Час останнього ворона

Пензлик танцював на папері, залишаючи брудні, інколи яскраві плями. Із всієї палітри кольорів мала намалюватися єдина композиція, натомість вода зіпсувала папір, фарби змішались і лінії хаотично розкидалися по обличчю якогось чоловіка на листі. Однак очі, що перед собою бачили цей витвір мистецтва уявляли його набагато краще дійсності, пронизували портрет, слідкуючи за доріжкою, що простягалась за пензликом так, наче за хижаком, котрого не можна дозволити втратити з полю зору.

Біль від довгого сидіння в одному положенні ставала сильнішою, намагаючись привернути до себе увагу, але Катрін вважала, що відволікатися означає втратити все прекрасне у своїй роботі. Кожного разу, коли вона відводила увагу на дрібниці картину, ніби хтось підмінював, псував на зло Катрін.

Катрін підняла погляд. Ось її вічний товариш. Чорна пляма розповзлася по небі і летить до даху пошарпаного, високого будинку. Він прилітає сюди кожного дня, сидить подовгу, розглядаючи Катрін, коли вона малювала, або працювала надворі.

Катрін усміхнулась йому. Вона дістала невеликий пошарпаний блокнот і розгорнула його. На листках літали, сиділи і простували над деревами копії ворона. Це не були інші ворони, це був той самий. Катрін взяла карандаш і замалювала ескіз птаха знов.

- Катрін! Де ти?

Вона підняла голову на джерело голосу з тривогою. Мати кликала її, але обідати -рано, снідати - пізно. Катрін зібрала свої речі поспіхом. Деякі предмети падали з рук, що сповільнювало процес. Секунди відчувались разом з кожним зіпсованим випадково папером.

Катрін не ховала речей, а просто їх склала на край лави, після чого хутко побігла до сусідніх дворів. Тіло спотіло від нервування, вона шукала знайоме обличчя сусідки. Стара жінка вела прив'язувати козу. Це було запізно, бо всі це роблять зранку, але Лілет завжди чекала, коли стихнуть півні. Дивне ім'я, як для похилої віком жінки. Воно більше підходить молодій, гнучкій, позитивній, наче берізка, дівчині, але Лілет була права- і вона колись була такою, хоча трішки грубшою, ніж берізка.

Катрін окликнула Лілет. Вона одразу помахала привітно їй широкою долонею.

- Ох, дорога, Катрін. Завжди ти приходиш до мене.

- Так. Кожного дня.

- Чому ж з друзями не гуляєш? Навіщо тобі я? Надіюсь, це не через жаль, бо його мені не треба, я не самотня. Ось Стася самотня, дід Олександр теж, а я дітей маю, німечко моя.

Катрін пригадувала ці слова. Коли вона вперше їх почула, то ледь не посварилася із сусідкою, бо їй здалося це хамством, особливо її "німечко". Такого й слова немає, напевно. А німкою вона вважає її лише за підібране матір'ю і батьком ім'я. Катрін знала, що у їх роді був хтось із Німеччини, мати навіть говорила хто саме і саме цей хтось запропонував це ім'я. Та чи Лілет- це місцеве ім'я? Звідки воно взагалі? Ось знала б Катрін, то не відчипилась би від неї. Хоче це стало їх особистою деталью діалогу.

- Зустріч із друзями у мене ближче до вечора. Зараз всі зайняті і я теж через години дві піду. А пані Стасю і діда Олександра я обов'язково навідаю, як і кожного дня.

- Авжеж! Тоді дай мені довести козу і підемо до них разом, щоб не гаяти часу.

Голос Лілет був дзвінким, трохи втомленим, але точно сповнений ентузіазму та доброзичливістю. Старість відбилась навіть на ньому.

Катрін не змінювала свою інтонацією, вона дивилася на бабусю, наче терпить важкість каменю на голові.

***

Наступного дня Катрін спочатку пішла до бабусі Стасі. Роботу вона встигали виконувати незважаючи на довгі посиденьки, тому не турбувалася за це. Тільки навчання кусало за п'яти, як скажене щеня.

Після вихідних навчання. Після уроків та гучних перерв- обід, малювання, сусіди, завдання по домі, домашнє завдання і серіал на фоні. Кожного дня, протягом років. Якщо забереш одне і поставиш інше- суті це не змінить. Катрін пробувала. Ходила на гуртки, змінювала місцями пункти дня, ігнорувала деякі з них, але це тільки гірше вказувало на безвихідність із ципочки днів.

Катрін сіла на лаві і тепер вирішила не малювати, а читати параграф з фізики- це точно радикальна зміна.

- Ка-р-р!

Катрін підняла голову із здивованим поглядом, хоча очікувати цього крику варто було, бо ця птиця завжди живе тут, як і вона.

Ворон гордо піднімав клюва і дивився чорними безднами на неї. Катрін роздула носа, скрививши губи. Вона встала з місця і сховалася в дім.

Через декілька годин Катрін вийшла одягнута в охайну одежу і без книги. Її погляд сам знайшов птицю, котра щось робила над застарілим будинком сусідів.

- Ось прийдуть нові жельці і не буде твого гнізда. Чого розсівся і дивишся? Робити нічого, як тільки сидіти тут.- Зневажливо зауважила Катрін. Одна його присутність дратувала її.

Катрін помітила на лаві свій блокнот і схопила його. Вона хотіла вирвати з нього сторінки, бо там теж ворон переслідував її, але зупинилась у німому криці здивування. На малюнках ця істота постійно робила одне й теж. Колись змінювався ракурс, але через сторінку цей ракурс повторювався знов. Округлені очі завмерли, як і дихання. Усвідомлення пронизило її так,що у неї не вистачало духу знов прокинутися від марива.

Катрін кинула блокнот у траву. Вона взяла камінь і кинула у птицю, але попала лише в стіну. Катрін злякано придивилась, чи не накояла вона лихого, а упевнившись, що все в порядку, пішла до бабусі Лілет. Вона сиділа і чистила картоплю. Почувши кроки, бабуся підняла голову.

- Добрий день, німечко. Як ти? Ох... Я так рада, що ти прийшла. Моя дочка поїхала у відрядження. Знаєш, там роботи більше, ніж тут. Вона телефонує раз в тиждень. Напевно, втомили її там, а я їй підготувала нові закрутки і такі тканини знайшла! Ось рада буде, коли приїде, хоч так потішу.

- Давайте допоможу.- Катрін сіла навпроти Лілет і взяла ніж, що стояв біля літньої кухні. Вона зосереджено дивилася на брудну картоплю.- З чого ви взяли, що вона втомлена? Може просто дзвонити не хоче. У місті важко, але вам складніше в рази! Ви працюєте фізично у своєму віці, а помочі від дітей, котрі у вас є, ніякої. Ви встигаєте ще про них подбати, навіть, коли вони не поруч.

Катрін роздратовано кромсала картоплю. Лілет з сумом поглянула на гостю.

- Не розумієш ти ще...

- Не кажіть, що зрозумію з віком. Це набридло.

- Але це так. Щось залишається незмінним, але щось...- Лілет трохи подумала, як правильно пояснити, щоб її не сприйняли повністю пропащою бабцею, і продовжила:- Ти пам'ятаєш себе рік чи два тому?

- Так,- трохи м'якше відповіла Катрін, шукаючи потаємний сенс цього питання.

- Але ж тепер ти не погоджуєшся з собою колись, або ж погоджуєшся, але відчуваєш значні зміни. Це тому, що ти дізналися щось нове і змінила думку, спираючись на досвід. Я не розумніша тебе, але дивлюсь на речі по-іншому, колись і ти будеш дивитися на них по-іншому. Точно не як я, але це буде інше, ніж тепер. Розумієш?

Катрін кивнула. Її обличчя розслабилось, як і дихання. Чи зрозуміла вона насправді, чи ні, Катрін ще не знає, бо їй потрібно подумати над цим.

***

Суботнього ранку Катрін знов вирішила повернутися до малювання. Але цього разу десь у полі. Їй потрібен новий досвід, а природа ніколи не повторюється.

Катрін згадувала прогулянки з друзями, сімейні вечори і шкільні пригоди. Чому незважаючи на насичене подіями та інформацією життя дні такі одноманітні? Вони схожі і не схожі водночас. Катрін дивилась на комашину на пожовклій траві. Десь таке ж вона бачила... Якщо природа не повторюється, тоді, чому дивлячись на цю траву Катрін точно знає, що настала рання осінь?

Катрін вирішила не псувати папір, якщо не приходить натхнення.

Коли вона прийшла додому, на даху пустого будинку вже сидів ворон. Чорний він, ніби намагався огорнути крилами все небо, заточити їх у вічному одному дні. Чи не ворон- це смерть? Чи не він єдиний завжди робить одне і теж, бо іншого не може? Чи не він точка всього? Тільки подумати! Він єдиний, хто не каже нічого нового, хто літає однаково весь час, хто прилітає на одне й теж місце, щоб насміхатися над Катрін.

Катрін стиснула кулаки. Лице запашіло від гніву і вона забігла до хати. Катрін взяла ружжо батька, котре він ховав і беріг за всіма правилами, але і Катрін не дурна і не мала, знала як дістати його за потреби. Яка могла бути потреба? А будь-яка, хоч б незвані гості у відсутність власника зброї.

Катрін націлилась на живу істоту. Їй було все одно, що почує вся околиця, що дізнається батько й мати, що їй влетить. Її біда, причина страждання і нескінченного відчаю живе у безпеці. Але не тепер. Не тепер, коли Катрін захистить себе від дурної звички говорити до нього.

Постріл. Промах. Ще постріл. Розбите скло. Ще постріл. Десь у сусідньому подвір'ї хтось перелякано ойкає і кричить, намагаючись дізнатися звідки звуки. Постріл. Птиця падає замертво, як колись її пір'їни, як Катрені хвилини життя.

Катрін радісно опускає зброю. Вона кладе його на місце і біжить до Лілет розповісти що сталось. Вона вільна! Вона точно вільна і ніякі сварки на рахунок цієї ситуації її не лякають.

Єдине питання: як тепер звільнитися від звички дивитися на дах пустої хати і бажання посміхнутися вірному товаришу? Він не смерть, бо смерть у руках Катрін...