Ковдра для болотяника

Рятуйте! — Кіра опинилася не в дуже холодній воді, але щось сильне вхопило її за ноги й миттєво потягнуло під воду.

Дівчина не розуміє, що відбулося, але ось вона опинилася на дні озера. Стоїть на своїх двох, неначе вода ніяк на неї не впливає. Й дихати нічого не заважає. Сірість, немов густий туман, заполонила цю місцевість. Кіра підняла голову до гори й бачить, як Стас намагається втекти на човні, як гігантська рибина його проковтнула. Таке відчуття, що споглядає за всім зі сторони.

— Ну що, як тобі дійство? — почула неподалік від себе страшний і грубий голос.

Миттєво озирнулася й бачить перед собою волохате створення обплутане равликами й водоростями, з гострими вухами та лускатою риб’ячою шкірою, із жаб’ячими лапами. Великі очиська витріщилися на дівчину.

Кіра перелякалася, не може відвести погляд від страховиська.

— Стас просто втік, а тобі тепер обирати, яким він буде чоловіком і батьком для твоїх дітей. Чи ти думаєш, що багатство замінить такі людські риси, як: людяність, співчуття, співпереживання, доброту, кохання?

Дівчина хотіла сказати щось у заперечення, але духу не вистачило.

— Коли ти впала у воду, то юнак не насмілився стрибати, щоб врятувати. Така ціна кохання за «Теслу», — промовив спокійно й обдумано кожне слово болотяний.

Кіра опустила очі донизу, позаяк немає сенсу заперечувати.

— Якщо ти хочеш повернутися у свій світ, то маєш виконати завдання. І добре обдумай, що було цінного під час твого проживання в селі.

— Яке завдання? — промовила ледь чутно.

— Ти маєш допомогти одному зухвальцю доплести для мене ковдру із водоростів. Скоро зима, я не планую мерзнути. А ти, я так думаю, не бажаєш залишитися тут навічно, — після цих слів чудовисько подалося до себе у кам’яний будинок.

— А куди мені? Де його плести? — наважилася запитати.

У відповідь почула лише:

— Барсику, відведи її до того, як його? Знов забувся.. І стерегти обох. Зрозумів! — нізвідки з’явився велетенський сом та вхопив своїм вусом дівчину за руку й потягнув у темряву.

Пручатися немає сили тож легеньке тіло, як пір'їнка, помчало за рибиною.

Зупинилися біля величезного каменя, поряд з яким сидить юнак та намагається щось сплести. Ноги його оповиті водоростями.

За мить і Кіра опинилася біля нього й ноги її теж обгорнулися міцним мотузяччям рослинності.

Коли рибина залишила їх, то дівчина озирається на всі боки. Намагається знайти вихід.

— Не шукай нічого, його тут немає, — почула голос юнака.

— Кого немає? — якось збентежено запитала.

— Ну, ти ж вихід шукаєш? То його тут немає. За певні помилки болотяник нагороджує своїх випадкових гостей випробуваннями. Допоки не виконають завдання, то не відпускає, — промовив так буденно. — Мене, до речі, Світозаром звуть. Протягує руку для знайомства.

— Я Кіра, — відповіла на жест.

— Що болотяний наказав тобі робити?

— Сплести разом із тобою йому ковдру із водоростів, бо зима скоро, — розповіла про завдання дівчина.

— Що ще тобі потрібно зробити?

— Не знаю. Подумати про своє рідне село. Але я не хочу, бо намагалася звідти вибратися не один рік, а тут знов потрібно про це думати. Не розумію для чого це, — висловлює невдоволення.

— То ти думай швидко про що сказано, бо залишишся тут назавжди. До речі, який зараз рік? — дає настанови парубок із посірілим обличчям, але живими карими очима.

— 2024 рік, а що? — здивовано перепитала і взялася за листок водорослі, щоб допомагати виплітати ковдру.

— 2024... — повторив у голос, думаючи про щось своє. — Десять років.

— Що десять років? — перепитала Кіра.

— Я уже десять років тут виплітаю ковдру для болотяника.

— Як десять років? Мені не потрібно так довго. Я маю там бути уже завтра зранку, — вказала пальцем на гору.

— То потрібно добре думати над словами химери.

— А як ти тут опинився? — наважилася запитати.

— Болотяник приречив мене рабувати у нього до того часу, доки не віднайду справжнє кохання навіть у своїй подобі. Поглянь тільки-но на мене. Ось хвіст виріс, луска на шкірі по всьому тілу, волосся відросло й позеленіло. Я, мабуть, сам скоро перетворюся на йому подібного, — скаржиться Світозар.

Й справді дівчина аж тільки помітила у юнака ці особливості, коли він проговорив їх у голос. «І чому тільки не злякалася його?» — подумала Кіра.

— Я не знав ціни коханню і привів колись дівчину на це озеро, бо чув про його химерність і хотів штовхнути її у воду, щоб нарешті позбутися набридливої прихильниці. Давно не міг її спекатися, але сталося не так, як гадалося. Зачепився за весло й сам звалився за борт. Миттєво зник під водою. Ось і вся історія. Тепер вину свою маю спокутувати, — зізнався Світозар, яка причина перебування тут.

— Я не хочу тут настільки залишатися. У мене на суші ще багато справ. А ти втекти не пробував?

— Звичайно думки такі були, але як і куди? Гірше бути з’їденим рибами, ніж спокутувати провину. Мені ще трохи залишилося, я відчуваю це або просто переконую себе.

— Як знаєш, а я б спробувала.

— Ти спочатку подумай, чому болотяний тебе не відпускає, а вже потім втікай. Це не наш світ і ми тут лише гості, як і на суші.

— Він сказав, що я мушу згадати, як мені добре чи погано було під час життя у бідності. Принаймні я так зрозуміла його слова.

— То що ж було хорошого у твоєму дитинстві? Краще зупинитися на приємному, — великі соми притягнули ще купу водоростів, щоб не забували потреби плести ковдру для володаря тутешніх вод.

Світозар і Кіра взялися до роботи.

— Приємного теж було багато. Найрідніша бабуся ще була живою — це одне з того, що наповнює серце теплом. Вона мене багато навчила. Аромат осені й стиглих яблук, її погладжування мене по голівці, обійми. Ніжний аромат тіла й літнє куканя зозулі. Бабуся говорила, що це зозуля нам роки відраховує. А ще у нас на старій яблуні росли гігантські й смачні яблука і жили сови зі своїми малими дітлахами. Ще бабуся навчила мене цілувати й не боятися жаб. Я в дитинстві жабок дуже любила. Піонії біля хати, аромат тільки скошеної зеленої трави, а потім — сіна. Цікаві розмови про її рідних людей, за якими вона так сумувала, як я зараз за нею сумую, — мабуть, якби Кіра була зараз не у воді, то обличчя було б мокре від сліз. — Шкода, що бабуся так зарано пішла. Так швидко все трапилося, що ми просто не встигли усвідомити, що її більше немає з нами.

Хлопець не наважився перервати монолог, лише погладив по плечі у знак підтримки.

— Після того, як вона пішла — усе почало руйнуватися. Хатина зубожіла, почала валитися. Дерева в саду потрухлявіли й усі посохли, уже й не родять майже. Сад обріс бур'янами. Подвір'я занепало. Тепер там панує тільки спустошеність. Тому я не люблю повертатися у рідне село, бо там мене очікує самотність і пустка моєї душі. Так ніби відломили шматочок мене самої, — заходиться схлипування дівчина, перебирає в руках коричневу рослинність.

— Мені шкода, що все так відбувається. Але ми мусимо змиритися, що є лише гостями у цьому світі. Хтось іде, а хтось приходить. Такий закон існування. Головне, що ти розумієш ціну своїм спогадам і пам’яті. Допоки ми пам’ятаємо, доти наші рідні з нами, — по-своєму заспокоює Кіру.

— Так, ти правий. Бабуня — це мій янгол охоронець, дякую їй за це, — уже жвавіше взялася за роботу плетіння.

Нізвідки виглянула велика волохата постать та суне на них.

— Встань, це болотяний іде, — тихцем мовив та виструнчився парубок.

Кіра теж покірно піднялася із камінця, на якому уже відчувала себе більш-менш комфортно.

— Ви сплели мені ковдру. Тепер можете бути вільні, — пролунав грубий злий голос.

— Як сплели? Як можемо бути вільні? — Світозар не вірить власним вухам.

— Я сказав вільні, значить вільні. Ви зрозуміли свою провину обоє, тому я відпускаю вас. Дівчино, пам'ятай! Жодне багатство не може бути цінніше твоїх спогадів. А ти, Світозаре, роби добро, бо погані помисли, можуть призводити до ще гірших наслідків, — звернувся до ув’язнених.

— Дякуємо... — ледь чутно прошепотіла Кіра.

— Звільніть їх та викиньте на берег! — наказав господар болота й пішов у сіру темряву своїх володінь. Вмить рослинність звільнила тіла, а великі дві рибини, які мають людський зріст, оповили своїми вусами хлопця і дівчину та рвонулися у гору. Уже за якихось секунд із десять Кіра та Світозар бовтаються у воді, хапаючи ротом повітря, гребуть до берега.

— Я не можу! Втомилася! — вигукує дівчина. Ледь перебирає кінцівками.

— Тримайся, я зараз! — Світозар підплив до Кіри якомога ближче. — Ми не повинні потонути насправді. Тримайся! Берег уже близько, — допомагає пливти.

Все ж доклавши чимало зусиль ці двоє дісталися берега. Виповзли та захекано відпочивають на траві.

— Ой, людоньки, що ж це таке! — почули поряд голос жіночки Люсі. — Діду Юхиме! Діду Юхиме! Там таке! — замість того щоб допомогти, кинулася в інший бік бігти.

Уже за декілька хвилин над парочкою з’юрмилося ледь не все село.

Світозар і Кіра не відводять один від одного стомлених очей. Байдуже на все, що коїться довкола.

— Та це ж та дівчина, що зникла тиждень назад, — почувся голос із натовпу.

— А це твій Світозар, Люсю, тільки такий молодий, — доповнив другий чоловічий голос.

— Десять років... Цілих десять років минулося як він втонув, — селяни шепочуться між собою.

Жіночку, наймення Люся, як обухом по голові вдарено, іде геть від озера.

— Діду Юхиме, допоможіть їм, — пролунав ще якийсь голос.

— Не хвилюйтеся, панове. Усе зроблю. Вони самі собі уже допомогли. Беріть їх і до мене у хату несіть, лікувати травами буду, — дідок почимчикував до свого обійстя, а четверо дужих чоловіків понесли Світозара і Кіру в хату до діда. Над озером здійнялася пара, так ніби вона хоче заговорити із хмарами, але чи зможе? Це уже зовсім інше питання.