Історія із запахом кави

*

*

*

-Черговий чудовий вечір. Знаєш, а до зустрічі з тобою я не любив цей час доби, бо все навколо затихало, наступали сутінки, за ними - морок. А тепер я не можу дочекатися наших вечорів, бо ця тиша робить твій голос ще прекраснішим. Які у нас на сьогодні плани?- ледь помітна посмішка з’явилась на його обличчі.

-Все, як завжди. Це ж ніколи не набридає, чи не так? - її грайливий тон додавав запаху свіжозвареної кави чогось незвичайного і в той же час спокійного і ніжного. Вона повільно підійшла до підвіконня. Там стояла висока ваза білого кольору, в якій був букет чорних троянд, - як я обожнюю ці квіти, вони просто неймовірні, - вона нахилилася над ними, вдихаючи аромат, - ніколи не набриднуть.

-Але сьогодні обиратиму я, добре?

-Чому знову ти? Вже втретє за цей тиждень, не набридло керувати нашим дозвіллям?- вона підійшла впритул до нього; саркастичний блиск з’явився в її очах в цей момент.

-Складається враження, що ти не в захваті від моїх улюблених книг, - награно ображений тон виглядав вкрай комічно, настільки, що він ледь стримував себе, щоб не засміятися.

-Ну добре, - вголос розсміялась вона,-керуйте, ваша величносте.

-Отже, сьогодні на порядку денному, точніше, вечірньому, в нас перечитування Поланіка . Я думаю, яку саме книгу - ти здогадалась, правда?

-Звичайно. Все вже майже готово,- після цієї фрази вона знову підійшла до вікна. Запах улюблених квітів щоразу ставав менш вловимим і ніби змінився - повітря, в якому витали аромоксамит кави та солодка пудровість чорних троянд, неначе поступово наповнювалося гіркуватим зеленим запахом, що злегка нагадував полин. Вона нахилилася ближче до вази, щоб краще почути улюблений аромат, та їй це чомусь не вдавалося - пряний запах троянд немов ховався від неї, щоразу втікаючи, як пісок крізь пальці, натомість виразна зелена гіркота ставала все насиченішою. Та горді квіти, здавалося , не помічали цього, і продовжували милуватися своїм відображенням у віконному склі. По той його бік життя тьмяніло і поступово занурювалось у сутінки. Вечірню сірість посилили важкі темні хмари, які повільно наступали. Обрій, який годину тому ще палав всіма відтінками червоного, проводжаючи сонце, почав зливатися із сірими сутінками та хмарами. Якби не вогні вечірнього міста, світ за вікном виглядав би чорно-білим. «Межа між світом затишного дому та сірого міського пейзажу - ось це вікно» - її думки блукали десь поміж обрисами будівель та хмар.

-Вочевидь, буде дощ,- він знизав плечима, не розуміючи, на що вона дивиться - за вікном були майже сутінки, їх розбавляли лиш вуличні ліхтарі та світло у багатоповерхівках.

-Отже, ми залишили кульмінацію на десерт,- сказала вона, відводячи погляд від вікна, -ходімо до вітальні. Він поніс каву до кімнати і поставив її на невисокий журнальний столик кольору вишневого дерева. Дощовий вечір обіцяв бути прохолодним, і вона вирішила взяти плед зі спальні.

*

Невелика спальня була затишною, як завжди. Крізь вікно вже не було видно барв заходу сонця, які так гарно танцювали на акуратно застеленому ліжку - їх змінили сірі мазки вечірніх хмар. Улюблений плед лежав на невеличкому пуфі біля шафи. Відблиски фар автомобілів, що проїжджали неподалік, завжди проходили один і той самий маршрут по стінах: вони ледь торкалися високої вузької шафи, в якій завжди не вистачало місця для одягу, тоді ковзали по стіні, де були фото із місця, де вони вперше зустрілися, далі світло завжди рухалося в бік полиці, що була неподалік ліжка - на ній весь час лежав записник, як завжди, непотрібний. Вона взяла плед і ще раз поглянула на фото на стіні: хто б знав, що невелика подорож у маленьке місто Туреччини стане місцем народження такого великого кохання. Її любов до рідкісного виду квітів створила ще одну любов - велику, щиру та вічну. Ледь помітна посмішка зʼявилася на її обличчі - ці щасливі фото щоразу дарували відчуття радості.

Повернувшись до вітальні, вона зручно вмостилася на софі, накрила ноги пледом, відкрила книгу і почала читати її вголос , -«Її звали Елен Гувер Бойль… У неї були блакитні очі…»

Він сидів поруч, її спокійний та розмірений голос занурював його у світ зі сторінок книги. Час від часу вона підводила погляд на нього, і тоді її світло-карі очі зустрічалися із його синіми… У кімнаті пахло кавою та її парфумами, що нагадували запах гречаного меду. Ця картина виглядала настільки непорушно і цілісно - вечір, вітальня, вони, книга і кава. Навіть перші важкі краплі дощу, які гучно падали на підвіконня та стукали у вікна щосили, не змогли порушити спокій цього вечора…

Минула година, може - дві, а дощ за вікном не стихав. Місто вже міцно спало, а двоє дивних людей сиділи і читали вголос книгу. Вони читали одне одному, а потім ділились враженнями. Вони просто говорили. Таке зараз буває рідко, коли хтось ще говорить твоїми словами, думає твоїми думками і зустрітись таким людям – це як відкрити себе нового, нового і ще незвіданого…

*

Якщо ви знайдете людину, з якою до ранку зможете одне одному читати і з якою вам завжди буде про що поговорити - тримайте, адже це ваша людина. Вона ніколи не піде від вас. Якщо ви будете говорити з нею…

*

Дощ не припинявся. У нічному небі, захованому від сторонніх очей павутиною хмар, почали з’являтись блискавки. Справжнісінька весняна гроза. Всі люди вже спали, їм снились якісь сни… У стандартній дев’ятиповерхівці звичайного міста світло було лише в одному вікні. Вітер хитав ліхтарі, що заливали порожні вулиці молочним маревом… Дерева гойдало в усі сторони, зовсім невеликі листочки, які вже встигли прорости на гілках, відривались і летіли за вітром. Зранку люди прокинуться, знову будуть думати про свої проблеми, іти на ненависні роботи і так щодня, кожен тиждень, кожен місяць, кожен рік-все життя, і так - до смерті…

*

А що таке взагалі «життя»? Що означає «жити»? Хто нам сказав, живемо ми чи ні? Звідки знати?

Де межа між життям та смертю, як зрозуміти? Може, смерть можна відчувати фізично? Чи ні? Може, смерть має запах чи смак? Що відбувається з людиною?

А може, коли людина помирає, вона не знає про свою смерть?

А може, коли людина помирає, її підсвідомість, ну або те що називають душею чи чимось там ще - залишається жити? Тобто, насправді людина помирає, а її підсвідомість робить з нею злий жарт - і людина, ніби нічого не трапилось, йде займатись далі своїми справами. Все в неї починає складатись пречудово, трапляються, на перший погляд, неймовірні речі… Наяву.

От тільки відбувається це все вже не тут, а в закутках її нематеріалізованої душі. Вічне життя для кожного… Персональна в’язниця і божевільня – геніально, чи не так?

*

Дощ за вікном посилився. Була вже приблизно п’ята година ранку – надворі сіріло. Вони взяли чашки із холодною кавою і пішли на балкон. Незважаючи на погоду, холодно не було. Свіже повітря було якимось надзвичайно пахучим - на вулиці пахло дощем. Дощем і снами.

Вони просто стояли і милувались неживою, складеною недолугим пазлом , урбаністичною картиною із картону, цегли і асфальту…

Підпаливши цигарку, вона затягнулась димом і взяла свою чашку з кавою. Місто потроху прокидалось – перші авто бігали перехрестями, у деяких вікнах вже горіло світло.

-Вони вже прокинулись, - сказав він, криво посміхнувшись, - ми ж ще навіть не лягали.

-Нам немає коли спати, в нас стільки непрочитаних книг, - на цій фразі вона викинула недопалок в попільничку і пішла мити чашки, - кожного дня стіни вітальні зустрічають нових персонажів, що оживають завдяки нам на сторінках своїх книг. Хіба ці неймовірні світи можуть чекати? Хіба це колись набридне, чи може, ми коли-небуть втомимось від цього?

-Навряд. Бо це означатиме, що ми втомилися одне від одного, - він почав заварювати ще каву.

-Ну звісно. А нам нема коли думати подібні дурні думки. Бо ми постійно зайняті читанням.

-І у нас вдома завжди пахне кавою. І твоїми неймовірними парфумами. І спокоєм. Воно того варте. Я хочу, щоб так було постійно.

-І я цього дуже хочу. Ти-моє життя…

*

*

*

А в цей самий час, на протилежному кінці Всесвіту, понура фігура чоловіка мокла під дощем. Чоловік дивився на зображення дорогої йому людини. Дивився і тримав у руках квіти. Букет чорних троянд - щоразу це були чорні троянди. Щоразу ті самі квіти уже впродовж пʼяти років. І місце щоразу - те саме. А на нього дивилась із кам’яної брили та сама жінка. Ніжна фотографія в чорно-білих тонах була такою простою і в той же час до болю сумною…

За календарем - пізня осінь. Вечоріло, на землю починали опускатися сутінки, стираючи барви і кольори з усього, потроху фарбуючи світ у чорно-білі тони. Чоловік нарешті заговорив:

-Привіт, моє серце. Якби ти знала, як мені тебе не вистачає, як це важко та боляче. Легше не стане ніколи, - він провів рукою по фото, - та весна і для мене стала останньою. Нащо мені світ - він без тебе порожній, нащо мені серце, яке перестало битися, для чого потрібне тіло, душа якого лежить тут, у землі? Пʼятий рік я не живу, а існую… Вже п’ятий рік сюди прихожу, а ти така ж гарна, чудова і рідна мені. Я щодня говорю з тобою подумки в надії, що ти мене чуєш…

Дощ стікав по його волоссю, важкі краплі падали на плечі, холодний вітер, немов батогом, бив в обличчя і груди.

Він присів, обняв холодний камінь. Тулився до холодної брили і говорив з нею. В повітрі пахло дощем. Дощем і снами. Його повіки стали важкими. Здалося, що він заплющив очі лиш на мить…

*

*

*

Відкривши очі, він дуже здивувався - був уже день. «Невже заснув?» - подумав.

Підвівся і роззирнувся - ні душі навколо. Не було на сторожів, ні відвідувачів. «Дивно» - подумав він і знизав плечима.

Новий день був аж надто сонячним і теплим, не було жодного натяку на вечірню зливу. Він постояв ще трохи часу біля могили - вечірній холод вперто не хотів його покидати, тепло осіннього сонця відчувалося ледь-ледь, а йому так хотілося хоч трошки зігрітися. Зрештою, тяжко зітхнув, ще раз підійшов до надгробку.

-Бувай, моя мила, - поцілував камʼяне фото, - мені вже час, але не сумуй, я ще прийду, - він попрямував до виходу, досі здивований, що не зустрів жодного перехожого. Сонце світило йому прямо в обличчя, змушуючи мружити очі. «Така погода мені більше до вподоби» - подумав він - «немов вдруге почалося бабине літо, дивина».

Він пішов додому. Незвично тепле осіннє сонце гріло його долоні та обличчя, які досі відчувалися трохи холодними, а ледь відчутний вітерець крадькома торкався його волосся. Дорога додому ще ніколи не була такою затишною.

*

Вдома, в невеликій квартирі звичайної дев’ятиповерхівки стандартного міста, було незвично затишно. І пахло свіжозвареною кавою та парфумами із запахом гречаного меду. Зайшовши на кухню, він завмер…Дихання перехопило, тіло немов вдарило струмом. По шкірі пройшов мороз.

-Як ти тут опинилась? Я ж… Я ж… Ти ж…. - він не міг зрозуміти, що трапилось - перед ним стояла та сама жінка.

-Тихо… Це твій світ - все, що ти хочеш, збувається. Варто лише вірити, - вона усміхнулась йому. В цій посмішці було стільки тепла, ніжності і добра….

*

-Що це? Я сплю? Я хочу прокинутися! Я не хочу тут бути! Це так важко, так боляче! - він закрив руками обличчя, зробив кілька кроків назад. Відчувши, що дійшов до стіни, знесилено сповз по ній, сів на підлогу і заплакав. Холод стіни відчувався занадто сильно, немов це була брила льоду, а не бетонна конструкція, - Це ж не ти, ти не можеш тут бути! Як це? Це не насправді, це не насправді, це не насправді… - він бив себе по щоках, в надії отямитися, - ти не можеш тут бути, ти вже пʼять років у землі, тебе немає, немає, немає! - глибокі схлипи розривали його слова, - ти не вона, це не насправді, згинь, що б ти не було! Не паплюж її образ! Забирайся! Що ти таке? - він все більше зривався на крик, - я збожеволів? Цього не існує! - кричав він собі, - чому тут пахне кавою? Де ти її взяла? У мене вдома немає кави, пʼять років як немає кави! Я не міг її пити без тебе, я читати перестав без тебе, весь мій світ розвалився! Я боюсь виходити на вулицю, бо в натовпі чую запах твоїх парфумів! А знаєш, чому я перестав читати? Бо усі слова з книг звучали в моїй голові твоїм голосом! Ти знаєш, як це боляче? Ти забрала все - серце, душу, спокій, чого тобі іще? За чим ти ще повернулася? Чому це все відбувається зараз зі мною? Чому ти зараз тут стоїш і посміхаєшся? Де ти була увесь цей час? Ти знущалася, знущалася з мене? То ось, подивись, яким я став, подобається тобі, подобається, питаю? Кажи!!! - і він знову гірко заплакав.

*

Час немов зупинився, тягуча тиша заполонила все. Лиш гіркі схлипування чулися раз за разом.

*

-Чому ти ще тут? Боже, тебе ж тут навіть немає, ти не-справ-жня, я збожеволів… Мабуть, я застудився і мене лихоманить, звідси і галюцинації. Точно, точно. Мені потрібен аспірин і сон, і все пройде…

Чому я досі бачу тебе? Ай, до біса все. Будь. Я ж знаю, що тебе тут бути не може. Стій собі. Пройде, зараз все пройде… До біса аспірин, - він знову закрив обличчя руками і опустив голову. Атмосфера кухні, яку він побачив, пробудила усі спогади - і кожен, немов тонким лезом, пронизував дедалі глибше…

*

Він ще довго сидів на підлозі, знесилений, виснажений та змучений. На землю поступово опускалися сутінки, що темними мазками малювали все більше тіней у кухні, забираючи при цьому кольори. Не підводячи голови, запитав у тиші:

-Чому, чорт забирай, тут досі пахне кавою і її парфумами?

-Бо я досі тут, з тобою.

*

-Якого біса? Чому я досі чую її голос? - та ось він почув звук вимикача. Кухню заповнило тепле світло. Він здивовано підняв голову. Вона досі була тут.

-Ти голодний? Давай я щось приготую, - вона повернулася до кухонних полиць.

-Стій, трясця. Яке «приготую»? Що ти взагалі таке? - він спробував підвестися, а вона одразу рушила в його сторону, - стій, не підходь до мене, не смій, чуєш?! - вона різко зупинилася.

-Чому ти так зі мною? Я ж хочу допомогти…

-Допомогти? Дійсно? То допоможи, будь ласка, якщо на те твоя воля, зрозуміти, що ти таке і що тут взагалі відбувається?

-Що я таке? Дійсно, «що таке»? Ти добре почуваєшся? Можливо, не впізнав мене?

-Не впізнав? Ти зараз знущаєшся? Ти не можеш бути нею, - він відчував вир емоцій, що знову починали в ньому клекотіти. Підвівся, зробив крок уперед назустріч їй,- і ми обоє це прекрасно знаємо.

-То хто ж тоді я, на твою думку? Хто я, скажи? - вона також зробила крок назустріч.

-Я не знаю, я не знаю… Але, якщо ти прийшло мене мучити - будь ласка, роби зі мною все, що завгодно, тільки прийми свій справжній образ, та кого завгодно, тільки не її… І роби зі мною, що хочеш, - він зробив ще один крок.

-Я не хочу тебе мучити. Я хочу тебе нагодувати, потім прочитати з тобою книгу, випити холодної кави. Але я - це я, у мене немає інших образів, звісно, якщо не рахувати невдалі експерименти молодості, - вона розсміялася вголос і зробила ще один крок.

-Ти не можеш тут бути бо ти не жива! Ти померла! - він зупинився і холодно поглянув їй в очі.

-Я хіба схожа не мертву? Ні, - вона зробила граційний оберт навколо себе, - ти захотів, і я тепер тут, - і знову крок вперед.

-Ти думаєш, раніше я цього не хотів? Кожен мій день починався і закінчувався думками про тебе. Я плакав як дитя, згадуючи твої руки і твоє волосся. Я заховав наші фото, бо стіна у спальні стала моєю стіною плачу. Всі книги досі тут знаходяться, бо їх колись торкалися твої руки. І кожен мій день був про те, щоб ти знову була поруч. То чому саме сьогодні мені раптом пощастило? - після цих слів його емоції були більше непідвладні йому, цей день, усі спогади, вона на його кухні - він жбурнув чашку з кавою на підлогу, за нею - другу. Дзвінкий звук перетворив кожну із них на мільйони друзків, які міріадами розлетілися по кахлевій підлозі. Ще секунду тому ароматний напій вже став двома кляксами.

*

- Ось це - я. Таким я був останні 5 років. А сьогодні навіть цього не стало. Бо те, що тут зараз відбувається, те що я чую і бачу - це все спопеляє мене, розумієш? Я згорів, мене вже немає, сьогодні - остаточно, ясно тобі?

-Я не знаю, чому саме сьогодні. Взагалі, я не знаю, чому так. Але я тут - це я знаю точно, ти теж тут - і це все, що мені потрібно для щастя, - вона лагідно посміхнулась і зробила ще крок.

-Зачекай. Розкажи мені нашу історію. Тоді я повірю, що це дійсно ти,- він був серйозний, як ніколи, бо наближався момент істини.

-Ти досі сумніваєшся?

-Прошу тебе, не муч мене. Кажи.

-Що ж, добре, - вона розчаровано зітхнула, - затоплене місто Халфеті, ферма квітів….

-Зупинись, мовчи, - вона замовкла і здивовано глянула на нього, піднявши одну брову догори. Він важко видихнув, по його щоці пробігла сльоза, - залиш мене наодинці, мені треба подумати, - і відвернув голову від неї. Його погляд упав на вікно, і в скляних сутінках його сині очі більше нагадували осередки суму та болю, аніж звичайний людський погляд.

Вона , не відводячи від нього погляду, зробила кілька кроків назад, розвернулася і вийшла у вітальню. А він попрямував на балкон.

*

До запаху осінньої прохолоди додався запах тютюнового диму. А ще в повітрі пахло дощем. Дощем і снами. Він мовчки споглядав вечірнє місто. У сутінках всі обриси були немов чорно-білий фільм, лиш джерела штучного світла додавали трохи барв цій сірій картині. «Як же я ненавиджу вечори… Знову… Всі барви зникають із заходом сонця. Лишаються лиш несправжні» - подумав він. Ця думка була з ним більшу частину його життя. Він полюбив вечори після того, як в його житті зʼявилася вона. Це неймовірне відчуття, коли весь світ ось-ось засне, настане тиша, і ви будете лиш наодинці…

Він дістав ще одну цигарку. Сів і притулився спиною до стіни. Вона знову відчувалася надто холодною, та він зараз не зважав на холод. Спалах запальнички - і в напівтемряві жевріє світлячок-сигарета. Випускаючи дим у повітря міста, він жодного разу не повернув голови до вікна. Ще б пак! Навколо все виглядає буденним, нічого особливого. А раптом він зараз поверне голову, а там стоїть вона? Чи, може, він вже боявся, що все, що сталося, було не насправді, і за вікном нікого немає?

Думки змішалися у голові, вони плуталися, збивали з пантелику, обривалися і починалися знову. Вони грали у голові величезним хором, де кожен інструмент звучав невпопад. А хотілося просто тиші…

*

А може, вихід існує? Він поглянув із балкону вниз - все здавалося маленьким, іграшковим… Маленькі сірі вулиці, маленькі сірі пішоходи, що неспішно крокували по тротуарах, маленькі сірі лавочки біля будинку… З висоти девʼятого поверху світ виглядав дуже маленьким. Може, ось він, вихід - там, унизу? Один крок - і свобода? Від цих думок усе всередині стиснулося, він затамував подих. Потім видихнув, поглянув на відкриту пачку цигарок і потягнувся за третьою сигаретою, але руки тремтіли - чи то від холоду, чи то від переживань, і вона зламалася. Мовчки викинув її до недопалків, знову закрив обличчя долонями та опустив голову. Звуки вечірнього міста, здавалося, теж мали колір - сірий…

*

Та раптом цей гомін порушив інший звук - відчинилися двері на балкон. Далі звук двох кроків - і ось тепла ніжна рука торкнулася його плеча. Його немов знову вдарило струмом. Він підняв голову та підвів погляд. Вона сіла поруч і обійняла його. ЇЇ волосся пахло гречаним медом, а її руки гладили його волосся. Він ніколи не забував цих рук… Зрештою, його шепіт порушив тишу:

- Я так багато хотів тобі сказати, але не встиг…

-Я знаю. Я чула все, що ти казав мені увесь цей час, - вона перебила його і знову усміхнулась, - кава вже холоне, а я вибрала книжку… Хочу перечитати Дена Брауна.

Він же весь цей час не міг зрозуміти, чи насправді це, чи тільки мариться йому… В голові з’являлось безліч думок. «Хай якщо я навіть зійшов з розуму - краще так! З кожним сходом сонця ці спогади просто вбивають мене. Навіть якщо це марення, хай воно не закінчується ніколи… »

Вони пішли у вітальню, сіли на софі, вона накрила його ноги пледом і взяла в руки книгу, яку вже встигла обрати.

-Читай ти цього разу, - вона простягнула її і поклала голову йому на плече,-я так скучила за твоїм голосом…

*

Задзвонив будильник. На годиннику була шоста ранку. Скоро на роботу.

-Я не піду,- сказав він їй, - хочу бути з тобою. Ходімо пити каву,- він поклав книгу на журнальний столик кольору червоного дерева, взяв дві чашки із давно холодною кавою та пішов на балкон. Вона пішла за ним.

*

Новий ранок теж був сонячний. Перші промінці лагідно пестили голі віття дерев, які вже скинули яскраве листя , де-не-де у вікнах багатоповерхівок зʼявлялося світло, поодинокі авто сонно снували порожніми дорогами. Легкий вітерець ніс осінню прохолоду, злегка заплутуючись у її волоссі. А в повітрі пахло дощем. Дощем і снами.

Підпаливши цигарку, вона затягнулась димом і взяла свою чашку з кавою…

Він приєднався до неї. Холодна кава була якоюсь неймовірно смачною. Усе навколо було надзвичайно прекрасним.

Це вона, це все - вона…

*

Він не вірив сам собі, але щораз переконувався, що це наяву. Він ніби прокинувся від страшного сну, отримав шанс почати все спочатку, почати знову жити! Йому хотілось проводити з нею весь час, говорити, слухати… Як же йому цього не вистачало. Доля змилувалась над ним… В його очах було стільки щастя…

*

*

*

Десь далеко-далеко від них, у ранковому випуску місцевих новин повідомляли про сумну звістку:

«Сьогодні, на кладовищі, внаслідок сильних заморозків уночі, насмерть замерз чоловік. Сторож кладовища розповів, що загиблий щомісяця приходив на могилу до однієї й тієї ж самої жінки, щоразу приносячи великий букет чорних троянд. »

*

А час минав…

*

*

*

На іншому кінці Всесвіту починалась справжня весна. Дрібні листочки вже не боялися грози, вони зміцніли і набрались сил. Голе гілля одягло своє найкраще вбрання і радісно тягнулося до тепла. Світило сонце, цвіли квіти і співали птахи…

Вона відкрила очі і різко піднялася з ліжка.

-Що таке? Чому ти прокинулась? - він сонно потягнувся і протер очі.

-Знову цей дурний сон, - вона скинула із себе ковдру, немов намагалася відігнати усі нічні марення, - вкотре сниться, а в памʼяті лише уривки, - вона потягнулася до полички, на якій лежав записник і ручка.

-Сьогодні вдалося запамʼятати більше деталей? - він щиро радів, що ідея із записником припала їй до душі.

-Так. Я стою на кладовищі біля чиєїсь могили, надгробок порожній, а я гірко плачу… - вона задумливо щось писала, -

А ще вітер, пориви вітру ніби завивали, та так, що я чула слова, але я не можу згадати, - вона на мить відволіклася від записника; насуплені брови та задумливий погляд блукали десь далеко, та безрезультатно, - я знаю ці слова, я з точно їх чула… І ще, цього разу я зрозуміла, що це відбувається восени. Чому осінь?

-Я не знаю,- знизав плечима він. Її сновидіння останнім часом не давали їй спокою, але ні він, ні вона не могли зрозуміти, про що цей сон. Німа пауза зависла в повітрі. Він порушив її, бо чим довше вона тривала, тим більше відчувалася якась незрозуміла напруга,- сьогодні моя черга варити каву, - і він пішов на кухню. Вона відклала записник, ще на секунду задумалась і пішла слідом.

Кухня зустріла їх теплом і світлом яскравих весняних промінчиків, та перше, що кидалося в очі - зівʼялий букет у вазі. Хотілося ще більше прогнати сон, і він відчинив вікно, впускаючи в кухню ранкове тепле повітря. Незважаючи на те, що був вже доволі пізній ранок, в повітрі пахло дощем. Дощем і снами. Далекі сірі хмари на горизонті знову натякали на дощ.

-Мабуть, справа у воді, - сказала вона, -коли це змінилося ? Я більше не маю припущень, що з ними не так, раніше ж усе було гаразд і вони не вʼянули тижнями.

-Отже, мені потрібно частіше дарувати тобі квіти, - він погладив її волосся та лагідно поцілував у чоло. Після цього взяв дві чашки свіжозвареної кави, заніс до вітальні та сів на софі. Вона лягла поруч та поклала голову йому на коліна.

-То що, після ранкової кави підемо за новими трояндами? - запитала вона його.

-Звичайно. Мабуть, варто буде ще запитати у продавця, чому вони почали так швидко вʼянути. Можливо, він підкаже, що можна зробити. Я не хочу бачити, як вони тебе засмучують щоразу. Вони мають викликати в тебе лише радість та посмішку, - він нахилився і ніжно поцілував її, - як же міцно я тебе кохаю. Здається, я знаю тебе все життя. А, може, ти і є моє життя? - він пильно подивився в її світло-карі очі.

-Можливо, - вона відповіла теплою посмішкою коханим синім очам, - а ти моє життя, я тобі це вже казала…

За вікном знову починався дощ, ранкове сонечко пішло кудись за пухнасті сірі хмари. Іскристі блискавки гуляли весняним небом, а удари грому лунали гучними хвилями вздовж лінії горизонту. Примхлива весна немов сміялася над цілим світом.

На вікні стояла висока біла ваза із зівʼялими чорними трояндами, у вітальні пахло парфумами із запахом гречаного меду, а на невисокому журнальному столику кольору червоного дерева стояло дві чашки…

*

*

*

А в іншій точці Всесвіту закінчилася осінь. Вже випав перший сніг… Вони стояли на балконі, насолоджувалися смаком холодної кави, приправленої тютюновим димом. За обрій заходило сонце. Воно забарвило хмари у червоні, жовтогарячі та рожеві кольори. У повітрі витав запах зимової чистоти, дощу та снів - здавалося, повітря завжди було таким.

-То що ти про це все думаєш? - запитала вона і міцно притулилася до його грудей.

-А це хіба це має значення? - він обійняв її, - ти тут, я тут. Все інше - просто декорації.

-Я так боялась, що ти відштовхнеш мене і закриєшся в собі… - вона не встигла договорити, як він перебив її:

-Ходімо всередину. Холодно, замерзнемо,-він забрав чашки з невеликого столика на балконі і поніс на кухню. Вона пішла до вітальні, і задумливо зупинилася біля книжкової шафи, обираючи наступну книгу. Пальці повільно крокували по поверхнях палітурок, шукаючи «ту саму». Її роздуми порушив швидкий поцілунок в шию:

-Я скоро повернусь, - швидко зібрався, і пішов на вулицю. Через деякий час він повернувся із букетом чорних троянд. На його волоссі виднілося кілька сніжинок, які ще не встигли розтанути - на вулиці починався снігопад, - це тобі, моє серце, ти ж завжди їх любила, - він вручив їй квіти…

*

Сніг тихо падав за вікном, білі сніжинки танцювали свої чудернацькі танці, малюючи все навкруги білим пензлем…