Оповідки

Для нового покоління потрібні нові слова, а у мене залишилися лише старі. Вони про дівчину, котра на порозі смерті. Образ, що я бачила, мені здавалося, говорив про це, але стала сумніватися в правильності своєї здогадки зараз.

Вона стояла на стільці у воді. Дівчині хотілось врятуватися, не змочити ноги... Захлинутися їй би не вдалося, не стала б чарівною дівицею, про котру говорять селяни, чи пишуть твори із загадковими сюжетами.

Скільки б імен не перебирала, а ніяке їй не підходить, ні на яке не відгукується. Мовчить. Я б її не почула навіть прислухавшись, бо бачила лише ноги і довгу чорну косу. Її можна сплутати з хвостом: грубі волосини не говорили про витонченість господарки. Вона не доглядала волосся, а лише заплітала його.

Тріск. Бульх. І вона вже під водою. І знов я бачу лише кінцівки: тепер це руки. Худі, тендітні, але порізані травою, напевно, роботяща селянка. Дивуюся, що дно так далеко.

Проясню. Це не сон і не вигадка, а дійсність! Можливо, видіння? Тоді питання: про що?

Відповідь не затрималась, бо піти й перевірити місце, де тонуло бідне дівчисько, справа хвилин 20, не більше.

....залишились старі слова. Вони про дівчину, котра народилась. Вийшла з вод і лона матері, але була кинута на березі річки і знайдена мною. Ім'я я їй не дам. Все рівно вона захлинеться водою. Звідки я знаю? А просто впевнена. Краще втопити її одразу тут, доки біля берега стою, де знайшла. Ну, кинула мати, занесли хвилі на дно, сколисають русалки, а мені що до того? Чи доведуть вину? Тільки, якщо знайдуть свідків, а їх не знайдеться по всій Землі.

Я ще дитина зовсім мале, але вже знаю світ, знає його примхи. Не варто перейматися. Як хто побачить, засудить, скаже, що моє, нагуляне...

...старі слова. Вони про дівчину, що живе. Постає у пам'яті, совістю мучає і не дає губам сповідь промовити. Я помираю чи народжуюсь у воді?