Сад мрій

Перші сонячні промені тонкими пальцями торкнулися чорної межі, повільно заповзаючи досередини. Сід підвівся з холодної брили і поспішив до дерева. Стрункий брунатний стовбур підіймався лише трохи вище його зросту, розгалужуючись безліччю тендітних гілочок. Жовті листки злегка тремтіли на непомітному вітрі. Уся крона була густо обсипана дрібними багряними ягідками. Сьогодні вони мали дозріти. Сід підняв кошика з лози. Не можна було марнувати часу.

Для жителя безмовної мертвої Пустки потрапити всередину райського Саду було великою честю. Обгороджений височенною стіною чагарника-мертвоплоту він був цілком відгороджений від світу. Лише поодинокі діри, вишкірившись гострими колючками, пропускали цікавого гостя. Це було єдиною надією на виживання. Голод був неодмінним атрибутом пустки, так само як навколишня порожнеча. Плоди численних дерев вгамовували його, даруючи шанс прожити ще день.

Сід обережно торкнувся ягідки. Та пульсувала свіжим соком і життям. Достигла. Їх слід зібрати негайно і принести до покою Двоєдиного. Опісля, коли той пожиратиме їх, зібрати якомога більше плодів і втекти з ними назовні. Збирач рвав ягоди цілими жменями, руки тремтіли від хвилювання. Деякі лопалися і сік стікав на долоні та криваво-червону траву під ногами. Така оточувала лиш це дерево Саду.

Барва нагадала юнаку про численних жертв Двоєдиного. Ті, кому голод затьмарив розум, відмовлялися розкопувати мертві піски у пошуках коріння. Вони кидали виклик долі, оминаючи непереступну межу мертвоплоту аби викрасти фрукти чи ягоди, що манили яскравими барвами і спокусливим солодким ароматом життя. Таких могутній садівничий розривав на шматки. Він вирощував нові й нові дерева лиш для самого процесу. Сам ніколи не збирав, лиш куштував маленький шматочок і викорчовував невдалі творіння. На очах конаючих народжені в Саду творіння достигали, осипалися і згнивали, стаючи добривом для густої трави. Так було завжди.

Нарешті гілля спорожніло. Сід накрив кошика і рушив стежкою. Він навмисно обрав найдовший шлях крізь невисокі зелені трави. Дорогою Сід зривав один-два фрукти і ховав за пазуху. За час служби Двоєдиному він навчився непомітно красти їжу для себе та родини за стіною. Ось і гніздо господаря. Неоковирний прямокутник, сплетений з лози. Неподалік чекав сам садівник. Велетенська постать у безрозмірному пальто складалася з двох істот. Перша, масивна і огрядна з короткими ногами і сильними руками. Голова, увінчана крислатим капелюхом витріщалася дрібними, але зіркими очицями. Гострозубий рот вишкірився посмішкою.

Друга була прив’язана широкими ременями до спини. Кістлява безнога, закутана у саван. Додолу звисали довжелезні руки з гострими лезами-кігтями. Мініатюрну голову накривав ковпак. Сід нахилився й поклав кошика до ніг садівника. Двоєдиний кивнув і знехотя кинув перед слугою дрібний зморщений фрукт. Той з вдячністю підхопив дарунок і впився зубами у м’якоть. Тоді поспішив до виходу.

Зненацька вдалині почувся тонкий свист. Метелики-запилювачі, які водночас слугували вартовими. Вони завжди подавали знак про наближення чужого. Садівник стрепенувся і поспішив на звук. Під його тушею затремтіла земля. Сід розумів, бідоласі майже неможливо втекти. Він сам пригадував залізну хватку, коли благав про пощаду і зголосився стати доглядачем забороненого дерева. Оточене отруйними квітами, воно було недоступне для крадіїв. Лише подароване Двоєдиним зілля дозволяло наблизитися.

Сід проліз крізь дірку в паркані. Пустка виглядали жахливо порівняно з живим і прекрасним Садом. Навколо вже чекали його одноплемінники. Слуга висипав знахідки на землю, їх поділили і взялися пожадливо наминати. Очі блищали щастям і вдячністю. Тепер вони житимуть. Доки Двоєдиний потребуватиме слугу для забороненого плоду можна безкарно виносити непотрібні йому фрукти. З-за стіни почувся крик. Схоже садівник піймав злодія.

Сід змучено опустився на землю. У черевику щось неприємно муляло. Він роззувся і потрусив взуття. Зсередини випала розчавлена ягідка. Сід придивився уважніше. Майже усю порожнину плоду займала чимала кісточка. Якби ж розгадати його таємницю. Дізнатися спосіб пророщення дерев на землях Пустки. Навчатися у Двоєдиного, доки у пам’яті не закарбується кожен його порух.

Хлопець підкинув насінину на долоні. Все марно, садівничий ніколи не розкриє цього. Яка ж несправедливість. Чому тільки він може давати життя рослинам? Сід зі злістю стиснув кісточку в долоні. Та боляче впилася у шкіру. Виступила крапелька крові. Він пожбурив знахідку подалі. Тепер можна вертатися.

Решта днів минали у мовчанці та послуху. Двоєдиний став підозріливим. Його слуги переслідували Сіда щоразу, коли він збирав нові плоди забороненого дерева. Нагод аби вкрасти їжу було дедалі менше. Юнак навіть не наближався до мертвоплоту аби не бачити сумних і розчарованих очей друзів. Він знав, там усі в’януть на очах або вдовольняються гидким коріняччям кущів Пустки. Господар Саду не підпускав до себе у години праці. Зрештою Сіду набридло стежити за ним.

Хлопець пробрався крізь звичну дірку і закрокував пусткою. Він ішов, дивлячись собі під ноги. Зненацька на запорошеній землі виникли криваві паростки. Їх ставало все більше. Сід протер очі, намагаючись розігнати видиво. Однак трава нікуди не поділася. Червоний круг всівав кожен сантиметр землі навколо молодого деревця. Листочки обрамляли яскраві суцвіття. Над ними вже метушилися дрібні комашки. Від рослини віяло теплотою.

Сід ніжно погладив гілку. Зненацька пальці наштовхнулися на округлу ягоду. Більша за будь-коли бачені ним. Вона була гарячою,наче маленьке серце. Всередині напівпрозорого живого рубіна не виднілося насінини. Підкоряючись раптовому пориву, юнак закинув ягоду у рот і обережно розкусив. Відчуття неможливо було порівняти ні з чим.

Життям полий мене і матимеш краплини нового,— залунав у голові тихий голос,— Кожна проросте твоїм бажанням.

Юнак не вірив почутому. Його власне дерево. Заборонене, бо дає початок іншим. Витворене волею випадку, напоєне його кров’ю. Тепер він став Творцем.