Ундина

У дрімотного ока прозорої гладі поверхні води,

В глухомані, де птаха, де звір, де людина – усе це єдино.

В хащині, де ведмедя сліди клишоногі дійти не змогли,

Із журби та осоки сплітає сітки досить здібна ундина.

В очереті принишкла оголена і неймовірно бліда,

А волосся, заплетене в коси, мов чорні насуплені змії.

У холодних очах невідкрита донині ніким глибина,

А оголене тіло не знало улюблених пестощів різних.

Тож сидить на нагрітому сонцем камінні отак в самоті,

І пливе зачарована пісня з майстерні ― мелодія флейти.

Ледь почуються ноти – коріння сплететься у сни вікові,

І нічого не зможе, повір, зупинити, то будеш ти першим.

Зацілує вустами, що схожі на прянощі диких полів,

Та із пристрастю хижою зможе творити емоції справжні

І, звичайно, все зробить, щоб тільки в обіймах гарячих зомлів,

І дружиною кращою серед можливих востаннє постане.

Бережись, може, вітер колись принесе незнайомі слова

На умовних стежках, де до цього ніколи навмисно не йшлося.

Та тікати назад буде пізно від долі лихої, бо знай:

Розплітає чарівно ундина своє шовковисте волосся.