Чортова кров!

Сталася історія ця 1659 року, в червні почалася.

Вечоріло над Україною, над полем битви кружляли ворони. Окроплена червоним зелень трав змінила свій запах, від літньої свіжості не лишилося і сліду, замість того повітря наповнилося тим що не описати, можна лише самому відчути. Жорстока кривава смерть та миролюбна тиха природа, такі різні, і все ж змогли народити дитину що б'є в самісіньку душу, варто лиш глибоко вдихнути. Аромат якого не мало б бути, звичне діло для землі під небом Божим, звикнути майже неможливо. Ну, а якщо хтось все ж звикне і перестане мружитися щойно відчує його, то такій людині можна лише поспівчувати. В'їлася війна їй у самі кістки, в саме серце, рідною стала.

Темний майже як смола, в хутрі короткому, з хвостиком козлячим походжав чорт між козаків полеглих, між московитів подохлих, і посміхався. Навіть радісно пританцьовував, варто йому було побачити чиюсь відтяту кінцівку.

- Славно, славно... - все приговорював Рогатий потираючи руки та облизуючи свої чорні губи.

Вгледівши його Гнат потягнувся до шаблі, але сил щоб бодай припідняти її, в нього вже не було.

"Помираю." – подумав воїн.

А тоді в голос сам до себе повторив.

- Помираю.

Почув його чорт, роззирнувся.

- Це хто тут помирає?! А! Бачу, бачу! Почекай, спішу на поміч!

Топтав біс тіла козаків славних,мов козел огороди, а московитів оминав ніби лайно коняче.

- Ну привіт, Козаче.

- Аби мав сили, в раз зніс би голову твою свинячу.

- Та ні, я спритний, не встиг би за мною. Багато хто з ваших пробував.

- Таких як я ти ще не бачив.

- Таких що навіть на порозі смерті рота не затикають? Та у вас кожен другий такий.

- А у вас кожен перший наче плід кохання козла й свині.

- Ти знайомий з моїми батьками?

- А ти смішний - засміявся козак кров'ю харкаючи.

- А ти подихаєш.

- Я одразу в рай.

- Чудово, там ти своїх і зустрінеш.

- Побратимів. – з гордістю промовив козак.

- Ну, не тільки. Кацапчики скоро в селі твоєму будуть, жінку згвалтують юрбою, заріжуть, потім знову те саме. Вони на небо. Ти на небо. Щаслива небесна парочка.

Замовк Гнат, ясно побачив він те що з коханою трапиться, бачив він таке, там де москалі побували, не один раз бачив.

- Гнате, не печалься. Не печалься, Гнате. Я можу тобі допомогти.

- Жартуєш, собака.

- Гав, гав, Гнате. Я серйозно, гав.

- Поцілуй мою спітнілу сраку, пес козломордий.

- Мені й не такепропонувалик, й інколи, я погоджувався, ух що було. Але не про те мова. Давай серйозно, ти від втрати крові помираєш – я вилікую.

- А взамін душу мою хочеш, собака дика!

- Краще вже козликом називай, я на пса навіть не схожий.

- Нахилися, я тобі в писок плюну.

- Припини дурнею маятися, я життя пропоную, життя. Просто затягнися, вдихни цей аромат битви. Він прекрасний. Життя.

- Ненавиджу його.

- А жінку любиш?

- Душу мою хочеш, собака.

- Ти собак взагалі бачив?

- Нахилися...

- В писок плюнеш, знаю, знаю. Кому твоя душа треба? Собі залиш. Я інше хочу.

- Приглянувся я тобі, так? Оселедця мого хочеш в роті потримати?

- Таких як ти я й справді раніше не зустрічав.

- Я ж казав.

- Ситість мені твоя треба, дурнику.

- Ситість?

- Розумієш, я постійно голодний ходжу, ніяк наїстись не можу, мені б ситості твоєї.

- А я що?

- А ти їстимеш більше.

- В чому хитрість?

- Голод це страшна штука, Гнате. Жерти будеш як не в себе.

- І я зможу врятувати своїх?

- Шанс у тебе буде. То як? Ситість в обмін на порятунок тієї кого любиш.

- Згода. – не міг козак інакше вчинити, не міг кохану приректи на страждання пекельні.

- Чудово. Правильний вибір.

- Я чув у вас завжди договір при собі.

- Звісно, любий мій.

Незрозуміло звідкіля дістав чорт контракт і Гнату простягнув.

- А ти парубок моторний. – посміхнувся Гнат.

- І хлопець хоч куди козак. – відповів рогатий

- Не смій себе козаком називати.

- Я жартома.

- Росписуватися кров'ю треба? Пера не маю.

- Та палець просто в кров свою мокни й відбиток постав.

Так і зробив Гнат.

Чорт зі свого боку повторив цю дію.

Наколов іклом палець, росписався.

- Готово. Ну що, крові з тебе витекло багацько. Але нічого страшного. Я поділюся.

Розірвав чортисько зап'ясток зубами і дав козаку напитися.

Пив той жадібно, на весіллі батько молодої так горілку не дудлить.

Маля до грудей материнських так не лине.

Пив козак, рани його загоювалися, шкіра білішала, нігті гострішали, тіло холоднішало.

Встав він на ноги, рука міцно тримає шаблю, а чорт вже й зник. Шкода, шкода, швидко б він зі своєю головою попрощався, собака рогата.

Підняв козак очі до неба, засіяне воно зірками мов поле пшеницею. Ще ніколи він не бачив стільки зірок. Зачудований він не міг відвести очей. Аж раптом заєць, в кількох десятках метрів, надійно прихований високою травою, проте його сердце...

Остап чув як воно стукає.

Він чув більше ніж будь-коли, а запахи, смачно, так смачно пахло, от що саме він одразу сказати не міг. Запах наче й новий, але якийсь знайомий. Та не мав хлопчина часу розбиратися. Треба було поспішати, пустився козак в погоню за ворогом.

Біг він швидше коня, швидше за усіх звірів що коли небудь ходили під сонцем. Летів він швидше за вітер. Мчав ніби куля.

Москалі як раз стали на ночівлю, звичайні солдати просто неба, начальство воєнське майже все у палатках. Сяяли вогнища, стояли часові.

Спочатку Остап хотів їм шиї поскручувати. Але наблизившись до першого відчув голод, найсильніший у своєму житті, не помітив сам як вже пив кров з його шиї. Це вийшло само собою - рефлекс.

Перший, за ним другий, потім третій, і так поки нікого не лишилося, впорався за якихось десять хвилин. Кров стікала підборіддям, язик та нижню губу кололи довгі ікла. Не бачив він людей у тих кого вбивав, бачив лиш вечерю, здобич, ворогів смертельних що самі прийшли на чужу землю свої порядки наводити. Ніхто їх не кликав, а вони прийшли, тепер подохнуть. Його помітили, підняли тривогу, але він не втік. Одного помаху вистачало щоб розсікти тіло навпіл, байдуже, вздовж чи впоперек. Стрибав він між ними наче цвіркун, одним махом підносився на висоту в п’ять разів більшу за власний зріст, і в десять разів далі. Ніхто не міг встигнути за ним, однак їх були сотні, а він один, декому щастило нанести удар чи влучно вистрілити. Рани заживали миттєво.

До сатани на побачення відправив козак ледь не половину московитів, інші втікли туди звідки припхались. Він не погнався за ними, хоча хотів. Проте не зміг встояти перед вечерею яка вже була готова та чекала на нього. Багато крові встигла всотати земля, але й багато її ще лишилося в тілах.

Гнат смакував до самого ранку, до перших променів сонця котрі ледь не спалили його. Заволавши наче свиня яку колять кинувся під найближчий віз з їжею, там він ы пролежав до самого вечора.

Намагався зрозуміти що з ним зробили, хто він тепер. На ці питання відповіді в нього не було.

Знав одне – він врятував кохану від страшних мук.

Як стемніло виліз хлопець з під возу. Хотілося їсти, а кров вже зіпсувалася, смерділа мертвечиною.

Гнат побіг до дому, до сім’ї.

Він постукав у двері, кохана відчинила, одежа була рваною, закривавленою, наче її хтось пофарбував, обличчя таке саме.

Христина спочатку вирішила що перед нею привид загиблого в бою коханого.

- Я живий, цілий, а кров москальська. – заспокоїв він її.

Кинулася вона йому на шию. Обцілувала обличчя.

- Живий, живий, соколе мій, живий! - вона заплакала, припала до грудей його. Він був холодним, майже крижаним. "Невже змерз настільки? Нічого, зігрію". Сльози стікали щоками до підборіддя, крапали на підлогу.

Взяла вона його за руку та й в хату потягнула. Не зміг Гнат навіть кроку всередину ступити.

- Ну чого ти? Заходь.

Якась невидима сила не пускала, тільки після запрошення він зміг зайти, тепер він чужий у власному домі. Хто б міг подумати що життя заведе його аж на такі манівці. Проте це дріб’язок, головне що він повернувся, з нею все впорядку. Він врятував її, це вартувало будь-якої угоди. Хоч з чортом, хоч з самим дияволом.

Христю він кохав з дитинства, з того часу як взагалі почав цікавитися дівчатами. Перше та эдине кохання. Вона була його повітрям, його водою. І це було взаємно. Один в одному вони бачили своє життя.

Тому Христина прийняла його таким яким він став. Він убивав, їй було байдуже. Він не міг інакше, то що ж тепер? Їхнє кохання було єдиним сенсом буття. Заради нього вона була готова на все. Вона робила те що необхідно. Коли він плакав від того що накоїв, коли він хотів убити себе, вона втішала його, тримала за руки, не давала вийти на сонце, міцно стискала в обіймах.

«Я помру без тебе, помру, вб’ю себе і відправлюсь прямісінько в пекло, не полишай мене, благаю».

Гнат чув її серцебиття, вдихав її сльози, козаки бувалі казали що так пахне море. Одна з небагатьох переваг нової подоби це загострена чутлитвість, він відчував тіло Христини глибше ніж мати відчуває дитину під серцем.

Гнат убивав цілими сім'ями. Рвав на шматки жінок та дітей. Найстрашніше не те що для життя йому треба було харчуватся людьми, найстрашніше те що він почав отримувати задоволення від самого процесу. Причина була не у відчутті сили та влади. Йому просто подобалися страждання та біль, котрі стали майже такою ж цінністю як кров, а крім того, вони ще й добре впливали на смак.

Оголеним тілом до оголеного тіла двоє лежали у ліжку, Гнат був холодним наче мрець, але Христина зігрівала, її тепла вистачало на обох. Вона завжди думала що кохає Гната сильніше ніж він. Вона не була впевнена що він захотів би захистити її ціною власного життя. Але все гаразд. Христину це влаштовувало, її кохання не ставало меншим від таких переконань. Здавалося що любити сильніше вона вже не може, ніхто на землі не може, однак заради неї Гнат приніс в жертву не просто своє життя, а безсмертну душу. Неочікувано для самої себе вона зрозуміла що її кохання стало ще більшим, ще сильнішим, об’ємнішим. Без сумніву це було найпрекраснішим почуттям яке здатна відчути людина.

- Треба забиратися звідси. Надто довго нам щастило. – сказала Христина.

- Так, я згоден з тобою. Потрібно вибрати місто хороше. Щоб проїзджих була тьма тьмуща. Можна убивати тільки їх, тоді мало хто помічатиме.

- Всі помічатимуть якщо ти й надалі їстимеш як порося.

- Ну пробач. Не можу думати про манери коли так смачно.

- Це справді настільки краще ніж звичайна їжа?

- Це краще ніж усе крім тебе.

- Тоді зроби мене такою ж.

- Ми це вже обговорювали.

- Я хочу бути як ти, хочу розуміти тебе повністю, хочу розділити з тобою твоє прокляття.

- А потім ти, видно, хочеш вічність горіти у пеклі.

- З тобою я згодна горіти будь-де.

- Навряд диявол проявить таке милосердя що згодиться посадити нас в один котел.

- Гнате, я з тобою попри все.

- Знаю, але хочу для тебе іншої долі.

- Дітей та спокою мені вже не побачити.

- І у цьому винен я.

- Припини. Ти врятував мене.

- Уклавши угоду з чортом.

- Шкодуєш?

- Звісно ні.

- Тоді треба отримати як найбільше з того що маємо. Ти не постарієш, не знатимеш хвороб, я можу бути такою ж. Ми будемо разом стільки скільки жодна людина не здатна прожити.

- Ти згодна харчуватися людьми?

- Щоб кохати, щоб бути з тобою.

- Я правда б не хотів для тебе такої долі.

- Ти хочеш щоб я постаріла і подохла.

-Ні.

- Щоб захворіла і подохла молодою?

- Щоб ти була людиною!

- Яке велике щастя.

- Насправді так.

- Я хочу бути з тобою вічно.

- Немає вічності у нашому світі, всі помремо.

- Але різниця між кількістю проведених разом років все ж вагома.

- Христю…

- Я хочу бути з тобою довше ніж здатна прожити.

- А я хочу щоб ти потрапила до раю.

Через кілька днів після цієї розмови, по обіді, коли сонце було на своєму піку. Їхню хату оточили. Під сотню мужиків прийшло з вилами, смолоскипами, косами, ножами, молотками, шаблями, хто що мав те й узяв. Вони викрили його, свідком виступила чотирнадцятирічна дівчина якій вдалося сховатися під час останньої «вечері» Гната. Росказала вона Юстиму що сталося. Той був поважним і розумним чоловіком. Старий козак котрий на своєму віку бачив таке що більшості й у снах не являється. Через численні поранення він давно відійшов від справ, обзавівся сім’єю, зажив спокійного життя, воно навіть йому подобатися почало, аж ось чортівня сталася.

Вдень упирі ослаблені, сонні, смертоносні сонячні промені навкруги. Ідеальний час для полювання. Обійшлося трьома жертвами та десятком поранених. Знерухомленого сріблом Гната накрила кількома шарами щільної тканини та витягли на вулицю разом з Христиною. Вона благала пощадити їх, погрожувала убивством та знову благала.

Повісити! Повісити! Кричав натовп. «Мотузку на шиї затягніть і задушіть, ще до дерева її тягти, забагато честі для шльондри диявола». Гнат не бачив, але усе чув. В останні хвилини вона проклинала, обіцяла усім смерть у муках, аж поки шию мотузкою не стисло, не лишилося саме шипіння, клекіт, тиша. Гнат не міг нічого сказати, він навіть пручатися перестав. Його світ рухнув.

«Просто смерть це щастя для нього. Після всього скоєного він має страждати» - так сказав Юстим. Він обрав сімох кому міг вірити, хто б язиком не тріпав. Завантажили вони домовину на воза, і поїхали вершити справедливість.

Упир, убир, обур, яритник, стрига, вампір, як не називай, а сволота одна. Клята нечисть що зі світу людей божих зводить. Не раз він з нею стикався на землі Українській, та у походах дальніх. Не завжди переможцем виходив з тих битв, проте життя його нікому забрати не вдалося, а це теж свого роду перемога.

Їхали чоловіки довго, однак замало цього було, закопати кровопивцю слідувало як найдалі від людських поселень. Шлях не близький, тож зупинилися вони перепочити при дорозі. Вогнище розвели й заходилися вечерю готувати.

Коли прийшов час їсти, зустрівся їм стариган на возі.

- Доброго вечора. - добродушно привітався незнайомець.

- Вітаю. - озвався Юстим.

Дід оком окинув їхню компанію і мовив.

- Це ви одного воза всі везете? Мабуть цінне щось?

- Цінне, діду.Зерно, сіль, веземо.

- Зерно та сіль?

- Зерно та сіль.

- Ясно. А я медовуху.

- Це у вас весь віз з медовухою?

- Ну не тільки. Але більшою мірою. Дозвольте я переночую з вами. Страшно одному вночі. Вдень ще нормально. А вночі чортівня усяка коїться. Особливо зараз. Чув я від людей про страхіття різні котрі цю місцину охопили.

- Я думаю це вже в минулому. – спокійно підмітив Юстим.

- Дозвольте, а я вам діжечку медовухи за це. Хлопці, прошу.

Прийняли діда як свого, насипали повну тарілку каші, хлібу дали великий шматок, він в свою чергу повні кухлі їм поналивав. Вечеряли, випивали, з медовухою і розмови веселі пішли.

А потім чоловікам споганішало щось.

- Дивна медовуха в тебе якась, в голову так дає, ще й в животі від неї колить і пече.

- Та це сину, тому що ви сцяки мої п’єте. Всі діжки наповнив, для вас старався, стільки води у річці випав що рибою себе відчув. Меду вижер більше за будь-якого ведмедя.

- Що ти діду кажеш таке?! Не жартуй так.

- Та які ж тут жарти, та й не дід я зовсім. - скочив старий на ноги так прутко наче років на п’ятдесят помолодшав, одним рухом зірвав з себе шкіру людську.

І справді, не дід він, справжнісінький чорт. Хутро чорне, п'ятак поросячий, ріжки маленькі, руки кігтисті, шкіра може трохи від вугілля світліша подекуди кров'ю дідівською вимазана.

Похапалися чоловіки за зброю, а чорт в долоні плеснув і почали всі як один власними нутрощами ригати. Так ригали що вогнище загасили. Чорт за тим всім спостерігав, сміявся, пританцьовував. Любив він сміх і танці.

Коли померли всі, дістав труну з під мішків, на землю кинув, відкрив.

- Знову ти. - сказав Гнат.

- Знову я.

- Горіти тобі у пеклі за те що ти зі мною зробив.

- Пекельне полум'я? Я у ньому народжений. Давай серйозно поговоримо.

- Немає мені про що з тобою говорити.

- З чортом завжди є про що поговорити. Я угоду пропоную.

- Досить з мене твоїх угод.

- Ти не спіши, дослухай. Угода чесна.

Засміявся Гнат.

- Згоден, смішно від мене подібне чути, але я не брешу.

- Іди в сраку.

- Ти дуже талановитий, кого я тільки своєї кров'ю та й іншими рідинами не напоював, а таких ніколи не бачив. Ти особливий, дуже особливий. Вступай на службу до мене на сто років, а я одразу ж голод твій зменшу в половину, а як відслужиш, то взагалі заберу, І свободу дам, і сонця не боятимешся, а силу лишу, молодість теж. Погоджуйся, угода чесна, я ще ніколи нікому настільки чесної угоди не пропонував. Погоджуйся.

- А інакше що?

- Ну раз ти в труні вже – закопаю, коли знайдуть, тоді знайдуть, може завтра, може через десять років, через сто,чи триста. Погоджуйся, ти потрібен мені, я тобі не контракт пропоную, це обман суцільний, ми там невидимими чорнилами завжди щось дописуємо. Я тобі усну угоду пропоную, кривавим рукостисканням затверджену, тут все чесно, ми чорти один з одним так домовляємося. Погоджуйся Гнате. Ти вже не людина. Темряви в тобі, стільки що й ніч позаздрить. Навчу я тебе таким речам які й найвправнішим чаклунам не снились. А найголовніше – ти помстишся виродкам котрі убили твою кохану. Не я її убив. Так, визнаю, я був не зовсім честним, але ж я чорт, а ти тоді людиною був. Я її не вбивав, односельчани твої убили. Ти зможеш помститися. Порозривати їм усім горлянки.Вирвати їм кишки й повісити їх на них, вони ж так хотіли твою Христину повісити, то хай самі повисять. Погоджуйся. Вони помруть в муках, а ти житимеш далі, вона б хотіла щоб ти жив. Погоджуйся, Гнате.

Різне кажуть.

Хтось каже що Гнат послав чорта, той його закопав так що й сліду не лишилося, а потім поцілував одного з коней й поскакав у небо зорі красти.

Інші кажуть що погодився Гнат. Уклали вони угоду, і вступив він на службу до біса.

Не знаю де тут правда.

Одне тільки мені відомо.

З чортами краще справ не водити.