На порозі Багдада

Темрява повільно опускалася над полем бою. Після потужного вибуху Челебі та Кемаль, заливаючись холодним потом і майже задихаючись, кинулися тікати. Вибух зруйнував склад, полум’я з’їло все довкола, розірвавши тишу ночі. Частина персів загинула, проте багато ворогів залишалися живими. Їхні вигуки лунали в пітьмі, а за ними вже йшла підмога: з-за пагорба наближалися нові загони ворогів. Шамшири, що блищали у світлі смолоскипів, нагадували ікла хижаків. Сефевідські прапори — грізний лев і сонце — майоріли на вітрі, неначе насміхаючись з османів...

Челебі та Кемаль бігли, навіть не озираючись навкруги, залишаючи позаду уламки зруйнованого складу.Їхні ноги застрявали в кривавому снігу, кожен крок був випробуванням. Попереду темнів берег Тигра, але надія на переправу зникла разом із плотами, які забрала течія. Вони опинилися в повній пастці. Виснажені, змучені, вони відступали далі, бо боротися тут означало загинути...

Сонце ховалося за горизонтом, кидаючи останні криваві промені на землю, що була вкрита тілами загиблих воїнів. Вітер підняв завісу пилу, яка змішувалася зі смердючим запахом крові й диму. Яничари, із майже зламаними ятаганами в руках, ступали вперед, оминаючи руїни мосту, що ще недавно з’єднував береги. Тепер його залишки стирчали з води, нагадуючи зламані кістки. Холод ставав нестерпним. Їхній загін мав при собі лише кілька невеликих гармат із ядрами, що залишилися після переправи, та ятагани, чиї леза все ще яскраво блищали кров’ю ворогів...

Ібрагім, командир загону, важко спирався на спис. Його втомлене обличчя, розсічене шрамом, було сповнене напруги. Разом із Челебі та Кемалем він намагався вирішити, що робити далі. Від фортеці, що виднілася на горизонті, долинали крики — ворог вже знав про їхню присутність. Мури, освітлені смолоскипами, виглядали немов неприступний замок, а перси вже готувалися до нападу. Сигнали тривоги перекочувалися через долину, і османи розуміли: часу майже не залишилося...

— Ми не зможемо просто так дістатися до фортеці непоміченими, — прошепотів Кемаль, витираючи піт із чола. — Вони нас оточують.

— Тоді ми знайдемо укриття, — відрізав Ібрагім, його голос був твердим, попри втому. — Якщо ми залишимось у відкритому полі, нас точно переб’ють до світанку.

Перси наближалися. Їхні вершники, схожі на темних хижаків, ринулися до османів із засідки. Лучники, стоячи на мурах фортеці, випускали стріли, які свистіли в повітрі, неначе хижі птахи. Яничари кинулися врозтіч, шукаючи укриття серед дерев і каміння. Челебі та Кемаль разом із кількома яничарами намагалися стримати ворога за допомогою гармати. Постріли були гучними, але вони не могли до кінця пробити мури фортеці.

Невдовзі вони натрапили на напівзруйнований караван-сарай. Будівля, що давно була покинута, тепер стала їхньою єдиною надією. Усередині було холодно і темно, але її товсті стіни могли захистити від стріл. Челебі оглянув приміщення, помітивши порожні глечики та уламки старих луків. Усе свідчило про те, що тут колись ховалися люди, але тепер це місце залишилося в забутті...

— Тут ми зможемо протриматися, — сказав він, оглядаючи кімнату з напівзруйнованими дверима. — Хоча б до ранку.

Кемаль підійшов до старого столу, де лежали уламки шамширів. Він підняв один із них, обтрусив пил і мовив:

— Вороги вже знають, де ми. Якщо вони прийдуть уночі… це напевно буде наша остання ніч...

— Вони прийдуть, — відповів Челебі, його голос був спокійним, майже холодним. — Але ми не віддамо це місце так просто без бою.

Поки решта загону будували барикади з уламків меблів і дверей, Челебі та Кемаль вирушили на розвідку. За однією зі стін вони знайшли льох. Там, серед павутини й пилу, лежали великі мішки з зерном. Більшість із них була зіпсована, але ще кілька все ще могли послужити їжею. У сусідній кімнаті вони знайшли засолене м’ясо. Воно було старим, але це було краще, ніж нічого... Також Кемаль, коли рухався уздовж стін, прислухаючись до кожного звуку навколо, раптом помітив криницю, що стояла поряд. 

Її обриси були чітко видні навіть у похмурому світлі ранку, але чи придатна вода? Чи не заражена вона, не забруднена від тимчасових руйнувань? Він на мить зупинився і, трохи вагавшись, підійшов до криниці. Він обережно покрутив корбу, спостерігаючи, як вона злегка охрипла від старості, але почала опускатися вниз, поглинаючи мотузку в повну глибину разом з відром. Він почав підіймати її, відчуваючи тяжкість відра на кінці мотузки. 

Зрештою, відро з'явилося на поверхні, а вода в ньому була чиста, немов скло, і освітлювало все навколо, попри ніч... Кемаль нахилився, обережно взяв відро й почав пити. Зволікання не було, але вода була настільки смачною, що він, здається, не міг зупинитися.

"Це справжнє чудо-води," — сказав він, відриваючи очі від відра і переводячи погляд на Челебі, що стояв поруч та даючи йому відро з водою.

"І правда, — відгукнувся Челебі, — така чиста... Аж дух перехоплює. Але нам не можна затримуватися так довго. Ворог може бути зовсім близько."

"Згоден," — Кемаль підняв відро до рота й ще раз випив. "Але якщо вода така смачна, може, вони не такі й погані, ці криниці."

"Далеко від того, щоб бути спокійними, брате, — Челебі кинув на нього погляд. — Давай, поки відро не спорожніло."

Вони разом попили води, споживаючи останні краплі, і лише потім поставили відро назад. Зупинивши корбу, Кемаль глянув на горизонту й додав: "До криниці можливо повернемося пізніше. Тепер нам потрібно захистити караван-сарай."

"Так, — кивнув Челебі. — Тепер ходімо обороняти караван-сарай від цих настирливих персів."

І вони швидко попрямували далі, залишивши криницю позаду, і, не маючи часу на більше, вирушили боронити караван-сарай від ворогів...

Тим часом Ільдар, командир персів, дізнався про їхнє місцеперебування. Він наказав своїм воїнам негайно оточити караван-сарай. Лучники зайняли позиції на пагорбах, а вершники чекали сигналу для нападу. Сефі I, шах Персії, спостерігав за всім із фортеці, посміхаючись. Він був повністю упевнений у перемозі...

— Вони програють, — сказав він, дивлячись на своїх воїнів. — Вранці це місце буде нашим.

Коли ніч опустилася, перси почали наступ. Лучники випустили перші стріли, і ті влучно врізалися в барикади османів. Челебі та Кемаль, використовуючи гармату, відкрили вогонь у відповідь. Постріли розірвали нічну тишу, але вороги продовжували тиснути.

— Ми повинні триматися, — крикнув Челебі, заряджаючи гармату ядрами. — Якщо вони прорвуться, все закінчено!

Після кількох годин бою османський командир Ібрагім наказав замінувати вхід до сараю. Яничари використали залишки пороху, щоб створити імпровізовану пастку. Коли перси прорвалися до входу, османи підпалили ґніт. Вибух був нищівним: десятки ворогів загинули, але частина стіни теж була зруйнована...

Ібрагім, захищаючи вихід, отримав серйозне поранення в ногу. Кров текла по його плащу, але він тримався, доки Челебі та Кемаль не витягли його в безпечне місце. Вони посадили його на віз, запряжений конем, якого знайшли неподалік. Зірвавши ворожий перський прапор, османи встановили свій.

Челебі тримався за вуздечку, змушуючи коня мчати вперед. Кемаль сидів поруч із командиром, перев’язуючи його рани. Вони їхали через темряву, озираючись на кожен звук. Здавалося, вороги були усюди...

Коли Челебі вже зневірився, вони нарешті вони натрапили на старе медресе. Занедбана будівля, хоч і напівзруйнована, могла стати їхнім укриттям. Усередині вони знайшли стару шафу з ліками. Челебі швидко обробив рани Ібрагіма, використовуючи знайдені трави та масла...

— Ми не зможемо довго тут залишатися, — сказав Кемаль, поглядаючи на вхід. — Перси точно знайдуть нас.

— Тоді ми повинні бути готові до бою, — відповів Челебі. Його голос був твердим, неначе валун, а очі яскраво блищали рішучістю. — Ми не здамося. Це наша земля!

Зовні лунали звуки тяжких великих кроків: перські вершники вже поступово наближалися, а їхні тіні миготіли у світлі місяця. Челебі міцно стискав руків’я свого ятагана, готуючись до чергового бою. І хоча яничарів було мало, їхній бойовий дух був незламним... У цій темряві, посеред руїн і відчаю, яничари тримали оборону, вірячи, що навіть і ніч може закінчитися світанком...