Зовсім протилежне

Чи змогли б ви заснути відразу після того, як вбили людину та закопали труп у лісі? Ось і я не міг.

Я стояв у магазинчику біля цілодобової заправки, тримав у руках якесь печиво та пляшку води, наче мадонна з картин своє дитя. Так, і ще я задивлявся на освіжувачі повітря у формі ялиночок. Терпіти їх не можу. У них огидний запах. Огидніший запах хіба що в мертвого тіла. Саме цим зараз смердить салон моєї машини.

Тож я взяв ароматизовану ялиночку, поклав її на касу разом з печивом та водою. Касиром був старий чоловік, що ледь помітно похитувався, стоячи за прилавком. Здавалося, наче він ось-ось впаде й помре прямо тут. Касир пристально дивився на мене. Напевно, погано бачив. Це ж зовсім не тому, що я мав підозрілий вигляд, правда?

— Ще щось? – прохрипів касир, підносячи тремтячою рукою сканер до штрих-кодів на упаковках.

Гудіння чи то кондиціонерів, чи то холодильників дратувало мене. Воно було схоже на гудіння рою мух. І це знову мені нагадувало про тіло. Я, як зачарований, дивився у вікно на свою машину. Мені здавалося, що коли відірву погляд, то вона магічним чином телепортується до поліцейського відділку як найцінніший доказ жорсткого вбивства.

– Зробіть, будь ласка, ще лате. Без цукру та сиропу, — попросив я, намагаючись усміхатися, щоб мати якомога привабливий вигляд.

Ось я сплатив усі покупки та побажав діду гарного дня. Він, здається, сказав мені “на все добре, синку”.

Ось я вийшов з цього магазинчика. На прощання пролунав звук “дін-дон”, що з’являвлявся в таких магазинчиках щоразу, як хтось відчиняв чи зачиняв двері. Стовідсотково, наприкінці зміни працівники хочуть вбити себе, аби лишень не чути цього.

Ось я відпив з паперової склянки лате. Дарма.

Мені аж обличчя перекосило. Я відчув смак картону, кислуватий смак зіпсованого молока і, на диво, великої кількості цукру. Я би пробачив діду це. Я би просто забув про цей напій, вилив би його зі склянки, перебив присмак водою. Все-таки хороша кава — рідкість, я це розумію, і не варто би було шукати в цьому місці щось до смаку.

Але у мене аж око засмикалося. Напевно, саме це називають останньою краплею. Я підняв голову, поглядом почав вивчати два великих екрани над касою з цінами на напої та фаст-фуд. Дарма.

Ось я зрозумів, що кава тут вельми недешева, і повернувся до діда. Якщо чесно, я не пам’ятаю, що я тоді кричав йому в обличчя, я точно пам’ятаю, як підійшов до прилавка і наче для того, щоб підкреслити серйозність свого обурення, я різко поставив на ідеально відполірований прилавок склянку. Трішки кави виплеснулося за краї, розтеклося по рівній поверхні невеликими напівпрозорими калюжками. Я, як божевільний, кричав наляканому діду якусь маячню: про великі корпорації, перемогу капіталізму, відсутність совісті в сучасної людини. Напевно, навіть про масонів кинув декілька слів. Навіщо? Чесно кажучи, я не вірив в усю ту маячню. Це безглузда сварка, проте я відчував потребу в ній. І зупинитися вже не міг.

Дід весь час повторював “Я викличу охорону”, “Я викличу поліцію”. Як якусь молитву, справді.

Коли я після якої репліки зі всієї сили стукнув кулаком по прилавку, легенька паперова склянка перевернулася, кава потекла на підлогу. Це подіяло на діда, як ляпас:

– Я викличу охорону! – цього разу уже викрикнув продавець. Це була його єдина зброя, навіть якщо ці слова були брехнею. Він уже почав впадати в істерику: дивився на мене розширеними очима, зіниці бігали, наче цей старий намагався знайти на моєму обличчі хоч якісь підказки.

Я відкрив рота, щоб відповісти, щоб далі продовжувати цю тираду.

Але так і завмер з відкритим ротом, помітивши, що старий дивиться кудись повз. Я повільно обернувся. За спиною стояв ще один відвідувач. Лисий чоловічок років тридцяти, його пузо вивалювалося за резинку спортивних штанів, трохи шкіри навіть показувалося з-під футболки. Мені припекло також щось йому про це сказати, проте…

Проте в руках у нього був телефон. Здається, він набирав номер. Дивився на мене з відразою, відриваючи погляд тільки щоб кинути його на палець, що натискав на сенсорний екран.

Реальність важка, правда руйнівна, особливо коли навалюється всією своєю непід'ємною вагою.

Подібне відчуття я переживав удруге за той день.

Тоді в мене з’явилося відчуття, наче на голову вилили відро холодної води. Клянусь, я навіть відчув, як мороз по шкірі пронісся.

Ну а далі прийшло розчарування, настільки потужне, як і при раптово перерваній маструбації за секунду до оргазму.

– Прошу вибачення, це якесь непорозуміння, – пробурмотів я. Ні, “пробурмотів” не те слово. Проскавулів, як песик, якого лаяли за калюжу в неналежному місці. У мене аж з’явилася разюча огида до самого себе. І тоді швидко вибіг з магазину, залишивши продавця та відвідувача в незручному ступорі. Вилітаючи з приміщення під дратівне “дін-дон”, я помітив велику наклейку на скляних дверях з яскраво-червоним написом: “Ведеться відеоспостереження”.