Ковдра для болотяника

— Стасе, навіщо нам було пертися цим автобусом? Що не можна було твоєю машиною поїхати? — буркоче невдоволена худорлява дівчина років двадцяти. Одягнена у спортивний костюм бузкового кольору та білі кросівки.

— Так цікавіше. Я свою Теслочку не пожену в таку даль та ще й по цих дорогах, а автобуса не шкода. Нормальний комфорт. Не розумію, що тобі знов не подобається? — у відповідь промовив юнак, таких самих років як дівчина. Брюнет спортивної статури, одягнений у футболку жовтогарячого кольору й світло блакитних джинсах.

— Все класно, — на копилила губу та відвернулася від парубка молода білявка.

Ось уже через хвилин двадцять туристичний автобус «Мальва» зупинився у центрі села Хропотова на території Чемеровецької ОТГ, що на Хмельниччині. Пасажири заходилися виходити з автобуса.

— Нарешті, — невдоволено спустилася з останньої сходинки Кіра.

— Мене у туристичній агенції запевнили, що тур «Містеріус тен» — наймістичніший та найцікавіший, — пояснює Стас.

— Незабутні емоції. Нічого не скажеш. Що тільки коштувала поїздка у цьому транспорті, — виказує невдоволення дівчина.

— Тут є місця для відвідувачів, які залишаються на ночівлю. З місцевими мешканцями усе домовлено, тому на кожного із вас чекають зручні кімнатки. Підійдіть, щоб отримати номер будинку, у якому кожного з вас гостинно приймуть, — гід проводить настанови туристам.

Юрба ринула до розпорядника.

— Що тут такого маємо побачити незвичного? Старенькі хатинки та й годі. Село є село. Я за все своє дитинство надивилася на цю убогість, — оглядає дівчина навколишню місцевість, поки її коханнячко шукає місце для ночівлі. Завжди мріяла вирватися із невеличкого поселення, і завдяки навчанню в університеті у неї це вдалося. Тепер потрібно лише вдало вийти заміж. Бо що ще потрібно для дівчини? Горбатитися на роботі цілими днями — це не для неї. Добре, що Стаса зустріла, тепер нікуди від неї не дінеться, хоч як би не намагався. Його «Тесла» і татові гроші зроблять із Кіри панночку.

— Ось будинок. Нам сюди, — вказує на номерочок у руці та номер на штафетах сусідньої хатинки.

Неохоче Кіра суне вслід за хлопцем. Дивиться під ноги, щоб ненароком не вступити нікуди. Зайшли у двір. По обидва боки стежини, яка веде до вхідних дверей, розпустилися рожеві піони.

— Є хто дома? Можна до Вас? — зазирнув у прочинені двері.

— Так, іду! — почувся з дальньої кімнати голос старенького. — Проходьте, діти, не соромтеся.

Стас і Кіра оглядають хатину. Підлога дерев’яна, маленький столик збоку біля вікна, у кутку відро з водою та кухлик біля нього.

Ось уже перед закоханою парою з’явився сивочолий чоловік років вісімдесяти п’яти, згорблений, опирається на паличку, одягнений у старенький костюмчик часів дідусевої молодості. У цій хаті стоїть запах сирості та душевного спокою.

— Доброго здоров’я, гості дорогенькі! Радий бачити вас у своїй господі. Мене дядьком Юхимом звуть, — дідок пройшов до гостей та потиснув руку обом.

— Я Стас. А це моя подруга... — не встиг договорити.

— Я Кіра, — дівчина перебила хлопця на півслові.

— Діти, ваша кімната он там, — вказує пальцем на двері, з яких щойно вийшов. — Вечеряти будете за годину. Буде накрито спільний стіл для всіх туристів. Танці біля вогнища та ще багато всіляких пустощів — це для таких як ви молодих туристів. Оселяйтеся та виходьте до решти.

— А скажіть, це правда, що тут є містичне озеро? — запитує парубок.

— Якщо ви про Вікнину, то воно неподалік, метрів сто звідси, але вечері біля нього краще не вештатися, — застерігає дідок.

— А ви можете нам трохи більше розповісти про нього? — просить юнак.

— Навіщо це нам. Не дуже мені подобається ідея із цією подорожжю, — Кіра не хотіла їхати, та й не потрібно їй це. Але що ж не зробиш, щоб догодити коханому до одруження, а там уже ініціатива перейде до її рук.

Дідок вмостився на старенький дерев’яний стілець. Оперся на стіл вкритий білою скатертиною.

— Різне, кажуть, на цьому озері відбувається. Тут і риби живуть у зріст людини й болотяник прилаштувався у цих краях. Обмилував, так би мовити, місцину. Вода тут має чарівні властивості: завжди температура її від +12 до +15 градусів. Ви сідайте поряд, не бійтеся, — вказує на два стільці, які стоять під стіною.

— А ви самі знаєте, про якісь випадки містичні? — запитує насторожено дівчина.

— Люди багато говорять. Озеро минулих часів мало площу до восьми гектарів, а зараз замулило його добряче, то залишилося шістсот квадратних метрів. Завдяки норам водойма не замерзає. Колись їх було вісім, а зараз залишилася тільки одна, — дідусь розповідає, замість гіда, бо хто ж знає історію краще за корінного жителя цієї місцевості.

— А що таке «нори»? Пробачте, що перебиваю Вас, — юнак цікавиться.

— А-а-а, ну так, ви ж не знаєте. Нори — це джерела, — підсунувся ближче дідок. — Кажіть, що через нори люди потрапляють в інші світи. У сусідки коні потрапили у джерело, то вийшли аж у сусідньому селі, а були випадки, коли велетенські риби, які мають зріст людський, усіх людей на човні проковтували. Ось така історія, — дід задоволений, що зумів так гарно розповісти небилиці.

Несподівано почули стук у двері.

Стас і Кіра з переляку підскочили та витріщилися на вхід.

— Дядьку Юхиме, можна до Вас? — пролунав жіночий голос за дверима.

— Так, Люсю, заходь! — гукнув дідок.

До хати вбігла повненька жіночка років сорока, у руках тримає банку: — Я ось молочка Вам принесла. Куди поставити? Он то воно що. У Вас гості.

— Став, доню, на стіл, — вказує на банку з молоком. — Це від твоєї Марушки, ох і смачне яке. Дякую.

— Тільки видоїла й відразу до Вас, — поправляє квітчасту хустку, яка зсунулася на лоба. Жінка пахне теплим молоком.

— Так, гості у мене. Вирішив прихистити на ночівлю ось цю парочку, — вказує на молодь.

— Я Люся. Рада вітати вас у нашому селі Хропотова. У нас є тут чим похвастатися. А які краєвиди, що ого-го-го! — розмахує руками на всі боки.

— Я Стас, а це Кіра — подруга моя, — жваво промовив юнак. Дівчина лише головою кивнула. Не дуже їй подобається усе, що тут відбувається. Не хотіла їхати у цю глушину за пригодами, але й Стаса самого відпустити не наважилася. Вона одного разу уже помилку таку зробила, то якась мимра відразу повисла на його плечі, на силу відбила. Ото видовище було.

— То може й ви козячого молочка скуштуєте? У мене Марушка його багато дає, — пропонує жіночка, вказуючи на банку.

— Ой, ні. Дякуємо, — швидко промовила Кіра, бо на дух не переносить молоко чиє б то воно не було.

— Вони до Вікнини приїхали, — дід втрутився в розмову.

— А, он то воно що. І не боїтеся? Тут люди пропадають цілими човнами, — притишено мовить жінка. — Ви тільки ввечері не смійте до нього наближатися.

Молода парочка примовкла в очікувані пояснення, а жіночка заговорила ще тихіше:

— Кажуть, що болотяний вечорами виходить із води, щоб обійти свої володіння і порядки навести. Не дай Боже, комусь потрапити не в те місце і не в той час. От і сліду не стане від його згадки. Наче було людина, а наче й — ні.

— Та що ж ти таке говориш, Люсю. Не лякай мені гостей. Вони хороші діти. Повечеряють і в кімнату спати. Не будуть вештатися біля води, — дід Юхим, ніби провсяк випадок, дає настанови.

— Так, ми повечеряємо і відразу відпочивати, — дівчина схвильовано промовила. — Правда ж, Стасе?

— Так, звичайно. Все буде як ти сказала, — угнув голову. Юнак явно не планував відразу відпочивати, щоб пропустити таке дійство. Він на власні очі хоче побачити, як хтось зникне у цьому озері. Не даремно ж сюди приїхав.

Рипнула хвіртка на вулиці й усі четверо мимоволі підскочили.

— Стасе! Кіро! Ходімо вечеряти, — почули голос провідника з туристичної компанії, який очолює тур «Містеріус тен».

— Так, ідемо! — хлопець гукнув із кімнати. — Пробачте, мусимо відкланятися, — вхопив дівча за руку та вийшли у двір.

— Діду Юхиме, що ви скажете про цих двох? — у пів голосу, озираючись, запитує жінка.

— Я, Люсю, людей бачу здалеку. Коханням тут і не пахне. Дай Боже, щоб не зробили нічого поганого, бо наміри у юнака не дуже добрі. Дівчині я якось допоможу, та й провчити її потрібно. Є у мене для неї завдання, — замислено сказав господар.

— Як це наміри погані? Що з ними буде? — заметушилася жіночка.

— Та це я так. Не бери дурного до голови, — заспокоює дід.

— Добре, мені уже теж час. Мої їсти хочуть. Я піду! — заклопотано кинулася до виходу.

— Так, іди. Тільки язик за зубами тримай, а то буде й тобі. Зрозуміла?! — буркнув старий.

— Так-так, ви ж знаєте. Я нікому... нічого... — закивала сполохано головою Люся.

— Ото ж бо й воно, що знаю, тому й попередив, — сердито буркнув Юхим.

Жінки уже й слід простиг. Знає вона, що цей дід все про людей відає. Жодного слова ніколи на вітер не кинув.

— Ох, біда-біда, — заойкала Люся, йдучи додому, хоч нічого ще й не трапилося. Не вчасно прийшла до діда Юхима.