою, підлісок суєтно колихався, а гілки дерев розліталися на всі боки, немов хтось квапливо борсався у кущах.

Довго дивився на зображення, доки не відчув, що воно починає віддалятися, викривлюючи простір на периферії погляду. Він поспішно затріснув книгу, перев’язавши для надійності мотузкою й міцно притиснув її до грудей. Потім, перелякано відкинув вбік, відповз на кілька метрів та уважно спостерігав за нею, доки не здригнувся, почувши голос свого тотема.

— Так би раніше, — Ред обережно підповз до хлопця. — Тепер ти мені віриш?

Хлопець мовчав, намагаючись усвідомити все, що з ним нещодавно трапилося.

— Хоча тепер можеш вірити й у бабусині забобони, — тотем влігся калачиком поряд, поклав свою котячу голову хлопцю на ноги й зробив вигляд, що заснув.