Пес, Відьма і Джо Гек

Джо вирішив, що контрабанду, поки що, можна залишити на потім. Він був певен, що лиходії спробують переправити товар саме косою, а значить, у ночі.

Звісно, у контрабандистів могли бути й човни, сховані десь на берегу. Але, вдень будь-який човен буде помітний з острова, а в темряві набагато надійніше скористатися суходолом. Тож, вони, ким би ті «вони» не були, повезуть товар возами. Скоріш за все – двома, по різних краях коси. Широка й вихляста, вона ховатиме звук коліс в піску. А якщо здогадаються обернути ганчір’ям копита коней і змазати осі олією, то й взагалі загубляться у шумі хвиль.

Настав вже полудень, але небо зоставалося непроникно сірим. До вечірнього відливу залишалося годин десять, а у Джо Гека з’явилися важливі справи. Він хутко міряв кроками острів, поспішаючи назад до «фортеці».

Констебль ввалився в сторожку і кинув мокрий плащ на решітку перед каміном. Потай, він сподівався, що Остін вже повернувся, і борсається по господарству, як ні в чому не було. Але вугілля в каміні майже вистигло, й будиночок стояв холодним і нежилим.

Гек пошарудів кочергою, підкинув сухих дров, і взявся куховарити обід. Бобова каша, кілька смужок в’яленого м’яса. Проста їжа, яку важко зіпсувати.

Нечасто у фортеці острову Хельги куштували більш вигадливі страви. Хиба що, коли дружина Ріка Купера, Маріам, приїздила раз на місяць навести лад й вискубати бруд. Тоді констеблі ласували справжніми пирогами. Що й сказати, сучому сину Куперу поталанило.

Поївши, Джо залишив одну порцію у казанку. Про всяк випадок.

Дощ то зривався на зливу, то рідшав до імлистої мряки. Вітер підхоплював завислу у повітрі вологу й кидав в обличчя. Джо закутався у плащ по самі вуса, й сторожко визирав з-під трикутки, зморгуючи крапельки води. Натруджені ноги несли непосидючого констебля за світ очі. Чоботи били байдужу скелю.

З-за спини почулося гарчання. Попереджувальне.

Гек озирнувся через плече й побачив здоровезного чорного пса з рудими підпалинами. Ротвейлер дивився на констебля байдужим потойбічним поглядом.

– Не обертайся, Джо Гек!

Звісно, він одразу ж обернувся на голос. Вона стояла подалі, на кромці пагорбу. Фігура, що виникла на фоні хмар.

Джо знав, що жінка вже не молода. Однак, вона досі була високою та стрункою, і голос її бринів серед скель.

– Запам’ятай, Джо! Не обертайся…

Гек почув, як позаду осипалися дрібні камінці. Пес потрусив до господарки. Жінка кинула на констебля значний погляд і зникла за пагорбом.

«Сни і тумани, – похмуро подумав Гек, – цей клятий острів не місце для нормальної людини…»

Джо Гек не був контрабандистом, він був констеблем. Але у нього таки був прихований на березі човен.

Намочивши чоботи ледь не до колін, він пробрався під навислою скелею до непримітної улоговини. Там, присипана піском, лежала корабельна шлюпка. Про цю маленьку заводь знали лише троє, і двом іншим Гек довіряв як собі.

Джо виштовхнув човен у хвилі. Всівшись на банці, повеслував, тримаючись в тіні скелі.

За бортами шлюпки здіймалися та опадали сірі конуси, безмежні й холодні. Констебль тримав орієнтиром західний виступ острову. Там височіло старе мертве дерево, що зачепилося корінням за край урвища. Колись то була вікова сосна, але блискавка перетворила її на обвуглений зламаний перст.

Помах веслами – поштовх крізь хвилі. Помах – поштовх. Головне – тримати темп. І орієнтир…

Шлюпка заїхала носом в пісок.

Берегом лежали витягнуті з води плоскодонні човники. З дерев’яних козел звисали пасма риболовних сітей. Від вкопаних кілків тяглися дуги швартових канатів до однощоглових шлюпів та кетів. Далі тулилися маленькі хатинки. Низькі комини курилися димом, а в повітрі стояв сморід тельбухів і важкий дух смаженої риби. Жіночі голоси кликали чоловіків та дітей до вечері.

Рибальське поселення. Перший аванпост на березі материка. Відсіль зміїлася стара дорога аж до самого портового містечка. Джо Гек зітхнув: його чекали милі пішого ходу та полювання та чутки у десятках придорожніх таверн та трактирів.

Цей день точно не був найщасливішим для Гека. Як і вранці, Джо обійшов чи не кожну сиру діру, що тут, на материковому березі, гордо йменувалася корчмою. Без жодної користі.

Сірі хмари обернулися на чорні, ховаючи місяць та зорі. До відливу залишалося небагато часу, і Джо вирішив відвідати одну, останню, злачну місцину.

«Млявий вогник» був типовим жебрацьким гадючником. Тут, немов бруд після припливу, осідали п’янички всіх ґатунків: злидні, безробітні рибалки, задиристі матроси. Трійко таких як раз сиділи за столиком в кутку. П’яні усмішки, п’яні руки з колодою карт. П’яні неприязні погляди.

Гек рушив просто до шинквасу, де височів володар закладу. Худий мов жердина і блідий як та медуза старигань з гучним прізвиськом «Бик».

– Джо Гек, якою хвилею тебе занесло?

– Гівна та сечі, – процідив один з матросів і ляснувши картою о стіл гримнув: – Лицар!

Бик напружено зиркнув. Ті троє були зайдами і не знали важкої вдачі констебля з острову Хельги.

Джо привітався з корчмарем.

– Цікавлюся солодощами, – промовив він.

– Ги-ги!.. Чули? – гикнув п’яний голос, – той мужик солод…солоддищ…солоденький! Ги!..

– Солодощами? – у густій тіні очі Бика зблиснули вогниками свічок. – Я таким не торгую.

– Знаєш когось?

– Б-бито! – сповістив інший матрос, скидаючи карту, – коррро…лева!

Корчмар задумався над питанням.

– У місті недавно відкрилася бакалійна лавка. Не знаю точно, хто її тримає, та люди кажуть…

– Трясссця…таки – ббито…курва-королева…

¬– … що зі столиці приїхав молодий пан. Наче, далекий родич нашого бургомістра.

– Хм… – розмова підкинула несподіваних деталей. Разом з тим Джо пригадав дивну пляшку зі схованки. – А як щодо ліків?

Бик крекнув, що в нього було замість сміху.

В кутку, прислуховуючись, злостиво посміхалися матроси. Картярська гра набридла. Випивка скінчилася. Залишалася єдина доступна розвага, і моряки накручували себе перед бійкою.

– Аптеки в цих краях ще довго не буде, Джо.

Це було правдою. За будь-якої хвороби люди зверталися до пастора. Той лікував словом Божим та молитвами, і конкурентів не терпів.

– Остіна не бачив? – змінив тему Гек.

– О! – замість Бика прогудів один з п’яничок, – сссолоденький мужик шукає ч-чорного хлоп-чика!..

– Поночі загубив подружку… – підтримав жарт інший голос.

– А…а…анашо й-йому ліки? – спитав самий п’яний, і всі троє зайшлися хихотінням.

Джо відвернувся від стійки й зробив крок до столика. Наступної миті порожня пляшка вщент розлетілася о пику першого матроса. Джо пнув стільницю, вгативши іншому під дих. Той хекнув й впустив голову в калюжу рому. Третій п’яничка з ревом відірвав дупу від стільця. І тут же чемно встав навшпиньки, задравши голову до стелі. Під нижню щелепу йому кололо вістря стилету.

Трохи потримавши парубка «на гачку», Гек прибрав руку. Матрос торбою повалився на підлогу, потираючи шию. Інші двоє нянчили власні рани.

Джо відкинув полу свого плаща, демонструючи «бастарда» в піхвах. На випадок, як хтось забажає реваншу.

– Отже, хлопчина сюди заходив, – мовив до Бика. Корчмар відступив на крок, побоюючись потрапити під гарячу руку.

– Т-так! Заходив… – старий зібрався з думками та залопотів більш впевнено.

– Сьогодні вдень він скупив у мене деякі припаси, пляшку пийла та стару ковдру.

Джо насупився.

– Щось ще?

– Корзину для пікніка…

Цього Гек не очікував. Забагато несподіванок для одного дня.

Джо досадливо хитнув головою. Час було повертатися на острів, і він мав встигнути до відливу.

– Бик! Я забираю твою кляпу!

– З якого щастя?!..

– В ім’я Закону! – буркнув констебль, нагадуючи про свій статус.