Кольє Венери

Стрункий командир у чорно-червоному каптані обвів поглядом насуплений натовп. Порівняно з ним, чистим, гарним і пещеним, ми виглядали наче обірванці. Ми би вбили його, якби не десяток солдатів із довгими металевими палицями в руках. Ці штуки плюються розпеченим металом, а від звуку здригається земля й нутрощі.

- Ви століттями вклонялися богам, яких не існує, - дзвінко сказав командир, немов плюючи цими словами в нас. – Ви створили собі ідолів і пішли неправильним шляхом. Ми тут для того, щоб звільнити вас від переконань, яким ви помилково слідували все життя. Це не ваша провина.

За його спиною плавно текла річка. А посеред плеса – острівець, на якому виструнчився білий мармуровий павільйон, прикрашений перламутровими пластинками. Його покатий дах блищав у променях сонця, немов прощався з нами. Малою я часто бувала там і прибирала острівець від сухих гілок і трави.

- Ось це, - командир повернувся до павільйону. – Те, що ви називаєте храмом. Це помилка. Ваш храм – не дім для божеств. Їх тут ніколи не було. Тим не менш, ви вірили, що ваші боги приходять сюди й люблять вас! Я розумію. Всі ми шукаємо любові від вищих сил. Але ми не бачимо богів. Їх тут немає. Тож немає потреби і в храмі. Готуйсь!

Збоку розташувалися троє солдатів із гарматою. По команді один із них підніс вогонь.

Мою руку стиснули. Лі стояв поруч і разом з усіма дивився, як знищується наше коріння. Для нього це ще болючіше.

Б-БУМ!!!

Шалений звук, від якого все замовкло, а земля на мить пішла з-під ніг. В дзвінкій тиші навкруги розлетілися уламки павільйону, здійнялися хмари пилу. Всередині різануло ножем. Та я не могла змусити себе відвернутися.

Руці неймовірно боляче. Та ще більше болить Лі. Я не наважувалася глянути на нього. Знаю, що він зараз теж дивиться крізь куряву. Як і я, наївно сподівається, що павільйон сам собою відновиться в нас на очах, а потім з води вийдуть розлючені наяди й переламають кістки солдатам.

Та їх не було. З тих пір, як до нас зайшли чужинці, наяди з’являлися все менше. Востаннє їх бачили рік тому – їхні перламутрові хвости тріпотіли вздовж річкового дна в напрямку Моря Часу. В глибині Сарнасу їх більше не було. Раніше вони жили ледь не в кожному найдрібнішому каналі. Так розповідав Лі.

Невже цей пещений командир правий і вони нас покинули?

Зараз він задоволено посміхався. Знищив свого ворога – маленький старезний павільйон посеред річки.

- Ми знаємо, що в цьому храмі зберігалися реліквії, - сказав він. – Коштовне каміння, артефакти, золото. Деякі з них несуть помилкову релігійну цінність. Якщо ви щось дізнаєтеся про розташування таких предметів, прошу одразу повідомити Стрімкій Варті.

Він знову оглянув натовп. Усі мовчать. Тоді командир промовив наостанок:

- Скоро тут буде нова країна. Боятися не варто. Ми радо приймаємо до своїх лав усіх бажаючих. Всі інші знайте – на кожну отруту є протиотрута. Раджу це запам’ятати.

Ясніше не буває. Нам не лишили вибору.