Будинок жахів

Середина листопада видалася похмурою та холодною. Різкий вітер грався газетами та яскравими обгортками обабіч дороги, що вела до майдану, звідки лунали музика та гомін людей. Уночі пройшов дощ, шлях розмило, і я обережно перескакував через калюжі, поспішаючи на ярмарок.

Я зрадів, коли дізнався, що до нас приїздить справжній ярмарок: з американськими гірками, атракціонами та смаколиками. Це було майстерно зображено на великих яскравих об'явах, якими було обклеєно все містечко. Але мене привабили не каруселі, а гордовиті слова: «Найкращий та найвідоміший Будинок Жахів у всьому світі! Погляньте своєму страху у вічі!» Саме цей атракціон я хотів побачити найбільше.

Я любив страшне й містичне. Назвіть фільм жахів, і будьте певні, що я його бачив. З книжками було гірше, наша крихітна бібліотека мала лише кілька примірників того, що можна назвати страшними історіями. Зате там я познайомився із По та Лавкрафтом. Останній зачарував мене тягучою атмосферою та неквапливою оповіддю, повною химерних фантазій.

Ви скажете, що це дивно — у тринадцять років так захоплюватися книжками та жахастиками? Що ж, не ви перший, хто сказав би мені це. Інші хлопці мого віку вже починали курити, а то й пити пиво. Вони днями пропадали за гаражами, де теревенили про однокласниць та грали замацькованими картами з зображеннями голих жінок. Мені це було неблизьке, тож відтоді, як наша сім'я сюди переїхала, я так і не завів друзів. Я волів провести вечір вдома з гарною книжкою, ніж блукати розбитими вулицями, гуртом розпивати пляшку портвейну на лавках, дивитися в приречені обличчя перехожих та вдавано захоплюватися небагатьма дорогими машинами, що належали місцевим бандитам. То ж не дивно, що на ярмарок я йшов один і розділити моє захоплення від будинку з жахами було ні з ким.

Добре, що перед виходом батько дав мені грошей. Небагато, але разом із заощадженнями їх мало вистачити на нову страшну книжку, хот-дог та відвідини будинку жахів. Каруселі мене не приваблювали, то для дітей. Склепи та скелети — ось де справді лячно.

Звуки ярмарку ставали ближчими. Гучна музика, вигуки власників атракціонів, що заманювали відвідувачів, вереск дітей та регіт дорослих викликали дражливе відчуття, від якого тріпотіло в шлунку. Людей було повнісінько — мабуть, втомилися від кримінальних новин, і захотіли чогось яскравого та святкового. Діти тягли батьків до атракціонів, бажаючи проїхатися на гірках, що оперізували ярмарок, чи спробувати виграти приз, кидаючи м'ячики в мішень. Дорослі неохоче піддавалися, зупиняючись на кожному кроці, щоб привітатися та перекинутися словом зі знайомими. Шум, ґвалт, сміх, гуркіт, музика, запахи осені, диму та шашликів змішувалися в особливий настрій.

Я пробирався між людьми, радіючи, що вже досить дорослий, аби гуляти ярмарком наодинці. Позаглядав на атракціони, які спокушали мене на кожному кроці — цікаво, усе ж таки. Але я тримався міцно — грошей було не так багато, щоб витрачати їх на дрібниці.

Так я дійшов до мого улюбленого продавця книжок. Щонеділі я приходив сюди, пожадливо переглядав яскраві обкладинки та читав анотації. Продавець давно мене знав і дозволяв гортати книжки донесхочу. Одного разу навіть подарував антологію фантастичних оповідань, віддав просто так, за що я був йому досі вдячним.

Я знав, що хотів купити — ще минулого тижня примітив нову збірку страшних історій. Уже сама обкладинка заворожувала — похмурий будинок, осяяний повним місяцем, з вікна вилітає зграйка кажанів. Я попросив відкласти новинку і весь цей час боявся, що її все-таки продадуть. Та торговець дотримав слова, і книжка чекала на мене, обіцяючи години цікавезних історій.

Дорогою до будинку жахів я купив хот-дог. Він був зовсім не схожий на те, що в нас продавали під назвою «сосиска в тісті». Гарячий та запашний, він бризкав соком, і його було так приємно їсти холодного осіннього дня. Я трошки поблукав ярмарком, аж доки не знайшов будинок жахів у кутку площі, наче він ховався там від присутніх.

Атракціон виглядав саме так, як я й уявляв: занедбаний готичний будинок, з розбитих вікон якого клаптями звисало павутиння. Відчувалося, що він лякає людей не один рік — фарба облупилася та вицвіла, оголивши стару фанеру. На шпилях гойдалися фігурки кажанів, що шкірилися до перехожих. Із замкнених дверей виривалися крики, розкоти грому та злий регіт. Осінній туман, що стелився землею, довершував картину, ховаючи обриси атракціону. Над входом червоним блимала вивіска «Проклятий Будинок». Атракціон виглядав саме так, як я й очікував, і від приємного передчуття рот сам собою роз'їхався в усмішці.

— Гей, вилупку!

У мене похололо в грудях — я знав, кому належить цей голос. Так і є. Сюди неквапно наближалося троє хлопців, старших за мене — Ігор, Вадим та Сашок. Вони не давали спокою вже кілька місяців. Та й не лише мені — усіх, хто був слабший од них, вони брали в оборот: відбирали гроші та лупцювали. Скаржитися було марно — таких, що вешталися вулицями, наче зграйки хижаків, було немало. А батько Ігоря, гробар, кажуть, ще й був пов'язаний із місцевими бандитами, і не лише ховав, а й допомагав убивати. Він тримав двох пітбулів і щовечора вигулював їх на стадіоні. Собаки бігали без повідка, але слухалися найменшої команди власника. Ніколи не забуду, як одного разу за його наказом собаки роздерли на шмаття кота й миттю повернулися до господаря, почувши тиху команду. Я завмер, із жахом спостерігаючи за незворушним обличчям чоловіка, який спокійно підкурював, доки собаки із кривавими пащеками тулилися до його ноги. Він тоді зиркнув на мене темними очима, у яких не знайшлося нічого людського, і я дременув звідти, боячись, що він і на мене спустить своїх псів.

— Що там у тебе є, га? — чвиркнув крізь зуби Вадим, тримаючи в руці сигарету.

— Ще не все протринькав? — запитав Ігор, якого я боявся найбільше. Він був серед них головним, і саме він не обмежувався відбиранням грошей та завжди знущався з мене.

Я швидко огледівся, вишукуючи, у який бік тікати, та не встиг. Хулігани миттю відтіснили мене за будинок жахів, де ніхто не міг їм завадити. Оточений ворогами, я притулився до холодної фарбованої стіни. Серце застукотіло, а в колінах з'явилася неприємна слабкість.

— Ну що, чотириокий, ділися з дядями грошиками, — Вадим видихнув мені в обличчя смердючий дим. Я закашлявся.

— Дивись, йому не подобається!

— Давай гроші, жирдяй, — процідив Ігор, з ненавистю дивлячись мені у вічі.

Я вчепився в книжку.

— У мене нічого немає, я вже все витратив, — збрехав я.

— Та невже?

Ігор кивнув Сашкові, і той впечатав мене в стінку, збивши мені дихання.

— Нічого немає, — простогнав я. — Ось, усе на книжку витратив.

Я сподівався, що вони повірять і відпустять, а я збережу таки гроші на атракціон. Ігор висмикнув книжку в мене з рук і погортав її з зачудованим виглядом.

— Книжечку, кажеш, купив, — ідіотським голосом сказав він. Сашок захихотів. — Наше поросятко любить читати.

Він підніс книжку до мого обличчя і, дивлячись мені у вічі, повільно розірвав сторінку. Тріск паперу шматував мені серце, і сльози мимоволі зволожили очі.

— Хе-хе, — засміявся Ігор, розуміючи, що влучив мені в найболючіше місце. — Ти, мабуть, голубий, так плакати через дурну книжку.

Вадим із Сашком підхопили: «Голубий, голубий!»

Ярмарочна музика гриміла, як і раніше. Вагонетки на американських гірках із гуркотом пролітали під вереск дітей. Я тоскно глянув у бік свята.

— Сюди дивись, — боляче вчепився пазурами в обличчя Ігор. Його брудні пальці смерділи тютюном.

— Обшукайте.

Поплічники кинулися нишпорити в моїх кишенях. Хтось із них радісно загиготав, знайшовши гроші на атракціон. У мене занило в серці. Ігор у цей час продовжував методично рвати сторінки, насолоджуючись моїми стражданнями та безсиллям.

— Ну от, а казав, нічого немає, — він відібрав гроші в товаришів. — Брехати негарно, еге ж?

Хлопці захихотіли.

— А тепер кажи — я більше ніколи не брехатиму.

Він наблизився упритул до мене. Я міг розгледіти його рябе обличчя, перекошене від ненависті.

— Кажи!

Я мовчав. Хоч у чомусь, та я не хотів дати йому верховодити.

Ігор зненацька вдарив мене в живіт. Удар вибив мені дихання, я хапав повітря ротом, наче риба.

— Кажи!

Я судомно хрипів, намагаючись віддихатися, але мовчав. Він ще раз вдарив мене в груди, потім у зуби. Я впав на тверду землю, відчуваючи, як пече розбита губа.

— Кажи, чуєш? — волав Ігор.

Я відчував, що на нього находить, але мовчав. Звідки і взялася ця моя впертість?

Ігор із розмаху вгатив мене ногою в бік. Я зойкнув від різкого болю, скрутився, намагаючись захиститися. Він вдарив ще раз.

— Досить, тікаймо, — занепокоївся Вадим, озираючись.

— Зараз хтось прийде, змиваймося.

— Ні, він мені скаже, — упирався Ігор, гамселячи мене далі.

Та Вадим не відступав. Він ухопив Ігоря за плече і прошипів:

— Годі, ти його скалічиш. Тікаймо!

Ігор із ненавистю подивився на мене, скрученого й нещасного. Він важко дихав, темні очі звузилися від люті.

— Наступного разу побачимося, — процідив він і швиргонув у мене покаліченою книжкою.

Хулігани забралися. Я лежав на холодній землі; вітер прогнав переді мною барвисту обгортку від Інвайт+. Боліли ребра, живіт, голова — усе, куди поцілив Ігор. Мені хотілося плакати від образи, і кілька сльозинок таки зволожили очі.

— Давай допоможу.

Чиїсь тонкі, але чіпкі пальці підняли мене. Переді мною стояв високий худий чолов'яга, одягнений у подертий фрак. Розкуйовджене волосся прикривав облізлий циліндр, схожий на димар, що от-от впаде. Він мав втомлене неголене обличчя й одне пронизливо-блакитне око, яке співчутливо дивилося на мене.

— Хто ж тебе так, га?

— Та є одні.

— Постійно зачіпають, га?

Я кивнув.

— То буває. Усі ми через це проходимо. Але пам'ятай — вони можуть бити твоє тіло, та ніколи не зможуть зашкодити твоїй душі.

Він тицьнув мене в груди кривим пальцем. Від чоловіка несло застарілим потом та цигарками, але запах чомусь не викликав огиду.

— Вони забрали гроші на атракціон, — я стис кулаки. — Я так хотів відвідати будинок жахів.

— Гроші то необхідна штука в нашому житті, — дипломатично протягнув власник атракціону. Я бачив, як він бореться між бажанням допомогти та заробити.

— Слухай, мені сьогодні треба зачинитися раніше. Але приходь завтра по обіді, коли буде менше людей, і я тебе впущу безкоштовно.

Моє серце підскочило вгору.

— Правда?

— Аякже.

Я побачив подобу усмішки на його зношеному обличчі.

— А як оці знов з'являться?

— Що ж, це можливо. Але якщо ти не прийдеш, то не здійсниш свою мрію, і вони переможуть.

Голос чоловіка звучав напрочуд твердо, наче він точно знав, про що каже. Я підняв на нього почервонілі очі.

— Так, переможуть. Це саме те, чого хочуть усі хулігани — щоб ти боявся, щоб ти страждав, і не лише фізично (він вказав пальцем на розбиту губу), а й душевно. Але ж ти їм цього не подаруєш?

Я хитнув головою. Від усвідомлення, що хтось хоче відрізати мене від моєї мрії, закипіла кров.

— От і молодець, — чоловік посміхнувся й підморгнув. — Чекаю тебе завтра.

Він підібрав понівечену книжку та дбайливо вклав вирвані сторінки. Мені було шкода книжки, та, на щастя, я умів їх ремонтувати. Коли ти до нестями любиш читати, то зберігаєш і доглядаєш кожну книгу, яку маєш. Якщо все акуратно вклеїти, то збірку можна буде читати — її чудові історії не постраждали.

Хоча розмова з чоловіком трохи підняла мені настрій після ганебного випадку, та вдома на мене чекала інша неприємна сцена. Я, як міг, почистив забруднений одяг, але не міг приховати розбиту губу та синці, то ж батько все зрозумів. Він лютував, погрожував викинути всі книжки, вимагав, щоби я постояв за себе.

— Будь чоловіком, вмаж їм! — кричав він, стискаючи в руці незмінну пляшку пива.

Я мовчки вислуховував тираду, яка звучала вже не вперше. Самі слова — батько не підкріплював їх власним прикладом. Після закриття заводу він втратив не лише посаду інженера, а і свою впевненість. Став тихіше розмовляти, якось аж фізично зменшився. Люди відкривали бізнеси, купували іномарки та відеомагнітофони. Він же чекав, коли ця «лихоманка» закінчиться і все повернеться, як було раніше. В очікуванні він перебивався дрібними заробітками та проводив дні перед телевізором. Після смерті мами ми переїхали в рідне містечко батька, і стало ще гірше. Жодного вечора не обходилося без пива та повчань. Тоді до нього поверталася колишня впевненість та рішучість, які зникали разом із похміллям наступного ранку.

Нарешті, батькові набридло мене лаяти, і я втік до своєї кімнати, де міг бути собою. Скрізь улюблені книжки, постери з фільмів жахів на стінах, зошити, у яких я писав власні оповідання. Я негайно сів ремонтувати пошматовану книжку, а потім занурився у світ моторошних історій. Книжка вартувала всіх зусиль. Одне з оповідань описувало пригоди героїв у пекельному замку, і від цього мені ще сильніше захотілося відвідати будинок жахів.

На ранок мій бойовий настрій вивітрився, а власника атракціону, щоби підтримати, поряд не було. Я згадував кривдників, біль та приниження, і не хотів пережити це знов.

«Йти — не йти. Йти — не йти.» — подумки рахував я.

Як мені хотілося відвідати будинок жахів, і як не хотілося знов отримати в обличчя. Ми живемо в маленькому містечку, і шанси, що я зіткнуся з хлопцями, просто величезні. То, може, не йти, лише цього разу? Це ж не востаннє до нас приїздить ярмарок? Ще й погода за вікном сіра й неприємна, і ребра болять після вчорашнього.

«Але якщо ти не прийдеш, то не здійсниш свою мрію, і вони переможуть».

Вони вже перемагають. Кляті виродки, мало їм лупцювати, відбирати гроші, вони ще й залякали мене. Сиджу вдома сам один і боюся вийти в місто. Мав би я друзів, вони б підтримали мене, а що я можу сам?

Мимоволі я згадав своє знайомство з Ігорем. То був мій перший день у новій школі. Я ще нікого не знав, соромився й намагався особливо не відсвічувати. Та мене вже запримітив Ігор і привселюдно «наїхав», щоби показати, хто тут головний. Я внутрішньо запанікував, та, несподівано для себе, спромігся нахабно відповісти йому, чим викликав схвальний сміх однокласників. І відразу отримав за це в зуби. Відтоді Ігор не давав мені спокою, переслідуючи, наче скажений пес. Чимось я викликав у нього особливу ненависть: чи тому, що випадково підняв на сміх, чи тому, що я приїхав із великого міста. Я намагався уникати Ігоря та його зграї, але це вдавалося не завжди.

Сумніви рвали мені серце. Я ходив кімнатою й не міг наважитися. Залишитися вдома й уникнути неприємностей, чи ризикнути та піти? Чим довше я розмірковував, тим складніше було наважатися. Я зняв із полиці улюблені «Хроніки Нарнії» й погортав сторінки, щоби якось відволіктися. Погляд вихопив рядок: «Якщо злякаєшся зараз, боятимешся все життя». Серце завмерло від несподіванки, наскільки влучним було це речення. Так і є — якщо я сьогодні поступлюся, то все життя боятимуся. Вони переможуть. Учора. Сьогодні. Завтра. Чи так я хочу постійно жити? Я цього не хотів і тому вирішив піти.

На відміну від учора, я не поспішав на ярмарок. Я пильно вдивлявся в знайомі фігури, готовий щомиті сховатися в підворіттях. Але хлопців ніде не було видно, і я безпечно дійшов до ярмарку. Біля будинку жахів нікого не було. Я вже хотів вилаяти зрадницького власника атракціону, як він вигулькнув збоку.

— Ага, ти таки прийшов, — посміхнувся він оком. — Молодець, маєш хоробре серце.

Мені стало тепло на душі від цих слів.

— Ну що, готовий?

— Ще б пак!

— Тоді заходь і спробуй не втратити розум від побаченого!

Скрипнули важкі двері, і я опинився у вузькому напівтемному коридорі, освітленому миготливими ліхтарями. Гуркіт атракціонів і виск дітей разом зникли, наче хтось вимкнув звук. Натомість мене оглушили виття та регіт, що луною розносилися будинком. Облізлі стіни були вкриті павутинням, у кутках хиталися здоровецькі павуки. Пахло цвіллю, стружкою та старою фарбою. Я зробив крок, і над головою з виском пролетів кажан. Я посміхнувся, початок мені вже подобався.

Коридор вів до дверей, за якими знаходилася кімната тортур. Тьмяне палахкотіння свічок вихоплювало з мороку заляпані кров'ю столи, на яких лежали прикуті кайданами жертви. Їхні обличчя витяглися в муці, а тіла раз за разом смикалися в конвульсіях. Чоловік без очей висів на стіні вниз головою, на підлозі під ним зібралася калюжка крові. Кімнату заповнювали крики нестерпного болю та лютий регіт. Скрізь валялися знаряддя для тортур, іржаві і вкриті старими плямами крові. Це виглядало наскільки справжнім, що в мене мурашки пробігли по спині.

У наступній кімнаті когось страчували. Опасистий кат у червоному заніс сокиру над жертвою, що покірно схилилася на колоді. Блиснуло лезо, і під шалений гуркіт грому відтята голова покотилася мені під ноги. Муляж дивився мертвими очима, у яких застиг невимовний жах. З кутика рота витекло трохи крові.

«Оце так увага до деталей!» — захопився я.

З усього було видно, що власник любив свій атракціон і ретельно, як вправний режисер, продумав кожну сцену.

Я рушив до наступних жахіть, обережно ступаючи в напівтемряві скриплячими дошками. Збоку вилетів привид та з диким стогоном промчав повз мене. Я відчув щокою льодяний холод, коли він на мить торкнувся до мене рукою. Примара зникла в коридорі, завиваючи та гримлячи ланцюгами, від чого моє серце сполохано закалатало.

Далі я потрапив до холодного підвалу. Довкола валялися відкриті домовини з тілами, пахло сирою землею, пліснявою та міддю. Посеред кімнати сиділа бліда вампіриха і смоктала кров у напівмертвої дівчини. Почувши кроки, вона кинула на мене пронизливий погляд і зашипіла. Страх розтікся моїми венами, і я відчув, як пальці на руках заніміли. Вампіриха полишила свою жертву і зробила безшумний крок у мій бік. Я міг поклястися, що вона не торкалася землі. Червоні очі на безкровному обличчі палали, наче далекі вогнища, а підборіддям стікала темна юшка. Я усвідомлював, що це акторка, та мені стало так моторошно, що я мимоволі прискорив крок і майже вискочив із підвалу. Я спиною ще відчував чіпкий погляд упирихи, та в руки вже поверталося тепло, від чого шкіра вкрилася мурашками. Що й казати, власник атракціону не дарма заробляв свій хліб.

Потім мені стрівся зомбі, що з тупим виглядом жував ногу. Частина погризених решток тіла валялась довкола, а верхня половина жертви відповзала по підлозі на руках, залишаючи широку смугу крові. Сморід гнилого м'яса та нутрощів заповнював кімнату, від чого мій шлунок стисся і я поспішив втекти, доки не почав блювати. Як на мене, це вже було занадто — атракціон викликав огиду, а не страх, як я того хотів.

У наступній кімнаті стояла велика клітка, у якій сидів сумний блідий чоловік. Він із розпачливим криком кинулася до мене, вдарившись об товсті прути. Вчепився в них і щосили затряс, белькочучи та плачучи. Тут у вузькому вікні сяйнув промінь місячного світла. Нещасний із диким виттям вигнувся й за мить перетворився на величезного вовка — я й не помітив, як це сталося. Його очі спалахнули жовтим, звір загрозливо загарчав і кинувся на клітку. Та загула, але витримала. Тоді він вп'явся в прути зубами й щосили затряс кліткою. Мутна слина стікала з його пащеки, звір гарчав та шалено шкріб кігтястими лапами.

Не знаю, чи справжній то був вовк, але не хотілося перевіряти міцність клітки та відчути на собі його зуби. Моя подорож супроводжувалося шаленою музикою, виттям та розкотами грому — будинок жахів створював неймовірну атмосферу, переконливу та моторошну. Я не знаю, як власник це зробив, але атракціони були з біса справжніми. Так я підійшов до наступної кімнати за зачиненими дверима.

Спочатку я подумав, що опинився в бібліотеці — тут пахло пилом та старим папером. У центрі кімнати стояв поміст, на якому лежав розкритий фоліант. Біля стін, розмальованих чудернацькими символами й візерунками, завмерли фігури в довгих червоних хламидах, з накинутими каптурами. Вони стояли нерухомо, здійнявши руки, наче прикликаючи когось. Сюди не долітав шум атракціонів, і взагалі нічого не відбувалося.

Я обережно перетнув кімнату та ступив на запилений поміст. Книжка була велетенською, папір пожовк від часу і виглядав крихким. Стримуючи дихання, я схилився над відкритою сторінкою і спробував розібрати, що там написано. Це була дивна мова, літери здавалися одночасно і знайомими, і чужими. Середину розвороту займав малюнок схожої кімнати — поміст, книжка, фігури. «Мабуть, то якийсь магічний ритуал», — подумав я. Бібліотека мала певний стиль, але зовсім не лякала, ніби чогось їй не вистачало.

— Що, поросятко, прийшло таки?

Мені на плече опустилася рука. Я рвучко обернувся й обімлів — три фігури оточили мене і відкинули капюшони. Це були Ігор та його зграя. Серце стислося від недоброго передчуття, а потім щосили закалатало.

Хлопці побачили мій переляк і зареготали.

— Зараз ми повеселимося, — сказав Ігор, підходячи ближче. У цьому балахоні він нагадував справжнього темного мага.

Я кинув очима навкруги, сподіваючись утекти, та хлопці мене вже оточили.

— Що вам треба? — мій голос зрадницьки вискнув.

— Ми хочемо когось добряче налякати, — відповів Ігор, посміхаючись. — Ти ж любиш, коли страшно?

Він вдарив мене в сонячне сплетіння, збивши дихання. Я впав на коліна, намагаючись вдихнути. Хлопці захихотіли.

— Ти, мабуть, і не сподівався нас тут зустріти, еге ж? Думав, сховаєшся у своєму прибацаному будинку з привидами?

— Це будинок жахів, — просипів я.

— Яка в біса різниця! — спаленів Ігор. — Нас найняв власник цього ідіотського атракціону. Запропонував підробити, ну а ми й не проти. Ще й розважилися, лякаючи всіх цих нікчем.

Хлопці знов захихотіли. У кімнаті було холодно, але мене кинуло в жар, піт градом стікав по спині. Я поволі піднявся.

— Пустіть!

Я спробував вирватися, та Вадим і Сашок міцно вхопили мене з обох боків.

— А за таке тебе треба покарати, — покрутив головою Ігор.

Він вдарив мене в живіт, а коли я нахилився, ще й додав коліном в обличчя. Я відчув, як щось хруснуло в носі, і кров гарячою цівкою потекла до рота. Я закашлявся і спробував втертися, та хлопці тримали мене за руки.

— Сподобалося? — з дурнуватим виразом запитав Ігор.

Я побачив божевілля в його очах. «Він же мене вб'є!» — майнуло в голові.

— Я можу тебе тут убити й ніхто не дізнається, — прочитав мої думки Ігор.

Вадим та Сашок занепокоєно перезирнулися. Вони теж зрозуміли, що на їхнього ватажка «найшло».

— Слухай, може, відпустимо? — невпевнено запропонував Вадим. — Він уже наляканий, зараз штани обмочить.

— Ні, ми тільки почали, еге ж? — протягнув Ігор, недобре посміхаючись. — Вчора він відмовився повторити «Я ніколи не брехатиму». Я хочу, що він це сказав.

Я мовчав, намагаючись обтерти розбите обличчя об плече.

— Кажи! — заволав Ігор і вдарив мене в пах.

Я скрикнув і зігнувся. Пекучий біль розтікався внизу живота.

— Кажи!

— Ні!

Незнайома лють охопила мене. Я стис кулак, розігнувся та щосили вдарив ватажка. Удар ковзнув по щоці, зовсім не зашкодивши йому. Натомість Ігор поцілив мене в щелепу, потім ще раз, і я впав долу. У голові запаморочилося, а перед очима попливли жовті кола. Ігор лютував та гамселив мене ногами. Постамент звалився, книжка з гуркотом проїхалася по запиленій підлозі.

Я корчився від болю, намагався захиститися, закрити себе, та мій мучитель не вгавав. Вадим та Сашок завмерли поряд, розриваючись між бажанням втекти та страхом перед ватажком.

— То ти в нас крутий, — Ігор дістав із кишені ніж. Дзвінко клацнув метал і в палахкотінні свічок блиснуло лезо.

— Чувак, що ти робиш, облиш!

— Ти його вб'єш.

— Заткніть пельки! — Ігор не тямив себе. — Я з ним розберуся, ясно?!

Жах охопив мене, я не йняв віри, що це відбувається насправді. Чарівна фраза майже вирвалася з розбитих вуст, та я чомусь втримався й мовчки стежив за знавіснілим мучителем. Я спробував піднятися, перечепився й гепнувся животом на постамент.

— От зараз я твій товстий зад зменшу, — прошипів Ігор. — Тримайте його, довбні!

Я чув, як він наближається, спробував піднятися, та Вадим і Сашок притисли мене до землі. Страх перед Ігорем виявився сильнішим. Я виривався, лаявся, боровся, але марно.

Першим закричав Вадим. Його вискливий, наче іржавий ланцюг, голос я б упізнав усюди. Слідом забасив Сашок. Але найстрашніше репетував Ігор. Це був крик людини, яку живцем запихають до котла із розпеченою смолою. Я заплющив очі. Ці крики, справжні крики болю і страху, до смерті мене налякали. Не знаю, скільки я так лежав, поки зрозумів, що волання стихли й мене ніхто не тримає. Я ворухнув рукою, потім іншою. Спробував піднятися — довкола нікого не було. Стояла тиша, як і до цього. Долі валявся величезний фоліант, обкладинкою вгору. Він підстрибував на місці, наче намагався втекти.

Я підняв постамент, який чудом не розвалився. Потім обережно поклав на нього важку книжку. Вона смикалася в руках, наче жива. Непереборна цікавість охопила мене, я несміливо розкрив її — і звідти вирвалося дике волання. Сторінки вигнулися, наче крізь них намагалися продертися обличчя. Обличчя, які я добре знав. Вони змінювали одне одного, репетували, вили в марних спробах звільнитися. Я не витримав. Я кинув книжку і дременув із цієї проклятої кімнати. Я валив крізь нові жахіття, не зважаючи на їхні чудеса, аж поки не опинився на вулиці. Холодне повітря вдарило в розпашіле обличчя, я задихався.

— Йди за мною.

Очі ще не звикли до світла, та я впізнав власника атракціону за запахом поту та тютюну. Він ухопив мене за руку й потяг за будинок.

— Що це було? — мій голос дрижав.

— Справедливість, — сухо відповів чоловік.

— Справедливість?

— Вони отримали те, чого заслуговували.

— Але ж вони опинилися в книжці! — заволав я.

— Тихіше, — зашипів чоловік, оглядаючись.

— Хто ви такий? Що це було?

Власник помовчав хвильку і вказав на своє вибите око:

— Не лише ти мав проблеми з хуліганами. Я створив цей будинок не для того, щоби лякати відпочивальників. Це — знаряддя помсти. Ми мандруємо містами, селами і скрізь я знаходжу виродків, яким не варто жити серед чесних людей. Ти ж помітив, який у мене якісний реквізит?

Я кивнув.

— Так от, то не реквізит. То ті нелюди, яких я збирав роками і які навічно будуть зачинені в будинку жахів. Раніше вони робили життя нестерпним для інших, знущаючись із них, тепер час їм відчути це на власній шкірі.

Мої очі розширилися від жаху.

— І хлопці житимуть у книзі завжди?

— А ти вважаєш, це несправедливо?

— Ні! Це жорстоко! Неправильно! — я знову кричав.

Чоловік спохмурнів.

— Неправильно? А це правильно?

Він тицьнув у пошкоджене око.

— А це не жорстоко?

Він задер брудний рукав і показав мені старі шрами від опіків та порізів.

— Це справедливо?

Він вказав на мого розбитого носа.

— Тепер я вирішую, що жорстоко, а що правильно.

— Ви стали не кращим за них, — прошепотів я.

— Можливо. Але тепер я мисливець, а не жертва, зрозуміло?

— Вас піймають і заарештують.

Чоловік криво посміхнувся.

— А що вони тут знайдуть? Реквізит для атракціону, не більше. Чи ти думаєш, хтось із дорослих повірить у магію?

Він помовчав.

— Шкода. Я сподівався, що ти зрозумієш мене. Адже ти теж через це пройшов.

— Я б ніколи їм такого не побажав, — тихо сказав я. — Я мрію створювати історії, а не мститися все життя.

— Шкода. Йди, малий. Невдовзі ми поїдемо далі, так що можеш розповідати, кому хочеш про те, що сталося. Тобі ніхто не повірить.

* * *

Відтоді пройшло багато часу. Я більше не люблю фільми жахів та уникаю ярмарків. Дітей туди водить дружина, я ж кажу, що не терплю галасу та маю працювати над наступною книжкою. Але насправді я боюся знову зустріти одноокого чоловіка в подертому фраку і його пекельний будинок жахів, у якому всі ці роки мучаться мої кривдники.