Есміна. Некромантка для слідчого

Як же добре, що усе в цьому світі мало свій кінець, навіть такий дурний робочий день як цей. Якось не так він мені уявлявся вчора. Та й колеги теж не такими бачились, але що поробиш? Все сталося, як сталося. Хто ж знав, що у слідчому відділку працюють такі божевільні працівники?

Закінчивши з папірцями та навівши лад у своєму новому кабінеті, я вийшла на пустий коридор та направилася вздовж нього до виходу. Але не встигла я ще навіть дійти до сходів, як нізвідки з'явився Джері та схопив мене під руку біля їхнього звалища книжок. Він хитро підморгнув лівим оком і щасливий, як кіт, запитав:

— Ну що, Фіалко? Ти там жива ще? Пішли святкувати твій перший робочий день!

— Ти вирішив мене добити замість містера Рейна? — буркнула, не бажаючи затримуватися у відділку довше ніж треба. Хотілося потрапити додому, поїсти, поспати та відпочити. — Що святкувати? Що ви мене книгами не прибили? Що через Лоріана ми залишилися без духа? Чи може те, що він вломився до мене в кабінет і...

— “І”…? Коли це він встиг? — здивовано протягнув перевертень і почав з нетерпінням чекати подробиць. Певно Лоріан тактовно змовчав, що встигнув стільки всього наробити. — Він що, вже залицявся до тебе?

— Проїхали, Джері, — закрила тему, щоб не розводити чутки. Щось мені підказувало, що їх і так вистачатиме згодом. Що сам Джері, що міс Нея у приймальні не викликали у цьому сумнівів. — Святкувати дійсно немає чого. День дурний.

— Знайшла чого хвилюватися, Фіалко! Завтрашній день буде ще гіршим! — розсміявся цей недооптиміст та нахабно потягнув до їхнього кабінету. — Пішли, вже все підготовлено, крім тебе. Поїмо разом, вип'ємо трохи та підемо відсипатися. Нічого такого.

— Ти вмієш заспокоювати.

— Що поробиш, я природжений психолог, — знизав плечима нахаба і таки повів на святкування.

Увечері у їхньому кабінеті було на диво прибрано. Книжки стояли стопкою, в очікуванні завтрашнього побоїща. Замітки, які я позривала зі стін, хтось охайно переклеїв на дошку. А на великому робочому столі лежали запаковані гарячі обіди та кілька пляшок випивки. Нічого особливого, але мій живіт щасливо забуркотів, прохаючи залишитися тут хоча б на вечерю. Йти готувати додому взагалі не хотілося.

Сам містер Рейн вже сидів за столом та, ніби нічого не сталося, розпаковував бокси. Джері мовчки всадив мене поруч з ним та почав діставати столові набори з пакета й ділити на трьох їжу. Запах стояв неперевершений! Гарячий борщ зі сметаною та шматочками м'яса, смажена картопля, салат та навіть про торт не забули! Дивлячись на всю цю смакоту, я моментально подобрішала та прийнялась їсти.

— Фіалко, ти ж дівчинка! Куди в тебе стільки влізе...? — здивовано протягнув Джері, не відриваючи від мене погляду останні десять хвилин. — Ти ж така худа, що без ключів можеш у дверну щілину заходити, а їси як...

— Сильні маги потребують багато енергії, — мовив Лоріан, поки я дожовувала картопельку. Вперше за сьогодні я була абсолютно з ним згодна і хилитнула головою, насолоджуючись теплою смакотою.

— Хочеш сказати, що ця ненажерлива малеча настільки здібна, що може з'їсти пів стола? — скептично вигнув брову перевертень, а я перевела на нього вбивчий погляд. Він раптово захлинувся своїм салатом, перехрестився, а потім додав у голос: — Так же й вбити можна!

— Якби я могла вбивати поглядом, то половина нашого міста вже давно вимерла б. А так живуть собі. Тільки на словах обіцяють померти, як ти, — буркнула й перейшла до солодкого. — Якщо не розраховували на мій резерв, для кого стільки замовили?

— Це Лорі замовляв. Я думав, що ще на ранок залишиться, але...

— Я хотів попросити вибачення за сьогоднішнє, — перебив Лоріан та посунув до мене пляшку спиртного. На відмінно від Джері, він майже нічого не їв. Тільки сидів та розглядав мене за столом якимось дивним поглядом. — Їж спокійно. Це все тобі.

— Дякую, — ніяково мовила та стукнулася з хлопцями пляшками.

Розмова затихла. Якийсь час ми просто їли, запивали та переглядалися, аж поки не стало пізно. До того часу хлопці вже встигли пристойно напитись, а от мене спиртне брало як завжди погано. Давався в знаки величезний дар, який перетравлював що їжу, що алкоголь дуже швидко. Єдине, що він не компенсував — базові потреби, тому в якийсь момент я таки відлучилася в дамську кімнату.

Коли я повернулась назад мені довелося застати вкрай милу картину. Джері штурхав виделкою Лоріана, який лежав на столі, та п'яно примовляв:

— Ловись слідчий — великий та маленький, великий та маленький. Бо якщо не зловишся, то так і спатимеш в обіймах з мискою картоплі.

— Що, заснув? — посміхнулася та підійшла до парочки. Джері продовжував тикати виделкою, але допомагало погано. — Щось його сильно розвезло... навіть не думала, що у нього така слабка печінка...

— Ти б не поспала три ночі, тебе б теж вирубило, — якось занадто серйозно мовив перевертень та вперше за весь день став поводити себе як доросла людина. — Він допомагав слідчим з іншого відділу ловити злочинця і не спав увесь цей час. Так що хай поспить хоч за столом.

— Може перенесемо його на диван? — тихо запитала, вже зовсім інакше дивлячись на Лоріана. Навіть злість за всі його сьогоднішні випадкові каверзи стихла.

— Фіалко, він навіть у відключці зжере мій резерв, поки я нестиму його на диван. А потім ще й себе картатиме весь ранок, як дізнається. Так що хай лежить вже собі. Він дуже втомився.

— Я перенесу його, ти мені тільки стільця допоможи попхати, — Джері зміряв мене поглядом "ти перебрала" і похитав головою. — Та твереза я... Мене дійсно не бере його прокляття. Перевірено.

— Як це? — не зрозумів він та покліпав очима.

— Абсолютно. Повністю. Зовсім. Цілком. Ні крапельки, — перераховувала, намагаючись пояснити п'яному щось доступною мовою. — Але я навряд чи дотягну його самотужки. Так що підніми свій зад і попхни мені цей дурний стілець.

Джері тактовно змовчав та схопився за ніжки стільця, поки я підтримувала самого Лоріана, щоб він не впав. Діставшись дивану, я обережно обійняла його та стала підіймати. Втримати непритомного чоловіка було важко. Не знаю, скільки він важив, але в якийсь момент я зашпортнулася та сама впала на диван. П'яний Лоріан впав на мене зверху, мирно вмощуючись щокою на моє плече. Смарагдові очі на мить розплющились і виснажений чоловік обійняв мене долонями, торкаючись носом шиї. Від несподіваного дотику, стало жарко. Серце закалаталося і я поспішила вибратися з-під нього, поки мене не схопив серцевий приступ від тахікардії.

— Дарма вилізла, Фіалко, — позіхнув перевертень та ліниво потягнувся. — Ти далеко живеш? Вже нічого не їздить.

— Не дуже далеко, пішки дійду, — ніяково буркнула, намагаючись вгамувати серцебиття. Виходило погано. — Хвилин сорок і я вже буду вдома.

— Не будь дурною, красуне. Лягай поруч з ним. Там ще трохи місця є. А я котом вмощусь знизу. Нема чого ніччю одній ходити.

— Я некромантка, а не цукрова дівчинка, ти забув? — скептично підняла брову, сумніваючись в його розумових якостях на п'яну голову. — Який бовдур полізе до мене?

— Бачиш ту поличку з червоними теками? — якось серйозно запитав Джері й махнув долонею на одну з книжкових шаф. — Це все справи про насилля з магією за останній місяць. Так що повір, бовдурів у нас вистачає. А от слідчих, щоб їх переловити — обмаль. Так що лягай спи. Мені ліньки йти тебе проводжати через пів міста.

— Який ти шляхетний чоловік… — сумнівно похитала головою, розуміючи що він не такий вже і безсовісний. Просто корисливий.

— Який вже є. Так що змирись з цим і лягай спати.

— Добре...

Сперечатися якось не хотілося. Від однієї думки, що доведеться дійсно йти через половину міста пішки, брала ще більша втома. Тому я мовчки роззулася, скинула піджак та сіла скраю, спираючись головою на спинку дивану. Ноги Лоріана торкалися мого стегна, викликаючи якісь дивні почуття. Було незвично ось так ночувати у відділку, але щось мені підказувало, що це не в останній раз. Тому я заплющила очі та сонно позіхнула.

Вже засинаючи я відчула, як щось м'яке опустилося на мої плечі та приємно вкрило теплом. Стало так затишно, що я моментально провалилася в забуття. Добре, що цей день нарешті закінчився. Хоч би завтрашній був трохи кращим.