ПРОТИ НЕБА

Липневий світанок вмивав росою соковиту зелень, горобці повноголосо раділи новому дню. Під небесним шатром завмерло село, наче в очікуванні, яким буде цей день у фронтовій зоні. І вже який місяць поспіль тут не було мешканців, лише вітер стукотів відчиненими хвіртками порожніх дворів. За селом виднівся луг, пахучі трави виблискували краплями роси і поступово ще дужче духмяніли від сонячних дотиків.

За лугом причаїлося болото, це царство води і багнюки густо поросло очеретом і приховувало від чужого ока щоденні звички його мешканців. Он бабка завзято перелітає з листка на листок і наче на мить затамовує подих, зосереджено дослухаючись до довкілля. Величезні жаби хазяйновито позаймали позиції біля листя латаття і, ліниво кумкаючи, дрімали у воді. Коники-стрибунці ретельно вивчали місцевість, плигаючи з лугу до болота, а в очереті причаїлася зграя диких качок. Там молода качка стривожено роззиралася довкола, поки її п’ятеро каченят пустували у воді. Та ось качка вивела своє потомство на чистий простір і вже охоче живилася ряскою. Каченята і собі затицяли маленькими дзьобами в зелений бісер поверхні болота. Неподалік серед очерету вмостився лелека і чатував на здобич. За болотом було чутно якісь звуки, наче й стишені, проте відчувалося, що там хтось збуджено вовтузиться.

Артур з позивним Смайл квапливо вийшов з хати, де був черговий пост, глянув на луг, примруживши очі від вранішнього сонця, і стурбовано позирнув у бік болота. Другу добу поспіль він з побратимами виконував бойове завдання і відчував, що цього разу щось має статися незворотне. У цю мить з вікна визирнув Роман, з яким вони вдвох чергували в хаті, спостерігаючи за стежкою, де міг з’явитися ворог:

– Смайл, що там?

– Та наче тихо, – невпевнено відповів Артур і відчув, як нутром розлилася тривога.

Серце гучно стукотіло, наче старий годинник у дідусевій оселі.

– То не вештайся без діла подвір’ям, бо може засікти дрон, – озвався з вікна Роман.

– Еге, зараз повернуся, – відповів Артур і пішов до нужника.

На подвір’ї, де розташувалася перша передова група батальйону, було п’ять будинків, літня кухня, сарай та нужник. І коли бійці обирали локацію, де буде черговий пост, то зупинилися на найстарішій хаті, за метр від якої знайшли погріб. Тож у разі обстрілу їм було де швидко сховатися.

А в самій хаті пахло сіном, яке хазяї дбайливо закинули на горище минулоріч, тоді ще їм нічого не завадило запастися ним, як це робилося зазвичай щоліта. У кутку кімнати, де сиділи бійці, висіли ікони, рясно оздоблені вишитими рушниками. Цей своєрідний український портал був в кожному будинку на подвір’ї.

Коли напередодні перша передова група батальйону пройшлася селом, обираючи, де розташуватися, тоді Артур звернув увагу, що в багатьох будинках ікон вже не було. Тікаючи від ворога, багато хто забирав їх в дорогу, бо ці сімейні обереги були мало не найціннішим – їх шанобливо передавали з покоління до покоління. «Хто зна, що завадило тутешнім господарям забрати з собою ікони», – міркував Артур, сидячи нині в хаті на чергуванні.

Зі старої чорно-білої світлини, що висіла на стіні, на Артура і Романа дивилося молоде подружжя. Розглядаючи світлину, Роман згадував своїх батьків і той болісний період, коли від них з рідного Мелітополя не було жодної звістки…

Решта бійців у цей час були в погребах, яких на подвір’ї знайшли два – той, що за метр від хати, де був черговий пост, а другий – за вісім метрів. Тож бійці умовно назвали їх котлованом один – той, що ближчий до хати, і котлованом два, який був дальнім. У цей час у дальньому двоє бійців з позивними Оркестр і Хмара спали після нічного чергування. У цьому погребі бійці знайшли старі двері, на які поклали каремати і таким чином мали змогу відпочити.

А в ближньому погребі Євген з позивним Ведмідь гучно басив, розповідаючи побратиму черговий непристойний анекдот. Той був молодшим та ще й цнотливим, тож на відверті жарти хоч і реготав, проте сором’язливо опускав очі додолу. То був чорнявий Сашко з позивним Туз. Його блакитні очі, пухкі губи і густі чорні брови приваблювали багатьох дівчат, проте війна завадила обрати собі якусь до душі та оженитися. Він давно мріяв про сім’ю і власний будинок, про квітник та город, бо виріс у селі. І нині почувався у дворі, наче вдома, та сподівався, що після війни зможе втілити намріяне.