Сонечко для вампіра

Схоже, мій дах остаточно з'їхав. Далеко так, кудись в сусіднє місто. Інакше як пояснити те, що Коул зізнався мені в коханні, поцілував та нахабно полетів працювати далі, ніби нічого й не сталося? І добре, якби це дійсно так було! Але ж мені тепер після цього божевілля постійно чується його голос, коли я його навіть не торкаюся! Ще й дивно так, ніби перериваючись через відстань.

«Дурень! Дурень! Дурень! Певно якби я навернувся на цих клятих підборах, то вона б і то більше раділа...» — пронеслося в моїй голові, коли я відійшовши від шоку сіла на мітлу та здійнялася в небо. Що ж, Віліан, твоя шизофренія вийшла на новий рівень. Якщо раніше ти чула чужі голоси тільки доторкаючись до когось, то тепер ти повноцінно хвора! Вітаю тебе! Хоч бери й записуйся на зустріч до психіатра. Хоча що ти йому скажеш...?

— Ви розумієте, я раніше чула їх лише лапаючи когось, а тепер навіть мацати нікого не треба! Уявляєте? — буркотіла сама собі під ніс. — Та мені не таблетки випишуть, а наряд медбратів — затягнути в лікарню прокапатись.

Щоб якось відірватися від дурних думок, я зробила глибокий вдих та стала розглядати нічне місто. Делірія сьогодні виглядала на диво святково. Всі нічні кафешки працювали у режимі нонстоп, аби виторгувати із закоханого народу якомога більше. То тут, то там виднілися сердечка, троянди, ведмедики та купа інших атрибутів цього дня. Чого вже там, навіть я сама виглядала як святкова статуетка, а не втомлена зла відьма, яка шукала на магічній мапі потрібний ідентифікатор.

Блискучих цяток було так багато, що перебирати не доводилося. Тому я спустилася нижче, витягнула зменшену довгувату коробочку та полетіла до найближчого пункту призначення. Перший подарунок був адресованим комусь у місцевій кав'ярні. Вона працювала вже півтора року у центрі міста, але я фактично жила на роботі, й тому ніколи не заходила до неї. Та й від роботи далеко. Ось, чому я не була готовою до того, що мене там чекало.

Увійти в "Тихий дім" виявилося ще тим квестом, бо сьогодні тут був повний аншлаг. Нелюди переповнили зал так, що за ними не вдавалося навіть розгледіти дивакуваті декорації. Зі своїм ростом я зуміла розгледіти лише люстру, яку обвішали сердечками, і стелю. І стояла б я ніби страус до самого ранку, якби не знайшовся співчутливий офіціант, який допоміг мені швидше протиснутися в залу після моїх пояснень.

— А на чиє ім'я подарунок? — запитав рудий красень у фартуху, тримаючи на оберемку стопку з меню.

— Якась Люсі… Люсінарнія...? Люсіана...? — ніяк не вдавалося мені прочитати набір затертих літер.

— Люся, — радісно хилитнув головою чоловік та махнув мені рукою. — Вам до барної стійки, он туди. Тільки не пийте нічого, а то вона сьогодні змішує на забій.

— Дякую...? — ніяково мовила та стала просуватися в той бік. Там вже сиділо кілька клієнтів, різної кондиції, але я не бачила жодної жінки. Шукаючи поглядом цятку на карті, я зрозуміла, що справа марна. Магія показувала, що вона була тут, але її тут не було. Ще й бармен, як на зло, десь ходить — нема в кого запитати. — І як серед цих нелюдів знайти її?

— А вам кого треба? — почулося раптово в моїй голові. Я аж заозиралася, але жоден відвідувач не дивився на мене.

— Психолога, схоже... — нервово констатувала факт і потерла скроні. Люди й далі балакали, ніби й не чули цього жіночого голосу. — А краще — відразу психіатра.

— Що, бокальчики почокались під стілешнею? — мило поспівчували мені, а я знову нікого не побачила, хто б міг мені відповісти. Певно таки почокались. — Теж експлуатують всі?

— Гірше — цілують, — вирішила підтримати розмову сама із собою. Хто ж мене ще б міг зрозуміти краще за саму себе? — І що тепер з цим робити...?

— Як я тебе розумію! Торкаються цими своїми губами, лапають брудними руками, а потім засинають на стілешні. І хоч би один привітав зі святом! — обурювався приємний жіночий голос. — Може тобі налити?

— Ні! Пити самій з собою під жалісливі монологи — це вже занадто, навіть для шизофреніка, — стрепенулася. — Не вистачало ще стати алкоголіком, щоб додалася “білочка”.

— Так зі мною випий.

— Ти на роботі, Віліан, — злилася на внутрішній голос, який наполегливо хотів мене напоїти. — Не роби сама з себе алкоголіка! Пошкодуй свою нещасну печінку. В тебе немає грошей на її лікування.

— Що за робота хоч? — якось посумнішав голос.

— Подарунки вручаю. От зараз знайду серед цього натовпу свою “радість логопеда” і спитаємо в неї, який же безсовісний батько додумався назвати свою дитину іменем "Люсі-алі-нарі-я", — нарешті змогла вимовити по складах цей жах. — Я їй навіть святкову наклейку вручу за життєві страждання!

— Так це ж я — Люсі! — щасливо крикнув голос, а я здійняла брови та ще раз обвела зал. На мене все ще не дивився жоден нелюдь. — Та не туди ти дивишся, відьмо... Внизу я. Стійка барна. Он, геть зверху табличка висить.

— Яка ще... — запнулася на півслові та перевела погляд угору. Дійсно, великими золотими літерами було написане ім'я з документів і пояснення. — "Балакуча стійка. Дійсно балакуча. Ні, не жарт. Гладити стілешню брудними руками, пускати слинки та сваритися з Люсею — суворо заборонено! У разі порушення вас чекає величезна тирада і лайка на всю кав'ярню".

— Розчиталася, — нетерпляче прогуділа вона. — Де там мій подаруночок? Діставай, не томи...!

— Дістаю, дістаю. Тільки тут попередження стоїть — розпаковувати у вільному просторі метр на метр і два метри угору, — прочитала примітку. — Тобі куди його?

— Став ближче до мене, біля стінки, — мило загуділа вона.

Зробивши кілька кроків, я поставила коробочку на підлогу, відійшла на безпечну відстань та промовила заклинання. Кілька хвилин — і святкове упакування збільшилося в розмірах, а потім розтануло в повітрі, залишаючи замість себе великий такий холодильник. От чого не очікувала, того не очікувала. І кому спало на думку на день закоханих дарувати його?

— Тут ще записка від якоїсь "Елайни", — ніяково протягнула, поки стійка шоковано мовчала. — Пише, що вітає тебе з днем закоханих і сподівається, що вгадала з розміром. Просить після зміни не сильно налягати на внутрішній світ "Ама-релі-алі-нарі-я".

— А що там зі внутрішнім світом? — тихо запитала стійка з якоюсь приреченістю. Я знизала плечима і потягнулася до ручки, але як тільки відчинила, збоку почувся глибокий чоловічий голос і став мене вичитувати.

— Вас не вчили, вельмиповажна, що не гарно лізти без дозволу в чужу душу? — він задумався на мить, а потім додав. — А ви, моя неперевершена красуне, з таким багатим внутрішнім світом... Хіба ви не знаєте, що чоловік має настоятися, як гарне вино? Інакше він буде сухим, противним і не цікавим?

— Бачу, ви розбираєтесь у винах, — спокусливо протягнула Люся, поки мої брови ліниво опускалися вниз. Чого там? Подумаєш "голоси"? Тут стійка залицяється до винного холодильника, а я за якісь голоси переживаю... — Не хочете продегустувати зі мною щось міцніше? Чи увечері розпити пляшечку?

— Я пригощаю. У мене тут такий запас, — прогудів він глибоким голосом та прочинив дверцята, аби показати свою колекцію. На чистеньких поличках виднілося кілька десятків пляшок різного кольору скла та форми. Щось мені підказувало, що зовсім не дешевих. — Ви закохаєтесь в мене...

— Я вже вас кохаю. Ніколи ще не бачила стільки дорогих пляшок в одному місці... — слухати й далі їх особисте мені було ніяково. Відразу ж згадувався Коул та його поцілунок. Тому я нервово кахикнула та тихо промовила:

— А можна ви мені ляпнете підпис в документах? Піде навіть дешевим вином! А то в мене тут ще купа коробок по всьому місту...

Стійка розчаровано простогнала через перервані залицяння, але підпис поставила. От тобі й на. Раніше зі мною говорили лише нелюді, а тепер і неживі предмети почали. Все. Вирішено! Доживу до кінця робочої зміни й піду лікуватися, поки від клепки хоч щось залишилось. А то так недовго й в могилку загриміти. Головне, щоб там не почали говорити мертві, бо взагалі не буде куди сховатися.