Вуаль

Отримавши дозвіл на перегляд відеозапису з готелю, Карл сидів у невеличкому приміщенні та передивлявся відео за ті вечори, коли Джон Майерс знаходився в готелі. Це була нудна та копітка праця. Відеозапис був поганої якості, а придивлятися та напружувати зір було надзвичайно складно, тим більше він не міг пропустити чогось важливого.

Аж раптом його увагу привернула жінку, яку б він впізнав, пройди вона центральною вулицею у годину пік повз нього. Навіть при поганій якості зображення Карл зрозумів, що це була вона: плавні, витончені рухи, обличчя, приховане капелюшком. Він спостерігав за дійством, яке розгорталося перед його очима. І воно називалося зваблення.

Так, жінка навмисно з’явилася там. Вочевидь, мала певне завдання. Бо відразу погодилася на пропозицію жертви повечеряти. Така жінка у тризірковому готелі? І чоловік, який їй у батьки, мабуть, годиться? Щось не подобалося Карлу все це.

Також записи з бару та залу підтверджували алібі бармена. Та от кремезного офіціанта він там не побачив. Столик Джона обслуговувала мініатюрна дівчина зі світлим волоссям.

Виявилося, що того дня його попросила помінятися офіціантка з іншої зміни. У них таке іноді бувало, що один підміняв іншого, але через те, що їх могли насварити та зняти частину зарплати, він змовчав, думаючи, що все минеться. Але йому довелося дати мені телефон напарниці, Крістіни, яка працювала замість нього того вечора.

Та на записах з холу й біля входу було ще дещо – детектив побачив, як загадкова дівчина у капелюшку спускається майже відразу після того, як вони з Джоном піднялися, виходить з готелю, ловить таксі й їде.

– Оце так поворот! – промовив розгублено Карл, роздумуючи над тим, що за ті кілька секунд, які вони були разом у кімнаті, коли вони не потрапили в поле зору камер, навряд чи вона б встигла його отруїти, але було б добре саму її розпитати про це.

Наступні кілька днів Карлу довелося не солодко, бо крім цієї справи, у нього були й інші. А тут він ніяк не міг знайти водія того таксі, на якому від готелю поїхала чарівна незнайомка у чорному капелюсі. Сидячи за робочим столом, він відволікся від заповнювання звітів. У його голові поступово складалася мозаїка, але він відчував – якогось шматочка все-таки не вистачає. Навіть беручи до уваги ту жінку. Але якого? От це було вже питання.

Від роздумів його відволік телефонний дзвінок з дорожньої поліції.

– Детектив Карл Стівенс.

– Привіт, це Денні із дорожньої. Знайшли ми твого водія. Пиши адресу.

Вже за кілька хвилин Карл біг до своєї машини. Зачіпка, що стосувалася жінки, заважала йому спати, дихати, працювати. Але чомусь він не вірив у її причетність. Та переконатися у цьому було його роботою.

Бесіда з водієм, координати якого йому повідомив його знайомий з дорожньої поліції, була короткою. Бо й розповідати йому особливо не було чого. Він зупинився біля готелю, вона сіла, проїхала кілька кварталів і вийшла. Але тепер у нього була хоч приблизна адреса, де він міг спробувати її знайти, хоч і розумів, як безглуздо це звучить.

Проблукавши добрих дві години по місту, він, нарешті, знайшов потрібну адресу. Тут, на його щастя, було розташовано всього кілька таунхаусів, тому він сподівався, що жінка, яку він шукає, живе в одному з них. І, хоч особливих прикмет чи опису він не мав, та все ж сподівався, що інтуїція його не підведе.

Сонце хилилося до горизонту й спека трохи спала, чому детектив був безмежно радий. Та ще й час був саме такий, коли люди поверталися з роботи. А це означало більше шансів на те, аби покінчити з цим.

Три спроби були невдалими – двері відчиняли чоловіки, які були власниками й проживали або з батьками, або самі. Ніяких жінок, схожих за описом на підозрювану, вони не знали.

Вже майже облишивши надію знайти невловиму незнайомку, він постукав у двері останнього будинку. Двері відчинила висока струнка темноволоса красуня і промовила медовим голосом:

– Хто Ви й чого Вам треба?

Серце Карла тьохнуло, завмерши на півдорозі. Але потім він заспокоївся і опанував себе, показуючи значок поліцейського.

– Поліція. Детектив Карл Стівенс. Мені потрібно з Вами поговорити з приводу минулої п’ятниці.

У нього язик не повертався назвати таку красуню підозрюваною, але він мав поставити всі крапки над «і».

Озираючись, вона відкрила двері й запросила його до вітальні на першому поверсі. Кімната була просто, але зі смаком, обставлена. Роздивлятися Карлу не було часу, кортіло якомога швидше завершити опитування та повернутися додому, де на нього чекала дружина й донька.

Дівчина сіла у глибоке крісло й запросила Карла присісти на диван.

– Я Вас слухаю. Чого ви хотіли дізнатися?

– Де ви були минулої п’ятниці й суботи з двадцятої до двадцять третьої години?

Дівчина задумалась, накручуючи волосся на вказівний палець. Детектив мимоволі залюбувався нею і не хотів підганяти, хоча ще хвилину тому був налаштований рішуче щодо того, аби не затягувати цей візит. Раптом вона нахмурилася:

– Я ні в чому не винна. Я думала… - на її очі почали навертатися сльози. – Я думала, що це випробування! – вона ледь стримувала істеричні нотки, готові прорватися назовні.

– Що за випробування?

– Я – актриса. Мені зателефонували й повідомили, що для мене є завдання. Якщо я його виконаю, то отримаю роль в одному зі спектаклів, що йдуть на Бродвеї!