Чорний договір

Тоді на початку листопада випав ранній і дрібний сніг, що покривав уламки вчорашніх пожеж, змішаний з свіжим попелом. Дрейву було вісімнадцять, а може уже девʼятнадцять, та він всеодно вважав, що кожна крапля від крові, що заплямувала плащ наближала до царства божого. Поруч із ним їхав Едмунд — їхні коні вже дихали парою, а в очах молодих адептів палало щось несамовите, небезпечне, голодне і жадібне передчуття правосуддя, що незабаром звершать.

Вони супроводжували кортедж Магістра в поселення під горами, і все дивувались стиха, чим ці замурзані, змучені селюки заслужили такого візиту. Село не було єретичним. Просто занадто багатим на мідь та залізну руду, якої їм так бракувало для нових майстерень братства.

— Дивіться, сини мої, — Магістр вказав тонким пальцем на згорблену групу селян, що тупцяла біля колодязя, наче овече стадо. — Бачите праведний страх? Це не страх гніву божого, не побоювання їх кари. Це страх грішників, що вперто приховують правду.

Дрейвен дивився на жінку, що тулила грудне немовля, аби захистити від вітру. Вона не виглядала як грішниця, скоріше як вицвіла тінь, змучена від життя проведеним в цій холодній, сирій місцині.

— Але Магістре, — несміливо озвався Ганс. — Наші розвідники кажуть, що тут немає культистів. Вони просто видобувають руду для продажі за море.

Магістр повільно повернув голову. Його очі за скельцями окулярів здавалися величезними, як у лісового пугача.

— Орден — це воля Неба. Хіба залізо не краще служитиме в вигляді наших мечів, ніж у вигляді купки монет у кишенях цих жадібних злидарів? — він зробив паузу, поправляючи комір в хутрі. — Очистіть площу. Знайдіть ознаки зла. А якщо не знайдете…створіть їх.

Того дня Дрейв вперше узрів на очі «праведне милосердя». Вони не шукали винних. Вони звинуватили всіх.

В ту ніч стояв на варті біля комори, де «сповідали» старосту. Він чув крики, які не мали нічого спільного з сповіддю. Це був звук плоті, що рвалася під під металом. Коли Магістр вийшов, його біла, як сніг, сутана була заляпана бурими цятками. Дрейвен вирішив, що від вина.

— Чиста робота, — промовив Магістр, витираючись об хустинку. — Вони поклонялись нечисті. Село підлягатиме конфіскації. Чоловіків — у штрафні батальйони, жінок — у пральні Ордену. Майно — на славу Світла.

Едмунд поруч із Дрейвеном зціпив зуби так, що було чути хрускіт.

— Це... це і є воля світлих богів? — прошепотів він пізніше, коли вони підпалювали хати, аби вигнати людей на мороз.

— Це порядок, — глухо відповів Дрейвен, хоча його самого нудило від солодкуватого запаху горілого зерна і жахливого реву худоби. — добро вимагає жертв.

Він свято вірив в це. Але тієї ночі бачив, як Магістр Вальдемар і Луцій вечеряли у наметі, обговорюючи не порятунок душ, а вартість унції срібла на ринках столиці.

***

Цитадель Ордену височіла над містом, наче зазубрене ікло старезного хижого звіра.

Дрейв підіймався знайомими сходами, відчуваючи кожну тріщину в камені крізь підошви уже ні на що непридатних чобіт. Дощ посилився, перетворюючи міський пил на слизьку й надокучливу масу, що липла до всього навкруг, і здавалось, що забивалася в пори шкіри.

Біля важких дубових дверей, закованих у залізо, стояла незмінена варта. Двоє молодиків у новеньких і ладних кірасах, чисте срібло яких виблискувало навіть в густому дощі.

— Геть звідси, волоцюго, — кинув один, швидко скрививши пику окинувши оком Дрейвена. — Тут, аби ти знав, святе місце, а не нічліжка для бидла.

Дрейв підняв голову. Його погляд, мутний і важкий, на мить сфокусувався на обличчі вартового. Дрейвен впізнав його, в день, коли його самого виперли геть із Ордену, цього, мабуть, лише посвятили в адепти. Молодик ледь здригнувся — може впізнав у очах Дрейва щось, що не пасувало до зношеного лахміття.

— Я прийшов до капітана Варенкгоффа, — голос його прозвучав наче шкрябання по металу.

Вартові скупо перезирнулися. Один із них зник за дверима, а за хвилину вернувся, кивнувши.

Важкі дубові двері Цитаделі відчинились з тим самим протяжним стогоном, який Дрейвен чув уві сні сто разів. Всередині завмерла тиша, густа і така холодна, наче вода в криниці. Запах тут не змінився: суміш бджолиного воску, холодного каменю й ладану, що в’ївся в ці білі стіни за цілі століття молитв.

Він пішов ішов по центральному нефу, і звук його тисячу раз перешитих чобіт лунав святотатством у цій стерильній обителі. На стінах пишались фрески: святі з обличчями світлих героїв карали мечами грішників. Вдень, коли ясне сонце пробивалося крізь вітражі, розфарбовувало підлогу в криваво-червоні та золоті плями. Все виглядало так само величним, незламним і абсолютно байдужим до того бруду, який жив за білими стінами.

— Капітане? — почувся голос із тіні колони.

З темряви вийшов старий. Сутана зсіріла від часу, але він ще тримав алебарду з тією упертою впевненістю, яку дає лише тридцять років служби в одному місці. Він стояв тут на варті іще із тих пір, коли Дрейвен отримував перші шпори.

— Я вже не капітан, Бертольде, — тихо відповів Дрейв, не сповільнивши кроку.

Старий ледь примружився, розглядаючи темне обличчя Дрейвена та його лахміття, що контрастувало з блиском.

— Чесно сказати, спершу мені здалося, що я побачив мару. Хоча, правду кажучи, я думав, ви вже давно годуєте черв'яків в якійсь помийній ямі.

— Мені треба бачити капітанів або когось із Магістрів. Мітка.

Бертольд сумно всміхнувся, жовті зуби блиснули в темряві. Він жестом наказав Дрейвену аби крокував за ним.

— Мітка... — прохрипів старий. — Зараз в Магістрів геть інші клопоти, сер. Вони занадто зайняті підрахунком усього золота, що пливе з південних префектур. Світло, знаєте, потребує багато масла.

Вони проходили повз зачинені двері кабінетів, звідки долинав шурхіт пергаменту. Цитадель і вночі не спить.

— Як тут взагалі? — спитав Дрейвен, відчуваючи, як навіть стіни тут тиснуть.

— О, все стабільно, — Бертольд поправив чуб. — Адепти б'ють лобом підлогу на ранішніх молитвах, а ввечері скромно відвідують пару повій у заїжджих дворах. Магістри пишуть трактати про милосердя, і вимагають податків. Нічого не змінилося, сер. Тільки прапори стали дорожчими.

Старий зупинився біля високих дверей приймальні й раптово понизив голос, озирнувшись навколо.

— Отже, ви йдете до них із бідою? То будьте обережні. В долині Марлор зараз коїться щось таке, від чого в овець западають очі, а колодязі дихають сіркою. Люди кричать про поміч, шлють до нас сотні гінців... Але руки магістрів до того ще не дійшли. Марлор далеко, а срібні копальні близько. Їм зараз не до демонів, якщо ті не заважають торгівлі.

Дрейвен зупинився. Марлор. Колись він вже був в тій долині і геть не хотів про це згадувати...

— Чому ж вони досі мовчать?

— Бо Марлор немає цінності, там лише вівці і купка нещасних селян, — Бертольд постукав алебардою по підлозі, подаючи знак секретарю всередині. — Заходьте. І не чекайте від них багато.

Двері приймальні відчинилися. Дрейвен вдихнув густий запах ладану й приготувався зустрітися з тими, хто колись зробив його богом, а потім залишив в багні.

Він сплюнув густу й гірку слину прямо на чисті плити інквізиторського передпокою. Йому було байдуже. Світ давно перетворився для нього в глибоку, смердючу яму, де єдина цінність — це пляшка дешевого пійла або затяжка красарію.

Жалість? Це почуття випарувалось тої миті, коли він побачив, як демон винищив його близьких, а Орден, якому він так служив, приїхав лише для того, щоб «очистити місце» вогнем молитов.

Він піднявся сходами цитаделі не через милосердя. Це був сухий, майже механічний обов'язок — залишок зламаного механізму всередині.

— Слухай сюди, — тихо прохрипів Дрейв, нависаючи над молодим писарем, чия сутана сяяла білизною настільки аж різало очі. — На вулиці Світляків, у притулку, «прописався» мешканець. Мітка на стіні ще не світиться. Якщо не підете туди прямо вже — скоро там будуть мерці.

Писар ліниво піднявся, тут же презирливо зморщився. У повітрі між ними завис важкий, солодкувато-нудотний душок красарію, який Дрейвен видихав разом із кожним словом.

— П’яниця, — констатував писар, відсуваючи далі чорнильницю, ніби жахливо боявся забруднити її чужим диханням. — Від тебе несе притонами, чоловіче. Ти ледве тримаєшся на ногах. Йди геть, поки я не покликав варту, щоб тебе кинули в холодну протверезіти.

— Мітка... — почав було Дрейвен, але його перебив офіцер, що ввірвався з тіні коридору. Це був капітан Варенкгофф, чоловік з сірим обличчям, наче витесаним із мармуру, й очима убивці чи ката. Варенкгофф був одним із тих, хто колись стояв в тіні Дрейвена, ловлячи крихти слави. Тепер же він лиш розжирів, а його пальці вкриті десятком перстнів.

— Ми знаємо, хто ти, Дрейвене. Колишній брат, а нині — нікчема, що проміняв обітниці на дурман. Ти бачиш тіні там, де їх немає. Тобі ввижаються демони в кожному брудному кутку, бо твоя совість така ж дірява, як і твій плащ.

— Там діти, Варенкгофф, — голос Дрейва був рівним й сухим, як пісок. — Якщо ви не ворухнете своїми задами...

— Досить! — Варенкгофф ляснув долонею по столу. — Це не нагальна справа. У нас єретичні заколоти на півдні та збори податків, які під загрозою. Ми не будемо посилати загін у нетрі через марення наркомана. Якщо там і є неспокій — це справа міської варти. Або природи. Слабкі вмирають, Дрейвене. Хіба не цьому тебе вчили в Ордені?

Дрейвен дивився на нього хвилину. В його погляді не було гніву — лише порожнеча, від якої писарю стало тривожно і моторошно.

— Вчили, — нарешті вимовив він. — Вчили, що світ — це гнійник. А ви — лише мухи на ньому.

Варенкгофф відвернувся, підходячи до вікна. Його вгодована потилиця лисніла від поту.

— У нас нема зайвих людей для цих непрохідних нетрів. Усі зайняті підготовкою до свята Світла Божого. Магістри будуть на площі. Мені потрібні всі варти для охорони золотих карет, а не для перевірки нічних кошмарів заядлого наркомана. Що ти хочеш іще? На випивку я не дам. Іди до церкви, може, винесуть супу для вбогих.

— Сірка, Варенкгоффе. Запах сірки ні з чим не сплутати.

Він розвернувся, не чекаючи від них відповіді. Каміння на цитаделі здавалось йому холоднішим за лід. Він зробив те, що вимагав статут, який він давно спалив. Тепер Дрейв був вільний. Міг завернути в найближчий шинок і залити очі аж так, щоб весь світ згас.

Але запах сірки, що в’ївся в ніздрі, не відпускав і шкряботів по горлу. Він не жалів дітей. Йому було все одно, чи будуть вони цю ніч жити, чи стануть вечерею для потвори. Але йому не подобалось, коли хтось ігнорував очевидне і грався життям, наче картами.

Він вийшов у ніч. Дощ знову посіяв дрібну і огидну мжичку. Дрейв зупинився біля калюжі, подивився на відображення — виснажене, брудне, з гарячковим блиском в очах.

Він не пішов до шинку. Ноги знов спрямували туди, де будинки злипалися, , наче заядлі п'яниці. Він отримає дозу красарію. Але це буде пізніше. Спочатку він подивиться в очі тому, що так вільно гуляє вночі. Не заради спасіння когось. А просто тому, що більше нічого не лишилося.