Еліна зі снігової кулі

Алекс отямився в незрозумілому місці, яке скидалося на зимовий ліс, окутаний густим туманом. Але чому він тоді не мерзне у футболці, просторих бавовняних штанах і з босими ногами?! Опустив очі. Все вірно — сніг! Але якийсь… не холодний. Так дивно. Він взагалі ніяк не відчувався.

— Для цього місця це нормально.

Десь з-поміж дерев вигулькнула старенька в довгій сукні кремового відтінку.

— А що це за місце?

— А які в тебе варіанти?

У спогадах промайнуло страшне марево. Ніч, снігопад. Багато думок і жодної про дорогу. Раптом звідкись взялася фура. Чому це вона не по своїй стороні їде?! Чи це він?.. Різкий поворот. Широкий стовбур дерева і темнота.

— Я що… помер? — розсміявся від абсурдності того, що сказав. — Певно я просто сильно ударився головою і мені це все ввижається.

— Ага, голові твоїй дійсно дісталося, але це не галюцинація.

— То де я?! — Алекс почав озиратися в пошуках інших людей, виходу чи бодай… прихованих камер. Підняв голову і закляк. Замість неба над ним нависало химерне сплетіння вінків з омели. — Так, схоже я ударився сильніше, ніж думав.

— Сашо, а якщо ти таки помер?

Хлопець не знав, що його здивувало більше: спокійний голос старенької чи те, що вона знає його ім’я. Він придивився до незнайомки уважніше. Почало здаватися, що в обличчі є якісь знайомі риси. На думку прийшла божевільна здогадка. А що як він дійсно помер, а ця жінка — хтось із його родичок, яку хлопець бачив на старезних сімейних фото?.. Така дурниця, яка, втім, робить все… логічним.

— То це рай чи пекло? — насправді Алекс сподівався, що вона зараз розсміється і скаже, що його розіграли.

— Саш, це ліс, — жінка звісно не розсміялася, але посмішка на обличчі заграла, а тон був таким, ніби він ляпнув, щось максимально безглузде і вона ледь стримується, аби не прикрити обличчя долонею в характерному жесті.

— Ммм… — все що зміг видавити у відповідь.

— Часу мало. Нема коли обговорювати неважливі речі. Тобі треба далі йти. Після смерті, знаєш, не так спокійно, як всі кажуть, — Алекс спробував щось сказати, але жінка не дала йому такої можливості. — Якби в тебе була можливість повернутися на кілька хвилин в будь-який момент свого життя, який би ти обрав?

— То я таки помер?

— Так.

— І я можу попросити про будь-який день?

— Так.

— Я хочу поцілувати її. Повернутися в той момент, коли ми стояли під омелою і поцілувати.

— Впевнений? На разі ти маєш унікальний шанс змінити чимало вагомих подій.

— Якщо це моє передсмертне бажання, то я хочу її поцілувати.

***

Все навколо було таке біле, що аж осліплювало. Еліна не розуміла, де опинилася. Втім, коли очі трохи звикли, вона зрозуміла, що все це сніг. Під ногами, над головою, навколо… Здавалося, ніби хтось викопав кімнату у величезній кучугурі й переніс її до неї. Дівчина не вигадала нічого кращого, окрім того, щоб просто піти вперед. Еліна раптом зрозуміла, що відчуває сніг голими ногами. Все було звичним, окрім відсутності холоду. Озирнулася і побачила коротеньку доріжку з власних слідів. Огледіла себе і виявила, що на ній з одягу лише світлий сарафан до колін.

— Як це?.. — пробубніла собі під ніс і, трохи подумавши, пішла далі.

Довго крокувати не довелося. В полі зору з’явився якийсь чоловік, що сидів на стільці закинувши одну ногу зігнуту в коліні на іншу. Одяг у нього був того ж кольору, що й у неї, але складався зі штанів і сорочки. А ще він щось тримав у правій руці. Еліні чомусь стало дуже цікаво, що то, тому вона пришвидшила ходу.

— Ну привіт, Еліно зі снігової кулі, — незнайомець виявився чоловіком у поважних літах.

— Що?

— Була одна людина, яка тебе так прозвала. Дивись, — він підняв руку з предметом, який її зацікавив ще хвилину тому — сніговою кулею, в середині якої розміщена статуетка темноволосої дівчини, а позаду неї — багатоповерхівки з вікнами, прикрашеними до новорічних свят.

Еліна підійшла ближче, присіла і зазирнула всередину. Побачивши це, старий зробив один спритний рух і в кульці «пішов» сніг. Так дивно, але дівчина з іграшки дійсно була схожа на неї.

— Я не розумію…

— Ти потрапила під машину, коли тікала від Олега. І тепер ти тут.

— В сенсі?

— Досі не розумієш?

— Ні…

— Ти померла. 

— Що?! Та ні, не може бути. Що за дурні жарти?

— І що це тоді за місце, на твою думку?

— Гаразд, — після нетривалих роздумів Еліна вирішила, що якщо з неї хтось вирішив так жорстоко пожартувати, то краще просто спокійно зробити те, що тим кимось для неї заплановано, і все закінчиться. А якщо вона таки померла, то навряд у неї є вибір. — Що далі?

— Останнє бажання.

— Я думала передсмертні бажання озвучують до того як помирають.

— Хм, — махнув рукою. — Багато чого люди думають.

— Тоді я хо…

— Та чекай ти. Я ще не все сказав. Ти зараз маєш шанс обрати будь-який момент зі свого життя і повернутися до нього. Однак, це короткотривала акція. За кілька хвилин доведеться повернутися.

— І який сенс в цих хвилинах?

— Дивлячись, що обирати. Ти можеш кардинально змінити своє життя, обравши правильний момент.

— А потім все одно померти у двадцять шість? Хоча стоп, якщо я вже мертва, то як я можу щось змінити?

— В першому ти права. Прожити  більше, ніж відведено ніяк не вийде. Але от яким саме буде твоє життя залежить виключно від низки твоїх особистих рішень. Щодо другого питання, то у світі не все так просто і прямолінійно як тобі здається.

— Я не хочу вас образити, але це все дуже схоже на проповідь сектанта.

— Елю, керуючись твоєю логікою, тобі все одно нічого втрачати.

— Хочу у момент, коли ми з Алексом стояли під омелою, — дівчина не вірила у можливість повернення у минуле, але на разі не поцілувати його було рішенням, про яке вона шкодувала найбільше. Якщо їй судилося померти, то вона ніяк не зможе зіпсувати життя цьому хлопцю. Тому невже їй не можна отримати бодай мить чогось дійсно прекрасного?..

— Подивися мені в очі, Еліно.

***

Дівчина подивилася у вічі старого чоловіка, але побачила знайомий колір омели. З силою стиснула повіки й раптом відчула справжній зимовий мороз. Обережно розплющила очі й раптом усвідомила, що перед нею вже не незнайомець, а Алекс. Глянула в гору — там лимонні дольки й… вінок з омели. Зволікати не стала.

Еліна так завзято потяглася до його губ, що навіть не помітила, на скільки взаємний її порив. Двоє, що були по різні боки вікна, нарешті стали поруч, аби залишитися разом назавжди.

В реальність їх повернув крик Олега:

— І що це за номер?!

— Швидко за мною, — Алекс відімкнув двері кав’ярні та, вхопивши Еліну за руку, затяг її в середину та знову провернув ключ у замку, але вже з середини. — Можеш робити що завгодно, але до нього я тебе не пущу, — а потім вже геть тихо додав, більше самому собі, ніж їй: — Якщо встигну…

— Ти про що?

— Не зважай.

— Агов, голубки! — Олег вже дістався до кав’ярні. — Я вас бачив!

Світло було вимкнене, а жалюзі опущені, тому чоловік не міг побачити, що відбувається всередині.

— І що ми будемо робити? — Еліна панікувала, при чому не ясно більше від самої ситуації, чи від того, що вона в будь-який момент може повернутися до дивного старого зі сніговою кулею. — Він же не відчепиться.

— Ти ще можеш вийти до нього.

— Ні! — крикнула, а подумки додала: «Я б з тобою лишилася, аби могла».

— Тоді тікаємо. З комірчини є чорний хід. Поки він щось запідозрить, ми вже будемо достатньо далеко.

За хвилину їх зустріли сніжинки, що летіли прямісінько в обличчя.

— Побігли? — голосно втягнула повітря.

— Та це не обов’язково. Ми й так встигнемо вшитися.

— Я просто хочу бігти, — раптом вона повисла на його шиї, обвивши її руками й прошепотіла на вухо: — Побіжімо так, ніби це останні секунди нашого життя, а перед нами не купа снігу, а безкрає ромашкове поле.

І вони побігли, взявшись за руки. Регочучи, ніби маленькі діти, що граються в сніжки.

***

Мине ще дуже багато років перш ніж Еліна й Алекс впізнають одне в одному тих самих старих, яких їм довелося побачити у своїх дивних мареннях.

Але ніколи не дізнаються, що то були інші вони, які також потрапили в аварії, але не померли. Обоє отямилися і пішли різними життєвими дорогами, аби вже на схилі літ зустрітися знову одного сніжного Різдвяного вечора і загадати спільне бажання — хоча б уві сні повернутися в день їхнього знайомства і цього разу не ховати свої почуття.

А ще для них залишиться таємницею, що насправді жодні з версій їх самих не померли в день знайомства. Вони всі ще багато разів зустріли Різдво. Людина не обирає, скільки жити, але може обрати як саме і з ким.

А що на рахунок бажань? Насправді від Всесвіту можна отримати будь-що, якщо прохати маленький шматочок, можливість, шанс, один єдиний поцілунок… А день і спосіб важливі лише для людей.