Есміна. Некромантка для слідчого

За що? От за що на мою тендітну нервову систему звалюються такі страшні випробування, як цей рожевий жах? Ну хіба можна доводити лякливих некромантів до тахікардії таким віртуозним способом? І от як мені тепер Лоріану в очі дивитися, коли ми з ним ледь знайомі, а моя слина вже стікає по його торсу? Ще й половина людей, які сиділи — весело косяться в наш бік. От нелюди!

Витираючи серветками їдку рожеву сорочку з мереживом та блискітками, я ледь стримувалася, аби не почати лаятись на всю кав'ярню. Те, що мої червоні щоки було видно з іншого кінця міста — то таке. Те, що руки тремтіли, коли я намагалася відтерти з нього те, що відтерти не можна було — теж таке собі. Якось пережити ще можна. Але той задоволений погляд Рейна, яким він на мене дивився під час мого особистого катування — я в житті не забуду.

Певно голодний кіт, на якого з неба звалилась величезна туша смаженої курки й ванна молока, виглядав би менш щасливим. Тому я зібрала всю волю в кулак, відліпила себе від мокрого Рейна та сіла на своє місце, ніби нічого не сталося. Попри змарнований недоковток кави, у мене залишилася майже повна чашка, якою я почала мовчки компенсувати стрес від цієї ситуації. Приємний смак розлився по горлу й стало трохи легше. Але як тільки я сунула в рот шматочок медовика, цей безсовісний слідчий теж спокійно відпив своєї кави та з кам'яним обличчям мовив те, від чого я мало не виплюнула на нього знову каву:

— А у тебе досить ніжні руки, — а потім ще й додав, — я навіть почав заздрити тим, кого ти ними торкалася.

Бабця за сусіднім столом скосила на цього недоромантика милий погляд, по доброму хилитаючи головою. В неї на лобі аж світився напис "Який гарний хлопчик, як гарно залицяється до цієї незграби!". А от в мене від них обох в голові загорівся лише перелік тих, кого я цими ручками добровільно торкалася за останній рік. З живих — тільки цей мокрий слідчий та Айрон. Тому я поспішила перепитати, якому саме мертвецю він заздрив.

— Ти про містера Рейнальда та його повторний розтин, який я вчора провела? — бабця вдавилася пиріжком та витріщилася на мене, як на ненормальну. Не те щоб я була нормальною, але мене щиро обурювало, що вона його порахувала більш адекватним за мене. — Чи про те тіло Пея Волша, котре викинуло на берег течією? Я тобі гарантую, примарам абсолютно байдуже як їхнього тіла торкаються.

— Яка ж ти, — запнувся чоловік, покосившись на шоковану бабцю, яка встигла нас вже разів десять перехрестити. Певно вирішив змилостивитись над її вухами й продовжив, — професійна некромантка. Настільки то-о-онко відчуваєш, де треба різати! Ще й зашиваєш потім гарно, аби рідні могли спокійно поховати тіло...

— Ти щоб знав. Хто ж іще крім мене це робитиме? — ситуація швидко змінилася на мою користь і я щасливо відкинулася на спинку стільця. Бабцю теж стало пускати хворе серце, й вона вже просто допитливо повертала лице то на мене, то на Лоріана. — Я ж єдина, хто бачить їх "внутрішній світ" останній раз. Маю поважати.

— Щоб ти ще живих так само поважала, як мертвих, — тихо додав Рейн, миттю доїдаючи свій обід. Потім здійнявся з місця та став одягатися.

— У живих багато часу, щоб заслужити цю повагу. А от в мертвих часу обмаль. Та й можливостей теж. Їм більше треба, — знизала плечима та теж одягнулася. Бабця зависла, не знаючи кому віддати перемогу у цьому двобої. Певно нічия її не влаштовувала і вона не знайшла нічого кращого, ніж посміхнутися мені.

На виході з кав'ярні, в моє лице вдарив сильний вітер. Було ніяково після теплої розмови у затишному місці повертатися на такий холод. Тому я опустила ніс і увіткнула його в комір. Зненацька поверх нього опустився шарф та я почула збоку голос Лоріана:

— Може мертві люди й кращі, але вони ніколи не загорнуть тебе в щось тепле.

— Можливо й так, — не хотіла визнавати його правоту.

Дорога до слідчого відділу не зайняла багато часу. Колючі сніжинки з хуртовини непогано підганяли нас, а мороз ще й додавав чудової мотивації. Не хотілося ні буркотіти, ні сперечатися, ні сваритися — лише трохи швидше дістатися до тепла й погрітися. Так воно і сталося.

Коли наші замерзлі тіла увійшли в головний зал, міс Нея хитро стиснула губи та швидше відправила нас на гору. Вже на сходах мені почулося невловиме — "Грійтеся, бурульки. А то ваше кохання поки що навіть мої вуха не зігріває".

Замерзлі ноги заніміли й не хотіли слухатися, але продовжувала йти наверх, до нещасного кабінету. Там принаймні було тепло й можна було скинути верхній одяг. Я вже навіть подумала, що нарешті впаду на свій рідненький диван та трохи полежу, але Рейн чомусь продовжував іти за мною навіть коли ми пройшли їхній з Джері кабінет.

— Щось не так? — поцікавилася, нервово поглядаючи на місцевого переслідувача маніяка. — Тобі хіба не треба перевдягнути сорочку?

— Я саме це і збираюся зробити, — абсолютно спокійно відповів він, ні на мить не відстаючи.

— В моєму кабінеті...? — натякала глузливим тоном. — Може до свого підеш?

— Я б пішов, але, як на зло, здав у хімчистку весь свій запасний одяг.

— І ти вирішив з мене блузку стягнути? — розсміялася на весь поверх, відкриваючи двері в кабінет. Пальто відразу ж полетіло на стілець і я поставила грітися чайник. — Не знайшов ніякого кращого виходу?

— Взагалі-то я думав стягнути в тебе тимчасово халат, щоб в мокрому не сидіти до кінця дня. Але твоя ідея теж непогана.

Лоріан весело скинув з себе верхній одяг, залишив його поруч з моїм та пройшов ближче. Поки я діставала чашку зі столу, він мовчки всівся на нього зверху та став повільно розстібувати ґудзик на своїй сорочці. Від гарного вигляду я аж завмерла на місці, не чуючи, як свистить місцевий монстр. Брудну тканину поступово змінила бліда шкіра і за мить, Лоріан вже витирав свій торс вологими серветками, які дістав з кишені.

Було дивно та бентежно розглядати його зблизька. Здавалося, ніби варто простягнути руку вперед і мої пальці торкнуться підтягнутого тіла. Серце шалено зайшлося, викликаючи чортову тахікардію та бажання так і вчинити.

— Я вам тут чаю...! — почулося від дверей, змішуючи мене почервоніти від неочікуваності. Міс Нея стояла з двома чашками на порозі й розглядала Лоріана, прискіпливо вдивляючись через поганий зір. — Принесла...але певно ви тут вдвох краще погрієтесь. Без мене...

— Міс Салі! — гаркнув Лоріан, прикриваючись руками. — Вас стукати не вчили?!

— Це не те що ви подумали!

Але місцеве всезнаюче вухо вже бігло на пост, аби доповісти всьому відділу про побачене.