Люстерко

Святим іменем я закликаю тебе служити мені!

Говори й показуй мені тільки правду, збирай силу та наділяй нею мої слова.

Вічно нехай буде так!

Амінь.

Оленка була незвичайною дитиною. Дивні й химерні речі, як от темрява, або казки про бабая, яких боялися інші діти, навпаки приваблювали її. Дорога зі школи здавалась їй чарівною.

Водонапірні башти в кінці села походили на завмерлих велетнів. Золотисті квіти з довгими гілочками на чийомусь високому паркані оживали в уяві дівчинки, розростались лозами й обвивали двоповерховий будинок, який цей паркан огортав. Десь там, на другому поверсі, який умить ставав високою вежею, тепер сиділа відьма і чекала, коли хтось підійде ближче, аби затягнути його у пастку в’юнких рослин та навіки залишити жити у своєму світі.

Аж ось високий паркан обривався і вздовж вулиці сірою смужкою простягався старий кам’яний мур. За муром, серед купи багаторічних чагарників, наче примара, причаїлась стара, напіврозвалена хата.

Однокласники, намагаючись налякати Оленку, розповідали їй, що в цій будівлі живуть привиди. Ціла родина згоріла у пожежі. Казали, їх крики й досі чуються у будинку, що навіки застиг в одній жахливій миті.

Вони й не знали, що замість того, щоб боятися, дівчинка тільки ще більше зацікавиться цим місцем. Якщо там жили привиди, то вона обов’язково мала з ними познайомитись. І тепер, час від часу, Оленка поглядала на облуплені стіни, віконні рами без скла та величезну балку, що колись підтримувала дах, який давно обвалився.

— Як гадаєш, що там сталося насправді? — дівчинка сиділа за партою задумливо вимальовуючи закарлючки на полях свого зошита.

— Де там? — здивовано відповіла Таня, її подруга, що сиділа поряд.

— Ну, в тому будинку, — Оленка подивилась на свою сусідку. — Що згорів. Хлопці казали там померла ціла родина.

— Боже, Оленко, нащо тобі ті старі розвалини? Весь час про них торочиш.

— Хочу туди якось навідатись. Підеш зі мною? Мені здається там точно щось має бути. Може яка таємниця? — вона всміхнулась, надіючись почути слова підтримки. Хоч якою дивною дівчина не здавалась іншим, їй все ж було лячно йти самій у той будинок.

— Ні, вибач, — Таня зітхнула, — не піду я у ті зарості. Що ти там хочеш знайти, привидів?

— Було б непогано, — може вони скажуть мені, хто їх убив, — я чула, що той будинок не просто так загорівся, мені сказали, що все через молодшу доньку, яка…

— Знову хлопці? — перебила її подруга, — Не варто тобі їх слухати, вони весь час якусь фігню торочать. Не треба туди йти, справді. Це може бути небезпечно.

— Твоя правда, — трохи розчаровано проказала Оленка. — А так хотілось побачити хоча б щось потойбічне.

Однак цікавість її ставала сильнішою, маленьким нав’язливим черв’ячком вона повзала думками, ні на мить не залишаючи дитячий розум. Що ж там насправді сталось?..

Тепер, щоразу йдучи повз дівчинка зупинялась біля будівлі й кілька хвилин тупцювала на місці, так і не наважуючись зайти. Та одного разу Оленка не втрималась, кинула портфель на узбіччі та полізла на мур. Для маленької дівчинки він здавався височенною скелею. Деякий час борсаючись на каменях, хоч і давно, та рівно складених один до одного, вона все ж змогла перелізти та гепнулась на землю з іншої сторони.

Зарості, вищі за неї у кілька разів, здавались дрімучим лісом, колючки чіплялись за одяг і різали руки, залишаючи на долонях тоненькі червоні смужки, та ніщо не могло її зупинити. Адже десь тут, зовсім поряд, причаїлось щось дивовижне. Вона точно знала це й нізащо б не відступила.

Врешті дівчинка дісталась будівлі та зайшла всередину.

Стіни, досі чорні від кіптяви, дихали сирістю, розбитий посуд, уламки шиферу і скла хрустіли під ногами, наче сніг морозного ранку. Усюди валялось розкидане запилюжене ганчір’я, шматки плиток і дошки, які колись очевидно були меблями. Старий стіл, ледве тримався на трьох ніжках, притулений до стіни.

На столі стояла чашка. Під шарами кіптяви й пилу чітко проглядався звивистий сріблястий дракон на синьому тлі. Олена підійшла ближче й провела пальцем по малюнку. У її тата була така ж, тільки зелена — його улюблена чашка. Він народився у рік дракона й обожнював цей малюнок. Скільки себе пам’ятала, батько завжди пив каву тільки з неї. Одного разу, вона впустила чашку, від чого у тої з'явилась невеличка щербинка, як і на цій, тільки з іншого боку. Її тоді добряче за це насварили.

— Мабуть, батько у цій родині теж народився у рік дракона. Можливо він навіть був таким нудним, як і мій тато. — дівчинка розсміялась. Отже, вона точно мала тут опинитися.

Оленка роздивилась навкруги, але не помітила нічого потойбічного. Звичайні розвалини. Не було навіть натяку на розгадку трагічної події, яка сталась тут більш ніж десять років тому.

— Не бійтеся, я прийшла до вас, аби дізнатися правду. Хлопці казали, що у всьому винна одна з доньок. Вона була заздрісною й егоїстичною і прокляла свою родину. А інші кажуть, що це лише нещасний випадок. Скажіть, будь ласка, що з цього правда? — звернулась вона до колишніх мешканців, сподіваючись, що вони досі знаходяться тут. Трішки почекала, та ніхто не відповів.

Збиралась вже йти назад, зрозумівши, що скоріш за все привидів тут немає, та раптом почула тихе:

— Ш-ш-ш… — протяг ганяючи між вікнами злегка торкнувся її волосся, і пролетів далі у глиб будинку.

— То ви все ще живете в цьому місці, — перелякано запитала вона. — Сім’я, що тут померла?

— Ш-ш-ш… Я покажу тобі правду... — знов прошепотіло десь поряд. Дівчинка розвернулась і пішла туди, куди кликав її вітер.

В дальній кімнаті було майже темно. Сонце ніби не наважувалось пробитись до приміщення. Усі меблі тут залишились цілими, не було видно навіть слідів пожежі. Біля вікна стояло ліжко, запилене й брудне за стільки років, та все ж акуратно застелене, з правильно прилаштованими подушками. На вицвілій світлині зі стіни на Оленку дивились чотири химерні тіні, що колись вочевидь були людьми. Вона придивилась до фотографії, та образи були надто розмиті, аби хоч трохи їх упізнати. Поряд, у кутку стояла відкрита шафа, досі повна одягу.

Дівчинка підійшла ближче й обережно торкнулась рукою вбрання. Червона сукня, спідниці, кілька сорочок — враз перед нею постала красива молода жінка, що носила цей одяг. Ось вона сидить на ліжку, встає та йде до шафи — обирає, що сьогодні надягти. Підходить до туалетного столика, бере гребінець і розчісує своє довге золотисте волосся.

Оленка підійшла до столика, повного всіляких цікавих баночок і щіточок. Її увагу привернув невідомий круглий предмет, обмотаний синьою тканиною. На відміну від інших предметів у кімнаті, його зовсім не торкнувся пил. Вона взяла до рук цікаву річ і розгорнула тканину.

Виявилось, що це невелике кругле люстерко у срібній оправі. На задній стороні намальовані білою фарбою символи — невелике коло і чотири півмісяці навколо нього, що розправляли свої ріжки в протилежні сторони один від одного.

Дівчина піднесла люстерко до обличчя. Не дивлячись на те, що в кімнаті було майже темно, вона чітко побачила своє відображення та здалася собі такою гарною, якою досі ще ніколи не була. Наче зачарована стала ходити по кімнаті вперед і назад, не в змозі відірвати погляду від себе. Кімната у віддзеркалені також змінилась. Всього на мить Оленці здалось, що вона перетворилась на її власну, та коли вона відвернулась від люстерка й роздивилась навкруги все залишилось таким, як і було спочатку.

Ще кілька разів Оленка заговорювала до привидів, та вони мовчали. Здавалося, духи показали їй все, що хотіли. Врешті решт дівчинка заховала люстерко у кишеню та пішла геть.

В душі її з'явилось невідоме відчуття, таке солодке й тягуче, що їй не хотілось відпускати його ні на хвилину. Дівчинка забула і про таємницю, яку хотіла розгадати, і про все, що колись могло її хвилювати. Вона зрозуміла, що з новою знахідкою її життя зміниться, проте й не здогадувалась наскільки.