Ти не хочеш це бачити

***

Минуле

— Мамо, а боги — вони можуть захворіти?

— А-Цине, ну що ти. Боги безсмертні і могутні, їм не страшна жодна хвороба!

— Апчхи! Добре їм… Мамо, але ж у легендах про демона ущелини Тисячі страждань цей мерзотник…

— А-Цине! Що я тобі казала про лайку?

— Ай! Мамо, ну а ким він ще може бути, якщо вбив і з’їв стільки людей?

— Все одно — слідкуй, що говориш. Не привчай себе до поганого, не годиться такому шановному пану лаятися. Так, цей демон був жорстоким і кровожерливим, але це частина його темного шляху, це в його природі. Якби він не чинив так, як чинив — він би не став демоном.

— Мамо, кха-кха-кха, ти мене відволікла! Я хотів сказати, що цей мер…демон у легенді накладав прокляття на богів, які намагалися його здолати, і ті страждали, неначе від хвороб — у них зникала життєва сила!

— Прокляття вражають навіть найсильніших. Так вже заведено. Хвороби приносяться з холодними вітрами, і ми, смертні, маємо піклуватися про своїх близьких і себе, щоб мужньо долати ці перешкоди. А прокляття… іноді вони накладаються через почуття гніву і ненависті, іноді — щоб проклятий міг переглянути свій життєвий шлях.

— Це як?

— Ну от, приміром, якби я могла, то наклала б на когось прокляття — малесеньке таке — щоб кожного разу, коли декому забажається вилаятися словами, підслуханими на вулиці, йому гикалось!

— Ой! Не треба! Мамо, я ж ненавмисне!

— От-от. Ні, А-Цине, не бійся, я не вмію проклинати. І ніколи б не застосувала це до свого улюбленого сина. З тобою завжди буде лише моє благословення.

— Мамо, а прокляття Тисячі кривавих квітів — воно може вразити небожителя?

— Ох і запитання в тебе, А-Цине! Не знаю, для цього потрібно справді щиро кохати когось настільки, щоб це почуття проросло квітами всередині! Чи може небожитель полюбити когось без взаємності, якщо йому підвладні справді могутні сили? Навряд чи.

— А все ж якщо зможе? Він помре від цього, чи ні?

— Ніхто не знає. Це прокляття взагалі зустрічається більше в трагічних легендах, аніж в житті. Тож не забивай собі голову дурницями, краще постарайся заснути, щоб поскоріше одужати. Твій кашель явно викликаний не пелюстками квітів, а звичайнісінькою біганиною по холодним калюжам босоніж!

***

Перша пелюстка була блідою і напівпрозорою; напад кашлю скрутив його посеред ночі — добре, що у кімнаті для слуг більше нікого не було. Він спершу подумав, що вдихнув якусь комаху чи павука уві сні; врешті-решт після спроб виштовхнути перешкоду зсередини повітрям на піднесеній до рота долоні опинилося щось згорнуте, майже невагоме і м’яке — не вірилося, що саме через це він ледь не задихнувся. У слабкому, мерехтливому світлі нічника було складно визначити, однак він точно знав, що ніяким чином до його горла не змогла б потрапити тендітна пелюстка півонії — адже на дворі давно була осінь.

Стара легенда, придумана для підкреслення і перебільшення страждань нещасливо закоханих — і він? Хіба так взагалі може бути?

Пелюстка була спалена на полум’ї світильника; він не збирався залишати її з жодних міркувань. Як доказ? Доказ чого саме? Власної дурості і невдачі?

Її ніхто не повинен бачити.

***

У наступні роки він потроху вчився розпізнавати, коли настане черговий, той самий кашель. Не надто часто — раз на декілька місяців, проте кожного разу до біса незручно. Пелюстки не питали, чи він не б’ється зараз з ворогом, чи не присутній під час урочистої церемонії. І так само — чи є хтось поруч. Доводилося триматися до останнього, чекаючи бодай найменшого моменту для усамітнення. Якщо залишки квітки не вдавалося спалити миттєво — він не міг знайти собі місця, аж доки не позбавиться її остаточно.

Поки що бліді пелюстки були тоненькими, зі слабким відтінком рожевого — наче перлина. За тими ж легендами, роздирати легені на шматки прокляті квіти починають пізніше, нібито даючи проклятому шанс зібрати сміливість і спробувати освідчитися об’єкту кохання. Що ж, він побачить це згодом — бо ну справді, жодного шансу! Напевно, під час написання їх книг доль сталася помилка. Або це покарання за вчинки минулого життя. Він неодноразово намагався уявити, як збирає всю сміливість докупи, підходить до нього і… далі уява демонструвала лише насмішки і вбивчу жалість. Або удар в щелепу, після якого падаєш в багнюку і мрієш там сконати. Можливо, якби він точно знав, що їм не судилося більше ніколи зустрітися знову, то спробував би освідчитися — але поки вони були поруч, не наважився б за жодних обставин. Син злочинця, виходець з бідноти, якому доля подарувала неоціненний шанс вибратися з багнюки — і шляхетний пан, син королівського генерала, з дитинства звиклий до золотих небес: нічого спільного — окрім прихильності королівської особи.

Крихкий мир і взаємне ігнорування — вже більше, ніж нічого. Він хоча б має можливість бачити його ледь не щодня і навіть у вдаваному презирстві окреслювати очима чіткий вигин чужої шиї; милуватися плавними рухами тіла під час спарингів та інколи (ніби ненавмисне, в рамках поєдинку) торкатися теплої шкіри; прямо дивитися у золотаві очі, спокійну впевненість яких було складно пробити навіть насмішками — але коли все ж вдавалося, то ті спалахували яскравіше за парадні вичищені обладунки тілоохоронця кронпринца.

Для нього самого прокляття було своєрідним подарунком долі: принаймні, не маючи жодного шансу на визнання, він хоча б сам в собі не сумнівався. Смертельний тягар? Нехай. Всі від чогось та помирають, не найгірша смерть. Навіть передбачувана — з тисячною квіткою, якщо вірити легендам. Є ще час підготуватися.

Але про це, як і про багато інших речей, ніхто не повинен знати.

***

У вигнанні квітки не припинили з’являтися. Особливо коли він дізнався про Дзян Лань: приблизно з цього моменту кінчики тендітних клаптиків почали забарвлюватися у багрянець, а на долоні, якою він затуляв рота, доки біг з чергового притулку до тихого місця, з’явилася розсип кармінових бризок.

Йому нічим і нікому було докоряти: так склалося. Зрештою, дівчина походила зі шляхетної родини, і навіть попри падіння Сяньле, у цієї пари могла скластися доля набагато краще, аніж у будь-кого. Тільки бракувало колишніх частих тренувань: зараз вони майже не перетиналися на відстані ближче, аніж простягнута рука. І нечастих розмов, сповнених кепкуваннями і обуреннями — немов примарний місточок-павутинка між ними двома. Тож навала хатньої роботи, до якої ніхто з шляхетних вигнанців і гадки не мав, як підступитися, була якраз на часі: тільки потрібно було слідкувати, щоб не схопитися ненароком закривавленою рукою за свіжовипрану білизну чи ховатися ретельніше від чужих очей під час нападу кашлю, бо ще будуть турбуватися за його здоров'я і чи це не заразно!

Не годиться нікому це бачити. Навіть колишньому богу війни, який попри власні поневіряння продовжував щиро перейматися їхніми смертними долями. Деякі речі невиліковні.

***

Як з’ясувалося, прокляття справді вражають навіть невразливих безсмертних небожителів. Чи це йому так не пощастило? Одначе, пелюстки продовжували виходити назовні, хоча і значно рідше — по квітці раз на рік.

Зараз хоча б позбавилися їх було простіше. Розвіюючи крихту попелу з долоні по вітру, що дув повз вікно його небесного палацу, чи на черговій місії по проханням віруючих, він лише сподівався, що повелителю вітрів не буде діла до якогось сміття. Зібрати з невагомих крихт пишні пелюстки, вкриті кривавими плямами, було б складно навіть для небожителя.

Іноді пригадувалися слова матері, і він гірко усміхався, неначе відповідаючи на століття тому обірвану розмову: навіть всемогутність не означає, що ти справді можеш все. Воскресити мертвих, повернути час назад, змусити когось полюбити тебе щиро — навіть Небесному Імператору це було б не під силу. Особливо зараз, коли між ними була лише безодня старої ворожнечі, доверху заповнена старими помилками, невірними рішеннями, зрадництвом, смертями…

Напади “квіткового” кашлю тепер, попри безсмертне тіло, скручували його всього у тугий клубок. В подібні дні — за іронією долі, це повторювалося кожного разу після бенкету Свята Середини Осені, — він замикався у себе в палаці, вдаючи тяжкі страждання від похмілля. Для успішної вистави варто попередньо було накидатися вином (і не видавати власну напрочуд високу витримку до сп’яніння) та виставити всіх молодших розбиратися зі справами деінде. Нічого складного. Зате саме в ці дні можна було поринути в марево нездійсненного, що могло б бути, якби… А нічого. Витерти сльози з обличчя, позбавитися пелюсток і плям крові, й продовжувати існувати далі. Можна було б не рахувати, зберігаючи хоч якісь ілюзії — але він вже визначив приблизно, в якому році здійснить свій останній подих.

Кущ, що непомітно проростав всередині, і справді нагадував розкішну півонію. Її довершеними формами можна було б милуватися вічно — якби вона з жадібністю не обплітала примарним корінням його божественне ядро, з кожним роком все міцніше стискаючи смертельні обійми. Загострені листки і ніжні округлі бутони втілювалися з примарної форми у реальність прямо в легенях, через що він постійно відчував, як тонкі оболонки здавлюються та прориваються під тиском, наче мильні бульбашки. Проклятій рослині було тісно всередині — що ж, він міг лише мовчки обіцяти їй, що скоро все закінчиться. Ще трохи, максимум років триста. Цікаво, що станеться з квіткою після того, як його божественна сутність розвіється? Можливо, втілиться у реальність повністю? Вийшов би непоганий надгробок.

На щастя, окрім кашлю, прокляття було приховане від сторонніх очей. І це було добре. Хто б схотів побачити таке жахіття? Він не був впевнений і сам, що хотів би його комусь показати. Це було б занадто… інтимно.

***

Через бурхливий вир подій після третього вознесіння його високості його життя стільки разів перевернулося догори дригом, що навіть неминучість завершення його життєвого шляху — всього лише п’ять квіток до тисячі лишилося! — сприймалася вже як саркастичне “та я ще й не дожити можу до цієї феєричної події”. Але ж дожив, як це не дивно. І той, заради якого проклята рослина всередині тріпотіла у найбільш драматичні моменти — теж.

З одного боку, це радувало. З іншого — і як тепер йому спокійно померти, так щоб ніхто не спробував врятувати, не приведи доля? Як тоді, на мосту: ідеальний момент, який дехто безжально зіпсував самовбивчою спробою порятунку зрадника. Нащо? Хоча він сам перед собою визнавав, що це було вражаюче вчасно. І зігрівало теплом фальшивої надії зсередини: можливо, наприкінці свого нещасливого життя, він заслуговує хоча б на відсутність ненависті з боку людини, в яку давно і абсолютно безнадійно закоханий?

Було б непогано, врешті-решт. Таке собі повернення в старі-добрі часи королівства Сяньле, коли майбутнє все ще було безхмарним і здавалося, що от-от — і він набереться духу, щоб зізнатися. Ех, безстрашний бог війни південного заходу, ти все такий же боягуз! Навіть вознесіння цього не змінило анітрохи.

Як би тепер так провернути власну смерть, щоб не викликати жодних підозр? Це видовище не для чужих очей. Особливо — для того, хто (можливо) знову буде проти подібного.

***

Було вельми нечемно з його боку відволікати бідолашного генерала Пея, окрім якого ніхто більше не взявся б розгрібати навалу справ після битви з колишнім Небесним Імператором. Тому найбільш вдалою ідеєю видалося просто віддати сувій (з офіційною заявою про складання повноважень генерала південного заходу, деякими розпорядженнями та рекомендаціями щодо гідних кандидатів на його місце серед молодших небожителів) до тимчасово призначеного секретарем одного з помічників Лін Вень. За два дні до очікуваного строку власної смерті (він вже відчував, як всередині практично відкрився останній бутон — найпишніший, найрозкішніший з усіх, з золотавою серцевиною і ніжно-білими, з відтінком перламутру, пелюстками; шкода, що ця краса буде скоро забарвлена потоком крові): достатньо, щоб ще щось пригадати наостанок, недостатньо — щоб сувій був прочитаний до цього, похований під горою рахунків та наказів на терміновий підпис.

Однак чогось він все ж не врахував, бо виклик по духовній мережі прийшов вже ввечері першого дня:

— Сюанжень, що це, в біса, за жарти? Яке ще звільнення? Та щоб вас усіх, цей шановний вже втомився від ваших викрутасів! Як малі діти, а не поважні небожителі. Відхилено. Працюйте далі, генерал південно-західних земель!

— Не вийде, шановний Мінґвань. Це моє остаточне рішення. Я й так владнав все, щоб вам було простіше знайти нового генерала серед цих недоумків.

— І в чому ж причина такої поспішності? Що ти вже накоїв такого, що потрібно терміново накивати п’ятами з генеральського посту? Зруйнував місто? Вбив когось? Та кого зараз це хвилює, облиш! Ніхто не ідеальний. Обійдемося чеснотами: на Небесах і так мало залишилося нормальних небожителів.

— Хто вам сказав, що я до них належу? Нічого не накоїв, просто… набридло все. Повернуся до світу смертних, подалі від цієї метушні і настирливих вірян.

Під впливом раптового початку кашлю (чому так рано? Він ще не встиг забратися куди подалі з новозбудованої Небесної столиці!) він би і не таку нісенітницю сказав, щоб відбутися від розпитувань. В скронях знову зашумів голос набридливого генерала:

— …Сюанжень! Сюанжень? Ти чуєш, що я тобі кажу? Де ти зараз, що зв’язок так обривається? От халепа, та що ж з вами коїться, не вірю, що…

Голос затих: нарешті. Йому і так було достатньо боляче, щоб адекватно відповідати на запитання Пей Міна: здавалося, квітка зараз вибереться назовні прямо крізь ребра. Можливо, буде так. Коріння примарної півонії все щільніше обплітало духовне ядро, нові напівпрозорі паростки обвивалися навколо його серця, що шалено билося у гострому передчутті небезпеки. Згорнувшись на підлозі всередині покоїв, він відчайдушно намагався пригадати хоча б наостанок ті крихти сонячних світлих моментів, які тримав у глибинах пам’яті. Він чіплявся за них, не даючи свідомості поринути в криваву темряву. Перша зустріч на горі Тайцан, сонце світить йому прямо в очі, огортаючи сяючим плащем фігуру юнака, який супроводжує кронпринца; вдало проведений прийом на тренувальному майданчику, коли вдалося підсікти суперника під коліно і на коротку мить притиснути долоню до чужого серця — момент найщирішої близькості, який він згадував кожного разу, як було геть кепсько на душі. Гущавина бою, коли він знає достеменно, що за його спину не пробереться жоден ворог — але водночас сторожко слідкує, щоб ніхто не підкрався до його побратима зненацька. Рідкісні не-такі-вже-погані дні у вигнанні: наскільки ж вони тоді були вільніші від кайданів пристойності і правил; що ж, він і тоді впустив власний шанс. І останнє, палкіше за навколишню магму — простягнута рука до нього, який вже остаточно змирився, що його шлях обірветься тут і зараз…

— …Сюанжень! Прийди до тями, щоб тебе! Що це, отрута, прокляття, поранення? Хто це зробив?!! Гей, не помирай, кому кажу! Ти ж небожитель, ти не можеш так просто…

Він відчув, як його рвучко піднімають з підлоги і як могутній поток божественної енергії марно намагається знищити, розвіяти прокляту квітку, що вже відкрила бутон всередині. Від струсу він не втримав кашель всередині; хотів було затулити рота долонями, однак неймовірна слабкість не дозволила навіть підняти одну з них. Пробачте, генерале Пей, вам точно доведеться чистити своє розкішне вбрання після сьогоднішнього!

— Що це таке? Пелюстки??? Нащо ти їх проковтнув стільки, бовдуре??? Чи це…ах ви ж двоє впертих тупоумних безсмертних віслюків! Вам що, простіше вмерти, аніж хоч трохи поворушити мізками і поговорити один з одним? Сліпі ідіоти! Так, тримайся ще трохи, зараз цей шановний навідається з тобою до ще одного недоумка. Хоч би не було занадто пізно!

Він відчув, як його піднімають з підлоги, закинувши руку на плече. Мить, спалах енергії крізь марево перед очима — і він десь… невідомо де. Тут яскраве світло, від якого втомлені болем очі починають сльозитися.

— Так, постій…чи полежи тут, теж чудово, доки цей генерал розбереться з чиїмись воротами. Сподіваюся, цей впертюх також не встиг нікуди гайнути після того, як відправив мені цей жалюгідний папірець…

Хвиля від близького вибуху поруч хитнула його і так нестійку опору і він сповз униз по стіні.

— Так, ти ще живий? Чудово. Ідемо всередину.

Його знову понесли кудись, та годі вже! Нащо й куди генерал Пей тягне його майже труп? Він спробував би пручатися, але черговий приступ кашлю не дозволив зайвих рухів.

— Ага, а ось і другий ідіот. Як я вчасно! Ще трохи — і справді довелося б шукати аж двох нових генералів. Ні, ви так просто не втечете один від одного! Не вистачало ще! Цей шановний страх як бажає хоч раз виправдати сподівання вірян і підтвердити власну репутацію у пристойний спосіб. Сюанжень, а ну розплющ очі і поглянь на нього! Прокинься, кому кажу!

Ляпас, приправлений суттєвою часткою божественної енергії, був вельми підбадьорливим. Він навіть зміг розплющити очі, і перше, що потрапило до поля зору — жовтогаряча стрічка, яка була зав'язана на чийомусь розпатланому пучку темного волосся. Далі зір сфокусувався на незвично блідому обличчі — з різкими, немов викуваними з металу, лініями, які спотворив біль. Краї губ і підборіддя було залиште кривавими потоками. Це…Фен Сінь???

Усвідомлення цього факту змусило його здригнутися від жаху. Що з ним, його побратимом-суперником? Чому він на підлозі, звідки стільки крові? Його поранено??? Біль в легенях і серці відступив кудись в бік; він, як зміг, потягнувся до цього змученого обличчя, обхопивши обома долонями, ледь втримавшись на колінах.

Зненацька сухі заплямовані червоним губи привідкрилися і він ледь встиг підхопити під руки: тіло, яке він тримав — чи за яке скоріш тримався сам — здригнулося у болісному спазмі. З рота прямо на його коліна вихлюпнулося криваве місиво, посеред якого…

Пелюстки. Білі, наче сніг, гладенькі, наче лебедине пір’я — до них не приставала навіть кров. Пелюстки півонії — точно такі ж, як у квітки, що розпускається всередині нього самого.

Він не мав цього побачити. Так само, як і той, через кого всередині нього з’явилися перші квітучі паростки. Він не мав права на це. Він не заслуговував на це. Він просто… не хотів це бачити, хоч повинен був, повинен!

— Чого застиг? Агов! Говори з ним, бовдуре, і молись усім вищим силам, щоб він почув тебе, інакше йому гаплик. А ти ж явно не цього бажаєш, я правий? Хоча б його врятуй, якщо свою сміливість не зібрав до купи раніше!

Пей Мін був правий у всьому: начхати на нього самого, але залишати страждати через його власну дурість того, кому віддав серце, хоч і думав до останнього, що це не взаємно… так не можна!

— Фен Сінє! Прокинься! Ти чуєш мене? Ти не маєш померти! Ти ж всемогутній небожитель, безсмертний йолоп, нащо ти мовчав всі ці роки… Я не знаю, як так сталося, чому я, сліпець, нічого не помічав до цього моменту… Я кохаю тебе, чуєш?!! Кохаю! Тільки спробуй мене не почути і здохнути, я не дам спокою твоєму духу навіть у потойбіччі! Будь ласка, почуй мене! Я…я…кха-кха-кха, не можу більше, пробач. Я…

Він захлинався кров’ю яка підступила до горла, але вперто продовжував виштовхувати з себе всі слова, які плекав всередині, як прокляті квіти, всі ці роки. І намагався не думати про невиправне: що, як цей клятий Пей Мін помилився і квіти всередині Фен Сіня не про нього? Поринаючи в темряву, йому здалося, що він щось чує: чийсь знайомий голос, який відлунює у вухах і гарячково повторює одні й ті ж слова. Але на жаль, розчути, які ж саме, вже часу не залишилося.

***

— Ніколи б не подумав, що виявлюся ще більшим боягузом, аніж славетний генерал Сюанжень!

— Думати — то не твоє, визнай вже нарешті.

— Пфф, хто б казав! Якого демона ти мовчав до останнього моменту?!

— А що я мав сказати?

— Те ж саме, що й сказав тоді, Цин-ер.

— І отримати у відповідь лише жалість чи огиду? Краще було мовчати, дякую.

— Краще було здохнути від цих клятих квітів???

— Сам знаєш, що так. До речі, з якого моменту?

— П’ятнадцять, гора Тайцан.

— Щоб тебе.

— Авжеж. І хто з нас ще не думав?

— Ти ж тоді по вуха втріскався у Дзянь Лань! Про що я мав думати? Як отримати в щелепу за подібне зухвальство?

— Який жах, щелепа! А уяви, як було мені, коли дехто не виходить з голови ні вдень, ні вночі, а в житті й глядіти на тебе не бажає! Довелося зображати щире і безнадійне кохання до дівчини.

— Гарно зобразив, молодець, переконливо. Сходитися з нею тебе теж я змусив, га?

— Му Цине… так, я визнаю свою провину. Я думав, що зможу перебороти прокляття, що не буду навішувати на тебе хибні очікування…

— Тому й кажу, що думати — це не твоє.

— Згоден. Довіряю тобі цю почесну місію здійснювати за мене на постійній основі.

— Хто сказав, що я погоджуся?

— Ні?

— …Гаразд, хтось же повинен це робити!

— От і чудово.

— От і почну. Ну от як так вийшло, що ти відправив лист до Пей Міна в той же день, що і я? Добре, хоч втекти з Небесної столиці не встиг.

— Випадково вийшло. І я планував втекти, просто…

— Все в тебе просто. Особливо — здохнути в стражданнях. А тепер цей золотий павич аж світиться від гордості і вже розтріпав у всіх храмах про “легендарне прокляття двох безнадійно закоханих небожителів, яке було успішно зняте за його найширшого сприяння”. Жерці у захваті, вже написано кілька балад і одна драма з різними сюжетами, і що коїться в деяких — тобі краще не знати.

— Гм, можливо, пізніше ознайомлюся… Нехай пишається. Мушу визнати, він справді посприяв нашому порятунку.

— Скоріше власному образу божества, яке допомагає безнадійно закоханим.

— І це теж. Але я йому вдячний. Цин-ер, скажи, ти, коли рятував мене, не думав, що це може бути помилкою? Ну, що я міг бути закоханим в когось іншого?

— Думав.

— І все одно ти вирішив спробувати.

— Я все життя боявся помилитися. І помилявся. Вирішив хоча б перед смертю зробити давно омріяну дурість, щоб не побачити можливих наслідків. Все одно помер би першим.

— Дурість, яка виявилася наймудрішим вчинком твого життя. Як мені подобається твоя рішучість, знав би ти…

— Ммм, у тебе все ще є шанс про це розказати більш детально.

— І розкажу, й покажу, все, що захочеш. Доки ти мене кохаєш — я хочу, щоб ти бачив, як мені подобаються всі твої дії. І твоя зверхність, дратівливість, впертість, закочені від незадоволення очі; і твоя сміливість, вірність, кмітливість та чуйність. Все подобається. Я кохаю тебе всього, без жодних винятків і обмежень.

— Фен Сінє?

— М?

— Ти вже чув.

— А може, повториш ще раз? Раптом я щось тоді впустив?

— Якщо позбавився від прокляття — значить, почув.

— Але ж не побачив досі?

— Ти впевнений, що хочеш це бачити?

— Це виклик? Мені, генералу південно-східних земель? Ну все, тримайся!

В горлі все ще лоскотало, але не від пелюсток — від слів кохання, які так і прагнули бути висловлені, всі й одразу. Що ж, на його щастя, їх кількість не обмежується тисячею. Вистачить на багато-багато довгих, щасливих років.

КІНЕЦЬ