Наважся, мила

Я закрила ноутбук, важко зітхнула й огледілася у кімнаті. Душу затопило почуття провини та легке роздратування. По-перше, сьогодні були порушені умови угоди, укладеної з самою собою. Це чистої води слабкість, потакання власним дурним бажанням, але я нічого не могла з собою зробити, бо не писати не могла. У такому соромно зізнаватися навіть собі, але ж… Іноді здається, що придумуванням стосунків між видуманими героями я ніби втікаю від реальності. Від чоловіка, який замість компліментів лише дорікає.

По-друге, якщо знову не встигну прибрати та наготувати обід, докорів стане набагато більше.

Якщо чесно, більше половини з того, що вилітає з рота мого чоловіка, для мене не має ніякого сенсу, як виявилося, у нас різні життєві цінності. Я творча людина, постійно витаю у хмарах натхнення, Павло ж обома ногами міцно стоїть на землі. Моя подруга часто повторює, що справа у тому, наскільки діаметрально різні у нас знаки зодіаку. Я Терези, завжди загадкова та замрійлива, бо моя кармічна задача щось там переосмислити за життя та піднести душу на новий рівень пізнання. Павло ж Телець, знак зодіаку, міцно прив’язаний до матеріальних цінностей та достатку.

Правда вона ж спантеличено додавала, що у перспективі ми мали б бути ідеальною парою, він дбає про матеріальний добробут, а я про духовний розвиток обох та цікаве соціально-культурне життя сім’ї. Матриця десь зламалася, так що ні добробуту, ні соціально-культурного життя у сім’ї немає. =

Потягнула зубами задирку на пальці, одразу прийшла біль. Та, як завжди буває у такі моменти, уваги не звернула. Ну і що? Кров потече та перестане, зате нічого не буде муляти.

Про манікюр я вже давно забула. Поки сама працювала, то завжди ходила з таким, що колеги жіночої статі заздрили, моя Маринка могла відтворити на нігтях будь-яку мою художню фантазію. Не нігті, а картинна галерея. Зараз же... І на гігієнічний грошей немає, а у самої руки не з того місця.

Ще раз важко зітхнувши, піднялася зі старого роздовбаного крісла, смачно потяглася та прийнялася збирати його розкидані речі. Ну от як так можна? Де зняв, там і кинув. Павлу неважливо, чи на чистий килим, чи на стару підлогу, яку неможливо досконально вимити від пилу. Ех, а я завжди мріяла про квартиру зі світлим ламінатом, який вимити можна було б за три хвилини.

Робочий одяг склала на низеньку тумбу. Скільки не виділяй полицю для нього, Павло біситься, каже, що брудне до шафи не кладуть. Те, що цей пенал, який взагалі-то призначений для кухні, спеціально прилаштований для того, щоб складати у нього саме такий одяг, щоб він не лежав де попало, було слабким аргументом для мого чоловіка.

Слідом заправила ліжка. Почала прибирати на комп’ютерному столі. Знову тут купа використаних серветок, бо Павло вчора замінював вату на своєму поді.

Під столом стоїть картонний ящик, залишений мною замість нормального відра для сміття, але воно чомусь постійно на столі.

Телефон запищав, повідомляючи про низький рівень зарядки. Щоб не шукати свою, поставила на його блочок та шнур. Тільки б не забути зняти до його приходу, Павло не любить, коли я так робою. Це його річ. Не можна. Дитячий садок.

Покінчивши з прибиранням у кімнаті, пішла на кухню. Набрала повен чайник води, клацнула кнопку. Поки вода грілася, була велика спокуса повернутися за ноутбук, всього лиш на той час, поки не закипить, але... Я себе знаю. Захоплюся, вода вистигне. Опам’ятаюся лише почувши голос чоловіка у дворі. Краще у читалці почитаю власний фанфік. Відгалуження основної історії, часто пишу такі заради задоволення. Заради того, щоб розслабитися у найчорніші дні, коли думки про розлучення жалять шершнями.

Саме цієї миті з’явилася вона. Неймовірно гарна доглянута дівчина на старій пошарпаній кухні, вона ніби випромінювала навкруги себе світло. Довге темне волосся шовковистою хвилею лягало на ідеально пряму спину, зелені очі були сповнені майже материнського тепла.

—Привіт, Маріє, — і говорила так, як говорять матері з дітьми, ніжно, зі стриманою гордістю за чадо, — Я до тебе з пропозицією.

— Для початку непогано було б представитися, — пробурчала я, наливаючи гарячу воду у глибоку миску, туди ж бухнула крапельку миючого засобу для посуду, та долила холодної води, щоб не обпектися, — Не те щоб я очікувала зачатків ввічливості від своєї галюцинації.

— Я не галюцинація, мила, — м’яко сказала дівчина, — Проте ти маєш рацію, не зовсім звичайна. Моє ім’я Коронація.

— Амбітно.

Від того, скільки піни вже нажмакала простим маканням губки та віджиманням, тихо кайфувала. Це дивно, але процес мені дуже подобається.

— Так. Саме створення мене було амбітною затією моїх батьків. Точніше творців. Це було двадцять п’ять років тому, сьогодні я вже настільки доросла, що вони й самі шоковані, не чекали на подібне, — слухаючи галюцинацію, почала мити чашки, а то за розмовами й вода може вистигнути, — Раніше я тільки росла, міцнішала від хвиль натхнення авторів, які писали романи на конкурс, з кожним роком ставала все прекраснішою. Та, чим далі розвиваються технології, тим менше рішучості стає у талантів, добру книжку замінюють нескінченні відеоролики. Навіть не фільми. Прикро, так?

— Ага. Покоління зумерів, чию увагу важко втримати довше, аніж на три секунди. Принаймні така статистика довжини переглядів на роликах в додатку.

— Саме так, — Коронація продовжувала всміхатися, а мені не вдавалося на неї злитися, настільки чистою та відкритою була дівчина, хотілося безпричинно всміхатися, — Саме тому талант, подібний твоєму, неймовірно цінний.

— Який з мене талант?

Я роздратовано цикнула. Все, що я про себе знала, так це те, що люблю створювати історії та записувати їх. Колись, коли ми щойно почали зустрічатися з Павлом, ризикнула дати йому почитати уривок, та він розкритикував. Сказав, що це графоманія, нічого не варті дівочі фантазії. Добре, що без відвертих сцен, інакше б його знудило. Порадив ніколи не ганьбитися та не відсилати рукописи до видавництв. Тим паче не брати участь у літературних конкурсах, бо останнє місце максимум, на що можу розраховувати. Павло з інтелігентної сім’ї, добре начитаний, тож явно знає, про що говорить.

Тому пишу потайки. Щоб не сміявся. Це не та частина мого життя, де я зможу винести глузування. Навіть ті слова, сказані дуже давно, досі печуть.

— Унікальний. Яскравий. Єдиний у своєму роді.

— Дожилася. Моя ж галюцинація знущається з мене.

— Я кажу тобі правду, мила.

Тарілка порснула з руки, по столу розплескалася мильна брудна вода. Хоч би під чайник не затекло. Якщо його закоротить, Павло змусить купувати новий за свій рахунок. А де я візьму гроші? Правильно, ніде. Я не працюю, залишиться лише позичати у матері. Краще до цього не доводити.

— Я не буду затівати довгу суперечку, чи талановита ти, Маріє. Сьогодні твій мозок ще не готовий цього визнати, він оплетений отруйними ліанами, що ростуть з низької самооцінки. Але ж ти смілива. Про це і поговоримо.

— Була б смілива, давно щось змінила би у житті.

— Не можна робити величезний стрибок, — Коронація легенько погладила моє волосся, — Дорогу, особливо таку важку, можна подолати лише крок за кроком. Тільки так. І першим буде те, що ти відправиш свій роман на конкурс.

— Ні!

— Так.

Захотілося розбити чортові тарілки одна за одною об підлогу. Може декілька об стінку кинути.

— Ти не розумієш. Павло розізлиться, коли дізнається.

— Повір, Павло першим буде хвалитися твоїм талантом, ледве виграєш. Така природа всіх, хто не вірить у своїх близьких. Наважся, мила!

Нехай це сталося не того дня, і навіть не наступного, але я наважилася. Від приливу адреналіну, що стався у ту мить, коли відправила рукопис і дороги назад вже не було, мало не вмерла.

Так, зараз наче на голках. Жалкую, що відправила. Страшно, що слова Павла збудуться і мій максимум – останнє місце, та все частіше душу штормить від надії на визнання. Якби хоч хтось сказав, що я талановита! А чоловік дуже залежний від авторитетних думок поважних людей, вже з ними точно не буде сперечатися.

Уві снах постійно звучали слова, вимовлені м’яким ніжним голосом:

— Наважся, мила.

Лист з запрошенням на фінал міжнародного конкурсу «Коронація слова» прийшов на мою електронну пошту у найнепідходящу мить. Це був день перевірки усіх моїх соціальних мереж, а також поштових скриньок. Павло постійно повторював, що робить це заради мого захисту. Мовляв, шахраї все винахідливіші з кожним днем, а я не зможу розпізнати жодної шахрайської схеми, бо емоційна, як і кожна жінка. Обов’язково додавав, що кожній жінці у світі потрібен такий відповідальний чоловік, як він. Проте ми обидва знаємо, що Павло робить це через ревнощі. Шукає уявних коханців або просто залицяльників.

Я закрила усі профілі й миттєво блокую усіх осіб чоловічої статі, які присилають запрошення дружити профілями.

Я забула, коли викладала у соціальну мережу своє фото.

— Що це таке, Маріє? — поки що його голос звучав спокійно, але досвід підказував, що так триватиме недовго, — Чому тебе запрошують на якийсь підозрілий захід? Та ще й у Київ.

Тієї миті було незрозуміло, від чого саме так по-зрадницьки затремтіли руки. Чи від новини про запрошення, чи від страху перед скандалом, який насувався з невідворотністю товарняка.

Мене. Запросили. На фінал конкурсу. Ну не для того ж, щоб об’явити про мою бездарність? Може Павло нарешті дозволить писати, не ховаючись.

— Ти тільки не злись, — прозвучало занадто жалюгідно.

— Пізно, я вже злюсь, — темні очі чоловіка стали ще темнішими від гніву, — Я вважав, що ми вже пройшли етап твого ідіотського захоплення маранням паперу. Виходить, ти мене обманювала?

Я зіщулилася. Після цієї фрази буря обіцяла бути нищівною.

* * *

— Не переживай, Марійко, якщо Павло з’явиться на пероні, я його затримаю, — вона порилася у сумці, вийняла звідти тюбик тонального крему, — Тримай. Це дуже добрий тональний, повинен приховати синець. На фіналі ти повинна сяяти, а не викликати жалість. Коли приїдеш додому, ми з Сергієм заберемо тебе до нас. Зрозуміла?

Хотіла вдихнути, але не змогла. Таке відчуття, що сама сповнена повітря, не людина, а велика повітряна кулька.

— Мені страшно, Лесю.

— Якщо ти про фінал, то не бійся, нові враження тобі неймовірно сильно потрібні. А про інше... Я розумію, але так треба. Павло підняв на тебе руку, а таке пробачати не можна.

— Я не знаю, як жити без нього, — прошепотіла я, — У сім’ї лише Павло працює, а я й не вмію нічого такого, що було б цінним для роботодавців.

— Це він тебе у цьому запевнив, — відрізала Лесі, — Зараз ні про що не думай, окрім фіналу конкурсу.

Ми обійнялися, я зайшла у вагон, всілася на своє місце. Леся з Сергієм придбали мені квиток до вагону-купе, хоча це дуже дорого. Павло ніколи не дозволяв собі таких необдуманих витрат, на відпочинок ми завжди їздили у плацкарті. Купе він брав лише у випадках, коли їздив у відрядження, мовляв, має показувати статус.

В сусіди мені дісталася молода дівчина, доглянута та впевнена у собі. Я одразу зіщулилася, спробувала займати якнайменше місця, бо хто я така, щоб створювати їй незручності? Стала дивитися у вікно.

Потім цю поїздку я завжди згадуватиму з теплом, тому що дівчина виявилася доброю, комунікабельною, і дуже емпатичною. Більш того, Оксана працювала у організації, яка опікується жінками, що постраждали від домашнього насилля. Ми обмінялися контактами, а наостанок нова знайома зробила мені чудовий макіяж, я не впізнала себе, коли поглянула у дзеркало. Єдине, що у тій пані було від покірної зашуганої Марії — винуватий погляд. З дзеркала на мене дивилася молода доглянута дівчина, у якої ще все життя попереду.

Проте відчуття впевненості у собі випарувалося, ледве побачила людей у Мистецькому Арсеналі. В чудових нарядах, гарні, впевнені у собі, вони випромінювали спокійну добру силу. Вона мене пригнічувала, але, пам’ятаючи обіцянку, яку дала Лесі, я гордо розправляла плечі, ніби й сама впевнена у собі.

— Ви бачили неймовірні скульптури, зроблені з рукописів? — до мене звернулася жінка, як дві краплі води схожа на Лесю Українку, — Ходімо, то неймовірне видовище. Цілком можливо, саме ваш літературний герой зараз ходить тими залами, — вона підморгнула мені, взяла за руку й потягла вглиб приміщення, — Як же я тішуся від того, наскільки сучасні жінки незалежні від свавілля чоловіків! Що ви можете без остраху писати та видаватися, приймати участь у конкурсах. Ой, погляньте, який величезний перевертень!

По залу йшов, м’яко ступаючи, великий вовк, обережно принюхуючись. Я впізнала його по погляду.

— Не бійтеся, він не нападе. Він живе з девізом: «Самоконтроль найголовніше, без нього ми лише тварини».

— Звідки знаєте?

— Бо це я його написала.

Вовк побачив мене, схилив голову набік, а потім... встав на дві ноги. Високий юнак з неслухняним паперовим волоссям впевнено закрокував до нас.

— Привіт, — він ввічливо поцілував руку спочатку мені, а потім Лесі, — Радий, що ти все ж наважилася та приїхала. Тепер свято повноцінне.

— Я теж рада, що наважилася, — з подивом зрозуміла, що це правда, — Ти навіть кращий, ніж я собі уявляла, Данило.

— Це все Коронація, — перевертень лукаво ухмильнувся, — Ходімо, дами, здається, захід починається.

Ось так, під руку зі своїм головним героєм, якого писала сім років, я увійшла до великого залу, де пані Логуш вже почала свою промову...