Червона шапка

Краплями розірваного гранатового намиста, розсипалися намистини по зеленому моховитому килиму. Зірвеш одну, а око примічає наступну. Рука сама тягнеться за новою напівпрозорою кулькою. Крок за кроком, кошик важчає, губи терпнуть від кислого смаку журавлини. Сонце піднялося вже високо, розтопило легкий наліт інею під ногами, надолок підмок, але я цього не помічаю у запалу гонітви. Ніколи обернутися: раптом, поки крутитиму головою, ягоди розбіжаться, сховаються під темно-зелені пружні листочки, потонуть у густому моху. Ще з десяток зберу — тоді вже подивлюся, куди забрела.

Високий віддалений звук розливається над болотом, обдає мене пронизливим морозним вітром. Я завмираю, вчепившись у ручку кошика перемазаними соком пальцями. Невже правда те, що базікають у селі? Може, помилилася? Іноді болото стогне: батько каже, це торф просідає, а бабуся Гвен — що це варки, пропащі душі, що згинули в болоті. Вона багато чого розповідала, чим страшніше, тим краще. Від її казок маленький Педді намагався сховатися під лавку. А мама… Мама махала на неї кухонним рушником і казала: «Най вам дітей лякати, вночі не заснуть».

Мені ось теж хочеться під лавку з переляку голову заховати. Але я лише до хрускоту стискаю плетену ручку і до дзвону у вухах прислухаюся до тиші. Нічого. Тільки легкий шерхіт вітру, що ластить верес. Я сідаю на п’яти, витягую шию, озираючись — куди ж мене занесло в гонитві за ягодами. Стежка по гребеню пагорба залишилася далеко позаду. Гранітні брили, що випирають із зеленого килима, здаються обгризеними кістками невідомого чудовиська. А болото — ось воно, зовсім близько, дихає сонно сизим туманом, поблискує чорними прогалинами води. Ох, просив же батько не відходити далеко від стежки, не забиратися вглиб болота. Казки казками, тільки люди останнім часом аж надто часто пропадали тут. Молоденькі дівчата зникали без сліду. Он у мірошника, дядечка Йорга, дочка пропала. Шукали-шукали, та так і не знайшли.

— Добридень, Нісса.

Я підскакую, різко обертаюся — ягоди з кошика бризкають червоними крапельками. Він стоїть за кілька кроків за спиною, навіть і не почула, як підійшов. Так завжди: звідки з’явився і куди пропав — не встежиш. Плащ, підбитий хутром, очі трохи розкосі. Не очі, а іржава болотна вода. Ні в кого іншого таких не бачила.

— Дурень ти, Ульв! Налякав! — крижаний страх тане, як іній під сонцем. — Чув?

Я мотаю головою в бік трясовини.

— Ні, — твердо каже він, — нічого не чув.

Він здуває з чола нерівно підстрижений чубчик якогось бляклого мишачого кольору, переступає з ноги на ногу:

— Давай проводжу, щоб не страшно було.

— Ну, давай, — погоджуюся ніби знехотя.

Ульв несе мій кошик так дбайливо, ніби я вручила йому головну коштовність королівської скарбниці. Він мовчить, я — теж. Він узагалі неговіркий, але поруч із ним мовчати затишно, немов усе вже давно сказано і вирішено. І це приємне відчуття захищеності — нічого поганого трапитися не може, поки він, відставши на півкроку, йде за моїм плечем. Стежка петляє між камінням, дереться між чахлими заростями вільшняка на вершину Вухатого пагорба. Звідси добре видно, чому пагорб так називають: складений із величезних обтесаних брил древній дольмен розвалився. Два камені нахилилися і сповзли нижче по схилах. Схоже на звірину голову з настороженими вухами. Якщо піднятися на вершину, то видно всю околицю: дорогу, що веде до села і далі до Веймерського замку, дуб, старий і покручений, на повороті дороги. А ще видно трясовину — без кінця і краю, дивну істоту, не живу, але й не мертву. Вона дихає, схлипує, іноді тужливо виє. Ні земля, ні вода; трясовина, наче перевертень, здатна за мить перетворитися з твердої та надійної на рідку безодню — і проковтнути тебе.

— Підемо навколо пагорба, — пропонує Ульв. Я розумію, чому: так дорога ледь не вдвічі довша, але йому хочеться побути зі мною довше. До нас на хутір він не зайде. Доведе до однієї йому помітної мітки — і далі ні кроку. Знаю, не вперше він мене проводжає. А я й не наполягаю — батькові б не сподобалося.

Ось уже будинок мій видно. Приземкуватий дерев’яний зруб, вкритий замшілою дранкою. З боків до нього туляться стодола та сарай. В'ється димок із труби. Хрипло, з присвистом гавкає старий пес на ланцюгу. Дорогою від будинку понуро тупотить копитами Голубчик, впряжений у віз. Батько струшує поводами, запримітивши мене. Ульв зітхає, віддає мені кошик, стягує з голови шапку і насторожено чекає, поки віз порівняється з нами.

— День добрий, — кланяється він батькові. Той бурчить щось нерозбірливо й відвертається.

— Я піду, — каже Ульв тихо, дивлячись у спину батькові. — Я ж нічого такого…

— Він просто не любить, коли я сама на болото ходжу. От і злиться. На мене.

— Я піду, — ще раз каже Ульв, але не йде, мне в руках шапку.

— А знаєш, я завтра знову збираюся по журавлину. Її багато цього року, але самій мені йти боязно. От якби…

Бліда тінь усмішки торкається його губ. Він обережно запитує:

— То, може, разом підемо?

— З тобою — не страшно.

Він усміхається, але якось невміло, недовірливо. Сонячний промінь плавиться в бурштині його очей.

Я біжу слідом за возом, наздоганяю, плюхаюся разом із кошиком на сіно:

— На млин зібрався? — питаю батька: на возі лежить пара мішків із зерном. — Я з тобою.

— Знову на болото ходила? — батько несхвально дивиться на кошик, доверху наповнений блискучими ягодами. — Просив же…

— Я зовсім близенько, біля самої стежки. Ти ж сам казав, не віриш у бабусині казки.

— Я й не вірю в казки. У житті є багато по-справжньому страшних речей, крім вигаданих чудовиськ, Нісса. Не ходила б ти туди! — в серцях ляскає поводами батько, кінь роздратовано мотає головою — люди сперечаються, а йому віддувайся. — Кажуть, Господар унадився за Вухатим пагорбом полювати. Сліди там бачили…

— Чиї? — завмираю я, згадуючи протяжний звук над болотом.

— Та нічиї! — батько злиться. — Не слідів я боюся…

— Варки?

— Ну що ти заладила — варки-варки. Не їх треба остерігатися. Варки — хижі звірі — полюють, тільки коли голодні, заради забави не вбивають, людей не чіпають.

— А як же…

— За старого лорда Веймера варки тут теж жили. Полювали на дичину, ну, могли овець на пасовищах порвати, ну, корову, що заплутала. Але близько до сіл і хуторів — ні ногою. Людей не вбивали. А вже як помер старий лорд, а слідом за ним зник безвісти молодий спадкоємець — усе покотилося шкереберть та й в болото.

— То, може, новий господар і наведе порядок?

— Наведе… — зітхає батько, і Голубчик його підтримує. — Навів уже. Я раніше не боявся тебе вдома одну залишити або по ягоди відпустити.

Ми мовчимо довго, втрьох — я, батько і Голубчик. Тільки сойка свистить на сухій кострубатій гілці дуба, коли ми проїжджаємо повз. Добре б піти завтра знову по журавлину, але й батька засмучувати не хочеться. Я загрібаю повну жменю ягід із кошика і простягаю батькові. Він бере парочку зашкарублими пальцями.

— Тату, а якщо я не сама піду завтра? Відпустиш?

— Він тобі подобається? — запитує батько, і я не намагаюся вдавати, що не зрозуміла запитання, лише невизначено знизую плечима. Чи подобається мені Ульв? Не знаю, але він дивиться на мене так, що десь усередині мене утворюється порожнеча, в якій крильцями тріпоче безліч метеликів. І мені лоскотно й хочеться сміятися.

— Тобі він не подобається, — кажу замість відповіді.

— Та не те щоб… — бурчить батько. — Але, розумієш…

Цокає язиком, трясе поводами. Голубчик втомлено мотає хвостом і робить вигляд, що пішов швидше. Підвода підстрибує на вибоїні. Я притискаюся спиною до батька. Я розумію. Два роки тому на нашому подвір'ї було гамірно, у будинку — тісно, але затишно. А потім прийшла морова пошесть. На пагорбі за будинком встали ще шість каменів, а ми з батьком залишилися вдвох у лункому старому будинку, збудованому ще його дідом.

Вітер гуляє в пожухлій траві, плутається в кам’яних брилах — злиться, свистить. Колишеться вічний туман над болотом, що зачаїлося. Дорога знову робить поворот, і попереду видно каламутну, пінну Урлісу, яка сумлінно крутить колесо млина.

На подвір'ї дядечка Йорга тихо, віконниці в хаті зачинені, навіть пес не гавкає, тільки голову підняв, коли наш віз на подвір’я заїхав, і знову поклав на кошлаті лапи. Я мирошника не одразу й помічаю, хоча сидить він просто на лавочці біля відчинених дверей. Він завжди такий великий і крикливий, а зараз схожий на напівпорожній борошняний мішок. Здоровенні руки, звішені між колінами, мнуть якусь буру ганчірку.

— Вітаю, Йоргу! — каже батько, озираючись. — Муки б мені.

Мельник мовчить, дивиться на нас, немов не впізнаючи.

— А де всі твої?

Дядечко Йорг обводить очима порожнє подвір’я, стискає кулаки і після довгої паузи мотає головою кудись убік:

— Відправив. Не треба їм тут…

Батько киває з розумінням, закидає на спину мішок і тягне всередину:

— Ходімо, поговоримо, Йоргу.

Я злізаю з воза, підходжу до Голубчика, він тикається мені в щоку оксамитовими ніздрями, заспокійливо захропує.

— Посидь тут, — кидає мені батько, повернувшись за другим мішком.

Двері залишаються відчиненими, батько і дядечко Йорг розмовляють, стоячи зовсім близько. Мірошник говорить усе голосніше, але за скрипом жорен я слів розібрати не можу. Він витирає обличчя затиснутою в кулаці ганчіркою, голос його більше схожий на схлипи. Батько міцно тримає його за лікоть. До відчинених дверей лише кілька кроків, якщо встати біля лавки, то все добре видно і чутно:

— Упевнений? — запитує батько. — А може, все ж таки варки?

— Варки? Не варки спалили ферму старого Райфара. Ти добре це знаєш, Стеоне. Легко звалити зникнення самотньої дівчини на болотних чудовиськ. Але не те, що трапилося у Форському монастирі, сам розумієш. Перевертню не обов’язково обростати шерстю.

— Знайшов щось?

— Знайшов, — рука дядечка Йорга розтискається, брудний клапоть падає на припорошену підлогу. — Хоч би поховати дав по-людськи, поруч із рідними. Ні, в болото скинув. Видно, як волокли тіло і де втопили. І сліди коней та собак. Вже їх зі слідами варків не сплутаєш.

Скрипить жорно, у промені світла пливе борошняний пил.

— Продам млин, поїду з Веймера. Був би один, узявся б за вила, як Райфар. Але в мене молодші, треба якось жити. Поїду.

Батько мовчки вантажить мішки на віз, а дядечко Йорг стоїть у отворі дверей, згорбившись, тримається рукою за одвірок. Очі в нього порожні, волосся припорошене борошном.

— Сховай коси під хустку і взагалі насунь її нижче! — просить батько, виїжджаючи з млина. Батько поспішає, і Голубчик його розуміє, старається. Ми вже й поворот із дубом проскочили, і Вухатий залишився за спиною. Ще трохи, і звернемо до будинку. Але на дорозі позаду нас лунає тупіт кінських копит, гавкіт собак. Батько обертається, і обличчя в нього — точнісінько як у Йорга: застигле, біле. У клубах пилу прямо на нас мчить темний вихор:

— З дороги!

Батько тягне поводи на себе, змушуючи Голубчика з'їхати на узбіччя, віз скрипить і крениться, так і застряє, скособочившись. Ми зістрибуємо на землю, кланяємося низько, як і належить, зустрівши на дорозі лорда. Батько міцно стискає мою руку, я чую його шепіт:

— Хоч би повз пронесло.

Але ні — зупиняються. Я дивлюся тільки на дорогу, на кінські копита, що тупцюють навколо нас, на собачі лапи, що шкрябають пил, бажаючи зірватися зі шворок.

— Ваша милість, — ще нижче кланяється батько, тягне мене за руку, щоб голову не підняла. Я втикаюся поглядом у власні черевики. Величезна тінь нависає наді мною. Я відчуваю погляд; так дивляться на гусеницю: розчавити — чи лінь ногу піднімати. Зверху цикають, рукоять нагайки впирається мені в підборіддя, змушуючи підняти обличчя.

Він високий — або це мені здається, дивлячись знизу вгору. Тонке, породисте обличчя. Можливо, і красиве, якби не хижий прищур очей. Густо-червона парчева шапка, облямована соболиним хутром. Такий самий камзол — колір Веймерських лордів. Довгоногий вороний жеребець під ним танцює і злісно поглядає на нас — заради чого вершник перервав його біг?! Хриплять, рвуться зі шворок собаки — руді, з чорними підпалинами на витягнутих мордах, з темною смугою на трохи горбатих вузьких спинах.

Він ніколи не їздить із великим загоном. Тільки двоє супроводжуючих і зграя собак. Йому нема чого боятися, він — Господар кожної травинки, кожного камінчика, кожного життя тут.

— Як це я прогледів?! — посміхається Господар, як кіт, який знайшов забуту на столі кринку зі сметаною.

— Пане, — один із супроводжуючих наважується подати голос. — Адже абат чекає. З ранку.

— Шкода… — роздратовано проводить рукою по гладко поголеному підборіддю. — Нічого, буду їхати назад, загляну. Здається, ти мені дещо заборгував, а, Стеоне? У мене гарна пам’ять.

— Рік видався важкий, ваша милість. Зачекайте ще трохи — все віддам, — батько комкає в зашкарублих пальцях повстяний ковпак.

— Ну ось і обговоримо пеню за затримку, — батіг зі свистом опускається на круп жеребця. Чорно-рудий вихор мчить геть, залишаючи за собою лише клуби пилу і холодні краплі поту у батька на чолі.

Батько мовчить увесь час, поки ми витягуємо віз, поки їдемо додому. У нього таке обличчя, що я боюся про що-небудь питати. Я пам’ятаю його таким, коли він копав у промерзлій землі останні дві могили — для Педді й мами. В'їжджаючи на подвір’я, воріт він не зачинив, Голубчика не розпряг — пішов до колодязя. Довго крутить скрипучий воріт, заглядаючи в глибину зрубу, немов хоче там розгледіти щось. Жадібно п'є крижану воду прямо з відра — цівки ллються за комір куртки, — кашляє, утираючись рукавом, ставить відро на край колодязя й іде в хату, залишаючи двері відчиненими навстіж. Я біжу слідом, ледь встигаючи.

У кухні, смикнувши на себе ривком важкий стіл, батько прямо в брудних чоботях стає на стільницю, обережно стягує пакунок із балок. Я знаю, що в ньому. Батько повоював зі старим королем майже десять років. Він не любить про це розповідати. Волів забути раз і назавжди — повернувся додому, одружився, тільки лук його, довгий, тугий лук зі спущеною тятивою, дбайливо загорнутий в полотно, лежить на балках у кухні. Батько сам ретельно вибирав місце -лук не любить ні спеки, ні холоду. Іноді діставав його, змащував якоюсь сумішшю, що пахне воском, ласкаво гладив потемнілий лак. І йшов за ворота постріляти. «Лук, як і коня, треба вигулювати, інакше він зачахне», — посміхався він. Коли Педді трохи підріс, став ходити з батьком. А я любила дивитися, як батько «вигулює» лук, але мама сварилася. Стріляв батько тільки по мішені, полювати на дичину заборонено — це розвага для лордів.

— Тату… — гладжу його по плечу, коли він розгортає полотно і бере до рук обмотаний тонкою шкірою і вкритий злегка потрісканим лаком лук, — татку, навіщо?

— Збирай речі, Нісса, — накриває він мою долоню своєю, — я відведу тебе в Райвель, до дядька Остіна і бабусі. Поживеш трохи в них. Там тебе ніхто шукати не стане.

— Але ж уже вечір надворі, як же ми вночі підемо?

— Нічого, головне з дороги не звертати, близько до болота не потикатися. Доберемося.

— А варки?

— Послухай, — батько кладе лук на стіл і стискає мої руки, — послухай, жоден звір не вбиває заради забави. Боятися нам треба зовсім іншого. Збирайся.

Мені збирати особливо нічого — невеличкий вузлик і мамине намисто з темного необробленого бурштину. Усе, що в мене є, у вузлику не понесеш — закопчені стіни, скрипучий ґанок, різьблені віконниці, каміння на пагорбі за будинком.

Ворота так і залишаються незакритими, коли ми виходимо з двору. Старий пес, натягнувши ланцюг, скиглить услід.

— Дорогою пішки підемо, довго Голубчик верхового нести не зможе — старий вже. А дорогою хто тільки не їздить, слід важко взяти. Біля дуба звернемо на стежку, — батько кріпить мій вузлик до сідла, Голубчик коситься здивовано: давненько на ньому верхи не їздили.

Рожево-ліловий захід сонця заливає небо. Дуб тягне вгору понівечені сухі руки в німому благанні. Ззаду нечутно підкрадається ніч. У тиші над пустовищиною і дорогою добре чути звук. Ні, не тужливе виття. Стукіт копит, лайка, хрипкий, осиплий несамовитий гавкіт. Я знаю голос нашого пса, він хоч і старий, але захищатиме двір до останнього. Гавкіт захлинається, переходить у вереск і скиглення. Обривається.

— Дурень! Я думав, у нас більше часу, — батько хапає мене за талію і закидає в сідло.

— Тату! — чіпляюся за нього, але він відриває мої руки.

— Стежкою, повз кузню Орма, до ранку будеш у Райвелі. Не повертайся, поки не дам знати.

— А ти?! — тупіт на дорозі наближається, скоро вже вони вискочать за поворот.

— Біжи! Я спробую домовитися, випросити відстрочку. Якщо тебе тут не буде, мені стане легше. Ну, давай, я, як усе владнаю, приїду й заберу тебе, — він зриває з голови шапку і б'є нею з усієї сили Голубчика по крупу. Кінь захропує і зривається з місця незграбною риссю. Я ледь не випадаю з сідла, чіпляюся за поводи, не можу навіть обернутися.

Старий дуб на повороті дороги залишається за спиною. Кам’яниста стежка в'ється між валунів. Я чую стукіт копит і гавкіт собак на дорозі. Голубчик хрипить, але біжить усе швидше, як не бігав уже давно, переходячи у важкий галоп. Гавкіт слідує за нами по п’ятах, а страх всівся за спиною в сідлі, стискає крижаними пальцями груди, заважаючи дихати.

Я обертаюся — темні тіні, що розпласталися в бігу, на тлі бузкового неба. Вони вже не гавкають, бережуть дихання, обходять нас із Голубчиком з двох боків стежки. У коня в грудях свистить, липкі клоччя піни летять мені в обличчя. Проти цих створених для цькування собак Господаря у нас немає жодного шансу. Страх захльостує мене, як болотна багнюка, я захлинаюся в ньому, німіють руки. Хочеться завити від безсилля і жаху. Голубчик схлипує зовсім по-людськи і неймовірним зусиллям набирає швидкість, відривається від переслідувачів. Виносить мене на пагорб, але ноги в нього підламуються. Я вилітаю з сідла, кочуся вниз крутим схилом. Небо і земля танцюють навколо навіжений танок.

— Нісса! — Ульв вихоплює мене з дикої круговерті, намагається підняти на руки.

— Не треба. Боляче, дуже боляче, — щось липке тече по обличчю, заливає очі, я витираю — і бачу собак, що вискочили на гребінь пагорба. Вони не зупиняться, поки не заженуть дичину.

Ульв обережно опускає мене на землю, морщить ніс і наднимає губу. Звук, який він видає, відгукується тремтінням у моїх пальцях і холодом у хребті, змушує собак зупинитися і збитися в купу. Вони верескливо гавкають, закликаючи на допомогу свого господаря. Лише рудий ватажок дибить шерсть на холці, робить крок вперед і відповідає Ульву утробним гарчанням. Стрибають вони одночасно, тільки Ульв встигає перекинутися. Плащ здувається, вивертається хутром навиворіт, обліплює його з ніг до голови, і на мох приземляється вже не людина — велика тварюка, лише віддалено схожа на вовка. Жах із бабусиних казок і нічних кошмарів — варк-перевертень. Напевно, я вже померла. Або сильно вдарилася головою. Варк збиває пса в польоті і, придавивши до землі, вчіплюється в горло. Мотає головою, відкидаючи мертве тіло, що стало рудою ганчіркою. Зграя задкує, завизгує злякано на кілька голосів. Можливо, вони б утекли, дай їм варк хоч кілька митей. Але він кидається, не роздумуючи. Моторошний хрускіт, вереск і червоні намистини, що сиплються на зелень моху — більше я нічого не пам’ятаю. Темрява приходить до мене на м’яких лапах, милосердно обіймає, закутує оксамитовим теплим плащем.

***

Не зрозумію, де я. Ні землі, ні неба, тьмяне світло, туман тече неспішною рікою, облизуючи мої коліна. Подекуди з нього стирчать чорні, гладкі спини валунів. Сірі хвилі закипають, закручуються вирами навколо них. Озираюся, не знаю, куди йти, скрізь одне й те саме. Намагаюся закричати, але не можу — гнітюча повна тиша глушить мій голос, забивається у вуха. Йти страшно, стояти на місці неможливо: повільна, але наполеглива течія туману тягне за собою, змушує йти вниз по пологому схилу, дедалі більше занурюючись у марево.

Але я опираюсь течії, відчайдушним ривком вибираюся до найближчого валуна, чіпляюся за його вологий, шорсткий бік.

— Ніссса… Ніссса… — шарудить ласкаво імла.

— І-и-иди вни-и-и-из! — тонко, заклично виє вітер.

Ні, відповідати не можна, якщо відгукнуся — пропаду, треба зчепити зуби й міцно триматися за камінь. Я не хочу вниз, там холодно і страшно. Течія стає сильнішою, туман закипає, здувається приливною хвилею, викидає вперед пазуристі лапи.

-Ні! Не хочу!

-Бі-і-і-жи! — чую позаду себе важкий подих, немов хтось намагається підняти неймовірну вагу. Обертаюся і бачу темну фігуру внизу за течією. Він стоїть до мене впівоберта, плечі і спина напружені. Руки ніби натягують невидимий лук.

— Тату?

— Біжи! — він спускає тятиву, і хвиля, що загрожувала змести і втопити мене, накриває його, забирає геть. Залишається лише густа імла і повна самотність.

Кричу, але голос мій в’язне, біжу, спотикаюся, падаю, обдираю руки. Піднятися вже не можу, так і стою на колінах:

— Тату… — сама себе не чую, а туман байдуже мовчить. Під ногами хлюпає і хитається земля. Ні, вже не земля — болото.

Куди йти? Навіщо? У сірій безпросвітній імлі бродять безголосі тіні. І я розчиняюся в тумані, стаю однією з них — без імені, без пам’яті, без надії.

— Нісса! Прокинься! — я знала колись цей голос, але не можу згадати. Кого він кличе, уже не розумію. — Орм! Зроби ж що-небудь!

— Зробив усе, що міг. Але її душа, схоже, загубилася, — десь поруч розмовляють люди, але все одно не можу піднятися і йти до них. — Поклич її, Шукар.

Я чую віддалені глухі удари, їхній рваний ритм дедалі наростає, туман над болотом дихає в такт, дедалі швидше й швидше, як загнаний кінь. Відчуваю цей звук не вухами, а всім тілом. Усе ближче й ближче — туман рідшає, це вже не просто звук, а музика, дивна, заворожлива. Гучний голос бубна, як танець вогню на полінах. Іскрами вистрілюють тонкоголосі дзвіночки. Низький грудний голос тягне одну ноту, як виття, як стогін. Туман опадає клоччями паморозі на пожухлий, бурий мох. Бачу нескінченну трясовину — похмурі купини, проталини чорної води. Мені не вибратися, я залишуся тут назавжди. Але десь, де темрява болота змикається з мороком неба, раптово спалахує крихітний вогник, пульсує, розгорається в такт бубну й голосу. Встаю, роблю крок уперед і провалююся по коліно в холодну і страшну до судом ополонку між купинами. Вибираюся, задихаючись від жаху, обдираючи в кров пальці. Стою, намагаюся віддихатися, боюся зробити наступний крок.

Вовчиця підходить до мене ззаду, штовхає руку лобастою головою, треться боком об стегно, як кішка. Темна вовча шерсть помітно пересипана сивиною. Вона дивиться вичікувально мені в очі. У цій нескінченній сірості звірині жовтуваті очі схожі на сонячні зайчики. Я її не боюся. Вона перестрибує на сусідню купину, дивиться на мене, запрошує йти слідом. І я йду — крок у крок, бубон дедалі чутніше, живий вогник дедалі ближче. Вовчиця легко біжить по болотних купинах, але сліди, які вона залишає — людські, босі…

***

Я відкриваю очі. Спочатку здається, що все було лише страшним сном. Тільки чомусь страшенно болить голова, і все навколо пливе, як гаряче повітря над дорогою в середині літа. Дерев’яні, закопчені стіни, пучки трав звисають зі стельових балок, затишно гуде вогонь у вогнищі. Насилу сідаю; все всередині відгукується тупим, ниючим болем. Витираю піт з чола, борюся з нудотою, що підступає, опускаю босі ступні на підлогу. Від крижаного протягу мерзнуть ноги, але це на краще — холод розганяє темряву, що згущується в голові. Незважаючи на слабкість, піднімаюся і роблю кілька кроків, чіпляюся за стільницю. Болісна судома зводить шлунок, дихається важко, хочеться пити. Волочу неповоротке тіло до дверей, сподіваючись не впасти.

Двері для мене занадто важкі, я відчиняю їх тільки на ширину долоні, а далі не можу. Ні, це не мій двір. Ні колодязя, ні сараю, низький плетений парканчик ледь окреслює втоптаний п’ятачок перед будинком, а далі — болото.

Розмірений стукіт сокири — людина, гола по пояс, рубає дрова. Перекочуються м’язи спини й плечей, тріски летять, розколоті чурбаки падають із колоди. На передпліччі в нього потворне клеймо: півколо, пересічене рискою. Клеймо старе, але настільки глибоке, немов руку намагалися до кістки пропалити.

Тут двері подаються, чіпляючись за них, я опиняюся на ґанку. Чоловік обертається, дивиться на мене спідлоба, недобро, з прищуром. Під його поглядом мені стає зовсім зле, і я осідаю на сходинку. Він розмашистим рухом вганяє сокиру в колоду і робить до мене крок. Губа в нього наднимається, в очах загоряється злий вогник. Намагаюся відсахнутися, але нудота і біль скручують, мене рве чимось бурим, вивертаючи навиворіт.

— Торкел! — з-за хати виринає Ульв і миттєво опиняється на середині двору, між мною та чоловіком.

— Вона принесе біду, — глухо каже Торкел.

— Не лякай дівчинку, — просить жінка, яку я не помітила раніше. У руках вона тримає кошик, куди складає наколоті дрова. Волосся в неї чорне, закручується тугими кучерями, недбало зав’язане квітчастою хусткою. Обличчя смагляве, широкоскуле, брови врозліт. Вона легким рухом кладе долоню на лікоть Торкела, але він у роздратуванні струшує, різко поводить таврованим плечем:

— Вона накличе на наші голови велике полювання. Вона — ніхто, і я не хочу, щоб через це нікчемне дівчисько постраждали ви всі.

Ульв чи то хрипить, чи то гарчить і робить крок назустріч Торкелу.

— Ось, — скалиться Торкел, м’яко ступаючи, він обходить Ульва збоку, — ось, а почнеться з гризні всередині зграї…

— Не почнеться! — голос, як удар батогом. Міцний, із сивим їжачком волосся — Орм. Я добре знаю його — втім, я всіх їх добре знаю. Орм — коваль, який викував, напевно, кожну залізяку в нашому домі, батько Ульва. Торкел — кращого шорника в окрузі годі й шукати. Його дружина, смуглянка Шукар, вона приходила до нас повитухою, коли мама народжувала Педді й молодшеньку Тем. Хороші сусіди, які збираються і на весілля, і на похорон.

Хоча, виходить, я зовсім не знала, з ким живу пліч-о-пліч. Ніколи не можна бути впевненим, що опиниться під хутряним плащем, якщо вивернути його навиворіт. Так само, як ніколи не можна бути впевненим в оманливій твердості болотних купин.

— Вгамуйся, Торкел! — Орм виходить на середину двору, витирає руки брудною ганчіркою.

— Навіщо нам це? І без того вистачає…

— Щось я не пам’ятаю, щоб ти відповів на це запитання, коли в Навраті тягнув мене. Лаявся, пам’ятаю, по-чорному, а відповісти так і не відповів.

— Так вийшло… — Торкел вперто нахиляє голову, сутулиться.

Шукар обходить застиглих у протиборстві поглядів чоловіків, підхоплює мене під пахви і тягне в будинок:

— Навіщо ж ти встала, тобі не можна…

Я мляво і безуспішно вириваюся з її рук, але вона не відпускає:

— Не бійся, — вона ногою зачиняє двері, — не звертай уваги. Нехай поговорять.

І додає:

— Чоловіки… — немов це все пояснює.

Вона вкладає мене на лежанку, підносить чашку з трав’яним настоєм, але я відсуваюсь, наскільки можливо, притискаюся спиною до дерев’яної стіни, мотаю головою.

— Не бійся, — сонячне світло грає в її рудих очах, чорні пасма волосся неабияк пересипані сивиною, і я раптом розумію, чиїми слідами вибралася з болота. Беру чашку в руки — пахне терпко.

— Я хочу додому, до тата. Як він?

— Пий! — вона підштовхує чашку до моїх губ. — Тобі треба поспати.

Трав’яний настій теплий, гіркуватий, в’язкий, і я знову провалююся в сон: задушливий і холодний одночасно.

Знобить, не можу зігрітися, як би не вкривав мене Ульв. А зсередини мене спалює вогонь, у пересохлому горлі хрипить, повітря не вистачає, здається — тону в болоті, захлинаюся. І лише шорстка рука Ульва не дає мені потонути остаточно — чіпляюся за неї і виринаю. Усе навколо плавиться й опливає в гарячковому маренні, як свічковий віск. Тільки Шукар і Ульва, які поперемінно змінюються біля мого ліжка, я бачу ясно. Шукар поїть мене настоями, а Ульв — просто сидить, заспокійливо стискаючи мою долоню у своїй.

— Тато? — питаю, коли Шукар укотре прилаштовує на моє чоло холодну полотнину. Вона коситься на Ульва. Він зітхає, як людина, що збирається пірнути в холодну воду, відсуває Шукар, сідає поруч із лежанкою навпочіпки, гладить мою руку.

— Що? — хриплю, намагаюся піднятися, але Ульв твердо дивиться мені в очі:

— Не турбуйся, він живий. Лорд велів батогів дати, але він живий. Тільки він не хоче, щоб ти поки що поверталася додому. Потерпи трохи, ось стане тобі легше…

Шукар опускає руку на його плече і міцно стискає.

***

Я одужую помалу, як пробуджується весняна земля, що прокинулася від смертельного зимового сну. Приходжу до тями під розмови в кухні, віддалений стукіт кузні, нескінченні наспіви Шукар. Вона вишиває і співає. Ці пісні схожі на її візерунки — яскраві, чарівні, нескінченні. Я не розумію мови, якою вона співає, але відчуваю подих гарячого вітру і неозорий простір.

— Про що ти співаєш?

Шукар знизує плечима:

— Ні про що і про все. Я з народу норі'ар. Ми — вільний степовий вітер, кочівники. Співаємо про все, що бачимо, про все, що з нами сталося. У цих піснях — уся наша історія.

— У вас зовсім немає дому, ви завжди в дорозі? — дивуюся я.

— Ми кочуємо весь рік, але навесні всі — живі й мертві — повертаємося до передгір'їв у долину Маків.

— Як це — мертві повертаються?

— Якщо хтось помирає під час кочів’я, тіло його спалюють і попіл зсипають у глиняний горщик. Навесні розвівають над долиною. На початку літа там завжди вирують грози, а потім — зацвітають маки. Червоне море від краю і до краю, — Шукар гладить пальцями квіти на тканині, — усі, кого ми любили і втратили…

Вона довірливо простягає до мене на розкритих долонях свою вишивку:

— А це мої маки, адже мені ніколи не повернутися в долину — занадто далеко.

Простягаю руки, торкаючись її долонь, відчуваю, як тремтять її пальці. Маки на вишивці всі різні: яскраво-червоні, вохряні, рожеві, незрілі бутони і розкриті квіти.

Я нерішуче торкаюся найменшого крайнього бутона.

— Ейш… вона народилася такою слабенькою, я довго носила її в хустці за спиною, довше, ніж усіх інших…

Вона притискає тканину до грудей:

— Ми кочували звичним шляхом, як і багато-багато разів до цього. Ми не знали, що почалася війна. Нам не було ніякого діла до королівських чвар. Але у воїнів вашого короля такі луки, що прошивають людину наскрізь. Усе сталося надто швидко — я не встигла ні сховатися, ні витягнути Ейш із хустки. Ніхто не вижив, крім мене, тому що моя дівчинка… була за спиною. Я нічого не пам’ятаю, але Торкел каже, він знайшов мене далеко від дороги. Я повзла. Куди? Навіщо?

Шукар знизує плечима:

— Дурне питання «навіщо?». Навіщо вбивати таких невинних зайдисвітів як ми? Навіщо Торкелл мене врятував?

— Він тебе вилікував? Чи Орм?

— Мене не можна було вилікувати. Чотири стріли… дивно, що я протрималася так довго. Можна було тільки зробити мене варком.

— Він вкусив тебе?

— Яка дурна казка! Якщо я тебе вкушу, то в тебе буде просто рана. Але якщо дати людині випити нашої зіпсованої крові…

Двері скриплять, і з вулиці ввалюється Торкел. У кулаці він тримає за шию півня. Довгі голенасті лапи птаха злегка тремтять.

— Ось, — бурчить варк. — Курячий бульйон — найкращі ліки, сама казала, кашу вона їсть насилу.

— Де ти його взяв?

— Де взяв — більше немає! Ти б краще його обскубала і зварила, Шукар. Нехай їсть!

— Не вистачало ще через краденого півня накликати на нас біду.

— Коричневі брати завітали до Веймера, — каже Орм, заходячи в будинок за Торкелом. Похмурий Ульв протискується у двері слідом. — Спалений монастир — це не замордовані селянські дівчата. Брати… — він кривиться, як від кислого, — несуть світло і вищу справедливість, особливо коли це стосується інтересів церкви, її грошей і земель. Подивимося, який вигляд матиме ця справедливість для господаря Веймера.

— Ха! — скалить зуби Торкел. — Це тебе, Орме, коричневі брати, не замислюючись, спалили б, якби ти не вивернувся з капкана, залишаючи на залізних гаках лахміття своєї шкури. А лорд відбрешеться, відкупиться, нічого йому не буде.

Ульв похмурішає ще більше, сідає на краєчок моєї лежанки.

— Адже він не перевертень і не чаклун, як ти. Він людей не лікував — проти божої волі. Тобі ж коричневі брати добре пояснили: лікувати — значить, іти проти волі бога. Хвороби і смерть треба приймати зі смиренням, — вкрадливо каже Торкел, не звертаючи уваги на злі вогники в очах Орма. — Яка на ньому провина — ґвалтував, убивав… Так, тьху! А ти, утопаючи в марнославстві й гордині, наплювавши на божий промисл і, того гірше, на заповіти церкви, — людей лікував.

Посмішка у Торкела страшна, він стискає руку сильніше, чується хрускіт, і півень остаточно обвисає. Я відвертаюся.

— Він відкупиться, — повторює Торкел, — а провину все одно треба на когось звалити. Як думаєте, на кого?

Усі мовчать. А що тут говорити? Навіть я знаю відповідь.

— До зимового сонцевороту болото промерзне так, що витримає навіть вершника в обладунках. А сліди на снігу добре видно, — дивлячись у стіл, каже Орм.

— Не вперше, — бурчить Торкел. — Пропоную йти на північ, там ліси глухі, дичини багато, людей мало.

— Знову кидати обжите місце… — зітхає Шукар. — Але мій дім там, де зграя.

— Значить, на північ? — запитує Торкел.

— Припаси шкода кидати… даремно, виходить, усе літо корячилися. Багато не понесемо, — каже Ульв, дивлячись на мене.

— Шкури б врятувати, — тягне Торкел. Усі вичікувально дивляться на Орма.

— Почекаємо до сонцевороту, подивимося, що коричневі брати нарішать.По міцному насту бігти легше, — після довгого мовчання вимовляє Орм. — Тобі, Ульв, теж доведеться вирішувати.

Я зщулююся клубком, Ульв опускає свою долоню на мою заспокійливо. Торкелл дивиться на тушку півня в себе в руці й буркотливо каже:

— Сам, значить, обскубаю.

Він виходить першим, а за ним — інші, залишаючи нас з Ульвом удвох.

— Не бійся, Нісса. Я відведу тебе в Райвель. Вибач мені. Кажуть, варк не може не дивитися на місяць, а я не міг не дивитися на тебе. Хоч би як мене напоумляв Орм, хоч би як злився Торкел.

— Орм — твій батько?

— Ні. У варків не буває дітей. Такими, — він хрумтить пальцями, силкуючись підібрати слова, — не народжуються, а стають, коли життя підводить до останньої межі. Ми просто заблукали — не люди, але й не звірі. Майже померли, але вижили. Навіщо? — він знизує плечима — так само, як Шукар. — Я не знаю. Але тобі такої долі не хочу. Ти повернешся назад до людей. А ми підемо.

— Куди?

— Куди? — перепитує Ульв. — Не знаю. Таким, як ми, ніде немає місця. Байдуже куди йти — аби разом. Усе, що в нас є, — зграя. Та… — він проводить рукою по маках на залишеній Шукар хустці, — уривки людських спогадів. Орм каже, поки ми пам’ятаємо, ми все ще люди. А Орм знає, що говорить. Він був ученим, лікарем. Хоча чому — був? Це він тебе вилікував. А Шукар — витягла. Він ніколи не розповідав, як став варком. Багато чого іншого розповідав, а це — ні.

— А ти? Як — ти?

— Батька свого я не пам’ятаю. Мати казала, пішов на війну і не повернувся. А дядько байстрючонком вічно називав. Орм ходив до моєї матері, скільки себе пам’ятаю. Ну, ти розумієш… Не знаю, напевно, любив її. Таких теж хочеться любити. Без нього ми б не вижили: яке життя в солдатки з малою дитиною? До мене він завжди був добрий, вчив багато чому, казки розповідав. Мені виповнилося десять, коли мати пішла на річку прати, а лід весняний, неміцний — провалилася в ополонку. Може, мене б Орм тоді й забрав, але тут дядько мій з’явився. Поки мати жива була — носа не навернув, у храмі не вітався. Але раптом покревність у ньому заговорила. А скоріше, жадібність: убогий недогризок землі й халупу нашу вирішив підгребти собі. Орму сказав: «Ти чужинець, сестрин бахур, не роззявляй рота на сімейне добро». У дядька дітей — одно від одного менше, а ще я. Років зо два він мене з гріхом навпіл терпів, по п’яні сильно бив. Орм іноді навідувався, все питав: «Як ти?» Що мені йому казати було? Мовчав, тільки все одно чекав його приходів. Жили надголодь, гірше, ніж ми з матір’ю. Зі старих черевиків і кожуха я швидко виріс, молодшому кузенові віддати довелося. А мені на нові якось дядько не розщедрився. Я почав кашляти, спочатку й уваги не звернув, а перед сонцеворотом стало мені зовсім зле — кашляю, а на долоні кров бачу.

Орм прийшов, як зазвичай, на свято Довгої ночі, гостинців нехитрих мені приніс.

Я на ґанок вийшов, і тут кашель мене скрутив. Орм як побачив, розлютився, на дядька кричати почав:

— Куди ж ти дивишся? Лікаря йому кликав? Я ж тобі грошей, нехай мало, але залишав на хлопчиська!

— У мене своїм дітям їсти нічого! А я маю платити лікареві за цього нагуляного невідомо від кого пащенка?! — дядько ще щось кричав про мою матір, я піднявся, пробував його вдарити, але знову впав, кров хрипіла в горлі. Орм нічого не сказав, підняв мене, закинув на спину, як мішок, і пішов.

Він намагався мене лікувати, але було надто пізно — горлом йшла кров, гарячка спалювала мене. І одного разу вночі Орм замість трав’яного настою простягнув мені щось густе, солоне. Пам’ятаю — холод, немов кістки вкрилися памороззю, і, здається, я вив від болю, що ламає все всередині.

Ульв мовчить довго, обличчя в нього жорстке, тіні в куточках губ, як тріщини на камені.

— Що з твоїм дядьком? — запитую я.

— Не знаю. Ти думаєш, я його… Хоча… правильно думаєш. Я прийшов до околиці села ранньою весною, коли сніг уже майже розтанув. Довго чекав — і дочекався, коли він, похитуючись, пішов через місток із таверни додому. Я хотів підійти до нього людиною, але коли побачив — став варком. З нього весь хміль злетів разом. Він біг, осковзувався, падав. Ногу підвернув і міг тільки повзти по розкислому снігу. Мені б вистачило одного стрибка його наздогнати. Але я раптом подумав, його діти стануть такими ж сиротами, як я. Розвернувся і пішов. Я не знаю, що з ним.

Після тієї зустрічі… дядькові, може, і не повірили б у селі, але мої сліди залишилися всюди в багнюці. Треба було йти, і ми пішли звідти вже вчотирьох. Тому що все, що в нас є, — зграя. Перетнули болото і прибилися сюди, у Веймер. Поки живий був старий лорд, усе йшло своїм пливом. Але тепер нам знову бігти. Ти пішки далеко не підеш. Роздобудемо коня, і відведу тебе завтра в Райвель.

— Роздобудемо?

— Нам втрачати вже нічого. Торкел пригледів де, решта допоможуть.

— Торкел? Він мене… ненавидить.

— Ні, ненавидить він зовсім інше. Собак, людей із королівським гербом на одязі — ось уже кому краще вночі з ним на одній доріжці не зустрічатися.

— Чому?

— Можу тільки здогадуватися. Бачила на плечі Торкела клеймо: королівський герб, місяць і спис? Орм розповідав, що століття півтора тому господарями цієї землі були нормори. У них був звичай: коли хлопчикові зі знатної сім'ї виповнювалося шість, робили татуювання — родинний герб. Потім, із плином життя, татуювання ставало більшим і більшим — усі виграні й програні битви, усі важливі події. Малюнок розповзався на руку і спину. Але перше татуювання, ніби як перший етап змужніння — на плечі. А потім, перепливши Протоку, тут висадилися завойовники, предки нових господарів. Королівська династія Талесів і всі лорди — їхні нащадки. Нормори програли свою війну. Орм каже, кров із плах лилася рікою. А жінок і дітей — у каменоломні, повинен же хтось будувати нові замки. Я думаю, Торкел із тієї старовинної норморської знаті. Напевно, був надто малий, щоб опинитися на пласі, але — досить дорослий для каменоломень. А поверх старовинного герба на плечі його приклали клеймом. Йому важко любити, але він уміє бути відданим. Щоправда, тільки своїм. Зграя… тут не обов’язково любити одне одного, але треба приймати інших такими, якими вони є, стояти пліч-о-пліч, інакше не вижити. Торкел може не любити тебе, але він прийматиме мій вибір. Цей півень… — Ульв мотає головою в бік дверей, — для чужого він би так не вчинив. І якщо він сказав, що добуде коня, — значить, так тому і бути.

— Ульв, навіщо мені кінь?

— Тобі треба дістатися до Райвеля.

— Я не хочу туди, чому я не можу повернутися до тата?

— Це неможливо. Твій батько… хоче, щоб ти поїхала звідси. І я тебе відведу. Я мушу йти. Сьогодні вночі буде кінь.

Він встає різко і йде, двері за ним гулко зачиняються.

— Не треба коня… Я не поїду в Райвель.

Але він мене вже не чує. Утім, це й на краще. Поки він та інші десь шукатимуть коня, я встигну добігти до будинку. Я нікуди не можу піти, поки не побачуся з батьком. Кожух мій і черевики, заново прошиті Торкелом, на лавці біля дверей. Хустки ніде немає, я поспішаю і вискакую простоволосою. Морозний вітер тріпає пасма, що вибилися з коси, повний місяць ллє розплавлене срібло на землю. Накидаю кожух уже на ходу — там, де на ньому зяяли рвані дірки, дбайливі руки Шукар наклали латки, пройшлися візерунковим швом. Я проводжу пальцями по візерунку, що сріблиться у світлі місяця, — ти мене зрозумієш, Шукар. Я не можу не повернутися, я залишила там занадто багато.

***

Далеко над болотом чується тужливе виття. Вибач, Ульв, я повинна хоч побачитися з батьком. Як він без мене?

Зараз, уже близько, з цього пагорба буде видно будинок…

Можливо, я заблукала, збилася зі шляху? Долина і дорога, пагорб із камінням, а будинку немає. Тільки темна пляма, вже припорошена снігом, чорний остов пічної труби. Я осідаю просто на замерзлу землю, намагаюся розстебнути воріт куртки — дихати нічим. Але пальці заклякли, не слухаються. Так і сиджу, стиснувши руки в кулаки. Вітер дме в обличчя, несе ледь вловимий запах гару.

Плутане дихання в мене за спиною:

— Просив же тебе — не ходи, — Ульв опускається на землю поруч зі мною.

— А тато? Де ж він? — запитую я, хоча й так уже все чудово розумію.

— Якщо тобі стане легше, я зняв тіло з дуба, там, на повороті дороги, де його здійняв Господар. І дотягнув до пагорба за вашим будинком. Лопати в мене, щоправда, не було, а копати могилу кігтями важко. Але я подумав… йому буде краще поруч із рідними. Шукар, коли на неї находить, іноді плаче і каже, що все б віддала, аби тільки повернутися коли-небудь у свою долину Маків. Ось я й поховав його на вашому пагорбі.

— Ти мене обманював!

— Обманював. Не міг сказати, язик не повертався. Ти була занадто слабка, я подумав, так краще — нехай він для тебе ще якийсь час залишається живим.

— За що? Навіщо?! — дурне запитання, на яке немає відповіді. Я вчіпляюся в зав’язки його плаща з несамовитістю, смикаю так, що на шиї Ульва одразу ж спухає багряна смуга. Але він не намагається відірвати від себе мої скорчені болем пальці, тільки тримає за зап’ястя, поки я б’юся в німому припадку.

— Він же застрелив кілька собак лорда Веймера, — бурчить Ульв, коли я трохи послаблюю хватку, — я йому зобов’язаний життям, так само, як і ти. У зграї — півтори дюжини псів. Якби вони всі разом кинулися на мене…

Я вию, виплескуючи в морозне повітря весь свій біль. Усю свою душу, роздерту на шматки, — звук цей розливається над болотом, що завмерло в німому розумінні.

— Тихіше, почують, він тебе все ще шукає — не заспокоїться, доки не знайде, — просить Ульв, намагаючись затиснути мені рота рукою, — я відведу тебе до Райвеля, там не відшукають, це вже не Веймер.

«Ні!» — смикаюся і кусаю Ульва за руку — рот наповнюється солоним. — Ні!

— Що ж ти наробила?! — приречено запитує Ульв, дивлячись на прокушену долоню. — Ти взагалі розумієш?

— Розумію, — витираючи рот тильним боком долоні, відповідаю я. — Я теж не заспокоюся, поки не знайду.

Усе навколо тьмяніє, стає безбарвним, холод піднімається звідкись із глибини мене, проморожує кістки. Б'ється переляканим птахом у горлі душа, намагаючись вислизнути — ще трохи, і вона піде геть, бродитиме болотом, заблукає, пропаде…

Але Ульв притискає мене до себе, вкриває хутряним плащем, і стає легше, тепліше. Бліде, надкушене хмарами місячне яблуко насувається все ближче, ближче… — я падаю в молочний туман.

***

Камінь твердий і шорсткий, як батьківська рука. Тільки дуже холодний, але якщо привалитися до нього плечем, то він поступово просочується моїм теплом. Я не можу піти звідси, немов прикута незримим ланцюгом. Ніякі доводи розуму не в змозі підточити іржею цей ланцюг, змусити його розімкнутися. Розум тут не допоможе, і вмовляння теж. Ульв якось сказав: зграя приймає тебе таким, який ти є, розуміє. Ось вони й розуміють мене — мовчки, зціпивши зуби, чекають мого рішення, хоч до сонцевороту залишилося зовсім недовго, і треба йти.

Я знаю, як порвати ланцюг. Мені тільки треба трохи почекати. І я чекаю, щоночі, зачаївшись на пагорбі за могильним каменем. І вони разом зі мною — терпіння нам не позичати.

Я ловлю ротом сніжинки, рідкісні, великі. Це таке захопливе заняття! Світ навколо безбарвний, але це теж гарно — тільки чорне і біле, і все, що між цими двома крайнощами: сірий колір має безліч відтінків. Перлинний місяць, аспідні силуети кривих сосен на тлі згасаючого неба, димчастий кришталь мереживних крижинок, попіл снігу. І вир запахів. Запахи теж мають смак і колір. Сизий легкий аромат молодого снігу і терпкий, хрусткий вітер.

А ще запах Ульва. Його самого я не бачу, але відчуваю — десь у темряві, за моїм плечем. Пливу в цьому запаху, як у лагідній теплій воді, мене хитає на хвилях, я мружуся на місяць, потягуюся до хрускоту, хочу покликати Ульва — але вітер міняється: накочує нудотною хвилею з боку дороги. Я підхоплююся, припадаючи до землі, вибираюся на вершину пагорба: дорога внизу, як на відкритій долоні.

Вершники, їх троє; примарним клоччям туману танцює кошлате полум’я на смолоскипах. Собаки — ці, напевно, недавно куплені. Без них полювання не таке цікаве. Мені потрібен тільки один із вершників: високий, у шапці, облямованій хутром. Я не розрізняю кольору, але знаю, що шапка кольору журавлини, що розкотилася по землі, кольору вогню, що облизує дерев’яний будинок, кольору ненависті, що вирує в моїй крові.

Ми не полюємо заради забави — тільки для того, щоб втамувати голод. Але голод буває різний. Той, що підводить спазмом порожнє черево, легко заспокоїти. Набагато складніше з тим, що скручує в тугий вузол хвору душу.

Я вию так, що злякано схоплюються коні на дорозі, брешуть пси, сподіваючись заглушити страх, місяць пірнає в хмари. У відповідь чую зовсім близько три голоси, що злилися в єдине ціле, а трохи згодом, на краю Веймерського болота віддаленою луною відповідає четвертий. Ми виходимо на полювання.

Я лечу над землею, ледь торкаючись її лапами. Я відчуваю за своїм плечем Ульва. А ліворуч від дороги безтілесними стрімкими тінями течуть Торкел і Шукар. Вони наздоганяють того, що утримує на шворках собак. Торкел хапає за горло коня, Шукар вистрибує вершникові на спину — вона, як рись, воліє нападати ззаду. Собаки з вереском розбігаються, навіть не намагаючись оборонятися. Біжать врозтіч по пустовщині.

Дурні пси! Ви створені тільки для того, щоб цькувати беззахисну дичину. Проти справжніх мисливців ви — лише боягузлива здобич. Короткий вереск. Ще один. У Торкела свої рахунки з собаками, а Шукар йому допоможе. Нічого, вони нас наздоженуть, трохи пізніше.

Ми з Ульвом вискакуємо на дорогу. Він відрізає від мене ще одного вершника, кидаючись під копита коня. Чоловік намагається відмахнутися від варка смолоскипом — марно, Ульв просто в гуморі погратися з ним, як кіт із мишкою. І дати мені час насолодитися моєю здобиччю.

Я лечу дорогою за останнім вершником, в облямованій хутром шапці. У нього прекрасний кінь, але тим цікавіше. У мене немає часу чекати, коли, нарешті, хитнуться терези в руках сліпої церковної справедливості. У мене своя справедливість.

Біжи! Ти, хто вважав себе Господарем цієї землі, кожної травинки, кожного камінчика, кожного життя. Біжи! Нахльостуй свого коня. Нехай триватиме моє задоволення — мені приємно вдихати твій страх. Я не поспішаю стрибнути. Я дам тобі досхочу наковтатися жаху, дозволю пожити ще трохи, до повороту дороги, до сухорукого старого дуба.

А потім Орм, старий і розважливий, не поспішаючи, пробіжить напереріз тобі по самій крайціболота і вискочить на дорогу на повороті. Твій кінь шарахнеться вбік. Тоді я стрибну, вчеплюся в горло, відчую пряний смак твого життя і моєї помсти на губах. Можливо, тоді світ навколо знову забарвиться різнобарв’ям — спалахне багрянцем схід сонця, переляканий жовтуватий місяць закотиться за лілові силуети сосен.

І, можливо, я перестану бачити уві сні чорний остов пічної труби на білому снігу. Лопне ланцюг, що утримує мене тут.

Але його збожеволілий кінь здіймається на диби раніше, бажаючи скинути тягар, що заважає бігти ще швидше. Вершник падає, шапка відлітає вбік. Чому ж я зволікаю?! Зупиняюся, дивлюся, як повзе він у жалюгідних потугах зберегти життя.

Він піднімається і важко біжить, не розбираючи дороги. А я все не рухаюся, хоча мені вистачить одного стрибка, щоб наздогнати його, — але тут болото підходить зовсім близько до дороги. І там, у сірому тумані — тіні, завмерли, так само як і я, в очікуванні. Туман зітхає, немов принюхуючись. У нього на того, хто біжить, більше прав.

Незважаючи на те, що кілька днів морозило, болото ще не встигло схопитися. Я чую хрускіт льоду, що ламається, сплеск, крик… і задоволений подих болота.

— На північ? — запитує Торкел, що нечутно підійшов ззаду, у тіні накинутого на голову капюшона не сховати хижий вогонь, що тліє, як вугілля.

Куди завгодно — тут мене ніщо більше не тримає. Усе, що в мене є, вміщається в моїй душі — замшіле каміння на цвинтарі, скорчений дуб. І туман над болотом. Справедливу ціну сплачено сповна — баш на баш.