ПРОТИ НЕБА

За дві з половиною години до цього Сашко і Роман обережно прямували стежкою серед лугу, наближаючись до бліндажа з рацією. Там був Інтернет, тож була і змога вийти на зв’язок і доповісти командуванню своєї роти про те, як облаштували позицію, про кількість ворожих обстрілів і скільки ще є харчів та води. Радіозв’язку з командуванням на позиції ще не було, бо його не встигли налагодити, тож бійці мусили три кілометри йти до бліндажа. Їхні ноги терпли в тісних берцях, докучав піт, тіла нили від липневої спеки, але Туз і Яр вперто просувалися вперед. У кожного була лише одна думка – аби лиш їх не засікли ворожі розвідувальники. Проте сподівання було марним – у розпеченому повітрі з боку болота таки наближався дрон. І ось бійці отримали повідомлення по рації, що над цією місцевістю літає ще той шуліка – спостережний «Орлан-10».

Роман подав умовний знак Сашкові, і вони залягли під найближчими кущами. А поруч духмяна, насичена сонцем та росою трава наче привітно погойдувала стеблинками до стомлених бійців.

– Туз, не рухайся і пам’ятай, що можемо загинути, бодай один зайвий рух.., – стиха промовив Роман Сашку.

Той відповів мугиканням і раптом відчув, як нестерпно сверблять ноги, проте мусив терпіти. Неприємний гул дрона наче навпіл розтинав розжарене повітря. Бійці завмерли, і Сашко за старою звичкою читав про себе молитву, якої його ще малим навчила бабуся. Довгий час вона виховувала онука і залюбки купувала малому солодощі. Та з дитинства Сашко понад усе любив цукерки «Тузик», і коли потрапив до батальйону, то час від часу витягував смаколика з кишені. Тож над ним часто насміхалися побратими, ляскаючи бійця по животу: «Любить «Тузик» твій гарбузик?». Так, зрештою, позивний бійця став Туз, який наче вивищував його над дитячою пристрастю...

Сашко згадав, що в кишені є кілька улюблених цукерок, і подумав, що, певно, вони від спеки вже стали пластилінові. А Роман лежав під кущем і згадував дружину і сина. Марко народився за місяць до того, як Яр потрапив до батальйону. І Ніна, його дружина, як могла вмовляла не йти воювати, проте той інакше вчинити не міг. Він, син двох медиків, вважав, що людське життя – то найбільша цінність. Тому вирішив, що мусить обороняти батьків, родичів, близьке оточення та десятки тисяч невинних людей. І, зрештою, захищати свою сім’ю – дружину і сина. Батьки Яра певний час були в окупованому Мелітополі, їх тримали в підвалі, мордували та змушували лікувати ворожі тіла. І лише дивом їм вдалося покинути рідне місто та перебратися у Київ до Ніни з Марком. Щоразу згадуючи цю наругу над найріднішими, Роман закипав від люті…

Безпілотник кружляв над бійцями, наче пес, який винюхував ретельно і пильно їхню присутність. Проте Туз із Яром зосередилися кожний на своїх думках і наче не помічали його. Сашко щиро шепотів: «…що єси на небесах…». А Роман згадував кожну рису обличчя свого немовляти – вологий напіввідкритий ротик, кирпатий носик і величезні здивовані карі очки, які ніби запитували: «Що я роблю в цьому дивному світі?».

Від спогадів Романа відволікло повідомлення по рації про те, що Орлан полетів далі, тож він знову подав знак, і бійці звелися на ноги.

– Суче плем’я, – сплюнув Яр.

– Ходімо, бо справи чекають, – нетерпляче озвався Туз, намацуючи в кишені цукерки.

Вони, наче бабусин талісман, щоразу оберігали його на виходах, принаймні Сашко відчайдушно вірив у це.

Коли бійці добралися до бліндажу, то сонце вже нещадно пекло, і з-під картузів рясними струмочками стікав піт. Роман першим пірнув у бліндаж, він знав тут кожний куток, бо нещодавно його облаштовував. Інші бійці менше дбали про локацію, бо мали наказ просуватися далі. А Яр дбайливо і хазяйновито оглядав щоразу бліндаж, коли потрапляв до нього.

– Ходи сюди, – покликав він Туза. – Ти чатуєш, поки я вийду на зв’язок. Саме чатуєш, а не медитуєш! – наказав він, бо знав звичку Сашка щиро молитися під час виходів на завдання.

Туз вийшов з бліндажу і діловито походжав навколо, небо захмарилося – і стало трохи легше дихати. Він потягнув на сорочці донизу зіпер і витер рукавом спітніле чоло.

Роман у цей час звітував:

– Карп! Карп, це Яр, у нас поки все чисто. Позицію облаштували норм, є два підвали, в цих котлованах усі, крім чергових. Води і провізії достатньо…

Після цієї розмови, маючи змогу почути Ніну, Роман зателефонував дружині. Щойно вона взяла слухавку, як почувся плач Марка. Боєць аж здригнувся від цих звуків і ковтнув клубок, що підступив до горла.

– Ромчику, як ти там? – ледь не плакала в слухавку і Ніна.

– Зі мною все гаразд, вибач, кохана, не було довго зв’язку. Розкажи – як ви? Як здоров’я батьків? Тато вже не шкутильгає?..

Через певний час, вкотре дбайливо оглянувши бліндаж, Роман вийшов до Сашка.

– Ходи, брате, побалакай зі своїми і повертатимемося на позицію, – рішуче промовив Роман і махнув у бік села.

Після відвертої розмови з дружиною, яку давно не бачив, Роману кортіло бодай когось обійняти, тож він обійняв Туза, від чого той був трохи спантеличений і стиха промовив:

– Я теж сумую за домівкою, брате, все минеться. Ще й оженимо твого Марка.

– Ти сам спочатку одружися, – посміхнувся у відповідь Яр, поки Туз заходив до бліндажа.

Йому насамперед дуже кортіло почути бабусю, а потім вже й батькам та друзям вирішив зателефонувати.

Назад бійці йшли мовчки, треба було берегти сили. Сашко часто прикладався до фляги з водою, бо таки не втримався і з’їв одну цукерку. А Роман міряв стежку важкою ходою – давалося взнаки його січневе поранення, і добре, що про нього не дізналася Ніна, бо вважав, що їй то хвилювання зайве.