Чорний договір

— О Пресвітлий... що дарує нам... е-е... — Його світлість Магістр Кресен, найстарший серед присутніх, чиє обличчя, вже мабуть років зо пʼять мало колір, як у мертвяка, мав прочитати молитву. Він звів вгору тремтячі руки, затягнуті в сітку вен, і розімкнув вуста. А через мить заткнувся. Він довго і тупо моргав, дивлячись в полум’я свічки, наче старався вловити у ньому забуті слова. — Що дарує нам милість... і... і ... і…

Потім він змовк остаточно. По праву руку від нього заклопотаний прелат Готфрід і зовсім відверто куняв, звісивши підборіддя на кволі і немічні груди затягнуті в білій рясі.

І тільки Вальдемар, а разом з ним і сам Люцій мали змогу устояти рівно. Вони підхопили молитву, зачитали її в унісон без заминки. Їх голоси у ту мить звучали криштально чисто. Вони промовляли слова про чистоту душі, про зречення від спокус і про кару для нечестивих, повторяючи так переконливо, наче вірили в кожну їх літеру.

Коли пролунало «Амінь», Люцій нарешті сів. Шлунок негайно озвався пекучим уколом. Він з майже ніжною обережністю підсунув до себе таріль і скривився від вигляду страв, яких було рівно вісім. На мереживній скатертині, накрохмаленій через край, парували шматки дичини, що ще дихала жаром печі. М’ясо було таким темним, соковитим, з тонкою скоринкою жиру, що ховалась в медової глазурі, що було не сила стерпіти. Поруч, густіло вино — таке темне, що здавалося майже чорним у світлі високих свіч.

Магістр Люцій знову глянув на це багатство з тихим роздратуванням. Пости він терпіти не міг; сама думка про сорок днів без вина на простій воді та вівсяних коржах викликала у нього новий напад нестерпного суму. Але сьогодні не піст, дещо гірше — власна зношена плоть.

Він обережно відрізав невеличкий шматочок м’яса, намагаючись не зачепити шкірку. Виразка в хворому шлунку була суворішим цензором, аніж Святе Письмо. Вона нагадувала про себе щоразу, коли він дозволяв собі зайвий ковток вина чи страву із надлишком спецій.

Люцій повільно жував, прислухаючись до власних нутрощів. Сьогодні нещасний шлунок все ще смиренно мовчав, і це давало надію на дуже приємний вечір із молодесенькою послушницею, про яку думав ще з ранку.

Сьогодні він з страхом прокинувся на дві години раніше, аніж сам собі планував. Старече безсоння була найбільшим прокляттям у світі, куди гіршим за будь-яку єресь: воно кепкувало і змушували годинами витріщатись на важкі оксамитові штори ліжка і думати про ті речі, які зазвичай вдало душила собою неспокійна метушня дня. У його віці такі маленькі радощі були єдиним, що тримало цей світ у рівновазі.

А світ навколо тріщав. Канцлер знову вимагав звіту про їх податки, на кордоні гриміли повстанці, а в самому Капітулі Ордену, ті майже беззубі щенята гризлися за посади, наче щури в коморі. Нестабільність у цій державі була наче його власна виразка — не смертельна, але болюча.

«Прокляття, — з тугою думав Люцій, неквапливо наколюючи шматок оленини, що звабливо стікала соком. — Коли б я встигав розбиратися з нечистю, якщо день й так уже розписаний по секундах?»

Він спокійно відпив вина і глянув на Вальдемара.

Шматок оленини під гострим ножем Магістра піддався з вологим хрускотом. Він відрізав нову скибку так точно і філігранно, як колись відсікав непотрібні провінції з карти імперії. На порцеляні майоріла вишнева калюжа — суміш від журавлиного соку, а разом з ним м'ясна сукровиця.

— Він приходив сьогодні до брами, — промовив Магістр, не піднімаючи очі. — Стояв там, в своєму лахмітті, наче якийсь жебрак. Смердів перегаром і цим проклятим красарієм. Охоронець ледь не дав йому межи очі, перш ніж впізнав у цій руїні Марквела.

Магістр Люцій тільки зневажливо хмикнув, піднісши до губ важкий кубок.

— Приходив сюди особисто? Яка відчайдушна нахабність. Невже він думав, що ми забули його останні вибрики? Або ту порожнечу, яку він залишив в казні після своїх «експедицій»?

— Він марив про притулок, — знуджено вів Вальдемар, наколюючи шматок м'яса на срібний тризуб виделку. — Клявся, що бачив Мітку на стіні того сиротинцю. Казав, що Демон вернувся у місто. Бідний, дурний хлопчик... Він сам погубив усе, що отримав. Усе, що я вибудовував для нього роками.

Луцій повільно жував.

— Я ж попереджав тоді Канцлера, — Вальдемар нарешті підняв погляд, і в його очах зблиснув холодний вогник зневаги. — Казав йому: не віддавай за нього Елеонору. Дрейвен — це ніж без руків’я, він поріже кожного, хто спробує його втримати. Але Канцлер був зачарований. Такий молодий, казав він. Такий гарний. Такий амбітний... Весь Марлор лежав біля його ніг, а він от так взяв й оступився.

— Гарне обличчя — це поганий фундамент для інквізитора, — прокинувшись бурмотів Кресон стараючись врізати яблуко.

— Ви ж самі його пестили, Вальдемаре, — промовив кардинал Люцій, примруживши очі над краєм кубка. — Будемо відверті: Дрейвен був вашим улюбленцем. Вашим золотим протеже. Ви дивилися на нього так, наче бачили власну молодість, тільки з кращим розрізом очей та гострішим мечем. Весь Капітул знав: куди йде Магістр, туди йде і його «Вірний пес»

Вальдемар на мить завмер. Його пальці, прикрашені масивним перснем із печаткою, стиснулись на руків’ї приборів.

— Він був сином свого батька, Люцію, — сухо відповів Магістр, і в його голосі дзенькнула сталь. — Старий Каспіан покладав на хлопчиська великі надії. Це була хороша сім’я, чиста кров, вірність, що гартувалася поколіннями. Я бачив у ньому ідеальний матеріал. Хто ж знав, що цей хлопчак так швидко скурвиться від перших променів слави?

Люцій подався вперед, і світло свічок вихопило його бліде, лискуче від поту обличчя. Голос став тихішим, майже пошепки.

— Скажіть мені правду, Вальдемаре... Ми стільки років сидимо за цим столом. Ви справді вірите, що він сам убив свою сім’ю? Свого батька, старого Каспіана? Того дня, коли все сталося... кажуть, у будинку не було жодного чужого сліду.

Ніж Вальдемара на мить завмер, видавши ледь чутний скрип об начищену порцеляну. Магістр повільно підняв затуманені памʼяттю очі.

— У той час він пив так, наче хотів осушити всі винокурні імперії. Його розум тоді був роз’їдений не тільки вином, а і власною пихою. Цілком імовірно, що в темряві власних покоїв він узрів демона в обличчі свого ж батька, чи матері, чи сестри.

— Але ж в звітах писали про проникнення в дім грабіжників, — Люцій нервово постукав пальцями по краю столу.

— А що ми мали робити? — Вальдемар нарешті відправив м'ясо до рота. — Орден не міг дозволити цей скандал. Наш «Золотий хлопчик», наш символ чистоти та звитяги, що вирізає власну сімʼю у п'яному чаду? Це б знищило віру в Капітул. Ми були змушені швидко зам’яти цю справу, списати все на злодіїв-зарізяк і вислати його подалі від столиці.

Вальдемар запив м’ясо густим і червоним вином, наче змиваючи присмак від сказаного.

— Ми створили легенду, Люцію. А коли легенда почала смердіти, винесли її на смітник. Хто ж знав, що цей «труп» виявиться таким живучим і знову почне шкрябатись у наші двері, марячи про Тіні? Він не демонів бачить. Він бачить те, що зробив тієї ночі. І він хоче, щоб ми розділили з ним цей тягар.

Люцій відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як клята виразка знову нагадала про себе гострим уколом.

— Жахливо, — пробурмотів він. — Бути таким молодим... і носити в собі таку прірву.

— Не жалій його, — обірвав його Вальдемар. — Він сам обрав собі келих. А ми лише стежимо, щоб він випив його до останньої краплі.