Іржа

Плаксивий жовтневий день розливався над містом сірим серпанком. Осінь уже облітала з дерев і вітер сердито підхоплював пожовкле листя, носив його над порожніми алеями парку та закидав в завулки.

Струнка дівчина, що самотньо стояла на самому краю оглядового майданчика, щільніше загорнулася у свій червоний плащ. Її майже прозорі, кольору неба очі, були наповнені водою. Вона дивилася вдалечінь, де понад чорним Дніпром пропливали важкі клуби низьких хмар – ні, сонцю не прорватися крізь них. Здавалося, ніщо не могло б відвернути її увагу від занурення у глибокі хвилі власних думок. Ніщо, крім монотонного клацання, що так невчасно й нахабно увірвалося до її смутку. Ще, і ще. Вона роздратовано обернулася і грізно встромила вогкі очі в безликий чорний об’єктив.

- Я не хочу! – обурено сказала вона перше, що спало на думку.

Та фотоапарат продовжував клацати. Довкола нікого крім них.

Але ж яка самовпевненість!

Об’єктив все наближався, аж доки не спинився майже впритул до її обличчя, що з викликом застигло перед ним. Нарешті фотограф опустив свою зброю. Її очі здивовано зупинились у голих, відвертих, зелених очах.

- Ви дуже гарна, - сказали вуста і погляд підтвердив. – Вибачте, якщо налякав.

Вона мовчить. Але у вогких очах вже нема хвилювання.

- Видалити? – запитав він.

- Ні, - відповіла, дістаючи з кишені цигарки. Справжні, міцні, такі, що від шаленої нудьги.

- Ви палите…

Ось і воно, перше розчарування.

- Під настрій.

Він обвів поглядом хворий на осінь парк.

- Схоже, ви на одній хвилі.

Вуста розчиняються, вивільняючи хмарку диму. Він знову підняв камеру та, не питаючи дозволу навіть поглядом, впирається об’єктивом в її стомлене, вразливе обличчя. Вона затихає – безвільно й покірно. Клац.

- Ви закохані? – припустив він.

- Ні.

- Чому ж сльози?

Вона стенула плечима.

- Я б хотіла кохати, – відповіла, здивована власним зізнанням.

- Покохайте мене. Мені б хотілося, щоб мене кохали, - ствердно сказав він і зелені очі не брехали.

На цигарці вже наросла довга сіра шапочка.

Вона примружила очі тонким, як складені крильця чорного метелика, усміхом.

- На осінь чи назавжди?

- На рік.

Чому ж рік? Але ні, не хоче здатися передбачуваною.

- Ви помираєте, – припустили її вуста.

- Ні. Принаймні, не планую.

Обережна посмішка вперше торкнулася його обличчя.

- Покажіть фото, - сказала вона, відкинувши недопалок і сумніви.

Фотограф відкрив камеру та наблизився ще на крок. Серед іржавого фону екрану вона дивилася на нього мовчазними сірими очима, що випромінювали ніжність. Прозоро-смутна дівчинка знову ставала матово-зацікавленою.

- Рік – це немало, - зауважила вона і носик рішуче злетів до коміру його пальта в намаганні сховатися від тонкого, морозного вітру.

Задумливий, мокрий парк здригається від пронизливого крику сирени, що іклами впивається в мозок.

Об’єктив зникає і його владні руки вростають в неї, ламають плечі, забирають собі.

- Це ціле життя.