Есміна. Таємниця крижаної королеви

Блукаючи вздовж замерзлих доріжок, я мимоволі кидала погляди на долоню Рейна й згадувала, як ще зовсім нещодавно він намагався переплести наші пальці. Смішно, але після справи Сноу і ночі обіймів, ми весь вчорашній день майже не бачились і це ніби створило між нами якийсь бар'єр. А, можливо, це я собі надумала, бо досі не була впевненою, що на одному чорному гуморі можна було побудувати нормальні стосунки. Відверто кажучи, мені в принципі не вірилося, що в цьому світі є людина, яка сприйматиме мене настільки вільно та повністю. Певно тому було так боязно втратити це примарне щастя.

— Про що задумався? — запитала, помітивши як Лоріан став задивлятися собі під ноги та випадати із реальності.

— Містер Санктус розійшовся з Алієн через ту виставу на першому поверсі, — вагаючись почав чоловік, потираючи потилицю. В смарагдових очах промайнуло відчуття провини і я прикусила губу, щоб не вилаятись на тому ж місці. — Ти ж бачила, який розлючений він ходить по коридорах.

— А тобі не здається, що це його проблеми? Він не сильно-то переймався, коли зав'язував із нею стосунки, — буркнула собі під ніс, відчуваючи укол ревнощів. — Джері казав, що ви тоді ще були разом і він фактично вліз між вами. Чому тобі його шкода?

— Бо все було трохи інакше, якщо вже відверто говорити. Я тоді був дурним і...дурним, — розвів Рейн руками й ледь помітно штовхнув снігову кашу черевиком. Замерзле болото полетіло на обочину, разом з моїми дурними почуттями. — Думав, що Алієн, зі своїм великим резервом, зможе зняти з мене прокляття чи принаймні терпіти мої дотики хоч трохи довше за інших. Надіявся, що знайду рішення.

— Я думаю, вона знала, що це прокляття зняти не можна, — обережно почала, не бажаючи топтатися по болючому. — Некромантка з її силами не могла не знати... Скоріше надіялась, що зможе терпіти.

— Але не змогла, — тихо додав він, ледь зморщивши лоба. — А я не міг дивитися, як вона через мене кожен раз мало не втрачає свідомість. Тому просто засиджувався на роботі, шукав шляхи й намагався не перетинатися з нею занадто часто.

— А що з містером Санктусом?

— Насправді, все прозаїчно. Вона була першою жінкою з якою він зійшовся характерами після того, як розійшовся з якоюсь магічкою багато років тому. І на одному з викликів, він врятував її, ну і...і все сталося так, як ти бачиш, — Лоріан відчинив мені двері в кав'ярню та запросив пройти першою. Я мовчки переступила поріг та вдихнула в легені приємний запах кориці та ванілі. — Насправді, я був радий за них. Вони обидва заслуговують щастя. Але думаю, що Алієн все ще не відпустила свої почуття до мене. А та її спроба зробити мені боляче, зачепила Сема.

— Просто дай їм час, Лоріане. Думаю, вони самі розберуться зі своїми почуттями, — мої пальці обережно торкнулися чоловічої долоні та ледь помітно стиснули. До барної стійки повернувся той самий маніяк-офіціант і мені довелося перервати розмову. — Добрий день.

— Вітаю, чим сьогодні будемо вас труїти? — весело запитав Коул Сейміт, поглядаючи на втомленого Рейна блакитними очима. — У нас в асортименті є дуже милий медовик з чорносливом у формі труни. Бажаєте?

— Давайте, і два лате з собою, будь ласка.

— У формі труни...? — здивовано перепитав Лоріан, оглядаючи повну кав'ярню відвідувачів. І, дійсно, частина з них мала на столиках цей самий медовик, про який говорив Кайл. — Але ж минулого разу він наче був круглий? Відвідувачі не лякаються такої оригінальної подачі?

— Що ви! Пам'ятаєте ту бабцю, яка спостерігала за вашим столиком, як за телепередачею? — запитав чоловік, ставлячи два шматочки торта нам у картонну коробку. — Я як після вашого жарту вирішив поекспериментувати, так вона перша і купила його для свого чоловіка. Сказала, що з нинішніми цінами на труни, це єдина, яку вона собі може дозволити. І останні два дні вона кожен день купує його. Чи то мріє швиденько на той світ відправити судженого, чи то хоче викласти в повний розмір труну та зекономити на дереві.

— Ніколи б не подумала, що наші люди розуміють настільки чорний гумор, — зауважила, непомітно роздивляючись задоволених відвідувачів.

— Ну чому ж відразу “чорний”? Скоріше вже життєвий, — підморгнув чоловік, заварюючи нам каву. — Я абсолютно згоден з міс Файтон. Ви знаєте скільки зараз обходиться поховання? Якщо брати по мінімуму, то все разом потягне на тисяч двадцять. З такими розцінками помирати навіть не хочеться. Дешевше дійсно купити тістечко, помріяти про спокійну смерть і піти далі заробляти гроші як не на життя, то на неминучу смерть від цін.

— І то правда, — захилитала головою, згадуючи скільки мертвих було в реєстрі лише за тиждень моєї роботи. — Нині люди помирають, як нервові клітини.

— І не кажіть. Як не пограбування на районі, то зникнення. А сьогодні взагалі відвідувачі кажуть, що в парку знайшли чиєсь тіло, — пересіпнуло баристу, й він поставив на стійку два стаканчики з кавою, а потім відрахував решту. — Будьте обережні й заходьте ще. Після вас відвідувачі усе скуповують. Тістечка моїм коштом, міс…?

— Саунд. Дякую вам, — посміхнулася та забрала в кишеню гроші. Рейн ледь помітно опустив брови та забрав наше замовлення. — Щось не так?

— Не хочу, щоб інші чоловіки пригощали тебе чимось смачним, — буркнув Рейн, виходячи на вулицю. Холодні сніжинки відразу ж торкнулися лиця, змушуючи мружитись. — Я думав, що це я тебе спокушатиму солодким, а вийшло так, що спокушав тебе Сейміт, поки я стояв збоку. Ще кілька таких походів, і він завоює твій шлунок.

— Ревнуєш? — ледь посміхнулася, й відпила трохи зі стаканчика. На язику застиг солодкий присмак й ніжний смак кави. — Дарма, Лоріане. Він-то мій шлунок давно підкорив своєю випічкою, але подумай логічно. Навіщо людині з витонченими смаками та чутливим нюхом здався некромант, який усе своє життя буде копатися в рештках живих істот? Ти ж зустрічався з некромантами. Знаєш, що це таке.

— Знаю. Як і знаю, що мені на це було байдуже.

— Бо в тебе не було вибору. Та й зараз немає, — не втрималась й таки повідала свої переживання. — Але якби цей вибір був, то між мною і якоюсь нормальною жінкою, від якої не тхне періодично смаженими зомбі, ти вибрав би її.

— Не думаю, Есміно. Та й не бачу сенсу блукати між цими "якби". Ми живемо в тих реаліях, що маємо, і я вдячний небу, що ти з'явилася в нашій конторі.

— Бо допомагаю розкривати висяки? — буркнула веселіше і відпила ще трохи кави. На душі стало значно легше.

— І це теж, — розсміявся Рейн, допиваючи за кілька ковтків свій лате. Стаканчик полетів у найближчу урну, чоловік потягнувся до моєї руки й обережно перепелів наші пальці. По шкірі відразу ж розлилося тепло й навіть стало легше дихати. — З тобою моє життя стало значно кращим. То ж...найменше, чим я можу тобі віддячити — це годувати тебе чимось смачним, щоб ти жила зі мною якомога довше.

— Лоріане, ти збанкрутієш, якщо будеш постійно платити за мною їжу. Я, звичайно, бачила, що ти не з бідних, але не варто розкидатися грошима заради мене. Я сама оплачую свої рахунки.

— Не збанкрутію, я все життя готувався до твоїх апетитів, — нахабно сміявся Рейн, сильніше стискаючи пальці. — На найближчі років десять нам вистачить точно.

— А далі що? Будемо брати кредит на купівлю їжі для ненажерливого кактуса? — веселилася, згадуючи, як він мене звав сьогодні. — Навряд чи нам дадуть його на такі прозаїчні цілі.

— Не переймайся. Треба буде, я підсмажу тобі свою печінку і принесу на блюдці. А ще краще, зроблю з Джері відбивну — і тобі смачно, і я душу відведу. А то вже рука болить кидати в нього книжки.

Гучний сміх проносився засніженими вуличками. Замерзлі перехожі косо дивились на нас, приймаючи за пришелепкуватих. Десь спереду виднівся відділок, де на мене чекало тіло «Крижаної королеви». Треба було все ж таки прикликати її дух й дізнатися хоч якісь деталі. Бо від сьогоднішньої жертви ми їх не дочекаємось точно. Цікаво, як наш маніяк зумів стерти її спогади? Це ж наскільки сильна ментальна магія має бути для цього, щоб не залишилось навіть дитячих спогадів?