Зміст
  • Петро Гузiк "Окуляри"

    • Петро Гузiк "Окуляри"

    На!Читай

    Петро Гузiк "Окуляри"

    Моєму дорогому другові Юрі Байкеру

    я завжди пам'ятатиму тебе…

    1.

    Остап мав прекрасний настрій. Ділова зустріч котрої він так боявся відбулася краще ніж він міг уявити. До неї, він мав невелику будівельну бригаду, проте вирішив з часом розвиватися. Доля підкинула хороший проект залишилося знайти інвесторів. Давній друг дитинства звів з представником і ось через пару годин котрі для Остапа розтягнулися у вічність інвестори погодились. Від нулів у контракті паморочилось в голові. Вони пообідати в одному з найкращих ресторанів Праги і нові друзі побажавши успіху, пообіцяли через півроку приїхати подивитись на початок.

    В розпорядженні Остапа був ще цілісінький день і він вирішив провести його з користю віддавшись прогулянці цим дивовижним містом.

    Скинувши діловий костюм він вийшов з готелю і одразу відчув подих старовини, що линула від брукованих вулиць Праги. Першим пунктом маршруту стає Староміська площа. Він гуляв вузькими вуличками, обабіч яких стояли будинки з різнокольоровими фасадами, що збереглися ще з середньовіччя. Повітря наповнене запахами свіжої випічки та кави, що линули з численних кав’ярень.

    На площі він зачаровано зупинився біля Староміської ратуші, де щогодини збирався натовп, щоб побачити астрономічний годинник Орлой. Коли годинник починає свій хід, фігурки апостолів і скелета з’являються, щоб розважити глядачів. Остап спостерігав за цією виставою, відчуваючи, як історія оживає прямо перед його очима.

    Далі його шлях прямував до Карлового мосту. Це місце сповнене художниками, музикантами та сувенірними крамницями. Він зупинивсяна мосту, милуючись виглядом на Влтаву, Празький Град і шпилі численних соборів, що піднімаються над містом. Повільно переходячи міст, він торкнувся статуї святого Яна Непомуцького, згідно з легендою, це приносить удачу.

    Після чого він піднявся на Празький Град, що велично височіє над містом. Прогулюючись по його території, він зайшов до Собору святого Віта, де неймовірні вітражі переливаються всіма кольорами веселки. Тут відчувалася атмосфера величі та духовності.

    Спускаючись вниз, Остап потрапив у Малу Прагу, з її тихими вуличками і бароковими палацами. Тут він знайшов затишне кафе, де сповна насолодивсякелихомтрадиційногочеського пива.

    Закінчилася його прогулянка в Йозефові, старому єврейському кварталі. Він оглядав синагоги та старий єврейський цвинтар, де поховані видатні представники громади.

    Вечір настав несподівано і переповнений емоціями , він повертався до готелю, відчуваючи, що Прага залишила в його серці незабутні враження та бажання повернутися сюди ще раз. Як тільки буде закладено будівництво він обов’язково приїде сюди ще раз але цього разу вже з Марічкою, їй точно сподобається це місто.

    Зачарований містом і його мешканцями він геть забув про те що обіцяв привезти якісь милі дрібнички, як не як а це була його перша поїздка за кордон. Вечірня Прага котра занурилася у м’яке світло ліхтарів, що відображалися у спокійних водах Влтавибула ще гарнішою. Вулиці заповнилися туристами, які насолоджувалися вечірніми прогулянками фотографуючи історичні пам’ятки, що підсвічуються. Жителі міста поспішали у свої улюблені кафе та ресторани, де збиралися на вечірні зустрічі з друзями та родиною. Жива музика з барів і ресторанів додавала чарівної атмосфери, змішуючи сучасний ритм з древніми легендами цього міста. Вулиці переповнені сміхом, розмовами та відчуттям затишку, яке відчувалося навіть у найвіддаленіших куточках Праги.

    Раптом він побачив що на вітрині антикварного магазину ще горить вивіска «відчинено», не довго думаючи Остап відчинив двері і увійшов.

    Він зайшов у невеличкий антикварний магазин, двері якого відчинилися з легким мелодійним дзвоном. Всередині панувала напівтемрява, освітлена лише м’яким світлом старовинних ламп. На полицях уздовж стін розміщені різноманітні предмети минулих століть: від витончених порцелянових статуеток до масивних латунних годинників, що неквапливо відлічують час.

    Підлога вкрита килимами з вишуканими орнаментами, які поглинають кроки, надаючи приміщенню відчуття затишку і спокою. На одному з кутових столиків розташовані старовинні книги у шкіряних палітурках, кожна з яких мала свою історію. Поруч з книгами стояли латунні свічники та мідні ліхтарики, що відображали приглушене світло, надаючи приміщенню таємничої атмосфери.

    Вздовж однієї зі стін тягнулися скляні вітрини, де зберігалися ювелірні прикраси з різних епох: від вишуканих брошок з дорогоцінними каменями до витончених срібних кулонів. Тут можна побачити і старовинні годинники: кишенькові з ланцюжками, наручні з вигадливими циферблатами кожен з яких має свою історію.

    У дальньому кутку магазину розташовані великі меблі: різьблені шафи, оббиті оксамитом крісла та дубові столи, вкриті серветками ручної роботи. На стінах висять картини і гравюри у позолочених рамах, що розповідають історії минулих епох. Обабіч дверей котрі певне вели в складське приміщення столи два комплекти лицарських обладунків.

    Посередині приміщення розмістився великий скляний прилавок, на ньому лежав розкритий журнал та попільничка. В середині вітрини на прилавку розміщені дрібніші предмети: старовинні монети, медальйони, кишенькові ножі та інші дрібнички, кожна з яких чекає на свого нового власника.

    Запах старого дерева, шкіри та легкий аромат парфумів минулого віку створювали незабутню атмосферу. Кожен предмет в магазині здавався ніби насичений історією, готовий поділитися своїми таємницями з тим, хто його придбає.

    -Привіт, ви ще працюєте?,- Остап зацікавлено розглядав книжкову шафу. Від наявних книг його шкіра вкрилася благовійнимтрепетом. Читання завжди було його слабкістю. Він по черзі торкався зібрань Твена, Кафки, Шекспіра, Ремарка, Свіфта, Лондона та ще цілої плеяди видатних авторів. Його здивування не мало меж коли між цим багатствами він помітив «Кобзар» . Знявши книгу з полиці Остап почав гортати сторінки. За цим він не помітив як до кімнати увійшов продавець. Тихим голосом досвідченого курця він промовив.

    -Реве та стогне Дніпр широкий,

    Сердитий вітер завива,

    Додолу верби гне високі,

    Горами хвилю підійма.

    Остап з несподіванки ледь не впустив книгу. Поставивши її на місце він підійшов ближче. Продавець стояв за прилавком акуратно склавши руки на грудях. Високий, трохи більше за шістдесят, акуратна борода та довге стягнуте у хвіст волосся. Блакитні очі були молодшими власника і з цікавістю дивилися на покупця.

    -Добрий вечір, я помітив що вивіска ще працює, ви ж не зачинені?

    -Добрий вечір, так ми працюємо. Мене звати пан Франтішек і я з радістю допоможу вам з вибором. Бачу вас цікавлять книги?

    -Я Остап. Так, не очікував побачити тут Шевченка. У вас дуже гарна вимова. І чесно кажучи я ще не знаю за чим прийшов.

    -Дякую, колись давно був в Україні по справах, але знаю тільки деякі вірші і трохи читаю. Ви ж українець вірно,

    -Так, здогадалися через книгу?

    -І це теж, але більше по вимові коли ви увійшли і привіталися. Прошу, мій магазин до ваших послуг. Ви вільно можете брати будь які речі крім звісно ж коштовностей, проте якщо вони вас зацікавлять я з радістю їх покажу,- з цими словами він увімкнув програвач і кімнату заповнила музика Бетховена, симфонія номер дев’ять, затим сів у крісло і почав щось записувати у журналі.

    Остап повільно ходив між рядів магазину, час від часу зупиняючись щоб оглянути ту чи іншу річ. Його увагу привернув стелаж з музичними платівками. Менший брат був уособленням юного неформала і серед цих музичних скарбів чоловік очікував знайти щось цікаве. Так і сталось, йому в руки потрапив конверт з платівкою гурту Led Zeppelin а саме однойменний альбом в одному з перших випусків. Андрій точно буде задоволений.

    З платівкою під пахвою він продовжував вивчати асортимент магазину. Врешті решт розуміючи що час вже пізній він взяв для батьків набір сервізу та срібну запальничку. Перед вітриною з коштовностями його погляд загубився. Аж тут побачив кольє виконане у формі пір’їн котре миттю уявив на лебединій шиї коханої. Виклавши речі і очікуючи поки пан Франтішек їх упакує він помітив оправу для окулярів котра самотньо лежала на чорному шовку.

    Перед поїздкою він пообіцяв Марічці що по поверненню звернеться до окуліста. Поганий зір був кепським сімейним подарунок по спадковості, всі в його сім’ї рано чи пізно одягали окуляри. Що ж він не виняток.

    -Перепрошую пане, можна глянути цю оправу?

    -Так звісно,-він відклав коробку і відімкнув вітрину,- прошу.

    Оправа була масивною але на диво легкою. Зроблена скоріше за все зі срібла. Дужки прикрашали дивні орнаменти переплетене дубове листя з рунами та вовчими головами. Річ коштовна і дуже гарна, ручна робота.

    -Гарна правда?,-запитав продавець.

    -Так дуже, певне їх власником був якийсь відомий митець,художник чи актор.

    -Ви праві, власник був відомий. Але не через любов до мистецтва.

    Він упакував покупки і нахилився над вітриною. Якусь мить він думав а потім продовжив.

    -Перший власник котрий замовив цю оправу був …. м’яко кажучи не дуже хорошою людиною.

    -Ого,навіть так ? Судячи по вашому обличчі ви знаєте історію.

    -Пан Остап правий, знаю. Не в моїх правилах відлякувати клієнтів, але думаю це той випадок коли можна розповісти. Ви не проти як я запалю?

    -Ні, я з задоволенням приєднаюсь.

    Чоловіки закурили Остап цигарку а пан Франтішек люльку. Випустивши клуб запашного диму він задумався згадуючи і почав.

    -Отже так, першим власником та і замовником був Отто Крупсе. Це був дуже жорстокий чоловік. Він виконував роль начальника концентраційних таборів. Не офіційно, в документах його ім’я майже не згадується а якщо і є то дуже поверхнево. Не відомо за які заслуги фюрер зробив дав йому необмежену владу проте цей чоловік мав силу та вплив. Він займався тим що особисто відповідав за облаштування та знищення євреїв і вирішенням єврейського питання. Так от ці окуляри були виготовлені відомим на той час німецьким ювеліром. Матеріалом для них слугували переправлені особисті речі людей котрі згодом опинилися в газових камерах. Крупсе вважав що таким чином зможе мати владу над душами. Як би там не було а окуляри йому точно були потрібні, під час одного з допитів полонена намагалася вбити коменданта проте зазнала невдачі. Перед тим як він її задушив вона змогла вирвати йому одне око.Під час звільненнясоюзниками табору Дахау 29 квітня 1945 він знаходився на території. Принаймні так стверджували солдати СС та охорона, проте...ніхто його не знайшов. В таємному кабінеті знайшлися тільки папери, деякі особисті речі і ось окуляри. Іншого виходу не було, він як крізь землю провалився. Зрештою окуляри забрав хтось з солдатів, як вони опинилися в батька я не знаю. Ага. Ось ще одна з небагатьох фотографій де є зображений Крупсе.

    Продавець дістав з під прилавку товстий фотоальбом і знайшов знімок. На ньому були троє чоловіків, двоє у формі високих чинів а третій у простому костюмі. Він стояв по центру височіючи над іншими. Абсолютно лиса голова, вольове обличчя, прямий нордичний ніс і великий шрам котрий тягнувся через усе лице. На ньому були ті ж окуляри котрі нині лежали перед Остапом.

    -Ого, нічого собі. Перепрошую за дивне питання але, якщо це така історична річ чому така ціна?

    -Ціна така бо продається оправа за ціною матеріалу. Жодних підтверджень достовірності історії крім фото в мене немає.

    -Скажіть, за стільки років її ніхто так і не придбав?

    -Я от думаю що якщо вже почав то розповім до кінця. Був один випадок, я тоді ще був підлітком і допомагав батькові в крамниці. Нещодавно відбулася «чеська весна» , країна була в стані еміграції, деморалізації та зміни суспільної атмосфери. Можливо ви помітили що на книжкових полицях немає книг російських класиків. Чехи добре пам’ятають ті роки,ми пам’ятаємо подвиг Яна Палаха та Яна Заійц котрі пожертвували собою.«Чеська весна» залишила важливий спадок, що зберігався в колективній пам’яті і став натхненням для майбутніх реформаторів, що врешті призвело до Оксамитової революції 1989 року і мирного переходу Чехословаччини до демократії.

    Оправу придбав один з батькових знайомих. Він не знав історії котру розповів вам я. Близько року по тому його дружина повернула її.

    -Це сумна частина вашої історії. Моя країна теж свого часу постраждала від такого сусіда. Велика ціна була заплачена щоб агресор потерпів поразку. Але чому вона її повернула? Що сталося?

    -По її словам через деякий час чоловік почав бачити дивні речі. Ніби картини минулого. Пам’ятаєте я говорив що Отто Крупсе був жорстоким чоловіком. Так от, батьковий знайомий почав бачити те чим займався Отто. Зрештою це довело його до божевілля. Перед тим як він потрапив в лікарню бідолаха виколов собі очі.

    Тиша запанувала в крамниці. Було чутно тільки як настінні годинники відлічують час.

    -Ну якось так. Я не здивуюсь якщо ви передумаєте її купувати.

    -Історія звичайно страшна. Але я не вірю в зло приховане в речах. Якщо не підійде то буде просто припадати пилом. Я її беру.

    -Гаразд, тоді я покладу її до коробки, зачекайте хвилину.

    Пан Франтішек додав оправу до решти покупок Остапа і вибив чек на касовому апараті.

    Остап оплатив, взяв коробку і простягнув руку.

    -Дякую за історію і за цікаві речі.

    -Вам дякую, що знайшли час вислухати старого. Нехай це буде тільки історією і покупка принесе користь. Na shledanou,příjemný večer. (До побачення, гарного вечору. чеська),-вони потиснули руки.

    -Šťastně. Děkuji.( Щасливо. Дякую.чеська )

    Остап задоволений вийшов у вже нічну Прагу, та повільним втомленим кроком пішов в напрямку готелю.

    2.

    Повернувшись в Україну Остап з головою поринув у роботу. Його проект а саме відновлення та реконструкція пивоварні забирав увесь час. Маючи підтримку фінансову плані робота закипіла. Сам чоловік днями пропадав на будівництві не цураючись важкої роботи. Так вже його виховали, навіть посада котру він займав не дозволила відійти від справ. З цим всім похід до окуліста затягнувся на невизначений час. Зрештою Марічка переконала, точніше примусила взяти вихідний і піти до лікаря. Як виявилось все було не так погано, так окуляри потрібні але більше для читання та за кермом ніж на постійній основі. Отримавши рецепт чоловік звернувся у оптику і на наступний день отримав їх.Він вперше одягнув окуляри. Спершу відчув легкий дискомфорт через тиск на ніс і вуха, але це швидко минуло. Остап помітив, як раптом весь світ став чіткішим і яскравішим. Деталі, які раніше здавались розмитими, тепер виднілись дуже ясно: листя на деревах, дрібні літери на знаках, обличчя людей на відстані. Це відчуття було дивовижним — ніби все навколо набуло нових фарб. Він дивився на речі, які були йому знайомі, і відкривав їх заново. Його очі трохи напружились від нової чіткості, але водночас вони відпочивали від постійного напруження, до якого він вже звик. З кожною хвилиною чоловік відчував, як до нього поверталася чіткість сприйняття, якої так бракувало.

    В той день Остап зробив собі вихідний і провів його з молодшим братом, допомагаючи тому з підготовкою до вступу в інститут. Ввечері знесилені від навчання брати сиділи перед екраном телевізора та грали у відеогру.

    -Остапе, до речі спасибі за платівку. Це нереально крутий подарунок. А звук, а голос це просто кайф.

    Чоловік усміхнувся і кивнув,- на здоров’я малий. Музика це єдиний шум за котрий варто платити. Радий що тобі сподобалось.

    -Ти найкращий брат у світі. Хоч і маєш дивні окуляри. Виглядаєш бро...дивно. Це як мінімум.

    -Не подобаються?

    -Та ні. Просто оправа така чудна. Вона така, така незвична. Ото візерунки щось значать?

    -Та навряд чи,- чоловік вирішив упустити момент історії оправи. Дивно але як тільки він її одягнув було відчуття ніби робилася вона спеціально під нього.

    -Ну треба то треба. До речі Марічка дзвонила доки тебе не було. В неї якийсь завал на роботі то буде пізно,- Андрій глянув на годинник і скочив на ноги, - ойой, ніфіга собі ми засиділись. Слухай я побіг, обіцяв з татом футбол глянути. Манчестер Юнайтед – Ліверпуль. Батьки кличуть вас в гості , ремонт майже закінчили. Ще раз дякую за подарунок. Марічці привіт.

    Він поплескав брата по плечі, схопив сорочку і як це властиво тільки молодим швидко пішов.

    Остап вимкнув консоль, потягнувся і пішов на кухню готувати вечерю. Якщо кохана буде пізно то треба її чимось смачним потішити.

    Одягнувши фартух він відкрив холодильник і дістав продукти. Пізнє повернення означало що в коханої був тяжкий день .На думку спала ідея приготувати рибу, і він з задоволенням почав.

    За роботою не відчув як минуло пару годин, годинник на стіні показував пів на десяту коли Остап почув звук обертання ключа в дверях. Вимивши руки він пішов зустрічати Марічку.

    -А що так смачно пахне,-дівчина увійшла і скинула діловий піджак і роззулася. Молода, двадцять п’ять років, висока з довгою вугільно чорною косою, легким макіяжем на обличчі. Тендітні риси обличчя робили її ще молодшою за свій вік. Марічка працювала вчителем англійської у одній з приватних шкіл міста.

    -Це для тебе кохана,- він обійняв і поцілував її в щоку. Як ти? Як день?

    -Ледве жива, ці багаті самовпевнені батьки доведуть мене. Добре що завтра вихідні. Думала цей день не закінчиться.

    -Тоді перевдягайся, мий руки і швидко за стіл.

    -Слухаюсь.

    Поки дівчина займалась перетворенням з суворої вчительки в домашню дівчинку, Остап накрив стіл та відкрив пляшку вина. Марічка увійшла на кухню і охнула.

    -Ти чудо,-вона сіла і взялася за їжу,- боже це неймовірно смачно. Може тобі з будівельника змінити професію на кухаря? В тебе не було б відбою від клієнтів.

    -Навряд чи, так виходить тому що я роблю це для тебе.

    Вона посміхнулася і вони продовжили вечерю в тиші. Коли з їжею було покінчено а весь посуд стояв чистий, вони сиділи на дивані і пили вино в кімнаті в напівтемряві при тьмяному світлі свічок.

    -А тепер я слухаю тебе,-він провів рукою по її волоссю і поцілував в шию.

    -Спочатку все було нормально. Я провела всі уроки і готувалась до репетиторства. Старшокласники вирішили що пора щось та й вчити. Неважливо, під час додаткових занять в клас прийшов Антон. Ну ти пам’ятаєш я розповідала про його батьків, точніше батька.

    -Це той прокурор що відкупився від п’яної бійки в ресторані?

    -Ага. Малий прийшов і каже що його ніхто не забрав, живе він за містом в тому новому котеджному містечку. Я посадила його на задню парту і спробувала набрати матір але слухавку ніхто не взяв. Відпустити його я побоялась ну і подумала що закінчу заняття і відвезу сама. Приїхали ми значить, а там трясця не будинок а палац. Ворота відчинилися, нас зустріла покоївка. Я розказала ситуацію а тут і мати прийшла. Ну як мати, жінка котра народила не більше. Уявляєш вона забула! Забула блядь про дитину!,- Марічка різко підвелася і поставила келих на стіл.Ще мить тому вона переповідала свій день аж раптом емоції взяли гору. Вона взяла його цигарку і підкурила.

    -І оця от мамця добряче випивша ще почала кричати. Типу вона весь день зайнята, салони, спа, манікюр і т.д втомилась і забула. Добре що покоївка забрала малого, в кінці вона намагалася всунути мені двісті баксів. Я думала що прибью її.

    Дівчина нарешті заспокоїлась і сіла на диван. Остап акуратно забрав цигарку і загасив її. Обійнявши дівчину він говорив заспокійливі слова на вухо.

    -Розумієш ми з тобою про собаку краще піклуємось, а тут дитина. Шкода малого з однієї сторони має все а з іншої немає найголовнішого.

    -Так, але ми тут безсилі. Можливо тобі взяти відпуск? Я б теж взяв, можна було б на декілька днів поїхати на наше місце на озеро.

    -Та ні все гаразд. А як твій день?,- вона раптом відхилилася і глянула на нього,- а оправа все таки симпатична. Краще стало бачити?

    -Краще хоча перший час незвично. День як день, прийшов малий ,передавав тобі привіт, казав батьки кличуть в гості.

    -Клас. Підемо, мені подобається їх компанія.

    Решту вечору вони провели в обіймах одне одного говорячи про все і ні про що водночас.

    Сон вперто не хотів впускати чоловіка в свої володіння. Він лежав і прислухався до мирного сопіння з боку, врешті решт не витримав і тихенько покинув спальню. Взявши з холодильника пляшку пива Остап вмостився в крісло з книгою в руках. Через роботу він запустив своє читання тому якщо сну нема то хоч нагонить упущене.

    Подорожуючи з Роландом та його ка-тет Серединним світом в пошуках Темної Вежі чоловіка все таки по трохи поступово зморило на сон. Книжка випала з рук і він захропів.

    Перше що він відчув це те що сон був з біса реальним. Він стояв над вмивальником та мив руки. Чоловік навіть відчував холодну воду та легкий запах мила. Що йому не сподобалось так це те що руки він відмивав від крові. Кров повністю вкривала руки аж до ліктів, забруднивши закатані рукави сорочки. Він спробував змінити положення але тіло не слухалось. Всі рухи були несвідомими та автоматичними. Кривава мильна піна шматками змивалася, зрештою руки стали чистими. Він закрив кран і взяв рушник з гачка поряд. Ретельно витер руки та обличчя, повісив назад. Права рука потягнулася до полички біля дзеркала і за мить картинка перед очима покращилась. Окуляри. Ось в чому справа. Остап точніше тіло в котрому перебував чоловік підняло голову і глянуло на своє відображення. На нього з дзеркала дивився чоловік котрий колись давно замовив ці окуляри. Отто Крупсе. Комендант німецьких таборів. Він пристально оглянув себе, Остапу навіть здалося на якусь мить що Отто побачив його в дзеркалі. Але ні. Німець розвернувся і чоловік побачив що він/вони були в кабінеті. Просторий кабінет був заставлений шафами з книгами та документами. Два вікна, обоє прочинені впускаючи в приміщення весняне тепло. На дворі день, чути як проїхала вантажівка а згодом мотоцикл, голоси німецькою, гавкіт собак. Під одним з вікон був письмовий стіл завалений паперами та топографічними картами. На стіні висів портрет Адольфа Гітлера в повний зріст. Але не це шокувало чоловіка, біля столу на стільці сиділа людина. Точніше він здогадався що це людина. Обличчя тої було суцільним кривавим місивом. Ось звідки стільки крові на руках.Сидівший був зв’язаний, він важко дихав , було видно як піднімаються його груди. Біля нього стояв металевий візок на котрому були різні хірургічні інструменти і не тільки. Отто підійшов і обіперся на стіл. Дістав з кишені штанів портсигар, взяв дві цигарки підкурив і сунув одну в розбиті губи свого в’язня. Не дивлячись на свій стан, той підняв голову і кивнув. Він дивися на Крупсе одним оком, інше було відсутнє на його місці була кривава діра.

    Німець затягнувся, і заговорив. Його голос був тихим та спокійним. Остап зрозумів що без проблем розуміє німецьку, також він відчував смак цигарки і як рухаються його губи під час розмови.

    -Шкода що так сталося Герберте, дуже шкода. Ти завжди мені подобався і якби не війна ми були б добрими друзями. Проте ти служиш Її Величності та Британії а я фюреру та Рейху. Ми по різні сторони барикад.

    Полонений виплюнув недопалок разом зі згустком крові, закашлявся і захрипів.

    -Так то так Отто, але я впевнений що якби ми помінялися місцями і ти сидів в мене , я б не встромляв тобі голки під нігті і не виривав би зуби один за одним, і будь певен я б не видавив тобі твоє око. Хоча ми зараз в одному положенні, обоє одноокі.

    -Хто зна Герб, якби ти заговорив цього можна було б уникнути. Ти все ще можеш розповісти дані котрі мене цікавлять.

    -І поставити операцію під удар? Коменданте моє життя не варте цієї інформації. Я нічого тобі не скажу, можеш продовжувати далі, я бачу ти добре знаєшся як поводитися з полоненими.

    Німець не відповів. Полонений мав рацію, щоб він йому не робив він не дізнається нічого. Що ж, потрібно закінчувати це все. Раптом в двері постукали і не дочекавшись дозволу увійшов солдат.

    -Хайль Гітлер,-він викинув руку у нацистському вітанні, - геррКрупсе ось погляньте це щойно доставили від розвідки,- він поклав папір на стіл і витягнувся струнко.

    Крупсе взяв лист і швидко пробігся по тексту очима, його лице осяяла посмішка від котрої в солдата похололо в середині.

    -Ви вільні,-він кивнув солдату,- передайте щоб підготували велику діжку з отвором з боку, ми з моїм другом містером Доусоном скоро прийдемо.

    Солдат розвернувся і вийшов. Отто розв’язав Герберта і той завалився на землю. Крупсе дивився як англієць намагається підвестися, зрештою в нього вийшло. Навіть жорстоко побитий він показував що таке офіцер корони. Комендант взяв з собою листа котрого недавно отримав і чоловіки рушили до дверей.

    На шляху з другого поверху Доусон двічі падав, Крупсе терпляче чекав проте допомагати не став. Вони вийшли на вулицю і Остап через очі точніше око німецького коменданта побачив подвір’я концентраційного табору Дахау. Він відчув запах. Повітря було ніби просякнуте важким насиченим ароматом котрий вмістив у собі всю палітру жахливих запахів. Сморід немитих людських тіл був таким сильним що впивався в ніздрі і залишав присмак в роті. Пахнуло свіжоструганими сосновими дошками з котрих будували шибеницю , похмуру конструкцію котра скоро почне приймати своїх відвідувачів. Десь у далечині глухо гуркотіли мотори вантажівок, їх дизельні вихлопи змішувалися з повітрям, важкими хмарами осідаючи на землю. Ці машини, мов чорні карети смерті, доставляли своїх виснажених, блідих пасажирів – людей, що перетворилися на живих скелетів, із впалими очима, крізь які проступав відчай. Та найгіршим був запах крематоріїв , котрі працювали цілодобово , без перепочинку. Повітря було наповнене запахом горілого м’яса та кісток. Йому сталоне по собі. Ось вона знаменита «фабрика смерті» , місце тисяч закатованих людей. Вони вийшли з адміністративної будівлі, через колючу сітку виднілися бараки для в’язнів та крематорії. Густий чорний дим валив з труб,і разом з цим димом полонені отримували свободу.

    Чоловіки підійшли до невеликої площі, есесівці на вишках в пів ока спостерігали за бранцями котрих шеренгою вели на роботи, ще одна група ходячих скелетів поверталася з кар’єру після зміни. Раптом один з останніх спіткнувся і впав, один з солдат почекав декілька секунд і вистрілив в потилицю. Задоволений собою він наздогнав своїх полонених. Решта вільних солдат з цікавістю спостерігали за діями людей Крупсе. Очевидно знали що зараз відбудеться щось цікаве.

    Як і наказав Крупсе солдати притягти величезну бочку, в боці котрої було грубо вирізане коло. Біля бочки стояли солдати СС та четверо полонених. Коли Доусон їх побачив його ноги підкосилися. Німець озирнувся і засміявся.

    -Так так містере Доусон, перед вами ваша неймовірна диверсійна команда. Точніше її залишки. Ще до того як ми з вами почали так би мовити допит, я знав що мої професіонали вийшли на слід.Мені було цікаво чи зможу я отримати у вас хоч якусь інформацію. Ми спіймали їх ще в Мюнхені, чесно кажучи я не очікував що вони підберуться так близько. Замах на Теодора Айке та на мене це сміливий вчинок. Правда у вашій команді був кріт, ваша людина, англієць, чому був? Тому що після видачі його послуги більше не потрібні. Отже, ми бачимо чотирьох, і вам Герберте певне цікаво де ще двоє? Так ось один на шибениці прямо перед вами, ще один вирішив втекти але на жаль обрав маршрут через мінні поля. Але перейдемо до основного, до забавки.

    Крупсе підійшов до одного з полонених і вказав на нього солдатам,-цього в діжку, решту в підвали. ПовідомтеРіхарда що до нього гості, я приєднаюсь пізніше.

    Солдати виконали наказ, той кому випала роль в діжці пручався що сили але приклад автомата вгамував боротьбу.Нещасного засунули в діжку так щоб назовні виднілася лише його голова. Діжку зверху закрили кришкою і голову полоненого щедро змастили олією. Крупсе з задоволеним виглядом оглянув і кивнув щоб Доусонапідвели ближче.

    -Чи знаєш ти Герберте що історія є моїм захопленням? Певне що ні, я завжди обожнював оці всі минулі події, це як подорож в часі. Окрім звичайної історії мені подобався період полювання на відьом. Винахідливість інквізиції не мала меж, ну ти і сам зміг переконатись в цьому сьогодні. Те, що ми зараз побачимо був одним з моїх улюблених способів отримати зізнання у чаклунстві.

    Він клацнув пальцями і двоє солдат вийшли наперед тримаючи на повідках двох неймовірно здоровенних псів. Побачивши собак чоловік в бочці почав кричати, протена нього ніхто не звернув уваги. Отто продовжив.

    -Як тобі наші собаки? Доктор ЗігмундРашер один із наших найкращих лікарів, який працює у Дахау, він відомий своїми експериментами над полоненими, зокрема дослідженнями впливу екстремальних умов на людський організм. Ну ти ісам це знаєш. Також завдяки співпраці з шановним Йозефом Менгеле вони змогли виростити цих чудових собак.

    Він подав знак, солдати приготувались. Пси відчули що зараз щось буде, їхня шерсть настовбурчилась, глухе гарчання доносилося з їх пащек. Крупсе клацнув пальцями і собак спустили. Вони кинулися до діжки і почали рвати та шматувати голову чоловіка. Один з псів одним укусом відірвав нещасному губи оголивши криваву посмішку, вираз нелюдського болю відбився в його очах, інший пес вгризався в ліву скроню згризаючи шкіру, вухо, око чоловіка зникло в пащі пса з клацанням. Пси кружляли довкола голови нещасного на котрій все менше залишалося м’яса. Дивним чином але той продовжував кричати навіть тоді коли вони вчепилися в горлянку і лише коли голову було відірвано від тіла крики стихли. Пси почали боротися за свій кривавий трофей, з гидким чавканням рештки голови покотилися до ніг коменданта. Він реготав дивлячись на цю картину немов навіжений, сильним ударом відфутболив голову в сторону.

    Доусон дивився на це і не міг повірити і побачене. Остап котрий перебував в непосердній близькості заледве не втратив свідомість. Крупсезадоволенно посміхаючись дістав з кобури Walther P38 прицілився і вистрілив у вціліле око Герберта. Кров, уламки черепа та шматки мізків розлетілися в сторони. Частина потрапила на обличчя коменданта. Все ще посміхаючись він облизнув кров з губ. З криком котрий розривав барабанні перетинки Остап прокинувся.

    Остап не розповів Марічці про свій страшний сон. Він щось на ходу придумав і пішов з коханою в спальню. Решту ночі він пролежав без сну дивлячись в стелю. Криваві деталі повторялись перед очима тільки но він заплющував їх. Найдивніше було те, що перед тим як прокинутися йому почулися чи здалося що почулися слова комендантаадресовані йому, звісно у сні можливо всяке проте коли до тебе звертається людина котра віддала наказ згодувати собакам живого чоловіка, холод своїми пальцями міцно обіймає нутро.

    -Ich sehe dich. Ich hoffe, es hat dirgefallen. Es freut mich, Sie kennenzulernen.(Я бачу тебе. Сподіваюсь тобі сподобалось. Приємно познайомитися. німецькою)

    Остап ніколи не знав німецької мови, проте був впевнений що якщо відкриє програму перекладача на комп’ютері то переклад буде вірним. Заснув він вже під самий ранок.

    3.

    Минуло декілька місяців , черговий ранок повільно пробирався крізь важкі фіранки, і кімната наповнювалася блідним світлом. Чоловік сидів на краю ліжка, обхопивши голову руками. Його очі, червоні та запалі, були нерухомо спрямовані в підлогу. Тінь від тривожного сну все ще нависала над ним, наче темна хмара, що зловісно висить перед грозою.Постіль була зім’ята, ковдра зсунулась на підлогу, подушка зберегла відбиток його боротьби зі снами. Він тремтів, не від холоду, а від невидимого жаху, що переслідував його цілу ніч. Місце поряд було пустим це означало що Марічка не хотіла його будити перед тим як піти на роботу.

    Глянувши на годинник, він похолов — стрілки невблаганно вказували на час, коли вже мав би закінчитися його зустріч з представником водоканалу. Запізнення на кілька годин. Його серце прискорилося, а в голові замиготіли прокльони. Клята безсонна ніч! Вони домовлялися про цю зустріч кілька тижнів, і тепер все пішло коту під хвіст.

    Лаючи все на світі, він кинувся у ванну. Вода в душі була холодною, але це навіть на краще — різкий контраст допоміг йому трохи отямитись і змити залишки нічних жахів. Вода стікала по обличчю і плечах, змиваючи втому та злість. Але це було як коротке полегшення перед тим, як доведеться зіткнутися з наслідками запізнення.

    Закутаний у рушник, Остап пройшов на кухню. Швидкий сніданок — кілька шматків хліба та сир, заварена поспіхом кава. Гарячий напій обпікав язик, але він не зважав. Потрібно було підготуватися до дня. Мовчки, жуючи, він обмірковував наступні кроки. Спершу потрібно було подзвонити в офіс водоканалу, вибачитись і домовитись про нову зустріч. Потім — на будівництво.

    Вже через півгодини він сидів за кермом, намагаючись відігнати залишки злості та тривоги. Місто було в русі, світ жив своїм життям, байдужий до його нічних кошмарів і ранкових невдач. Він втиснувся в потік машин, намагаючись залишити всі невдачі за дверима свого авто.

    На будівництві все кипіло. Робітники вже давно приступили до роботи, і кожен займався своєю справою. Йому не терпілося відволіктися, поринути в рутину, що допомагала забути про все інше. Він вийшов з машини, вдихнувши свіже повітря, змішане з пилом і запахом бетону. Цей хаос здавався йому більш зрозумілим, ніж усе, що коїлося в його власній голові цієї ночі.

    Перевірка матеріалів, розмови з підрядниками, контроль за робочим процесом — він занурився в роботу, змушуючи себе не думати про згаяний час. Кожен удар молотка, кожне слово до працівників були своєрідною терапією, допомагаючи йому знову відчути контроль над ситуацією.

    День промайнув непомітно. Він заглибився в роботу, переймаючись кожною дрібницею, намагаючись все встигнути. Будівництво жило своїм життям: гуркіт інструментів, гомін людей, інструкції, які він роздавав підрядникам. Все це відволікало його від ранкових неприємностей і залишків нічного кошмару. Поступово робітників на об'єкті ставало менше, один за одним вони розходилися по домівках, залишаючи його самого. Зрештою, коли сонце вже почало опускатися за обрій, на будівництві запанувала тиша.Чоловік вийшов з об’єкта, відчуваючи приємну втому . На вулиці панував спокій, який контрастував із денним хаосом. Вітерець обвівав обличчя, освіжаючи після важкого дня. Попрощавшись з нічним сторожем Остап пішов до парковки, він відчув, як його настрій трохи поліпшився. Робочий день закінчено, час їхати додому.На півдорозі до свого авто почав накрапати дощ . Його погляд привернув автомобіль котрий стояв на краю парковки. Ліве заднє колесо було явно спущене, а поруч стояла жінка. Вона безпорадно дивилася на колесо, тримаючи телефон у руці, мабуть, намагаючись комусь додзвонитися. Її обличчя відображало суміш роздратування і розпачу. Остап підійшов ближче, намагаючись оцінити ситуацію. Автомобіль стояв з перекошеним крилом, колесо майже прилягало до асфальту. Жінка підвела очі на звук його кроків, і він помітив в її погляді надію на допомогу.

    -Добрий вечір, — звернувся він, зупинившись за крок від неї. — Вам потрібна допомога? Схоже, у вас спущене колесо. — Вона кивнула, явно полегшено зітхнувши, що хтось нарешті запропонував допомогу.

    -Так, будь ласка. Я сама не вмію змінювати колеса, а в техслужбі сказали, що треба чекати ще годину.— Він посміхнувся, кивнувши.

    -Не хвилюйтеся, це можна виправити швидше. У вас є запаска і домкрат?

    Жінка кивнула та відкрила багажник, де лежали домкрат і запаска. Він узяв інструменти, злегка зігнувши спину, щоб роздивитися пошкоджене колесо. Розмірковуючи про те, як простою і буденною стала ця ситуація після всіх його ранкових переживань, він відчув, що готовий зробити щось корисне . Процес зміни колеса був для нього автоматичним. Чоловік нахилився, встановив домкрат, підняв машину. Жінка спостерігала за ним з цікавістю і вдячністю, тримаючи наготові запасне колесо. Вона кілька разів намагалася щось сказати, але врешті замовкла, лише інколи промовляючи слова подяки. Він працював швидко і зосереджено, відчуваючи задоволення від простого механічного процесу. Під час роботи відчув що вона накрила його своїм плащем.

    Через кілька хвилин нове колесо вже було на місці. Він затягнув гайки та повільно опустив автомобіль на землю. Перевіривши, що все надійно закріплено, випростався та подивився на жінку.

    -Ну ось і все ,тепер можна їхати, — сказав він, витираючи руки об шматок тканини. Він кинув ганчірку в багажник поряд спущеним колесом і зняв її плащ,— дякую, тримайте ... Його погляд зачепився за значок з прапором Ізраїлю на лацкані плаща . Він завмер напівслові і підняв погляд на жінку. Та здавалося не помітила як його обличчям пробігла тінь огиди .

    -Дякую вам величезне!,— сказала вона, її обличчя осяялося щирою посмішкою. — Ви просто врятували мене сьогодні. Я була у відчаї .—Вона поправила волосся і Остап помітив зірку Давида на ланцюжку на її шиї . Все довкола набуло багряних відтінків , він відпустив плащ і взяв з багажника гайковий ключ, стиснув його так що побіліли кісточки на пальцях , замахнувся і ключ описавши широку дугу в повітрі розтрощив обличчям жінки . Вона похитнувся назад , її очі були широко розплющені від шоку та болю . Але крик не встиг зірватися з її уст. Жінка втратила рівновагу і зробивши крок назад впала на свій автомобіль. Її тіло з глухим ударом зіткнулося з водійськими дверцятами і зламавши дзеркало сповзло на землю. Руки мимоволі намагалися знайти опору залишаючи на дверцята авто криваві сліди. Її погляд був застиглим, напівсвідомим та розгубленими немов вона ніяк не могла зрозуміти що сталося . Він нахилився і продовжив наносити удари по обличчю , кров змішалася з дощовою водою біля авто . З рештою Остап відкинув ключ в сторону , дощ заливав його обличчя він підвівся і відчинив задні дверцята , підняв жінку котра ще якимось дивом видавала приглушені булькаючі звуки . Вже готуючись покласти її на сидіння він зазирнув у салон . Побачене там викликало в нього посмішку .

    4.

    -І от я йому і кажу , чоловіче це геть не те. Спробуй правильно виставити зчеплення.

    Остап моргнув і застиг від шоку, наче щойно вийшов із кошмару в реальність. Навколо нього панувала зовсім інша атмосфера — тепла, затишна, наповнена звуками і запахами сімейного обіду. Він сидів за великим дерев'яним столом у вітальні своїх батьків. Стіни кімнати були прикрашені старими фотографіями і картинами, деякі з них — з родинних свят і подорожей. В кутку стояв великий старий буфет з кришталевим посудом за скляними дверцятами, а на підвіконні — вазони, які мама завжди доглядала з особливою любов'ю.

    На столі перед ними були різноманітні страви, приготовлені з любов'ю і увагою до деталей. У центрі красувалася велика запечена курка, оздоблена гілочками свіжого розмарину і оточена картоплею з золотавою скоринкою. Поруч стояла миска з домашнім салатом з помідорів, огірків та зеленої цибулі, политих олією і посипаних дрібкою солі. Тарілки з домашніми пиріжками — пухкими і рум'яними, фаршированими капустою та грибами — відразу викликали апетит. Біля кожної тарілки стояв келих з компотом, а на краю столу — велика тарілка з різноманітними соліннями: огірки, помідори, квашена капуста з журавлиною.

    Марічка сиділа навпроти Остапа, її обличчя випромінювало радість . Вона показувала матері фотографії з їхньої останньої подорожі до Кам’янця-Подільського, де на кожному знімку — замки, старовинні вулички, щасливі усмішки. Мати дивилася на фото з захопленням, час від часу запитуючи щось чи вигукуючи "Ой, як гарно!" Її обличчя світилися радістю за молодих людей.

    Поруч батько, сидячи трохи нахилившись уперед, розповідав Остапу та його братові кумедну історію з минулого. Він жваво жестикулював, згадуючи, як разом з товаришем намагався завести старенький «Мерседес». Голос батька наповнював кімнату життєрадісним настроєм, а брат сміявся, слухаючи черговий анекдотичний поворот розповіді. Остап здивовано роззирнувся . Він не пам’ятав як сюди потрапив . Взагалі не пам’ятав що робив після того як закінчив роботу .

    Він зняв окуляри, обережно протер скельця хустинкою, ніби намагаючись стерти зір і реальність, що розпливалася перед ним. Відпивши ковток прохолодного компоту, відчув, як солодкий вишневий смак наповнює його рот.Одягнувши окуляри назад, Остап витер руки серветкою, відклав її на край столу і підвівся. Мати, що уважно стежила за кожним його рухом, відразу звернула на це увагу.

    — Синку, тобі не смачно? — її голос був сповнений турботи, і в очах застигло легке занепокоєння.

    — Все смачно, мам, — відповів він, намагаючись посміхнутися. — Просто забагато з’їв, вийду на вулицю, подихати трохи.

    Він відійшов від столу, відчуваючи на собі погляди всіх, хто залишився в кімнаті. Марічка підняла на нього очі, ніби запитуючи, чи все гаразд, але він лише коротко кивнув і пішов у напрямку дверей. Виходячи з дому, відчув, як грудка підкочує до горла, але він намагався зберігати спокій.

    На подвір’ї було тихо. Вітерець грався з листям дерев, яке вже почало жовтіти, розмірено хитаючи гілки. Остап ступив на гравійну доріжку, відчуваючи, як кожен камінчик під ногами відлунює в його свідомості. Він пройшов повз квітники, які мати старанно доглядала, де ще цвіли останні осінні айстри, і попрямував до своєї машини, припаркованої біля хвіртки.Підійшовши ближче, він помітив щось незвичне. Уздовж кузова, на правому крилі, виднілася свіжа подряпина, яка виділялася на тлі лаку. Його серце забилося швидше. Остап нахилився, проводячи пальцем по шорсткій лінії, відчуваючи, як від неї ніби виходить холодний подих. Він не пам’ятав, щоб ця подряпина була тут раніше, і це занепокоїло його.

    Він підвів голову, і його погляд впав на дзеркало заднього виду. Щось висіло на ньому. Остап підійшов ближче, і відчинив двері пильно вдивляючись у невідомий предмет. То був кулон, маленький сріблястий предмет на тонкому ланцюжку. Кулон гойднувся, і тоді він побачив його форму — це була зірка Давида. Здивування та збентеження накрили його, як холодна хвиля. Він сів на місце водія , салон машини зустрів його знайомим запахом шкіри і трохи затхлого повітря. Чоловік простягнув руку і зняв кулон з дзеркала, розглядаючи його ближче. Метал холодний на дотик, гладенький, без жодних написів чи знаків. Він не міг згадати, щоб бачив цей кулон раніше, і точно не залишав його у своїй машині. Відчув щось липке і увімкнув світло в салоні. Кулон був покритий кров’ю. Різкий біль в скронях пронизив голову і він згадав .Остап ніби спостерігав за собою зі сторони, ось він завдає перший удар, жінка падає на авто та сповзає залишаючи криваві відбитки на дверцятах машини. Він підходить ближче і продовжує наносити їй удари, вона спершу намагається захистити обличчя руками але Остап надто сильний, надто лютий і ключ в його руках з легкістю ламає руки жінки. Через якийсь час задоволений своєю роботою він відчиняє пасажирські двері і бере жінку попід руки , заглядає в салон і бачить там дитяче автокрісло з дівчинкою в ньому. Його рот розтягується в лютому злому оскалу . Дитина бачить незнайомця вкритого кров’ю і починає плакати. Закинувши ще живу жінку в салон авто, він сідає за кермо і їде в сторону лісосмуги. Заїхавши достатньо далеко в ліс , чоловік виходить і обливши авто бензином котрий злив з баку він підпалює автомобіль. Остап бачить як він стоїть поруч машини, світло полум’я освітлює його мокре від дощу та крові обличчя, йому здалося ніби він почув як він насвистує якусь мелодію. В салоні авто котре перетворилося на пекло на колесах приходить до тями жінка і починає кричати. Її дитина давно мертва і він заходиться реготом. Обгорівша рука з’являється у вікні , вона розмазує кіптяву залишаючи на склі відбитки і шматки м’яса. Остап нахиляється до авто і підкурює люльку.

    Він заглушив власний крик закривши рукою рот. Ось він сидить за кермом свого «Вольво» але крізь запах освіжувача для салону чоловік відчуває запах горілого м’яса а у вухах луною відбивається крик жінки. Остап зняв окуляри, він не міг повірити в те що тільки що побачив. Його руки тремтіли, раптом він почув голос.

    -Genug! Du ekelst mich an! Reiß dich zusammen!(Досить. Ти мені бридкий. Візьми себе в руки(німецькою)

    Остап роззирнувся, в салоні крім нього нікого не було. Голос котрий він чув був ідентичний голосу Крупсе з його снів. Він стиснув голову руками, - певне я божеволію,- подумав він.

    -Nein mein Freund, du bist nicht verrückt(Ні мій друже , ти не божевільний(німецькою), ти в хорошій психічній формі. І не треба так перейматися через ту шльондру.

    -Хто..хто ти?

    -Старий в крамниці тобі все ж розповів, і маленький сон в день коли ти вперше їх одягнув мав просвітити тебе. Але мені не важко відрекомендуватися,герр Отто Крупсе начальник таборів і особистий радник фюрера.

    Голос котрий Остап чув в своїй голові з видимим задоволенням назвав себе.

    -Але це неможливо! Ти вже мав бути давно мертвим!

    -Unsinn(дурниці(німецькою) немає нічого неможливого. Рейх мав велику кількість окультної літератури і не вся вона була маренням божевільних авторів. І я був саме тією людиною котру цікавила така література. Не буду вдаватись в подробиці але як бачиш я досягнув успіху. До речі ти поки що найкращий з тих в чиї руки потрапляли мої окуляри.

    Остап стиснув кермо так що побіліли кісточки на пальцях, злість захоплювала всю його свідомість. Він не міг повірити в те що бачив але кулон на дзеркалі і відлуння спогадів переконували його в тому що він зробив.

    -Я бачу, точніше відчуваю ти трохи ееем не в собі. Нічого буває, я так і думав що потрібно було трохи раніше нам з тобою познайомитись. До речі це було не перше наше так сказати спільне проведення часу.

    Чоловік глянув у дзеркало і йому здалося що він побачив відображення коменданта. Тамуючи злість він дістав з кишені піджака люльку та закурив. Вдих, видих , і він зміг взяти себе в руки.

    -Тобто не перше?

    -Отак, вже довгий період часу я перебираю контроль над твоїм тілом. Ти не помітив? Зміни в собі, в своїх звичках? Он як ця люлька наприклад, як давно ти почав палити люльку?

    Голос в голові звучав єхидно, в його нотках відчувалося якась божевільна радість ніби шибеник котрий розбив вікно і тішиться з цього.

    Остап здивовано глянув на люльку, він дійсно не пам’ятав як давно замінив цигарки нею. Але найгірше стало те, що рука яка підносила мундштук до рота йому більше не належала. Ця чужа рука послабила тиск краватки і натиснувши кнопку відкинула спинку сидіння.

    -Як тобі таке? Га? Ніби дивишся кіно,— комендант відверто насолоджувався безпорадністю чоловіка,— пам’ятаєш ти їздив в Київ. Ти, точніше ми поверталися тоді пізно вночі і на півдорозі помітили автостопщика. Чого ти точно не пам’ятаєш адже тоді на сцену вийшов я, так це наші з ним розваги. Але недарма в нас поки що одне тіло, я покажу тобі все. Гострий біль знову стиснув голову сталевими лещатами і Остап побачив...

    ...Побачив як автомобіль пожирав дорогу, самотню фігуру з піднятим вгору пальцем на узбіччі, побачив молодого чоловіка котрий сідав в салон і дякував що йому допомогли. Картинка в голові стала багряною і наступне привело його в стан шоку. Руків’ям ножа, ще одною забавкою Крупсе він б’є хлопця в скроню, той без свідомості звисає на сидінні немов лялька в людський зріст утримуваний лише паском безпеки.

    Автомобіль продовжив мчати трасою аж доки не звернув на одному з поворотів. Через якийсь час ґрунтовою дорогою вони приїхали до руїн старої бензоколонки. Крупсе виволік ще непритомного хлопця та прив’язав до стовпа. Світло фар давало змогу побачити більше ніж того хотілося б Остапу. З диявольською методичністю один за одним комендант руками Остапа відрізав пальці спершу на руках а за тим і на ногах хлопця. На другому той прийшов до тями і почав кричати але комендант запихнув вже відрізані пальці тому до рота і заклеїв клейкою стрічкою. Потім так само повільно він по черзі присмалив обрубки, піт рікою лився обличчям нещасного, вени на шиї здулись і стали немов сталеві троси під шкірою. Награвшись з кінцівками, комендант зрізав одяг і зав’язав очі своїй жертві, після чого почав наносити швидкі акуратні удари ножем. Здається на п’ятдесятому Остап втратив лік, тіло хлопця кровоточило з безлічі кривавих ран але він вперто залишався живим. Схоже Крупсе це набридло і він точним ударом пронизив серце бідолахи. Прибравши за собою він сів в автомобіль і повернувся на трасу...

    Остапа наче вдарило струмом. Раптом він відчув своє тіло. Він напружився, м’язи обличчя смикнулися, а руки зімкнулися на кермі з такою силою, що пальці побіліли. Чоловік затамував подих, а потім, з нестримною люттю, вдарив кулаком по керму. Автомобіль відгукнувся глухим звуком, але це не принесло йому полегшення. Здавалося, лють тільки розгоряється сильніше. В очах Остапа палахкотів вогонь, а в скронях відчувався пульсуючий біль, якого він не помічав через агонію в душі.У той момент його мозок прорізав знайомий глузливий сміх. Це був Крупсе — той, хто зруйнував його життя, той, хто перетворив його на іграшку в своїх руках. Сміх лунав десь у глибині його свідомості, наче зловісне відлуння в темному коридорі.

    -Невже ти думаєш що зможеш щось змінити? Ні, ти тепер моя маріонетка, моя забавка. Куди б ти не пішов і щоб ти не робив ти належиш мені!

    Остап затряс головою, намагаючись позбутися голосу, але той лише ставав сильнішим, ніби насолоджуючись його безсиллям. Стискаючи зуби так, що вони майже затріщали, він ударив по керму ще раз, і ще — поки його рука не почала німіти. Але це не могло заглушити того, що відбувалося всередині. Проте вмить голос зник так само раптово як і з’явився. Все ще важко дихаючи він заплющив очі , думки про зроблені ним речі, вбивства не давали йому спокою. Що робити далі, як жити знаючи що цей монстр може з’явитися в будь який момент ? А що якщо він нашкодить комусь з близьких ?

    Трохи заспокоївшись Остап повернувся в будинок.

    5.

    Минув тиждень після вистави котру влаштував Крупсена обіді в батьків. Весь цей час чоловік як міг уникав людей, вдома наговорив коханій про термінову роботу відправив Марічку на відпочинок в гори. Днями він сидів в порожній квартирі ігноруючи всіх. Бувало комендант з’являвся і тоді Остап міг тільки спостерігати як його тіло живе власним життям. Проте всі його дії були далекими від насильства. Комендант здебільшого просто їздив машиною містом , обжирався їжею та напивався до безтями. Бувало користувався послугами дівчат за викликом , що було геть неприємно бо в такі моменти він послабляв контроль над тілом і Остап міг відчувати все. Від цього Крупсе отримував величезне задоволення.

    Одного разу відчуваючи що комендант десь далеко від свідомості Остап спробував зламати кляті окуляри проте простіше було б зламати залізничну рейсу. Навіть скло і те не вдалося розбити.

    Остап сидів у вітальні, стиснувши в пальцях крихітну візитівку, що її знайшов на дні своєї старої шкіряної куртки. Його погляд ковзнув по тиснених літерах на папері: «Франтішек Ґадо. Антикваріат.» Зітхнувши, він набрав номер. Кожен гудок, що лунав у трубці, наче збільшував вагу того тягаря, який він носив на собі з моменту придбанняцих клятих окулярів. На іншому кінці відповів тихий, але ясний голос старого:

    — Пан Франтішек слухає. Чим можу служити?

    Остап спробував контролювати себе, але голос злегка тремтів:

    — Добрий день, пане Франтішек. Мене звати Остап. Одного разу я придбав у вас окуляри... — він зупинився, збираючись з думками, аби не торкатися надто глибоко тих подій, що переслідували його. — Мені потрібна ваша допомога.

    Настала коротка пауза, під час якої Остап чув лише тихе шурхотіння паперу чи можливо, старовинних речей десь у майстерні антиквара. Франтішек заговорив знову, цього разу повільніше, з обережністю:

    Так, я пам’ятаю вас. Окуляри. Чудернацька річ, чи не так? Я припускаю, що ви вже мали з ними... проблеми. Остап ковтнув слину, почуваючись ніби перед невидимим судом. Він змусив себе відповісти:

    Проблеми — це ще м’яко сказано. Щось не так з цими окулярами, пане Франтішек. Вони... впливають на мене, на мій розум. Я не можу їх зняти, а як зніму то все одно... і... наче не я контролюю власні дії. Ви щось знаєте про це?

    Антиквар замовк, і в цій тиші Остап почув, як у нього прискорилося дихання. Нарешті старий повільно відповів:

    — Подібні випадки вже траплялися. На жаль, ці окуляри найгірше в моїй колекції. Їхня історія довга і темна, не кожен здатен витримати їхній вплив. Ви не перший,з подібними скаргами. Ті, хто намагався позбутися їх, зазвичай... — голос його затремтів на мить, — не могли цього зробити.

    — Що ви маєте на увазі? — злякано запитав Остап, відчуваючи, як тінь страху огортає його думки.

    — Їхні власники, як і ви, не можуть просто зняти ці окуляри. Це не лише предмет — це щось більше, глибше. Іноді люди навіть перестають бути самими собою... — тихо додав Франтішек, його голос заглиблювався в тьму минулого. — Я вас попереджав, Остапе. Тепер залишається знайти інший шлях.

    Остап подякував і натиснув відбій. Його рука повільно опустила телефон, але пальці ще деякий час стискали його так, ніби це була остання річ, що могла тримати його на межі реальності. Він вдивлявся в стіну перед собою, а думки каламутним потоком неслися в його свідомості. Остання надія на порятунок зникла. Відчуття безпорадності накотило, як темна хвиля, що поглинає все на своєму шляху.

    І раптом, всередині нього щось прорвалося. Він відчув, як напруга, накопичена за ці дні і тижні, вибухнула. Раптово, без попередження, Остап схопив вазу з підвіконня і з усієї сили жбурнув її об стіну. Ваза розлетілася на сотні уламків, видавши глухий тріск, який ніби віддзеркалював те, що зараз творилося у його душі. Він знову і знову хапав усе, що попадалося під руку — книги, стільці, навіть стіл — і жбурляв на підлогу. Уламки летіли в усі сторони, а його крик люті і розпачу змішувався зі звуками розбитого скла та дерева.

    І тут, у вирі хаосу, знову зазвучав голос Крупсе, тепер ще сильніше і ясніше, ніж раніше:

    —Так, саме так! Відчуй це! Відпусти себе, Остапе! Насолоджуйся цією злістю, цією силою! Ти відчуваєш її, правда? Вона надає тобі владу! Хіба не приємно руйнувати? Хіба не солодка ця мить, коли все падає під твоїм натиском?

    Остап, задиханий і вкритий потом, зупинився посеред кімнати. Його груди важко підіймалися, а серце калатало, як скажене. Уламки меблів і речей лежали навколо нього, але він не відчував полегшення. Лише порожнечу, яка заповнювалася з кожною секундою все більшим відчаєм і… дивною насолодою. Голос Крупсе продовжував звучати в його голові, ще більше підбурюючи:

    —Ти знаєш, що тобі це подобається. Це твоя справжня сутність, Остапе! Злість, ненависть, жорстокість — це те, що робить тебе сильним! Прийми це, бо це тепер ти! Ти більше не той слабак, яким був раніше!

    Остап відчув, як його руки стиснулися в кулаки, і його погляд знову загорівся ненавистю. Він був на краю безодні, і тепер це здавалося неминучим — впасти у цей темний вир, де не було вже місця для людяності. Він впав на підлогу і провалився у тривожне забуття.

    6.

    Марічка, якщо і помітила зміни в Остапі, то не поспішала їх обговорювати. Він завжди був для неї романтичною загадкою, але тепер ця загадка ставала більш лячною. Зміни не були миттєвими, проте накопичувалися поступово, день за днем, формуючи новий образ її коханого. Остап змінився радикально, і це було видно не лише з поведінки, але й у найдрібніших звичках.

    Спершу змінився його робочий графік. Остап став більше часу приділяти роботі, зникаючи на довгі години на будівництві або просто не повертаючись вчасно додому. Коли Марічка запитувала, він лише коротко відповідав, що «треба більше працювати», але в його тоні з’явилася холодна відчуженість, якої раніше не було. Він став мовчазним і відстороненим. Його погляд часто бував порожнім, як у людини, котра постійно розмірковує над чимось потаємним.

    Його звички у харчуванні також змінилися. Раніше Остап любив домашню кухню, особливо страви, які готувала Марічка і сам часто готував щось смачне. Але тепер він відмовлявся від багатьох речей, обираючи більш прості, майже спартанські страви. Він почав їстина одинці, а вечерю часто замінював на протеїнові коктейлі та добавки для тренувань. Цей новий підхід до харчування був пов’язаний з його раптовим захопленням спортом. Раніше Остап не надавав значення фізичній формі, але тепер він годинами пропадав у спортзалі або на пробіжках. Його тіло швидко змінилося — м’язи стали рельєфними. Він приділяв особливу увагу силовим тренуванням, інколи навіть надто інтенсивним, ніби бажав стати фізично непохитним.

    Одяг Остапа теж змінився. Раніше він одягався в звичайний, повсякденний стиль — джинси, футболки, светри. Але тепер він перейшов на темний, стриманий і майже військовий стиль — чорні сорочки, обтислі штани, грубі черевики. Його образ став чітким, мінімалістичним, і в ньому проглядалася якась холодна рішучість.

    Найбільш дивною була зміна в його мові. Все частіше в його розмовах почали з’являтися німецькі слова і вирази, які раніше він ніколи не використовував. Це було дивним, адже Остап не мав жодного зв’язку з Німеччиною і не вивчав німецьку мову. Проте тепер його мова звучала як дивна суміш української та німецької, і це неприємно вражало Марічку. Наприклад, замість простого «так» він міг сказати «ja», а замість «розумію» — «verstehe».

    Іноді, коли Марічка щось запитувала Остапа , він, перш ніж відповісти, мовчки завмирав на кілька секунд, наче радився сам із собою. Його погляд при цьому ставав відчуженим,наче він слухав щось у своїй голові, а потім вже видавав відповідь, яка часто була різкою і холодною, без жодної емоції.

    Зміни в поведінці Остапа проникли й у їхнє спільне дозвілля. Те, що раніше приносило радість і дозволяло відволіктися від буденних проблем, тепер стало для нього марним і непотрібним. Він більше не дивився комедії — ті фільми й серіали, що колись змушували їх обох сміятися до сліз, тепер викликали в Остапа лише холодну байдужість або, ще гірше, роздратування. В будь-який момент, коли на екрані з’являвся жарт або комічна ситуація, він міг сухо промовити: «Це марна трата часу», і просто йшов геть з кімнати, залишаючи дівчину саму перед телевізором.

    Читання художньої літератури також залишилося у минулому. Книги, які колись заповнювали його полички, тепер припадали пилом. Романи, які раніше захоплювали його уяву, більше не цікавили Остапа. Він навіть не поглядав у бік того столу, де раніше стояла його улюблена добірка класиків. Якщо й читав щось, то це були суто технічні або наукові матеріали, або статті про фізичну витривалість, дисципліну й стратегічне мислення. Його інтереси звузилися до чогось надзвичайно практичного і жорсткого.

    Їхні колишні виходи на концерти, в театри чи кіно також стали рідкістю, а згодом взагалі припинилися. Марічка іноді пропонувала піти на виставу чи послухати живу музику, як вони робили раніше, але Остап лише кидав на неї холодний погляд і казав:

    —Мистецтво нічого не варте. Це для слабких. У світі, де править сила і порядок, немає місця для таких дурниць.

    Ці слова лунали для Марічки незвично жорстко, адже раніше Остап, хоч і не був великим шанувальником мистецтва, все ж таки отримував задоволення від спільних вечорів у театрі чи кіно. Тепер же здавалося, що будь-яка форма емоційної або культурної насолоди для нього стала неприпустимою слабкістю. Остап постійно шукав суворості, дисципліни й контролю, і будь-які прояви чуттєвості, на його думку, лише заважали досягати цього.

    Зміни торкнулися навіть автомобіля, який завжди був для Остапа надійним супутником. Його «Вольво», яке він колись вважав ідеальним поєднанням безпеки, комфорту і надійності, тепер виглядало для нього старомодним і банальним. Це рішення було раптовим, як і всі інші зміни в його житті. Одного дня, без жодних пояснень, Остап продав «Вольво», яке віддано служило йому роками, і натомість придбав класичний «Мерседес» багряно-темного кольору.

    Цей автомобіль здавався віддзеркаленням його нового «я». Гладкий, агресивний силует машини, з її чорними блискучими дисками і хромованими деталями, випромінював холодну елегантність і непохитну впевненість. Він був схожий на темного хижака — стриманого, але здатного на вибухову міць. Остап, який раніше ніколи не надавав великого значення зовнішньому вигляду машини, тепер пильно стежив за кожною деталлю: автомобіль завжди був чистим, ідеально доглянутим, ніби став частиною його власного образу.Замість зручних поїздок, під час яких вони разом слухали музику або обговорювали останні події, тепер кожна поїздка з Остапом стала холодною і напруженою. У салоні нового «Мерседеса» панувала тиша, яку порушувало лише гудіння потужного двигуна. Марічка більше не намагалася розмовляти в дорозі — вона відчувала, що Остап став іншим. Його погляд був спрямований вперед, він міцно тримав кермо, немов контролював не тільки машину, але й усе, що його оточувало. Автомобіль став не просто засобом пересування, а символом його нової, суворої філософії життя: все повинно бути під контролем, без емоцій, без слабкості. Багряно-темний «Мерседес» став продовженням тієї темряви, яка дедалі більше поглинала Остапа.

    Марічка кілька разів хотіла запитати, що відбувається, але щось у поведінці Остапа її зупиняло. Він став не лише іншим, але й лякав. Щось невидиме, темне висіло над ним, і кожного дня це «щось» поглинало його все більше й більше. І одного разу вона побачила це щось.

    Марічка як завжди після роботи поверталася через невеликий парк. Це був її звичний маршрут — затишна доріжка між деревами, де ще кілька місяців тому вона могла радіти самотності, поглядаючи на вечірнє небо або слухаючи музику. Але тепер дім, який раніше здавався їй місцем відпочинку і затишку, став для неї майже в’язницею, а Остап — мовчазним охоронцем цього замкненого простору. Щоразу, наближаючись до дверей квартири, вона відчувала занепокоєння, немов би там на неї чекало щось темне і непередбачуване.

    Сонце майже зайшло, залишивши лише червонуваті відблиски на горизонті, а парк повільно занурювався в сутінки. Марічка йшла повільно, опустивши голову ,поринувши у свої думки. Зараз їй не хотілося повертатися додому . Раптом щось порушило цю важку тишу. Спочатку вона не звернула уваги на звук, занадто занурена у власні роздуми, але через кілька секунд до неї долинув крик.Крик був коротким і різким, як удар. Марічка раптово зупинилася, прислухаючись. Щось всередині її інстинктів підказувало, що цей звук не був випадковим. Її серце закалатало швидше, і, обернувшись в напрямку звідки чувся крик. Він пролунав з дальнього кінця парку, де не було вуличного освітлення і куди вона зазвичай не заходила.

    Вихопивши з сумочки перцевий спрей і водночас викликаючи поліцію Марічка, не роздумуючи, побігла на звук. Її ноги мчали по доріжці, обганяючи думки, а серце скажено билося в грудях. Чим ближче вона підходила до темного краю парку, тим гучнішим ставав її внутрішній страх. Що там могло статися? Чому цей крик був таким пронизливим?

    Коли вона наблизилася до тієї частини парку, де вже не було жодного ліхтаря, перед її очима почали вимальовуватися нечіткі силуети. У густих тінях між деревами вона побачила двох чоловіків. Одним з них був Остап. Його постать булавпізнаваною — високий, міцний, з широкимиплечима. Але виглядала вона якось інакше, щось у його рухах було холодним і загрозливим. Його спина була напружена, руки стиснуті в кулаки. Він стояв перед іншим чоловіком — брудним, худим, безхатьком, який відчайдушно притискався до огорожі. Безхатько тремтів , одна його рука схоже була зламана, він притискав її до тіла , іншою намагався прикрити голову, його обличчя було спотворене жахом.

    Марічка завмерла. Вона не вірила своїм очам. Остап нахилився до безхатька, і його голос, хоч і був занадто тихим, вона змогла його розібрати, кожне слово,і звучало це як вирок.

    -А зараз ти здохнеш клятий виродок! Frisst alle Scheiße, ihr Drecksäcke(жери гівно педрило(німецькою)),- він схопив нещасного за довге брудне волосся і з розмаху зацідив коліном в обличчя, ніс сплющило, в сторони розлетілися зуби. Безхатько мішком завалився під ноги кривдника.

    Остап гидливо витер з коліна кров і копнув жертву під ребра перекидаючи того на спину. Удар за ударом сипалися на нещасного, той намагався згорнутися в позу ембріона але ударів було надто багато. Врешті Остап заспокоївся. Він присів навпочіпки і якийсь час вслухався в хрипке дихання.

    -Гаразд шматок лайна, хоч ти цього і не заслуговуєш я дам тобі шанс. Зрештою я ж справедливий чоловік. Якщо ти зможеш добігти до он тих воріт, твоє жалюгідне життязалишиться при тобі. Я навіть дам тобі так сказати першому стартувати. Отже,- він встав і ще раз вдарив чоловіка в бік,- давай піднімайся, доведи що твоє життя чогось та й варте.

    Похитуючись чоловік встав і шкандибаючи поплівся в сторону воріт. Минувши половину шляху він боязко озирнувся через плече, Остап продовжував стояти вдаючи цілковиту байдужість. Аж раптом протяжно і голосно засвистів. З кущів неподалік вибіг величезний пес , німецька вівчарка, котрий в лічені секунди кинувся на безхатька, повалив його на землю і впився гострими іклами в горлянку. Бомж видав передсмертний хрип і затих, під ним на траві з’явилася калюжа крові. Остап підійшов до пса і погладив того, затим взяв за нашийник і відтягнув від трупа. Марічку котра завмерши стояла в тіні дерев він так і не побачив.

    7.

    Після того, як поліцейські поїхали, дівчина ще довго стояла на місці, важко дихаючи, відчуваючи холодний піт на своїх долонях. Її серце калатало, а думки безупинно кружляли в голові, неначе розбиті шматочки скла, які вона не могла зібрати докупи. Вона не могла повірити, що Остап, людина, яку вона знала й любила всією душею, здатен на таке. Усі їхні спільні моменти, його теплі обійми, ніжні слова – усе це здавалося їй тепер далеким сном, який зруйнувався в одну мить.

    Марічка не могла змусити себе піти додому. Її ноги були важкими, неначе вони вросли у землю. Вона почала іти, а у голові відтворювалася сцена, яку вона щойно побачила: Остап із диким поглядом, його обличчя спотворене гнівом, його руки, пес котрий заживо ... Вона здригнулася, намагаючись відігнати ці жахливі картини. Як це могло статися? Як чоловік, якому вона довіряла своє серце, перетворився на монстра?

    Дорога додому здавалася нескінченною. Кожен ліхтар на вулиці здавався похмурим свідком її болю, а кожна тінь– нагадуванням про те, що сталося. Вона кілька разів зупинялася, стискаючи руки в кулаки, намагаючись заспокоїтися, але хвилі відчаю та сум’яття накочувалися на неї знову й знову. Її тіло німіло від емоційного перевантаження, а мозок відмовлявся приймати реальність.

    Дійшовши до своєї квартири, дівчина зупинилася перед дверима. Вона знала, що за цими дверима чекає інша реальність, реальність, де Остап більше не та людина, яку вона знала, і ця думка здавалася їй нестерпною. Коли дівчина нарешті зібрала сили, щоб відчинити двері своєї квартири, її охопив холодний, пронизливий страх. Заходячи всередину, вона застигла на порозі. У квартирі панував жахливий безлад. Речі були розкидані по всій кімнаті, наче тут пронеслося торнадо. Зламані меблі, розбиті склянки й тарілки, розкидані книги, а на підлозі – розірвана на шматки сорочка Остапа. Це був не просто безлад – це були руїни її життя, її спільного життя з ним.

    Її ноги ослабли, і вона ледь не впала, відчуваючи, як усе всередині стискається від болю. Дівчина повільно пройшла крізь цю розруху, ледве торкаючись речей, що колись були частиною їхнього спокійного побуту. Порцеляновий сувенір, який вони купили на першому спільному відпочинку, тепер валявся розбитим на підлозі. Її улюблена вазонка з квітами перекинута, земля розсипана по килиму. І тут вона побачила – їхнє спільне фото.Це було те фото, яке вона так любила. Вони були щасливі на ньому: молоді, усміхнені, закохані. Вона підібрала його з-під столу, уважно подивилася на зображення, неначе шукаючи відповіді на запитання, які розривали її серце. Як? Чому? Де той Остап, якого вона кохала, і хто ця людина, яка наробила стільки болю й зруйнувала все навколо? Її пальці тремтіли, коли вона притиснула фото до грудей.

    Марічка повільно опустилася на підлогу, на осколки скла й поламані речі, але не відчувала болю від них, адже біль у серці був набагато сильнішим. Сльози, спочатку повільні, потім рясні й неконтрольовані, почали котитися по її щоках. Її ридання ставали голоснішими, гіркішими, наповненими безнадією та розчаруванням. Вона плакала так, наче цей плач був єдиним способом виплеснути весь той жах, який накочувався хвилею.

    Це фото було її останньою ниточкою до минулого, до того світу, який тепер здавалося навіки втраченим. Картинка перед її очима розмивалася від сліз, і вона більше не могла розрізнити обличчя на знімку. Все, що залишилося від її щасливого життя з Остапом, було зруйноване – і всередині, і навколо.

    Наступного вечора, коли дівчина сиділа в темряві на своєму ліжку, втомлена від безсонної ночі і нескінченних думок, раптом задзвонив телефон. Звук різко прорізав тишу, змусивши її здригнутися. Вона подивилася на екран, і серце пропустило кілька ударів, коли побачила ім’я: Остап. Її рука тремтіла, коли вона підняла слухавку. Можливо, це буде пояснення, яке вона так прагнула почути. Можливо, це буде хоча б натяк на те, що все можна виправити. Але замість знайомого голосу, теплого й рідного, який раніше дарував їй спокій, вона почула щось зовсім інше. Голос, що звучав з іншого боку, був чужим, холодним, майже механічним. Немовби це була не людина, а робот, якому дали завдання вимовити декілька речень.

    -Ми повинні пожити окремо деякий час, – вимовив він так, ніби це були не слова, а просто звуки без жодних емоцій. Голос Остапа був порожнім, позбавленим колишнього тепла і життя, якого вона так добре знала. Це був голос іграшки, бездушної і зламаної, що просто виконує програму. Дівчина намагалася щось сказати, відкрити рота, запитати його, що сталося, але її слова застрягли в горлі, наче хтось стиснув її шию залізною рукою, -Не шукай мене, – продовжував він тим самим байдужим тоном, і кожне слово було, наче ніж у серці. Її очі широко відкрилися, а серце почало калатати ще швидше. Не шукати? Як вона могла не шукати його, коли все в її душі кричало від болю й розгубленості? Що з ним сталося? Де він зараз? Чому він так говорить, наче вони чужі?Сльози знову почали стікати по її обличчю, але цього разу вони були тихими, наче душа просто змирилася з цим новим, жорстоким світом. Вона дивилася на телефон, не розуміючи, як за одну мить її життя так кардинально змінилося.

    Тим часом, доки Марічка сиділа в своїй темній квартирі, виплакуючи своє горе, зовсім інший світ панував в темних частинах нічного міста. Остап, котрий вже давно не був самим собою ,а став інструментом для чогось набагато старішого і небезпечнішого, плив у химерній насолоді нічного клубу. Крупсе – це древнє зло котре взяло контроль над тілом чоловіка відчував кожен м’яз цього молодого тіла і насолоджувався цим. Він сидів у віп-кімнаті і з висоти балкону дивився на яскраві вогні і людей котрі танцювали внизу. Людство змінилося з тих пір коли він вільно жив своїм минулим життям. Сучасні люди стали слабкі, жалюгідні, зі своєю жадобою до задоволення. Вони не уявляли як легко можна ними маніпулювати і це подобалось йому найбільше.

    Він посміхнувся відчуваючи гарячий подих дівчини і її язик в себе на членові. Вона стояла на колінах і відсмоктувала так як він їй наказав. Хоча сам процес не приносив такого задоволення як раніше, тільки влада над цією маленькою хвойдою. Він насолоджувався тим як легко було вмовити її піти в кімнату, просто промовити кілька слів, зіграти на її слабкостях, знецінити її до рівня інструменту для його задоволення.

    -Ти просто порожня лялька,- прошепотів він з хижою посмішкою, споглядаючи як вона майстерно облизує і заковтує його член, і навіть не підозрює хто перед нею. Клуб був ідеальним місцем для нього. Усі ці люди давно втратили свою свідомість. Вони були легкими жертвами , ними було просто маніпулювати, брати під контроль а вони навіть цього не помічали. Сучасний світ є місцем слабких душ і безвольних тіл.

    Задоволений собою він відкинувся в кріслі і насолоджувався процесом, він був королем цього світу, життя стало грою а люди лише фігурами на шаховій дошці. Відчуваючи що зараз кінчить він притиснув голову дівчини до свого паху і в момент оргазму коли перші краплі сперми вистрілили з головки члена наніс удар ножем у скроню. Тілом дівчини пробігла судома, він дістав ще твердий член і витер об її волосся. Так, Крупсе любив це життя.

    8.

    Остап натиснув на педаль газу, і потужний мотор автомобіля загарчав, вивергаючи клуби диму. Місто, обкутане нічною темрявою, сяяло вогнями реклам, і неонові вивіски пролітали повз них, як тіні примар. Вулиці, звивисті і вузькі, нагадували лабіринт, де кожен поворот міг привести до несподіванки. Ліхтарі кидали жовтувате світло на тротуари, але ні воно, ні звук шин, що ревіли по асфальту, не могли приховати того, що місто вже давно жило власним життям.Перехожі, схожі на привидів у своїх пальтах та капелюхах, шарахалися вбік, ледь встигаючи відійти з дороги перед авто, що промчало перед ними на скаженій швидкості. Хтось проклинав, інші просто дивилися їм услід, заніміло спостерігаючи за тим, як цей багряний привид у вигляді машини порушував їхній спокій.Динаміки всередині авто грали гучно, німецькі марші, змішані з відлунням гімнів, створювали враження моторошної симфонії минулого. Остап сидів за кермом, вдивляючись вперед, його руки тримали кермо міцно, очі віддзеркалювали вогні нічного міста, а у вухах ще гуділи звуки клубної музики, що залишилася позаду. Отто , розслабився і дав Остапу повну волю керувати.

    Що будемо робити далі? – нарешті порушив тишу комендант. Остап лише посміхнувся

    – У цьому місті стільки варіантів, що важко зупинитися на чомусь одному, – відповів він. – Але я знаю місце, де можна продовжити ніч

    – І що це за місце? – Крупсене припиняв дивуватися з того , як Остап майстерно маневрує на вузьких вулицях, не зменшуючи швидкості.

    -Цю ідею навіяла мені дівка з клубу. Пропоную поставити жирну крапку на моєму минулому житті.

    -Отак, це те про що я подумав?,- голос Крупсе нагадував скрегіт по металу.

    -Саме так пане комендант. – Остап різко загальмував перед своїм колишнім під’їздом. Заглушив двигун і одягнув шкіряні рукавички,- ну що коменданте розважимось?

    Він висковзнув з салону «Бенца» наспівуючипісню гурту Rammstein «Ohne dich»

    -Ohne dich kann ich nicht sein(Без тебе я не можу існувати (німецькою)),- перестрибуючи через сходинку піднявся і увійшов в під’їзд.

    Він швидко піднявся сходами на третій поверх і різким рухом відімкнув двері. Металевий скрегіт замка луною відгукнувся в коридорі, а двері важко відчинилися. Остап увійшов у квартиру і, не знімаючи взуття, натиснув на вимикач. М’яке світло лампи затопило кімнату, відкриваючи перед ним картину хаосу.Його погляд ковзнув по розгромленій вітальні: розкидані подушки зі зламаного дивана, шматки порваних штор, потрощені меблі й перекинуті стільці. Чоловік важко дихав, вдихаючи запах пилу та залишків розлитого спиртного. Квартира виглядала мов поле битви — битви, яку він сам створив у пориві люті.Він зробив крок уперед, обережно переступивши через розбитий скляний стіл, його черевики втиснули дрібні уламки в підлогу. Його серце шалено билося, а думки наповнювала тривога і роздратування. Він шукав Марічку — очима, в темних кутках кімнати, але її не було. Порожнеча давила на груди, а невидима хвиля гніву починала знову зростати всередині.Він стиснув кулаки так сильно, що кістки пальців захрускотіли. Але в ту ж мить щось у ньому змінилося. Остап різко видихнув, змусив себе зупинитися, відпустити лють, що вже майже захопила його. Зробивши кілька глибоких вдихів, він відчув, як напруга поступово відступає.

    -Scheiße(лайно(німецькою)) , бісова лярва!

    Він вийшов в коридор і почув як відчинилися двері навпроти. На нього дивилася старенька сусідка котра завжди симпатизувала їхній парі.

    -Остапчику, доброї ночі. В тебе таке обличчя, щось сталося?

    -Добрий вечір, ні Ніно Павлівно, просто багато роботи. Ви Марічки не бачили?

    Старенька на мить задумалась уважно дивлячись на чоловіка. Їй подобався Остап, завжди ввічливий , завжди уважний готовий допомогти. Тепер перед нею стояв чужинець. Вона пам’ятала німецьких солдат гестапо котрі забрали батьків в табір , і тепер чоловік нагадував їй тих солдат. Не вистачало тільки форми.

    -Вдень бачила, казала що телефонувала твоя мама і попросила наглянути за будинком, вона і поїхала.

    -Дякую вам Ніно Павлівно, - чоловік різко повернувся і пішов до сходів,- Auf Wiedersehen(до побачення (німецькою))

    Він вийшов і сів в автомобіль. На мить задумався на правильністю своїх дій як пролунав голос Крупсе.

    -Ну що поїхали? Хоча я маю невелику ідейку. Хочеш послухати?

    -Судячи з твого тону і того що ми тепер одне ціле я здогадуюсь хід твоїх думок.

    Отто викривив губи в хижій посмішці і дістав ніж.

    9.

    Вони мчали по нічній трасі, яку освітлювали лише фари автомобіля. Дорога тягнулась темною стрічкою, що зникала у далечині, гублячись серед тіней дерев. Навколо було порожньо, лише зрідка повз проминали невиразні обриси зустрічних авто. У салоні пахло свіжим асфальтом, бензином та чимось відчайдушно нічним — ніби сама темрява простягла свої руки всередину машини. Остап тримав кермо однією рукою, зловісно впевнено обіймаючи його, а іншою міцно стискав пляшку пива. Він відпив ще один ковток, і холодний напій освіжив його уста, змішуючись із адреналіном, що пульсував у його венах. Через відкрите вікно у салон рвався нічний вітер, розтріпуючи комірець сорочки, додаючи шаленого відчуття свободи. Вітер змішувався з ревом двигуна, ніби створюючи свій власний симфонічний супровід до гучної музики.З колонок лунали важкі ритми Rammstein. Щойно закінчилась «Mein Teil», і тепер вібруючий бас нової пісні — «Ich Will» — розливався по всьому автомобілю, пронизуючи кожну клітину його тіла. Остап підспівував, барабанячи пальцями по керму в такт музиці, його голос зливався з металевими акордами та голосомТілляЛіндеманна. Він відчував, як усередині росте буря, змушуючи його серце битися швидше, а думки летіти ще далі за горизонт.

    -Ich will dass ihr mir vertraut

    Ich will dass ihr mir glaubt

    Ich will eure Blicke spüren

    Ich will jeden Herzschlag kontrollieren.

    (Я хочу, щоб ви мені довіряли

    Я хочу, щоб ви мені вірили

    Я хочу відчувати ваші погляди

    Я хочу контролювати кожен удар серця.Rammstein «IchWill)

    Він викинув порожню пляшку у вікно, і додав газу. «Мерседес» заревів і прискорився.

    -Маєш якийсь конкретний план?

    -Ні, все швидко і просто. Будинок все одно порожній, батьки нині в родичів в столиці. Мені здається в нас буде весела нічка. Цікаво їй сподобається мій подарунок?

    Крупсе засміявся в голові чоловіка, а за мить той і собі приєднався до нього.

    -Знаєш, я радий що не помилився в тобі. В цих окулярів було багато власників, але ти точно номер один. В нас буде довге і насичене життя. Коли я ще був комендантом ,зміг приховати деякі цінні речі, пора ними скористатися.

    Нарешті вони доїхали до вулиці де був будинок батьків Остапа. Отто котрий якраз перебував в тілі, вимкнув музику і погасив фари. Останні метри автомобіль тихенько котився. Зупинившись неподалік дому, він вийшов і решту шляху пройшов пішки.

    В дворі було увімкнене світло, тому ховатися не було потреби. Спокійним кроком Отто пройшов крізь двір і увійшов в будинок.

    -Тук тук! Є хтось вдома? Коханий повернувся!,- він стояв посеред вітальні озираючись довколо,- Марічко, ти де? Чи може ми граємо в схованки?

    Отто міцно стиснув ножа в руці, його долоні трохи спітніли. Він повільно просувався через коридор, кроки були майже безшумними. Увімкнене світло у вітальні робило простір мертвим, холодним, ніби сам будинок відчував його присутність. Меблі стояли на своїх місцях, але в кімнаті нікого не було.

    — Марічко! — крикнув він, голос лунав порожньо і роздратовано, — ти думаєш, що можеш ховатися від мене?Він рішуче просунувся далі, зазираючи в кожен закуток, уважно окидаючи поглядом довколо. Порожня кімната зустріла його мовчазним протестом. Раптом здалося, що штори ледь ворухнулися, але це, був лише вітер із прочиненого вікна. Він наблизився, але за там нікого не було.Він пройшов до кухні, де яскраве світло освітлювало кожен сантиметр. На столі залишилася недопита чашка чаю, пар від якої вже зник. Отто підійшов до раковини, зачепив краєм ножа кухонний рушник, який ліниво звисав із ручки плити, і кинув його на підлогу.

    — Де ти, чорт забирай! — вигукнув він, його терпіння починало згасати, перетворюючись на гнів. Чоловік знову рушив, цього разу обійшовши кухню, зазираючи у шафи, під стіл, навіть у комору. Але і ця кімната була такою ж порожньою, як і попередня.

    Остап зробив крок на першу сходинку, відчуваючи, як тіло поволі піддається йому. З ножем у руці він рухався повільно, але впевнено, з кожним кроком перетворюючись на щось інше — холодне, рішуче, безжальне. Його погляд був спрямований на другий поверх, де двері в спальню і кімнату для гостей були відчинені. Він відчував, що Марічка повинна бути тут, десь поруч, але кімнати зустрічали його мертвою тишею. Спочатку Остап зазирнув до спальні. Постіль була ідеально заправлена, як у якомусь занедбаному готелі, де давно не було гостей. Ні однієї зморшки на простирадлах, ні однієї розкиданої речі. Вікно було трохи прочинене, і легкий прохолодний вітерець шарудів фіранками. Він пройшовся поглядом по шафах, ліжку, і ще раз оглянув кожен кут. Порожньо. Тільки тиша й втомлений аромат старих меблів.Вийшовши з кімнати, Остап обережно заглянув у кімнату для гостей. Тут все виглядало майже так само: вікна відчинені, ліжко застелене, стілець біля вікна . Ні найменшого сліду присутності. Схоже, Марічка була надто розумною, щоб заховатись у цих кімнатах.Він повільно повернувся в коридор і рушив до гостьової кімнати, що перебувала на стадії ремонту. Тут на підлозі лежали розкидані інструменти і банки з фарбою. Стіни були частково оголені, залишаючи простір непривабливим і сирим. Остап пройшов повз будівельні матеріали, відчуваючи, як його пальці стискають ножа сильніше. Тут теж було порожньо.Нарешті, його погляд впав на двері кабінету батька. Єдине місце, де не горіло світло. Це була темрява, яку Остап, здавалось, відчував шкірою. Він зупинився перед дверима на мить, затримав подих і приклав вухо до дверей, намагаючись вловити хоча б натяк на звук всередині. Тиша була такою густою, що вона майже тиснула на груди.Зловісна, важка темрява за дверима здавалася непроникною. Остап відчував, як напруга зростає. Його серце билося сильніше, але дихання було рівним і контрольованим. Ніж у його руці видавався тепер не просто інструментом, а продовженням його тіла, зброєю, готовою до будь-якої ситуації.

    Зараз я тебе знайду, — промовив він тихо, скоріше самому собі. Він простягнув руку до дверної ручки і, не зволікаючи, обережно її повернув. Скрип залізної ручки був єдиним звуком, що порушував мертву тишу в будинку. Двері повільно відчинилися, і темрява всередині кабінету стала ще густішою. Остап зробив крок уперед, і ножа відчувалося вже недостатньо — здавалося, що за цими дверима на нього чекає щось більше, ніж просто Марічка.

    Остап клацнув вимикачем і світло освітило кабінет. Спершу він зупинився біля високих книжкових шаф, що вкривали всю стіну зліва. Полички були заставлені медичною літературою — товсті томи хірургічних посібників, старі підручники, журнали з новинами світу медичної науки, а також більш сучасні видання. На одній із полиць лежали анатомічні атласи з потертими корінцями, їхні сторінки багато разів перегорталися. Він зупинився на мить, провівши пальцями по одному з корінців, відчувши холодну поверхню старого паперу. Ці книжки були мовчазними свідками сотень годин, які його батько провів тут, занурений у наукові дослідження. Важка енергія кабінету змусила Остапа трохи затримати подих — було відчуття, що кімната не така порожня, як здавалося на перший погляд.Далі він підійшов до великого дубового столу, за яким його батько часто сидів, читаючи новини зі світу медицини або переглядаючи свої нотатки. На столі все залишалося так, як було багато років: акуратно складені папери, кілька відкритих журналів, один з яких був підсунутий до краю, немов його щойно відклали. Тонкий шар пилу свідчив про те, що кабінет не використовувався останнім часом. На краю столу стояла настільна лампа з зеленим абажуром, класична річ, яка освітлювала батькові вечори, але зараз її не вмикали. З-під стопки паперів визирали рукописні нотатки — це, мабуть, були його останні записи перед тим, як він припинив працювати в цьому кабінеті перед виходом на пенсію. На стіні навпроти столу висіла картина — старої гравюри із зображенням анатомічного театру, що показував сцену операції в стилі епохи Відродження. Люди навколо операційного столу були зображені враженими і трохи розгубленими, немов на межі розуміння чогось більшого. Їхні очі, здавалося, дивилися прямо на Остапа. Остап зупинився, зачарований гравюрою на стіні. Відблиски темряви змушували фігури на зображенні виглядати майже живими. Він вивчав кожну деталь: похмурі обличчя людей, що стояли навколо операційного столу, холодні, розсічені тіла на сцені анатомії, немов мертві очі тих, хто стежив за процедурою, стежили і за ним.У цей момент він не помітив, як крісло біля батьківського столу повільно розвернулося. Спершу тихо, без звуку, а потім — усе чіткіше. Він відчув рух, але не надав цьому значення, поки не почув легке шарудіння тканини, що ковзала по шкіряній поверхні крісла.

    Різко обернувшись, Остап побачив Марічку. Вона сиділа в батьковому кріслі, її тіло ледь тремтіло, наче від напруження або страху. Її обличчя було блідим, а очі — великі і наповнені слізьми, що бриніли на віях, але ще не котилися по щоках. Її губи сіпалися, намагаючись щось сказати, але вона мовчала, якби перед нею стояла тінь, а не людина.

    У руках Марічка стискала стару батькову рушницю. Це була, рушниця, що висіла над каміном у вітальні, як пам’ять про минулі часи. Тепер вона була націлена на Остапа. Її пальці судомно стискали дерев'яний приклад, наче це був останній бар'єр між нею і світом, що руйнувався навколо неї.

    Він побачив її сльози, її безвихідь. Але всередині Остапа не було співчуття — лише холодний сміх, що підіймався з його грудей, немов це був глибокий, глузливий відгук на ситуацію. Його губи розтягнулися в кривій усмішці, очі засвітилися химерним блиском.

    -Ось ти де, Марічко, — промовив він, розтягуючи слова, відчуваючи владу, яку зараз мав. — І що ти збираєшся з цим робити?

    Його голос був незвично м'яким, навіть лагідним, але за цією ніжністю ховалося щось темне, майже зловісне. Він зробив крок уперед, не зважаючи на рушницю, яка була спрямована прямо на нього. І раптом з глибини його свідомості пролунав інший голос. Голос Отто, що віддавався луною в його голові, підсилюючи кожну емоцію, кожне слово.

    -Ха-ха-ха! Ти бачиш це? — промовив Отто, його гучний сміх зливався з Остаповим. — Вона навіть не знає, що робити! Марічко, ти слабка! Слабка і нікчемна! — сміх Отто ставав дедалі гучнішим і нав'язливішим, як голос, що заглушав усе навколо.

    Остап стояв нерухомо, його усмішка не зникала. Він відчував, як Отто захоплює все більше і більше місця в його свідомості. Він більше не був сам.

    -Стій де стоїш,-вона звела курки і прицілилась йому в груди,- я була там, в парку.

    Остап обіперся на двері і грався ножем підкидаючи і ловлячи його. Посмішка трохи знітилась, але він був спокійний. Він схилив голову і дівчині здалося що чоловік веде бесіду з кимось видимим тільки йому , немов на підтвердження він кивнув і поглянув на неї. Його зелені очі змінилися на блакитні, немов кристали колючого льоду. Коли він заговорив його голос звучав інакше.

    -Мої вітання Frau(форма звернення до жінки(німецькою))Марічка, мене звати Отто Крупсе, радий познайомитись особисто. Я радий що ви бачили наші невинні забавки з тим... з тим сміттям у людській особі. Це полегшить подальшу розмову. Бачите, колись давно я був не останньою людиною Рейху але обставини вирішили інакше і я був змушений залишити такий комфортний для мене світ. До тих пір поки не зустрів Остапа, свого Seelenverwandter(споріднена душа(німецькою)). Ми стали добрими приятелями і ви Frau останнє що віддаляє нас від нового життя. Тому не приймайте близько до серця.

    Дівчина сиділа і не могла повірити словам, дійсно коли говорив цей Крупсе Остап ніби змінився фізично, став іншим, чужим. Вона міцніше стиснула рушницю.

    -Тобто ви забрали його тіло, зробивши в’язнем?

    -Ні,- це вже Остап промовив, - в його голосі звучав сум але не за минулим а за тим що вона стоїть перед його новим життям,- я завжди був таким. Я завжди відчував цю темряву в собі, Отто тільки вказав мені шлях.

    -Ти ніколи не був таким!,- вона нарешті дала волю сльозам,- ти був добрим.

    -Добрим? Ні, глибоко в собі я побачив це і дозволив йому вийти. Бути поганим це чесно, бути поганим це жити самим з собою в мирі без війни з собоюце значить забити на все крім себе, жити на повну,не обтяженим дріб’язком типу дружби, кохання і решти лайна. Це спротив системі і всім відомим правилам. Це так само як і ненависть. Це єдине справжнє почуття котра не можна імітувати, вона робить те що не може добро. Це через ненависть підривають станції метро, торгові центри а не через любов. Ненависть вона мерзенна і водночас прекрасна. Тому я і прийняв Отто в своє життя, тепер я живий. До речі,- він дістав якусь річ з задньої кишені штанів і кинув на стіл,- Ніна Павлівна передає вітання. А тепер я зріжу твоє обличчя і довгими самотніми ночами буду ним дрочити.

    Дівчина поглянула на річ, і заледве стримала крик. На столі лежав скальп з довгою сивою косою ,котрою сусідка пишалася і не зрізала в пам’ять про покійного чоловіка.

    Скориставшись тим, що дівчина на мить відвела від нього погляд, Остап відчув, як адреналін штовхає його до дії. В його голові наче вибухнуло рішення, і тіло діяло швидше за думки. Його рука блискавично ковзнула до ножа, який він уже тримав напоготові. Пальці міцно стиснули холодну рукоятку, майже зливаючись із нею в одне ціле. Його серце калатало, в очах з’явилася зосереджена рішучість. Він майже не дихав. Зібравши всю свою силу і швидкість, Остап, мов звір, кинувся вперед. Кожен м’яз напружився, кожен рух був точним і вивіреним. Його кроки не видавали звуку, лише ледь помітний шурхіт, поки він, наче хижак, наближався до своєї жертви.Остап був за крок від своєї мети, коли раптово його рух зупинився. На шляху виріс стіл, який він не врахував у своєму нападі. Його тіло різко зіткнулося з твердою дерев’яною поверхнею, збивши темп. Дівчина, сидячи у кріслі на коліщатках, у ту саму мить інстинктивно відштовхнулась, поки Остап намагався втримати рівновагу. Її рух був легким і спритним, мов ковзання по льоду, і крісло миттєво врятувало її від небезпеки. Вона ледь встигла усвідомити, що сталося, коли відчула, як кінчики пальців Остапа на мить торкнулися краю її футболки.Чоловік спіткнувся, його нога невдало зачепила ніжку стільця, і він важко впав на підлогу. Глухий удар розійшовся кімнатою, а біль пробіг тілом, але він не звертав на це уваги — адреналін затуманював свідомість. Він підвів голову, вже готуючись до нової спроби, коли побачив, що удача все ж схилилася на його бік. Крісло, в якому сиділа Марічка, зупинилося, врізавшись у книжкову шафу. Шафа була масивною, заставленою книгами та декоративними дрібницями, й вона надійно заблокувала подальший шлях для втечі. Марічка розгублено оглянулася, зрозумівши, що далі нікуди рухатися. Остап не зволікав і миттю схопив дівчину за щиколотку , його пальці міцно стиснули ногу і потягнув з такою люттю що вона закричала. Її спроби чинити опір виявилися марними, чоловік значно переважав її силою. Її руки зісковзнули з крісла за котре вона чіплялася і дівчина впала в обійми нападника. Вони почали боротися, рушниця випала з її рук, Остап перевернув дівчину на спину і сів на неї. Він зареготав і зімкнув руки на її шиї. Світ поплив перед очима, стало важко дихати, вона марно била його по обличчю, аж тут пальці вчепилися в окуляри і дівчина змогла зняти їх з обличчя. Міцно стискаючи оправу вона увігнала дужку в око чоловіка. Той закричав від несподіваного болю і відпустив шию. Остап як дикий звір кидався кімнатою руйнуючи все на своєму шляху.

    -Кляті сука! Ти поранила мене, моє око! Клянусь я з’їм твої очі і виїбу тебе в голову. Ти блядь пожалієш про це.

    Він зупинився і опустив руку, вгледів дівчину і рушив до неї, вона відповзала в сторону злякано думаючи над тим що робити далі, як її рука натрапила на рушницю. Вона підняла і не цілившись вистрілила. Кімнату наповнив запах порохових газів, коли дим розвіявся вона побачила Остапа котрого силою пострілу відкинуло до протилежної стіни, він повалив шафу і скелет котрий стояв поряд. Дівчина підвелася і важко дихаючи підійшла. Остап лежав на розкиданих медичних енциклопедіях, підручниках, в грудях була діра розміром з бейсбольний м’яч. Марічка побачила що він стискає окуляри і щось шепоче якоюсь схожою на латину мовою. Вона копнула руку і окуляри полетіли в інший кінець кімнати. Чоловік підняв погляд на неї і на мить їй здалося що, ось зараз на порозі смерті з’явиться той Остап котрого вона кохала. Але цього не сталося, чоловік дивився на неї з ненавистю, чорна кров витікала з його рота.

    -Сука, ти...ти вбила мене, нас. Ненавиджу тебе, - він закашлявся,- ми чекатимемо тебе в пеклі, ми...

    Він не зміг закінчити, Марічка приставила дуло рушниці до цілого ока і натиснула на курок. Кров, шматки черепу та мізки розкидало кімнатою. Вона безсило опустилася на підлогу і заплакала.

    25.09.2024

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Дарія Кононенко
    10.11.2024 13:19
    До частини "Петро Гузiк "Окуляри""
    Ого, який сплатер! Цікаво, чи дійсно Остап був таким, чи Крупсе йому набрехав?
    ⋯
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
    • На!Читай
    10.11.2024 16:40
    дякую) темне і погане мабуть є в кожному з нас, це як ракові клітини, тут Крупсе певне став каталізатором того зла
    ⋯
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше