Люстерко

Іноді воно розмовляло. Олена чула тихий шепіт, неначе хтось нашіптував їй на вухо таємничі слова. Вони лунали нізвідки, виникали у її голові примарними образами та зникали перш ніж вона могла зрозуміти, що їй це не почулося.

Однокласники зненавиділи Оленку. Дивна дівчинка, що завжди, ніби жила в іншому світі, стала зовсім відлюдькуватою. Постійно носила в сумці маленьке дзеркальце і за кожної нагоди заглядала туди, наче там був захований сенс її існування.

— Ти мене лякаєш, — сказала якось Таня, коли в черговий раз дівчинка всміхалась своєму відображенню. — Хіба ти не бачиш, як дивно виглядає твоя любов до цієї штуковини.

— Всі дівчатка люблять дивитись у дзеркало, — впевнено відказала Оленка.

— Але ж не настільки. — непокоїлась Таня. — Я вчора ходила до Артема в лікарню. Він не розуміє, як на рівному місці зламав ногу, ще й так серйозно. Каже, те, що сталось із ним не нещасний випадок.

— І ти йому віриш? Він сам винен, не треба було ставити мені підніжку. То, мабуть, карма наздогнала його. — Оленка говорила, не відриваючи погляду від люстерка. — Бачила, яка я гарна?

— Нічого я не бачила. — буркнула подруга. — Оленко, це вже не вперше. З усіма, хто до тебе чіпляється щось стається. Ти вже зовсім збожеволіла з тим своїм люстерком.

Вже на наступному уроці Таня пересіла якомога далі від Оленки й перестала з нею спілкуватись. Так дівчина втратила свою єдину подругу. Однак навіть не помітила цього, адже всю її увагу відібрало дещо набагато важливіше.

— Таня сказала, що нічого не бачила! Вона що, сліпа? — у відчаї крикнула Оленка, сидячи вдома за уроками. Вона закрила підручник і взяла до рук люстерко. — Всі вважають, що я винна в тому, що Артем зламав ногу. Але ж не я це почала... — відклала люстерко і продовжила читати.

— Сліпа... сліпа... сліпа... — зашепотіло десь поряд.

Два дні по тому Тетяна не прийшла до школи. Через загадкову хворобу вона почала різко втрачати зір.

З кожним, хто хоч якось міг нашкодити їй, або її родині завжди ставалось погане. Неприємний татів начальник, що полюбляв кричати на своїх підлеглих навіть за межами роботи, раптово втратив голос через кілька днів після того, як Оленка приходила до батька в на роботу. Вчителька, що полюбляла дратівливо стукотіти ручкою по столу, якось випадково встромила її собі в око. Ще один розбишака — Матвій, що дражнився з її усмішки, через нещасний випадок залишився без зубів. А тітку Наталю, яка любила пхати носа у чужі справи й постійно радила Олені, як треба себе вести, щоб не померти самотньою, відправили у будинок для літніх людей власні діти.

Рік за роком, все більше часу вона проводила вдивляючись у загадкове потойбіччя, як їй здавалося, примножуючи свою красу. Усі випадки, що ставалися з неприємними для неї людьми, вона вважала чудернацькими збігами долі та ніяк не пов’язувала їх з люстерком.

Цей невеличкий круглий предмет у срібній оправі став для неї єдиним другом, з яким вона ділилася усіма переживаннями. Олена стала замкнутою, рідко розмовляла з людьми. Здавалось, більше ніщо на світі не могло її зацікавити.

Батьки більше не покладали на неї особливих надій. Їх донька, яку цікавило все на світі, яка фантазувала й бачила цей світ зовсім інакшим, зникла. Залишилась лише тінь, що похмуро бродила будинком або весь час сиділа у своїй кімнаті.

Тепер відлюдькувату й мовчазну Олену, яка ледь-ледь змогла закінчити школу, повністю затьмарювала її старша сестра. Принаймні всім навкруги так здавалося. Адже гарна і розумна Ірина, яка, до того ж скоро виходила заміж, була набагато кращою за неї.

Ранок наповнив кімнату вересневою свіжістю. Олена прокинулась і як зажди підхопила люстерко. Вона пильно вдивлялась у скло — глибокі зелені очі, в зіницях яких віддзеркалювався невеликий вогник, тонка лінія губ, широкі темні брови. Все здавалось їй таким ідеальним, що вона несвідомо усміхнулась.

А потім задумалась. Хіба очі не віддзеркалюють те, що бачать? В її кімнаті не було ніякого вогню, навіть маленької свічки. Однак ця думка вмить вивітрилась, разом зі сном, як тільки вона підвелася з ліжка.

Йдучи на кухню мимо кімнати сестри, Олена затрималась на кілька хвилин. Білосніжна весільна сукня чекала свого часу, висячи на вішаку біля ліжка. Щоразу проходячи повз, Олена подумки одягала її на себе. Вітер, що заходив у гості крізь прочинене вікно, колихав легеньку тканину, від чого іноді здавалося, що вбрання оживало. Наче якась примара одягала його і заходилась у нікому невідомому танці.

— Ця сукня пасувала б мені більше, — тихо промовила вона, торкаючись мереживного рукава. Їй хотілося приміряти вбрання, хоч на хвилинку, відчути себе тією, кого всі обожнюють і шанують. Але в її серці жевріло інше почуття, щось темне, незвідане, що змушувало її дивитись на сестру не з захопленням, а з гіркою злістю.

Люстерко, яке вона завжди тримала при собі, враз стало теплим на дотик. Відчуття було приємним, але водночас тривожним, ніби хтось тихо підказував: "Це не вона заслуговує на все це... Це твоє..."

— Не чіпай! — в кімнату зайшла Ірина, — Ти псуєш все, до чого торкаєшся. — Клацнула язиком і згодом додала стишивши голос, — Без образ, ти ж знаєш, післязавтра у мене весілля. Все має бути ідеально і я через це нервую. А що як там залишиться пляма?

Олена зітхнула й мовчки вийшла з кімнати. Вона ніколи не відповідала на образи, душила в собі емоції та випускала їх тільки перед дзеркальцем. Воно було єдиним свідком усіх її переживань. А, можливо, єдиним, хто заслуговував на те, аби її почути.

— О, прокинулась нарешті, — батько сидів за столом, сьорбаючи каву, зі своєї улюбленої чашки. — Коли ти вже знайдеш роботу? Здорова дівка, скільки можна сидіти у батьків на шиї?

Олена лиш опустила голову, їй не хотілось відповідати. Зовсім не хотілось витрачати час на виправдання та пусті розмови.

— Та чого ти причепився до дитини? — відказала мати, що, як завжди, поралась біля плити. — Нехай, он як Іринка, заміж виходить. Такого нареченого гарного знайшла, відповідального та самостійного. Хоча... — вона усміхнулась, а потім глянула на Олену із розчаруванням в очах, — Не знаю, Олено, в кого ти така вдалася.

Батьки ще щось розповідали, та вона їх не слухала. Низько нахилившись над тарілкою, хаотично водила ложкою та думала про своє. Потім прийшла Ірина й вони ще довго обговорювали прийдешнє весілля, нареченого і як краще розмістити гостей. Олені зовсім не хотілося слухати про це, тому вона пішла до себе.

Не те щоб вона не любила свою сім'ю. Скоріше вони стали для неї чужими. Єдиним, хто розумів її почуття було люстерко. За скільки років воно стало частиною неї самої.

Ввечері, сидячи у своїй кімнаті, дівчина знову вдивлялась у химерний дзеркальний світ. Холодне світло лампи мерехтіло й розсіювалось сивим туманом на скляній поверхні.

— Ти псуєш усе, до чого торкаєшся, — перекривила дівчина сестру, — У мене післязавтра весілля... А я чомусь зовсім не радію за тебе, Іринко. В житті всяке трапляється. Чекаєш щастя, а приходить горе. — Вона чомусь згадала сім’ю що згоріла в пожежі. Їй так і не вдалось розгадати, що ж сталося з ними насправді. Голос, що мав привести її до правди зник, натомість вона знайшла там свій найцінніший скарб.

— І зрозуміти не встигнеш, як весілля може змінитись на похорони. Купу людей запросимо, а замість весільного зіграємо похоронний марш! — Олена продовжувала виливати злість, що назбиралася за останні дні. Підготовка до весілля, щаслива сестра й заклопотані всім цим батьки, безмежно бісили. Іноді їй і самій здавалось дивним, що в її серці є стільки ненависті, але гидкі слова вилітали з рота без усякого контролю. Віддзеркалення всотувало її почуття, наче голодний вампір свіжу кров. Краплинка за краплинкою витягувало все разом із душею.

Кімната залишалась незмінною, а дзеркало ставало все темнішим. Тягучий морок нависав і густішав, від чого обличчя Олени здавалось небіжчицьки білим. Вона заглянула в люстерко й побачила позад себе стару дерев'яну шафу, якої ніколи не було в її кімнаті. Повернулась назад, та за нею була лише стіна. Знову глянула в люстерко — шафа вже зникла.

Вночі прокинулась від жахливих криків і плачу. Злякавшись, спросоння не зрозуміла, що сталось. Пробіглась кімнатами — всі спали у своїх ліжках. Тільки повернувшись до себе зрозуміла, що звук йшов із дзеркальця, як інколи бувало раніше. Вона підхопила його, та вперше за весь час не побачила свого відображення. Цієї ночі там відбилася зовсім інша картина.

Четверо осіб з хустками на плечах несли чотири величезних дерев'яних хрести. На одному з хрестів чітко виднілось написане ім'я її сестри. Три інших, хоч як вона не намагалась розгледіти, були розмиті. Позаду них парами люди несли вінки, оповиті тонкими чорними стрічками. За вінками повільно їхали чотири машини із закритими тканиною дзеркалами. І купи людей йшли позаду в чорному вбранні. Хтось плакав, хтось просто мовчки слідував за процесією з опущеною головою.

У Олени затрусились руки. Вона заціпеніла від жаху, не наважуючись випустити люстерко. Зрозуміла, що побачила похорон і одразу згадала сьогоднішні слова про весілля сестри. Але ж хрестів було чотири. А значить чотири людини помруть.

Цілу ніч Олена не могла заснути, відчуваючи, що скоро може статися лихо. Вона вертілась у ліжку, прокручуючи в уяві страшну картину, яку побачила в дзеркалі. Вперше за останні десять років їй не хотілося знову дивитися в нього.

Вранці вирішила випити кави, аби прийти до тями. На кухні звернула увагу на татову улюблену чашку. Дівчина пригадала, що бачила схожу, у тій закинутій будівлі, де знайшла люстерко.

До її вух долинуло тріскотіння й шум. Неначе величезний буревій, вигинав дерева й ті бились гіллям об шибки та шкрябали стіни будинку. Цього разу, почувши дивний звук, вона одразу кинулась до дзеркала. Підхопила, аби подивитись, що воно покаже цього разу.

Уся дзеркальна поверхня була вкрита вогнем, а саме люстерко, ніби закипало у руках. Палючий біль пронизав її пальці, пробираючись крізь шкіру до самих кісток. Серце перетворилось на каменюку, що невпинно калатала у грудях. Здавалося, руки ось-ось стечуть на підлогу, наче розплавлений віск. Дівчина не втрималась від болю й випустила дзеркало з рук. Воно впало на підлогу й розбилось, та вогонь так і продовжив миготіти калейдоскопом в уламках скла.

В паніці Олена попрямувала до закинутої будівлі. Саме там все почалось. Там вона колись знайшла люстерко і тепер сподівалась знайти відповіді на те, що побачила у його склі.

Мур, через який вона ледь перебралась у дитинстві, сьогодні здавався таким маленьким, що вона перестрибнула через нього без зайвих зусиль. Зарості чагарнику шматували шкіру й роздирали одяг, наче не хотіли пропускати її всередину. Гілки плутались у волоссі, вириваючи цілі пасма, та вона була настільки нажахана видінням, що зовсім не звертала на увагу на перешкоди та, через деякий час, нарешті опинилась в будинку.

Озирнулась. Здавалось, все в цій будівлі залишилось незмінним. Вона обережно підійшла до поламаного стола. На ньому так само стояла щербата чашка. Витерла об сорочку залишки кіптяви й пилу. Придивилась. Чашка стала зеленою! Точно такою ж, як у батька, і щербинка з тієї ж сторони. Але ж вона точно пам'ятала, що чашка була синя. Дракон на синьому тлі, вона ясно бачила цей спогад перед очима, немов тільки вчора тримала цю чашку в руках.

— Ш-ш-ш... — протяг ганяючи між вікнами злегка торкнувся її волосся, і пролетів далі у глиб будинку.

— Час прийшов… — Олена розвернулась і пішла туди, куди кликав її вітер.

В дальній кімнаті було майже темно. Та крізь темряву, вона все-таки впізнала приміщення, у якому прожила все життя — це була її кімната. Її ліжко, її письмовий стіл, комод і книжкова полиця. На тумбочці біля ліжка лежало дорогоцінне люстерко. Набравшись хоробрості вона взяла його в руки. Дзеркало було цілим, хоча Олена точно пам'ятала, як нещодавно впустила його на підлогу.

«Ціла родина згоріла у пожежі. Кажуть, їх крики й досі чуються у будинку, що навіки застиг в одній жахливій миті.» — вона пригадала слова, що колись привели її сюди.

— То що тут сталося насправді? — промовила вона у пустоту, насправді сподіваючись не почути відповіді, бо вже здогадувалась, якою вона буде. — Хто вас убив?

— Це була ти… ти… ти… — прошепотіло десь поряд.

— Ти вбивця! — цього разу набагато гучніше.

Тільки тепер дівчина зрозуміла, що віддавала дзеркалу не тільки свої переживання, а й себе саму. Світ, який вона бачила у відображенні — це той світ, на який вона обміняла своє життя та життя близьких.

Олена подивилась у люстерко, але її обличчя більше не відбивалось у склі. Більше нічого не відбивалось на його гладкій поверхні.

Нарешті все стало на свої місця. Примари не можуть бачити відображень, адже вони дивляться на світ з іншого боку дзеркала.