Оповідки

Ранок. Душ. Кава. Робота і сон. І знов з початку. Сил на щось інше не вистачає. Життя проходить, а навіть фільм перед сном псує наступний день, ніякої тобі продуктивності. Постійний біг на рівні з секундами. Навколо нічого не змінюється, крім самопочуття. Це лише згущує графік: тепер потрібно не лише добратися на машині з одного місця в інше, чи переміщатися по офісу, а між цим пити пігулки від спазмів. Хоча ліки руйнують шлунок і замість них достатньо перепочити, Варвара це свідомо ігнорує.

- Мамо, купи!- Варвара не збавила ходу, але повернула обличчя до хлопчика, що стояв біля невеликого магазинчику мармеладу. Вивіска була яскрава: рожевого кольору з різнобарвним написом, котрий привертає увагу і манив пізнати фантазійний світ дитячих солодощів. Але трудівниця не дивилась на неї, більше її цікавила ситуація з галасливим майбутнім клієнтом. Однак мати хлопчика зайшла в сусідній магазин, тому не помітила, що син відстав і чогось просить (матерів по вулиці багато і звати могла будь-яка дитина, але чомусь Варвара вважала, що квочка завжди почує пищання свого курча, напевно, до цього моменту)

Трудівниця не знала на кого більше злитись. Здавалось, вони обидва безвідповідальні та неуважні.

Але Варвара сіла в авто і одразу забула про ситуацію. Думки про наступний пункт призначення зайняли голову. Не її справа чужі загублені діти.

- В тебе прекрасний вигляд. Ти схудла?- Так працівницю привітала колега. На відміно від Варвари, дівчина виглядала свіжо. Робота для неї просто обов'язок, а головне життя і самореалізація, ніби правильний підхід, але сумнівний, бо без заробітку не буде і її безтурботного життя.

Варвара не здивувалась комплементу, тому що її вага змінилась і змінюється кожного дня. Дієта? Ні. Лише ранкова кава, обідні снеки і вечірні фрукти. І чому люди вважають взагалі такі слова комплементом? Схуднути можна і від хвороби, чи виснаження, тоді людина, що хотіла зробити приємно, насправді заохочує недугу розвиватися. Трудівниця довго дивилась на колегу, що тій довелося з соромом першій відвернутися і залишити Варвару у бажаній самотності. Як тільки папірці заполонили стіл, вона знов впала в роботу з кістками.

У сидінні авто Варвара змогла посміхнутися, шкіра розслабилася сама по собі і думки вже мріяли про подушку, але заснути вона точно не зможе, доки не прокатається додому за кермом, відчуваючи контроль над тим, що значно більше за неї. Водити працівниця мріяла з дитинства. Вона не могла втримати цікавості, коли спостерігала за водіями де-небудь: куди вони прямують? Як знають і що знають? Питання були дитячими і нерозбірливими, матір не могла витягти з доньки конкретики, бо Варвара переконана, що все і так ясно.

Однак замість рушити вперед і подарувати насолоду поїздки, машина протестувала і не вдоволено заричала. Для Варвари це був ляпас і ще який! ЇЇ лавиною накрив гнів і вона вдарила по керму, наче даючи здачі.

- Це ще ти втомилась? І що з тобою? Не скажеш, ну і добре, тоді завтра з тобою розберуться професіонали, а я торчати, розбираючись з тобою тут, не буду,- випаливши гнів на автомобіль, Варвара стиснула зуби, думаючи, що робити далі. Безпорадність прив’язала її до сидіння і працівниці довелось сидіти, заспокоюючи вогонь всередині, щоб прийняти хоч якийсь шлях додому.

Таксі- ось рішення. Варвара дочекалась замовлену послугу і сіла до чужої машини, вона не розглядала водія, назвала адресу і прикрила очі. Тіло, наче прийняло форму сидіння і пасажирка дякувала таксистові за тишу. Думки стікали по скронях і осідали десь на потилиці, далеко від її вуст, ближче до шиї, де боліло неприємним тяжінням по всьому хребту. Коли Варвара думала про це, то їй здавалось божевіллям таке поєднання, вона й сама дивувалась суцільністю і відокремленістю організму водночас.

***

Кава. В неї хоч є смак? Варвара заповняла ним шлунок, як водою.

- Мамо, купи!

Цього разу вона зупинилась. Знов він? А мати як і в той раз кудись пішла вперед. Невже їй начхати на малечу?

Варвара згадала вчорашню «сварку» з машиною, лише, коли вже сиділи в ній. Чорне авто стояло не далеко від двору, як завжди. Звідки воно тут? Вчора воно залишилось біля роботи зламане.

Вона випила чистої води з пляшки, протискуючи важкий ком у грудях, і вирішила їхати: з усім вона розбереться у вільний час.

Варвара піднялась на свій поверх і усміхнулася колезі, котра знов її зустріла на тому ж місці.

- В тебе прекрасний вигляд. Ти схудла?

Трудівниця нахмурилась і не пронизувала поглядом дівчину, як вчора, а розгублено зазирнула їй в очі.

- Не жартуй так. - Варвара біглим поглядом знайшла своє місце і їй довелося двічі спробувати сісти за робочий стіл, бо координація у просторі зникла разом з твердим відчуттям реальності.

- Як скажеш...- неохоче промовила дівчина, залишаючи документи на столі у колеги. Вона не бажала сперечатися зранку, хоч Варвара могла б м’якше їй натякнути, що їй таке не подобається, а не дивитись на неї, як на дурепу. Дівчина пішла до свого місця, з бажанням знайти іншого співрозмовника.

Варвара зупинила колегу одразу, як переглянула данні їй документи, чим дуже здивувала дівчину.

- Я вчора їх заповнювала.

- Варвара, я не знаю... Якщо ти так кажеш, то дай мені, що ти там заповнювала, і діло з кінцем,- холодно відрізала співрозмовниця і, знаючи, що Варвара точно не має відповіді, пішла далі.

Роздратована інтонація колеги прошлась по хребту огидним усвідомленням, що вчорашньої роботи справді немає. Може, її вирішили розіграти, як минулого місяця Олю, котра постійно возиться біля каво-машини, але тоді Варварі зовсім не смішно, бо вона добросовісно сидить за монітором комп’ютера, принтером і документами.

Додому вона знов їхала на таксі. По тій же причині, що вчора, тільки тепер, крім втомлена, ще й розгублена й налякана. Цього разу вона спостерігала за водієм, але нічого не запам’ятала з його зовнішності, бо цікавило вміння водити чоловіка, а не його особистість. Припускати Варвара могла лише вік – близько 37. Стверджувати вона не могла, судячи лише по стану його рук і пошарпаних штанців, котрі вже давно не носять у здоровому глузді, але не їй про це казати з вічним дрес-кодом.

Це довга середа. Вона тривала близько двох тижнів, а точніше 13 днів і 8 годин. Якби день не виглядав упорядкованим, але він був складений з суцільного хаосу, тому що Варвару не попередили у збої Всесвіту.

Привітання колеги звучали так само, вселяючи жах.

- В тебе пре...

- Відстань. Знаю.

- Ей. Не грубіянь.

Варвара нічого не відповіла і просто взяла з рук колеги ті ж документи. Знала, що наступну частину дня буде грубіянити вже не вона, а тому дозволила собі бути роздратованою, не пити заспокійливе і не намагатися не звертати уваги на вічне клацання клавіатури за сусіднім столом. Беззмістовне клацання, котре не приносить доходу, а лише задоволення геймера від гри. Гри в робочу годину. Варвара старалась не звертати уваги на чуже ледарство, але через циклічний хід середи не може більше ігнорувати очевидні речі.

Після цього стадія прийняття? Це було б спасінням, бо стрес все ж впливав на її нервову систему. А можливо все це відбувається через збій у ній самій, а не у чомусь глобальному?

Варвара зірвалася з місця і закрила двері у вбиральню. Холодне повітря одразу обійняло і вона трохи заспокоїлась, даючи волю сльозам. Варвара вмилась холодною водою - це лише змило бар’єр сліз. Сліз безпомічності. Навколо одне і теж. Як вона не помічала раніше, що небо, навіть коли ясне кілька днів поспіль, має різний відтінок. Тепер цього чуда немає.

Додому вона йшла пішки. Хоч і далеко, але знов бачити того таксиста - мука. Спроби їхати іншим транспортом теж були, але це нагадувало про зламану машину і у Варвари щеміло в серці, наче вона зраджує звичці насолоджуватися поверненню додому. Хоча б це не повинно бути таким самим, як вчора: впливати на емоції легше, ніж контролювати їх, як перших три дні у цій в’язниці часу.

Можливо використати ситуацію і відіспатись? І скільки так буде тривати? Кому кричати про допомогу? Скільки втрачених годин має пройти, щоб стабільність ранку зруйнувалось дзвінком і оповіщенням турботливої колеги про її запізнення у відповідальний четвер?

***

Кава мала чудовий, але специфічний смак. Гіркий прикус залишався на язиці. Тіло наповнювалося енергією, а шлунок ніби насищався. Колись саме через цю ілюзію Варвара її пила, пізніше зрівняла смак з водою, а тепер відчула справжнє задоволення від напою, не таке, як вперше, а щось особливо нове.

Ранок з кавою змушував посміхатися.

Варвара подивилась на хлопчика. Сьогодні вона спостерігає за матір'ю і сином довше, ніж попередні дні. Їй нема куди поспішати, якщо, авжеж, вона не планує щось сама.

- Мамо, купи!

Хлопчик почав плакати і шукати маму, котра не відізвалася на його слова. Жінка вибігла з приміщення поруч, шукаючи сина, тільки через значний час. Вона крепко обняла хлопчину і вибачилась. Це потішало Варвару, бо скоріше б повірила, що мати накричить на сина за його розсіяність, забувши, що той ще малий і його манять яскраві вітрини.

Незважаючи на визнання провини, мати не змогла купити мармелад сину, бо основні гроші на картці, а готівка на більш важливі продукти. Хлопчик сумно тягнув ноги за мамою, але не плакав.

"Завтра куплю йому мармеладу".- З таким рішенням Варвара пішла на роботу, хоч і з запізненням, але все ж відповідально, бо якщо все повернеться у якийсь момент назад, а її сьогодні звільнять? Якщо сьогодні – це сьогодні, а не проміжковий день у застою часу.

***

Кава знов засяяла новими барвами, ніби смачно, а ніби гірко, але з вишньовий сиропом - чудово. Він додає запаху, котрий змушує згадати літо у бабусі, де на деревах вишні, пальці у вишні… Але не солодка, як у каві, а кислючі. Можливо, справжній смак вишні, такий самий без цукру, як кава, не пішла б до напою. Гіркий і кислий…

- Мамо, купи!

Як тільки хлопчик обернувся в пошуках матері, Варвара привернула його увагу:

- Я куплю, які схочеш.

Вони разом увійшли в магазин. Дитина не опиралась пропозиції, а Варвара усміхалась, наче переймаючи веселість малого. Очі розбігаються. По мармеладках скакали промені сонця. Солодкий запах ліз навіть у вуха. Хотілось залишитись тут на годинку...

Як і обіцяла, Варвара купила солодощі хлопчиську і допомогла знайти маму. Жінка хотіла повернути гроші геройці, позиркуючи невдоволено на сина, але трудівниця усміхнулась і, виправдовуючись браком часу, покинула їх двох.

***

- Так ти Василько,- Варвара посміхнулася, спостерігаючи, як повна продавщиця наповнювала паперовий пакет мармеладом. Цукор, котрим він був покритий, кришився і неприємно шарудів всередині.

Мати Василя ще не вийшла з магазину, тому Варвара вирішила не віддавати жінці сина одразу, а познайомитись ближче. Вона посадила нового друга на лаву неподалік і завела розмову. А він все пхав за щоки смаколики.

- А ви любите мармелад?

- Обожнюю. Я ціную його смак, тому що в дитинстві не мала змоги багато їсти солодощів.

- То ви кожного дня купляєте?- Із захватом і блиском в очах спитав, а можливо і констатував для себе, Василь.

- Ні. Я його давно не їла. Чи годиться такій дорослій різнокольорових крокодилів їсти?- Виправдання, котрому вона сама не вірила, але не могла по-іншому пояснити навіть собі, чому не їла так бажанні солодощі раніше. Не купувала до гіркої кави, чи замість снеків, або фруктів? Або до шкідливої піци, від котрої також давно відмовилась. А її спосіб життя не шкідливий?

Від таких думок Варвара опустила плечі і насупила брови, задумавшись глибше, ніж досі.

- На!- Василь протягнув синього зацукрованого кораблика новій знайомій.

Варвара взяла мармелад і поклала в рот. Це щось неймовірне! Феєрверк відчуттів і ностальгії нахлинув на жінку. Солодкий смак знищив гіркоту і пробудив голод. Хотілось ще. «Смак життя»- так це називається? Викрадений у старшої сестри перший мармелад був таким ж солодким. Він тягнувся і не хотів прокусуватися під зубами, продовжуючи танути в роті разом з цукром ще довгий час.

Цей день став найщасливішим. Варвара віддала радісного сина схвильованій та вдячній матері. І купила собі сукню фісташкового кольору.

Варвара гуляла по парку, мокала руку у фонтан. Вітер холодив мокру кінцівку, але трудівниця знов занурювала її у теплу воду, граючись, як дитина. Про роботу вона не забула, зробила її вночі і дуже швидко, бо запам’ятала кожен символ виведений на білому паперові.

Ось би все плинуло далі, а не лише вона. Хочеться бачити нове небо, нові хмари, займатися новими документами і їсти разом з колегами гамбургери на обіді, залишивши роботу на робочий час.

Варвара сіла у таксі, навіть не перевіряючи свій автомобіль, і привіталась з Робертом. Вона тихо засміялась подумки, бо ім’я здавалось не підходящим і контрастував з уявленням пасажирки про Робертів, хоча вперше зустріла когось з таким іменем.

Водій поглянув на неї і усміхнувся.

- У вас гарна сукня. Невже друзі залишили після вечірки?- Варвара здивувалась, що чоловік вперше за два тижні промовив до неї, але була рада поспілкуватися після насиченого дня. Енергії у неї з’явилось більше, ніж від ранкової кави.

- Та ні. Я добре обираю друзів, просто після довгої прогулянки і швидко зробленої роботи. Папірці з важливими іменами і датами, знаєте, ніколи не кинуть на вечірці,- пасажирка не знала оцінив Роберт її жарт, чи ні, але сама залилась сміхом, знаючи всю гіркоту компанії папірців.

Наступного дня, з кавою і тепер карамельним сиропом, Варвара заклопотано дивилася на магазин мармеладів. Хлопчик стояв поряд від місця, де постійно зникала матір. Він стояв з понурим лицем, але, побачивши знайому жінку, помахав їй. Варвара привітала його жестом у відповідь. Дивовижне усвідомлення засіло в ній і, попрощавшись з хлопчиком так само на відстані, побігла до місця, де стояла авто - пусто. Але Варвара точно знала, де вона. Трудівниця сіла на маршрутку і добралася до роботи. Машина зачекає, а ось колеги - нізащо.

Варвара вбігла в приміщення і обняла майже всіх, чим злякала колег, змушуючи схвильовано спостерігати за її діями і станом протягом дня.

Вона взяла відпустку на два тижні в наступному місяці і з задоволенням сіла працювати.

Емма, так звали товариську колегу, котра давала коментарі про фігуру і зовнішній стан всіх, хто зайде зранку в двері, передала їй нові документи із заклопотаністю: що могло статися за один прогуляний день у такої трудівниці, щоб вона почала цінувати себе і час?