Присуд смерті

Смерть. Слово, котре породжує безліч догадок, переживань, страхів. Смерть – це для когось кінець усього. Усього, що він мав, чим жив, про що мріяв. Для когось це лише початок. Початок нової, не знаної ще йому (як і більшості) форми існування. А для когось це такий же самий, невід’ємний процес в житті, як і народження, зростання, старіння. Для когось це слово викликає розпач. А для когось умиротворення. Кожен сприймає це слово інакше.

В кімнаті була мертва тиша. Єдине вікно було наглухо заштореним аби жоден промінець світла не зміг пробратися до кімнати. Тут все ніби втратило відчуття часу. Велику, прикрашену дорогими картинами спальню пані Ліоніри вкривав морок. Втім, як і її душу.

На дорогому, дубовому, з різними різьбленими візерунками ліжку лежало немічне тіло власниці всього цього добра. Вона ледь чутно постогнувала. «Дорога для всіх пані» помаленьку переходила в інший світ. Але видно, її ще туди не дуже кликали. Або щось не відпускало з дому. Хто його знає, чому вона ніяк не могла отримати бажаного полегшення. Чи нарешті спокою.

В домі всі готувалися до неминучого. Але робили це максимально тихо. Бо добродійка була ще та мадам. І навіть перебуваючи на смертному одрі, могла ще чимось «порадувати» всіх довкола.

Сьогодні ця вельми шановна пані лежить в своєму ліжку і вже не може встати. А її стан лише погіршується з дня на день. І якщо на початку вона ще могла бодай підніматися, то на сьогодні уже не може й говорити. Лише очима водить, кліпає, мружиться і тяжко сопе.

Нічого не поробиш – кожен, хто народився – мусить померти. І нема на то ради. Але ж як не хочеться. Особливо, коли статків надбано на сто років вперед.

Вона лежала і чекала. Але чекала чого? Звісно, виздоровлення. Інакше і бути не може. Ну і що, що їй уже вісімдесят перший рік. «Люди он і до сотні живуть!» – думала вона.

Живуть. Це правда. Але чому вони живуть так довго, вона не цікавилася. Це їхня нагорода з неба? Чи може прокляття? Для пані Ліоніри було головне жити. Жити довго. І якомога довше.

Раптом, вона побачила в кімнаті молоду жінку, що наче б то щось прибирала. Вона хотіла окликнути її аби та негайно підійшла до ліжка подати води.

Вона любила покрикувати а служниць, котрі працювали в неї. Це приносило їй певне задоволення. Стара могла вилаяти будь-кого зовсім за дурно, якщо в неї був поганий настрій. Котрий, треба сказати, останнім часом бував вкрай часто.

Однак, жінка, не чекаючи, сама випроставшись аби підійти. І от, коли вона повернула лице – у пані Ліоніри аж мороз по шкірі пішов. Це було її лице. Так виглядала вона в молодості – красива, статна. Ось вона сама перед собою.

– Хто ти? – спитала свої грубим, низьким, владним голосом Ліоніра.

– А ти ще не догадалася? – іронічно відповіла та. – Ну а хто ще може відвідати тебе в таку хвилину!?

О так, хто може її відвідати? Та ніхто! Бо всі чекають коли вона вже нарешті… А вона все живе і живе.

– Правильно думаєш! – продовжувала жінка. – Ніхто! Тільки я!

– То хто ти? – ще раз запитала стара, бажаючи почути що не-будь, лише не те, про що вона подумала.

– Так, я саме та, про кого ти так вперто не хотіла думати. І кого так вперто не хочеш прийняти! Я твій кінець!

Стара з жахом подивилася на жінку. Нічого незвичайного в ній не було, за винятком того, що у неї було лице самої Ліоніри.

– Ну що ж, раз ти уже знаєш хто, то може не будемо більше гратися котика і мишки! – продовжила жінка, підходячи ближче до ліжка. – Ти повинна була бути готова до цього моменту уже давно! І не дивися на мене такими очима. Я не твоя служанка і тобі не підвладна.

– Ні! Іди геть! Геть звідси! – закричала що є сили стара. – Я не хочу помирати! Я хочу жити!

– Всі цього хочуть. – спокійно відповіла смерть. – Повір, ти не перша.

– Я маю право! Чорт забирай, я маю право!

– Твоє право закінчилося. За порогом вічності інші правила.

– Ні! У мене є гроші! У мене є знайомства! У мене титул! Лише на папері. Але я собі його купила. Зовсім недавно.

– І що з того? – усміхнулася смерть. – Якийсь сенс з того тобі зараз! Ти помираєш. Невже ти не розумієш цього!?

Стара дивилася на смерть і розуміла, що це неминуче. Але вона ніяк не могла з цим змиритися.

– Ти хочеш забрати у мене все: маєтки, друзів, пошану, світ. Все.

– У тебе цього всього було вдосталь. І ти своє прожила, як хотіла. Всьому всій час. А він, у вас, людей, обмежений.

І раптом стару охопив якийсь невимовний жах. Вона почала згадувати, як їй в дитинстві розповідали, що смерть забирає людину і та попадає до пекла або до раю.

– Не переживай, живою варити тебе в казані зі смолою ніхто не буде. – відповіла смерть, випереджаючи стару. – Це старі байки. Тут все дещо інше.

Отже, таки є. Ну а раз «варити в казані зі смолою ніхто не буде», то зараз вона, судячи з усього, має побачити рай. А це означає, що прийшла її пора пожинати вічні лаври. Як не як але вона того таки варта.

– Ну раз уже прийшла моя пора, то можна сміло в рай! – якимось непевним тоном сказала стара.

Смерть розсміялася. І ця усмішка була усмішкою самої старої.

– Ти диви яка спритна! – сказала вона. – Не так скоро, шановна пані. Тай хто тобі сказав, що тебе там чекають?

Що це означає, її не чекають? Як це так? Адже, якщо не вона – то хто? Стара поглянула на смерть ще раз. і цього разу вона побачила на ній свою найдорожчу сукню. «Ах, яка я тоді була гарна! – подумала вона. – Чому так не справедливо все влаштовано!». І вона, мимоволі, озвучила свою думку в голос.

– Ти хочеш справедливості? – почула у відповідь. – Добре, я покажу тобі справедливість! А пригадай-но собі, як ти ставилася до своєї єдиної племінниці! До речі, вона була сиротою. А ти її весь час попрікала в тому, вона сидить тобі на шиї. Або як ти справедливо заплатила Андрієві, котрий робив ремонт у твоєму перед покої. Чи може ти хочеш обговорити свої справи з сусідами, котрих ти тероризувала останні роки. Мені продовжити далі?

– Я брала участь у всіх релігійних церемоніях. Я робила часті пожертви. Я була… – і вона замовкла поглянувши на смерть.

Та лише робила німу саркастичну, як і колись вона сама, усмішку.

– Аякже! Ти ж у нас сама святість! – відповіла смерть цинічно посміхаючись. – Три аборти. Два фіктивні шлюби. Смерть чоловіка, при не зрозумілих обставинах. Відмивання грошей. Егоїстична, захланна, брехлива, мстива. І це лише початок.

– Замовкни! – зашипіла стара. – Я жила як могла! Що ти, кістляве стерво, знаєш про моє життя!

– Тобі розказати? – спитала смерть, котра тепер уже виглядала як дитина років десять-дванадцять. – Я багато чого можу!

Стара замовкла. Не хотіла згадувати минуле. Вона знову важко застогнала. Потім перевела подих і сказала:

– Дай мені ще пожити!

– Думаєш, це вирішую я? – відповіла смерть. – Ні, це вирішується без мене. І без тебе. Зрештою, тобі нема чого скаржитися! Ти і так довго топтала землю. Я знаю, ти боїшся. Я це відчуваю! Ти тремтиш. Ти не хочеш помирати, бо боїшся відповідальності за всі свої вчинки. Ти боїшся, що раптом, тут все буде так, як описують ваші жреці. Але я уже тобі говорила – все набагато гірше. Повір, ти з радістю будеш готова посадити свою п’яту точку на найгарячішу сковорідку, після того як перейдеш межу.

Стара принишкла. Тепер, коли непрохана гостя стала ще молодшою, вона почала її справді боятися. Сама не знала чому. Але її душив страх. Що далі? Що з нею буде? Що станеться з її маєтком? Куди все дінеться? Куди вона дінеться? Вона хотіла про щось попросити але не змогла. Їй гидко було думати про саме слово «просити». Вона ж звикла наказувати. І то в грубій формі.

– Ти розчаровуєш мене все сильніше. – продовжила незвана гостя. – Люди в таку хвилину намагаються про щось випросити, щось розпитують, про щось жаліють. А ти? На що ти надієшся? На лікарів? Вони безсилі! На свої «добрі справи»! Вони такі ж самі за добрі як і твоє, холодне серце. Все що ти робила – робила на показ аби підживити всій егоїзм. Ти це любила. Як і любила аби тебе хвалили. То що корисного ти зробила в житті? Нічого!

Кожного, хто народився, я зустрічаю і проводжу в інший вимір. Я є від початку віків. І ніхто не може нічого змінити. І кожен, відходячи з цього світу, зустрічається зі мною. Ось він – суд. І тут ти судиш себе сама. Ти сама відповідаєш перед собою за свої вчинки. І все, що ти прожила знову і знову буде проноситися, наче на екрані, в тебе перед очима. Ось найстрашніше, що може бути. Все бачити, все розуміти, все знати але більше не могти виправити.

І ти все це будеш споглядати цілу вічність. Цілу вічність! Це те, чого ти добилася своїм життя, своїм егоїзмом, своєю гордістю, нахабністю, злістю. У тебе було безліч можливостей все виправити. Але ти вперто не хотіла чути внутрішнього голосу. Ти йшла вперед, не зважаючи на жертви. Ось поглянь, – і смерть вказала пальцем на дзеркало, – це твоє життя! Дивився і плач!

В дзеркалі, наче на екрані почали з’являтися зображення. В цих зображеннях було її життя. Її минуле, за котре її вже тут мучить ця холодна примара, що стоїть сторожем між світами живих і мертвих.

Розпач огортав душу старої. На «екрані» було все її життя, як на долоні. Кожне слово, кожна постава, кожна думка – все зараз було перед нею. Яка то страшна річ – безнадія. А нащо їй тепер надіятися? Все скінчилося. І вона більше не може ні підкупити суддю, ні дати взятку професорові, ні домовитися з посадовцем. Всі старі друзі тут безсилі. Вона це почала усвідомлювати лише тепер. Як пізно!

Стара лежала і важко дихала. Вона усвідомлювала, що помирає. Усвідомлювала, що все, заради чого вона жила – нічого не варте. Але було надто пізно. Смерть уже показувала рукою на годинник, котрий зупинився.

– Час! – крикнула смерть гучним, наче сурма голосом, котрий йшов з усіх куточків кімнати і сповіщав про кінець життя.

Під ранок, Ліоніра Модестівна, вісімдесятиоднолітня багачка перестала дихати. Її очі, запалі від старості, широко розкрилися, рот відкрився аби сказати останнє слово, руки відпустили затиснуту на грудях ковдру. На її обличчі застиг невимовний жах.