Кольє Венери

Додому ми йшли дорогою вздовж річки. Вже сутеніло. Попід дорогою горять смолоскипи. Натовп розділився на групи по двоє-троє, та говорили мало. Кожен мовчки поминав своє життя.

Та Лі занадто боліло. Тому він не змовчав.

- Тепер ніде запалювати вогонь, - прошепотів він. - І тоді наяди назавжди відвернуться від нас.

- Вони відвернулися ще коли ці скоти вбили половину їх… - сказала я у відповідь.

- Але вогонь має горіти завжди.

Щовечора він запалював у храмі десятки свічок. Це світло показувало наядам - наша дружба триває і ми завжди раді їх тут бачити. Лі розповідав, що ночами на світло припливала Венера, ночувала біля храму, а на ранок верталася в Море Часу.

Але Стрімка Варта згодом помітила, що або я, або Лі занадто часто бували в храмі. Тож тепер там лишилися самі мармурові пеньки. Дружбі з наядами кінець.

- Що би не сталося, а води Перлані не зупиняються, - тихо сказав Лі.

- Скажи чесно, ти щось виніс із храму?

- Не зараз, Сейлін.

Лише зараз я наважилася глянути на нього. В свої тридцять він виглядав занадто змучено й виснажено. Біля губ і між бровами залягли глибокі зморшки, схожі на сильні порізи. Темне волосся куйовдиться від вітру. В мене швидко заболіла шия – Лі дуже високий – тож я повернулася до дороги.

- Тобто все-таки…

- Все-таки так.

- Я нікому не скажу.

Тут, серед тріскотіння нічних цвіркунів, річкової прохолоди й під зоряним небом, все здавалося як завжди. Наче життя лишилося як і раніше. Тут я майже забула про те, що наш Сарнас вже не такий, як кілька років тому.

Так відчувала не лише я. Інші теж ішли повільніше. Бо чим скоріше ми опинимося в місті, тим швидше побачимо чорно-червоні плакати, розвішані ледь не на кожній огорожі. Вони нагадають, що наше життя і цей острів більше не належать нам.

«Єдиний Світ чекає! Приєднуйся»

«Ні! – псевдобогам! Так! – цивілізації й соціуму!»

Кілька років тому, коли представники Єдиного Світу з’явилися на Сарнасі, їхні нові й цікаві ідеї здалися мені привабливими. Вони вірили в Фатума - щось, що вирішує людське життя і вже має заготовлену історію для кожної людини від народження і до її смерті. Все, що не стається, - воля Фатума. Вони не приносять йому жертв, бо вважають, що все навколо - це і є сам Фатум. Він вирішує їхню долю, керує всім світом. А люди, позбавлені потреби задовольняти його жертвами, займаються іншим - розмноженням, збагаченням і розвитком.

На якусь мить ця ідея здалася мені цікавою. Я навіть думала поїхати звідси до Єдиних Країн і навчатися, дізнаватися щось нове про світ.

Та чим довше я залишалася тут, чим більше розуміла, що подібне не може бути доброю волею Фатума. Чорно-червоні щупальці охоплювали Сарнас і я все більше відчувала, що в мене щось забирають. У мене віднімають те, що набагато важливіше за якісь плани та мрії – коріння. Наша країна втрачає себе. Нас з’їдають, поволі відрізаючи шматочки й смакуючи їх. Бо битися нам нічим, а Стрімка Варта має зброю.

Ми теж її мали. Сарнас раніше належав наядам. Вони жили в усіх восьми річках, що течуть по країні й впадають у Море Часу. Триста років тому Сарнас вже був під загрозою завоювання. Але, завдяки наядам і їхній очільниці на ім’я Венера, наша країна встояла. Вороги, що пливли до острова, були атаковані й знищені. Тодішній жрець храму Венери Інгвар Родрей домовився з нею про захист і служіння. Але ніхто ніколи не бачив саму Венеру. Чи ходила вона по землі? Чи плавала вона в річках і Морі Часу?

А ось наяд ми бачили. Той пещений командир брехав і свято вірив у власну брехню. Наяди є. Ми чи не щодня очищували річки для них. У брудній і солоній воді вони не живуть.

Вперше я побачила наяду шість років тому. Ми з Лі очищували одну з приток від мулу. І коли течія стала чистою, я побачила в воді блискучий плавник і блідо-блакитне дівоче обличчя. Наяда взяла мене за руку – її шкіра була холодною та слизькою, а очі схожі на якісь неймовірні блакитні камені. Та коли я розповіла про це Лі, він мовив, що мені здалося. Наяди не спілкуються з людьми. Лише Венера це робила.

І зараз, дивлячись на темне плесо, я марно сподівалася побачити бліду пляму обличчя. Якби воно з’явилося, це дало би нам усім надію… Бодай якусь.

Але її не було.

Лі - жрець храму. Точніше, жрець уже без храму. Він знав усі легенди про наяд, Венеру й усі можливі артефакти. Оберігав нашу віру, передавав її далі, як робили його предки, навчав нас правильно служити наядам. Саме його в першу чергу мала вбити Стрімка Варта. Коли вона з’явилася й показала свої наміри, я не відходила від Лі ні на крок. Та йшов час, а чорно-червоні так і не зрозуміли, хто їхній справжній ворог.

- Якщо Стрімка Варта дізнається про тебе… - кажу.

- Не дізнається. Наші люди віддані Сарнасу й не здадуть.

- Все одно я боюся.

Лі так вірить в кожного співвітчизника. Особливо він повірив, коли я відмовилася їхати навчатися до Єдиних Країн і лишилася з ним, щоб підтримувати порядок на річках і в храмі. Та я була віддана йому в першу чергу, а вже за ним – і Сарнасу.

Він дійсно в небезпеці. Хоча Стрімка Варта не розстрілює всіх підряд, їй не подобаються ті, хто несе в люд бодай якісь думки, що відрізняються від їхніх. Люди дослухаються до думки Лі, готові йти за ним на край світу, якби той існував. І його вб’ють або ув’язнять, щоб не балакав зайве.

Ми дійшли до містечка. Ще здалеку в світлі смолоскипів я побачила плакати з величезними літерами й двома неприродно усміхненими обличчями чоловіка та жінки, які обліпили стіни низеньких будинків і паркани. Хотілося відвернутися, але ці прокляті плакати були всюди і сховатися від них неможливо.

Містечко розкинуте й просторе, перетнуте вузькими водними каналами та стежками. Ми живемо в маленьких одноповерхових дерев’яних будинках із затишними подвір’ями. Тут раніше панувало мирне тихе життя. Люди гуртом робили щось на благо - поралися по господарству, допомагали один одному, підтримували канали й річки в чистоті для наяд. Лі розповідав, що багато років тому тут були рудники. Але через добування металів забруднювалася вода в каналах - це смерть для наяд. Тому рудники закинули, а мешканці почали займатися деревообробкою. Будинки, загорожі, посуд, прикраси - майже все з дерева. Металеве начиння ми отримували з Єдиного Світу - в обмін на дерев’яні прикраси й посуд, інкрустовані перлами. Навіть я займалася цим - робила маленькі чашки з дерева вишні й прикрашала їх різьбою.

З появою Стрімкої Варти все змінилося. Минуле життя перетворилося на сон, а майбутнє втратило свої чіткі риси.

Тут, серед вогню смолоскипів, біля Лі, я можу трохи відчувати себе в безпеці. Де він - там і безпечно.

Десь загавкав собака. За мить йому обізвався ще один.

На містку через канал стояв солдат Стрімкої Варти. Він саме докурив цигарку, а недопалок кинув у воду.

- От падло, - прошепотіла я так, щоб лише Лі почув.

- Так, - Лі похмуро подивився на солдата, але пройшов повз і мовив голосно: - Гарного вечора, пане!

- Навзаєм, добродію! – відповів той.

Таких вартових у місті повно. Вони не стріляють просто так. Але через їхню присутність ми всі відчуваємо себе в’язнями. В’язнями, чию власність і святиню плюндрують і засмічують гидкими недопалками.

Лі провів мене до мого будинку й пішов далі - він живе на наступній вулиці. Я ще стояла хвилину, дивлячись, як віддаляється його стрункий високий силует.

Вже неодноразово він чув від людей, що треба почати повстання. Слід захопити зброю, вбити генералів і вигнати загарбників із нашої землі. На чолі цього повстання мав би стати саме Лі - як хранитель знань і легенд Сарнасу, його суті, історії.

Та він відмовлявся. Казав, що не хоче ризикувати життям людей. А в бесіді зі мною додавав, що повстання не має сенсу. Наяди покинула Сарнас, а отже, наші легенди й звичне життя поволі розчиняються в часі.