Незвичайна дружба

Незвичайна дружба

Великий безкрайній дрімучий ліс межував з не менш безкрайнім просторим степом. З покон віків ліс належав вовкам, а степ вівцям. І ще не було в історії дня, коли б ці два роди не ворогували між собою.

Кожному ягнятку мама-вівця розповідала про страшних монстрів вовків з гострими зубами, що живуть у лісі. І суворо наголошувала, ні при яких обставинах не заходити в ліс. А кожна мама-вовчиця, навчала своїх вовченят не покидати лісу, що захищає їх. І ніколи не заходити у степ бо там живуть страшні кудлаті монстри вівці, з великими міцними рогами.

Та жив у лісі вовчик Руді. І дуже йому було цікаво, що ж то за кудлаті й рогаті монстри такі, що аж вовки їх бояться. Хотів він хоч одним оком на них глянути. Та мамин суворий наказ не міг ослухатись. Та одного разу сталася подія, що змінила все.

Ранок видався напрочуд ясним та сонячним. Вночі пройшовся лісом снігопад, вкриваючи білою ковдрою усе довкола. Поки інші діти грались у сніжки, Руді задумався про інше. Зимою степ чудово проглядається, тож йому навіть не треба буде виходити з лісу щоб поглянути на загадкових страховиськ.

В цей же час юний баранець Біп запускав повітряного змія. Але ж зараз зима!? Скажете ви і будете праві. Проте Біпу ніхто не казав коли можна а коли ні запускати повітряного змія. Тож і запускав він його взимку, маючи на меті одну ідею. Та порив сильного морозяного вітру підхопив повітряного змія і поніс в сторону лісу. Біп намагався встояти на місці, та копитця ковзали по снігу і не міг він встояти і зупинитись.

— Аааааа….Рятуйте! — Кричав баранець влетівши в рідкий підлісок. Та раптом, щось пухнасте стрибнуло на нього. Біп від несподіванки відпустив мотузку, і покотився клубком у снігу. А так як одразу за кущами починався яр, то покотився баранець далеченько.

— Ой-йо-йой, — піднявся із снігової кучугури Руді, обтрушуючи сніг. — Оце ми прокатались. Добре що я був неподалік, ти як?

— Мій летючий змій, — мало не плакав Біп, дивлячись як вітер відносить все далі і далі його іграшку.

— А хіба летючого змія не запускають влітку? — задумався Руді, також простеживши поглядом за яскраво червоною цяткою що все віддалялась.

— І що з того, — роздратовано огризнувся Біп. — для запуску повітряного змія потрібен лише вітер, то чому я не можу робити це взимку?

— Якщо так подумати то ти правий, — погодився Руді. — А ти взагалі хто? Не бачив тебе раніше, я Руді.

— Біп, — коротко відповів баранець, сумно поглядаючи на ліс. — Загубився, це кінець.

— Про що ти? — не зрозумів вовчик.

— Про свого повітряного змія. Він загубився, — шморгнув носом Біп.

— То ходімо його пошукаємо, — запропонував Руді.

— До лісу? — злякано вигукнув Біп.

— Ну звісно, що до лісу, а куди ж іще. Змій же ж туди полетів. — Не чекаючи відповіді Руді схопив за лапу Біпа і потяг з собою. — Не бійся, я тут все знаю, ми його швидко знайдемо.

— Почекай, — зупинився Біп, — ми не можемо піти в ліс, там живуть страшні монстри з гострими зубами.

— Ти про що? — здивувався вовчик, — я виріс у лісі і зроду не бачив тут ніяких монстрів. То в степу живуть кудлаті й рогаті монстри.

— Неправда, — заперечив Біп, — немає в степу ніяких монстрів. Якби були я б точно знав, бо я ж там виріс.

— Ой не можу, кумедні ви. — Почули обоє голос десь зверху, а тоді перед ними приземлилась Сорока. — Я собі літала лісом в пошуках цікавих новин, аж тут бачу таке. Баранець і вовченя тримаються за лапки як справжні друзі. А ви просто не знаєте хто ви такі ах-ха-хаа. — Від сміху сорока впала у сніг схопившись за живіт.

— Чого це ми не знаємо, я Руді а Це Біп. — обурився вовчик. — А от ти не назвалась і це досить нечемно.

— Ой, пробачте, що ж це я. — Заметушилась сорока струшуючи з себе сніг. — Мене звати Окка, я обожнюю колекціонувати різноманітні новини. Пишу книгу “Вісті лісу” основану на реальних історіях. Але я ж мала на увазі не ваші імена. От ти Руді великий і страшний вовк, лісове страховисько з зубами, про якого вівці змалку розповідають своїм ягнятам. А ти Біпе і є тим кудлатим рогатим монстром степу, яким матері лякають своїх вовченят.

Тепер розумієте що мене так здивувало, а тоді насмішило?

Біп і Руді стали ходити по колу уважно розглядаючи одне одного.

— Не такий ти вже й кудлатий і рогів немає, зовсім не страшний. — Нарешті зробив висновок Руді.

— Та й ти теж не страшний, і зуби маленькі. А роги в мене ще виростуть. — Зауважив Біп.

— Зуби в мене також виростуть, ці просто молочні, — показав свої зуби вовчик.

— Я присутня під час легендарної події, — захоплено прошепотіла Окка, — не зважайте на мене, продовжуйте.

— То ти справді живеш у лісі? — запитав задумавшись Біп, скоса поглядкаючи на Окку. — І ти ніякий не монстр?

— Я такий самий монстр як і ти, — відповів Руді. — То йдемо шукати твого повітряного змія чи ні?

— Правильно було б сказати ні. Але він мені потрібен. А робити новий вже немає часу. — Зважився все ж баранець.

— А що в ньому взагалі такого особливого? Нам туди, — Вказав Руді на прохід між деревами.

— В цілому нічого, звичайний повітряний змій. Але я хотів запустити його сьогодні ввечері на різдвяній вечері. Тож мені обов’язково треба його знайти. — Пояснив Біп.

— Але ж увечері його не буде видно, який в цьому сенс? Тепер направо. — Пррдовжував вести Руді.

— А в мене є камінці, що світяться в темноті, я зв’язав їх у гірлянду, і хотів причепити до повітряного змія. Потім влаштував би справжнє повітряне шоу. Але змій загубився. — Пояснив баранець засумувавши.

— Не переживай, ми його обов’язково знайдемо, — заспокоїв його Руді, — я знаю цей ліс як свої п’ять пальців.

— А я б могла вам допомогти, — подала голос Окка, що весь цей час йшла за ними. Та побачивши, що на неї не реагують вибігла на перед вперши крила в боки. — А чого це ви мене ігноруєте.

— Я думав вона вже полетіла, — голосно прошепотів Біп.

— А я думав вона відстане якщо ми не зважатимемо, — прошепотів у відповідь Руді.

— Взагалі то я вас чую, і це не чемно. — Обурилась Окка відвернувшись. Та за мить вже весело щебетала, підстрибуючи довкола друзів. — Але ваше щастя, що я не з образливих.

— От нам пощастило, — протягнув Біп, важко видихнувши. Дивна сорока йому не дуже подобалась.

— Скажи, от ти мене розумієш, — Окка по своєму трактувала слова баранця. — То що саме ви шукаєте?

— Мій повітряний змій, вітер поніс його кудись у ліс, — зізнався Біп.

— Він в курсі, що зимою ніхто не запускає повітряних зміїв? — нахилившись до вовчика зашепотіла Окка, та так що шепіт її навіть Біп почув, що стояв за кілька кроків.

— Так-так, в курсі. Ти наче допомогти хотіла? — роздратовано огризнувся Біп.

— Точно, куди кажете вітер його поніс? Зараз злітаю і розвідаю що там. — Не дочекавшись відповіді сорока полетіла, правда не зовсім в ту сторону.

Але Руді й Біп не надто переймалися цим, продовживши свій шлях лісовою стежкою. Пройшли вона так з півгодини, все заглиблюючись у ліс. А Біп з широко розплющеними очима розглядав усе. Ще ніколи він не бачив таких великих дерев. А мороз і сніг надавали особливої атмосфери навколишнім пейзажам, перетворюючи їх на справжню казку.

— Як тут гарно, — признав баранець.

— Не знаю, ліс як ліс, — знизив плечима вовчик, щиро не розуміючи захвату нового друга.

— Це для тебе він звичайний, бо бачиш ти його кожен день. А я тут вперше, тож для мене тут все незвичне. — Заперечив Біп і додав, — от потрапив би ти до мене в степ, також усьому б дивувався.

— Мабуть твоя правда, — подумавши погодився Руді.

— А вгадайте, що я знайшла? — приземлилась перед ними радісна Окка. — якщо пройти ще трохи далі вглиб лісу, то там, на старому дубі й повис повітряний змій.

— Супер, йдемо швидше й дістанемо його, — стрепенувся Біп.

— Чекайте, є одна проблема, — зупинила їх сорока. Поки я літала, то побачила як всі в селищі вовків зібрались на площі. Пропустити таке я не могла, тож підлетіла послухати. І вгадайте що? Вовки вирішили що вівці вкрали Руді.

— Але ж мене ніхто не крав, — здивувався вовчик.

— Але твої рідні про це не знають, — Зауважила Окка, — хтось бачив як ти йшов в сторону степу, сліди твої там знайшли. От і понапридумували собі. Але це ще не все. Від подруги я чула, що вівці те ж саме подумали про Біпа. Поки ви тут граєтесь в пошуковців, ваші рідні зібрались з боєм, визволяти вас одне в одного.

— Нам треба повернутись і все їм пояснити, — запропонував Руді.

— Але це нічого не змінить, вони і далі ворогуватимуть. — Заперечив Біп.

— Так, ситуація. — Присівши задумалась Окка.

Кажуть, що напередодні різдва трапляються дива, але тільки в тих, хто в них справді вірить. І саме в цей момент лісом прогулювався різдвяний дух та підслухав про що розмовляли друзі.

— Вітаю! Почув я вашу розмову і вирішив допомогти. Та в цьому мені знадобиться ваша допомога. — Постав дух перед друзями в образі величного вовка з теплим пухнастим хутром і рогами на голові. — Я Різдвяний дух, і можу творити неймовірні дива.

Довкола незвичної компанії закружляв вихор сніжинок, в переміш із чарівними вогниками. Та усе припинилось так само швидко як і почалося. От тільки всі сиділи тепер не посеред лісу, а на його межі із степом. Різдвяний дух заплющив очі, і все довкола почало мінятись: із снігу з’явились стільці і столики із всілякими наїдками. По центрі всього цього, на невеликому підвищенні знаходилась сцена. Численні сніговики, льодяні статуї овець і вовків створювали особливу неймовірну атмосферу. Барвисті гірлянди з яскравими та кольоровими вогниками перетворювали все на чарівну казку.

— Ну ось, — задоволено промовив дух, — місце для першого примирення двох народів готове. Вам залишилось тільки привести їх сюди.

— Але як нам це зробити? — все ще під враженням від чарів запитав Руді.

— Мій повітряний змій, — вигукнув Біп, та одразу ж сумно додав, — але ми не встигнемо його принести.

— Я б могла злітати, та він завеликий для мене щоб його втримати, — сумно додала Окка.

— Ви про цей повітряний змій кажете? — запитав дух, і перед друзями з’явився червоний повітряний змій Біпа. Дух ще раз підморгнув і барвиста гірлянда обмотала повітряного змія так, що його сяйво тепер можна було помітити здалеку.

— Тепер усе залежить від вас, — промовив на останок дух і зник, як і не було його.

Біп запустив повітряного змія в небо. Та цього разу він був не сам, з допомогою друзів зумів утримати його. А той піднявся високо в небо і обвішаний гірляндами засяяв як маяк в темному небі. Це світло одразу привернуло увагу як жителів степу так і лісу. А прийшовши на місце усі нерішуче завмерли, свердлячи очима одне одного, і здивовано дивлячись на вовченя і баранця, що стояли поруч тримаючись за лапи.

— Невже це все зробили ви? — нарешті порушив затяжну мовчанку ватажок вовків.

— Нам допомагали, але так, — відповів Біп без страху.

— Та як таке можливо? — обурилась одна з овець. — Щоб баран і вовк дружили.

— Але ми подружились. Отже і у вас вийде. — Відповів їй Рудик.

— Ваша ворожнеча триває вже так давно, що й не згадає ніхто з чого вона почалась. — Зробивши крок вперед, заговорила Окка. — Але ці двоє довели, що ви можете жити в мирі.

— Давайте більше не будемо сваритись. — Став поруч сороки Біп.

— Сьогодні переддень різдва, і це місце, цей імпровізований ярмарок для нас усіх. — вигукнув Руді.

Діти першими ступили на зустріч одне одному. А за ними й дорослі наважились переступити через свої упередження. Вже за якусь годину під яскраві різнобарвні вогники гірлянд лунали жарти та сміх, ще донедавна ворогуючих родин. Та з цього часу вовки й вівці подружились, і терер вільно могли відвідувати ліс та степ.