3
Коли Джо дістався берега, була вже ніч.
Вода відступала. Але не тихо й спокійно, як годиться. Вітер посилився і здійняв хвилі, які билися об скелі і цупко тримали косу в полоні. Крізь рване клаптя хмар визирнув місяць. В молочному сяйві фосфорилися буруни і шапки піни.
Джо вилаявся і повернув до хатинок, чиї вікна світилися жовтими плямками. Констебль, хоча й порався з веслами, наразі потребував чогось більш солідного за маленьку шлюпку.
– Півгодини туди й стільки ж назад – вже за годину повернешся до пива та своєї жінки, – переконував він замурзаного мужика, власника вітрильного шлюпу.
– Не вийде, сер, – хрипко заперечив рибалка, – надто мінливий вітер…і ці хвилі… Нас просто викине на рифи.
Скільки б Джо не погрожував і не тряс перед обличчям бронзовою бляхою констебля, дядько лишався непохитним. Вочевидь, він волів отримати стусанів і зберегти своє корито, ніж стати законослухняним потопельником. Зрештою, Гек обернувся до іншої хатини.
– Облиште, – зупинив його мужик, – зараз ніхто не вийде в море.
І, просто зачинив перед констеблем двері.
Сплюнувши, Джо знову вліз в сідло. Під’їхавши до самої кромки берега, він насуплено роздивлявся широку смугу води, під якою ховалася коса. Її краї виразно окреслювалися гострими уламками скель. Хвилі, врізаючись у рифи, втрачали швидкість і ліниво гойдались в середині. Місяць виблискував на мармуровій сітці піни.
Вода поступово відходила, і глибина над косою меншала.
Перебравши лихими словами сьогоднішній день, Остіна, контрабандистів, і себе самого, Джо Гек вдарив п’ятами боки кобили. Будь то якась інша скотина, більш норовлива, або більш розумна, то відмовилася б лізти в бурхливу темну воду. Та кляпа Бика була забитою й тихою.
Коли кінські ноги ступили на косу, і хвилі потягли її в різні боки, стара шкапа лише схропнула. Взбрикнувши, встояла. І поперла крізь піну, розсуваючи воду грудьми. Гек вчепився руками в луку сідла, й стиснув ногами боки конячки. І думав про те, що іноді, диявол озирається і на таке забуте місце, як острів Хельги…
Серед кам’яних коридорів гроту линули голоси. Луна та вітер спотворювали звуки, розсіювали, стирали між ними межі. Вплітали у звичний клекіт застудженої кам’яної горлянки. Голоси сперечалися:
– Якщо не поквапимося, пропустимо відлив! Клятий шторм і так нам феєрично напаскудив!..
– Встигнемо…
– Ти підготував вози?
– Угу…
– Той суворий похмурий страж Закону досі не повернувся?
– Нє…
– Знаєш, мій великий друже, твій високий стиль розмови спричиняє мені щирі страждання.
Першим йшов чоловік у ботфортах, заляпаних мокрим піском. На поясі в нього висів довгий ніж, небезпечний й лиховісний. Шрам під оком, щербата усмішка і збиті кулаки натякали на досвід контрабандиста в бійках. За ним важко гупав здоровань з гранітною щелепою. Остання фраза компаньйона змусила дебеляку наморщити лоба.
– Що ти торочиш…
Фраза лишилася недоказаною, оскільки громило раптово замовк й осів на дупу. З-за його спини виступив Джо Гек, опускаючи важке руків’я «бастарда».
Перший контрабандист потилицею відчув неладне. Його рука змією смикнулася до пояса.
Сталь вдарила о сталь! Ніж відлетів у темряву, а вістря меча ошарпало неголену шию.
Чоловік вичавив з себе усмішку й примирливо розвів руки. Джо кивнув вбік скрюченого на підлозі велета.
– Сідай.
– Що? Прямо на…
– Так.
Контрабандист театрально підібрав поли куртки і всівся просто на спину компаньйонові. Той видав придушений стогін.
– Терпи, мій друже, мені теж не дуже вдобно… – контрабандист посовався, вмощуючись зручніше.
– Ти хто такий? – спитав Гек.
– О!.. – засяяв щербатою усмішкою чоловік, – в певних колах я відомий як Джек. Джек Блек, до ваших послуг!
Він гордовито відкинув з лоба засалені лохми й зобразив руками подобу реверансу. На брудних пальцях тьмяно зблиснули дешеві перстні.
– Так, я тебе знаю, – пригадав Джо назване ім’я. – Контрабандист, шахрай і злодій.
– Аж ніяк! – співбесідник закинув ногу за ногу. – Усе перераховане, – він поклацав пальцями, підшукуючи слово, – лише наслідки недобросовісної конкуренції. Насправді, я чесний комерсант.
Джо усміхнувся.
– А хто твій непритомний друг?
– Цей, найгідніший у будь-яких якостях громадянин, – Блек поплескав лежачого здоровилу по плечу, – мій діловий партнер, містер Коннор.
– Так само кришталево чистий?
– Безумовно! Хиба що…дещо неуважний.
Джо Гек втомився. Його майже виснажила шалена скачка серед хвиль. Наразі, він тамував роздратування, граючи важким клинком в долоні.
– То, нащо ви сюди приперлись?
– Емм…
– Прийшли забрати вантаж? – короткий кивок на ширму.
– Але…
– І суднова декларація, мабуть, у тебе в кишені? – Гек тицьнув вістрям в куртку Блека.
Контрабандист замовк. Його нахабна усмішка розтанула, а очі на мить стали злими.
– А якщо я конфіскую все в ім’я Закону? Га?!
Блек витріщився на констебля. І раптом розреготався щирим гримким сміхом.
– О!...оце!.. ох-х, – відхекався він, – оце…буде іронія!.. Якір мені в дишло!..
Контрабандиста скрутив новий приступ сміху. Його трусило так нещадно, що бідолашний Коннор застогнав крізь марення забуття.
– Фактично…ти виконаєш мою роботу, констебле!..
Джо миттю все збагнув і лише сердито фиркнув.
– То, чутки про бакалійну лавку – правда…
Блек кивнув, вгамувавши гірку веселість. Дійсно, ситуація оберталася на фарс. За Законом, все конфісковане майно доставлялося до міської ратуші. Під нагляд та особисте зберігання бургомістром.
І, виходило так, що вантаж в будь-якому разі надійде до замовника.
– Забирай! – вирішив Джо.
– Правда? – контрабандист отетерів від такого повороту бесіди.
– Так. Забирай вантаж, свого неуважного партнера та валіть звідси під три чорти.
Джо прибрав меча, а Блек із цікавістю глянув на констебля.
– Як вже товар потрапить в ті самі руки, то нехай хоч не задарма.
Контрабандист піднявся на ноги і блазнівно вклонився.
– Хто б знав, – мовив він, – що Джо Гек, безжальний сучий син, вартовий Закону, виявиться ще й шляхетним арбітром.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!