П'ятий елемент

Меліса, золотокоса власниця «Золотої білки» тонкими пальцями ласкаво перебирала подарунки. Чого тут на столі чарівної крамнички тільки не було: і намисто із купальської роси, що переливалося райдужками, і палички палосанто, тиса, ясена, явора, різних рідкісних видів дубів, кленів, осик, евкаліпту й остролисту з усього світу… Тут і палітра духмяних спецій від звичного мускатного горіха до шафрану й кардамону, запаковані у золотисті «горішки», і квіто-листя чаю, що зроблять кожну днину неперевершеною.

Меліса уважно передивлялася подарунки. Все на місці, нічого не забула. Вона обережно складала яскраві подарункові пакунки у невеличкий саквояж. Скоро в дорогу, вже зовсім мало часу до потяга, що повезе її у місто юності, в місто, де шпилі чарівної академії розрізають небо, наколюючи хмарки на прапор країни чарівників. Там вона навчалася, кохала, дружила і намагалася стати сама собою.

А тут тихе місто, залите сонцем, де є лише один парк, лише одна її крамничка із чарівними товарами, а всі дороги сходяться на центральному майдані. Тут повітря блакитне й розріджене, завжди легке й чисте. Тут вона дихає вільно й літає наче метелик. А там… Колись все було не так. Меліса ніяк не може забути себе сором’язливою дівчинкою, що бігала в академію з пістрявою сумкою, натоптаною підручниками й зошитами. А тепер її життя анітрохи не схоже на те, до якого готувалася в академії. Хоч вона варила зілля й не раз, змішувала ліки, чарувала, але ні разу не виступала з промовами на гарячі соціально-політичні теми для країни чарівників, не навчала когось магії, не користувалася картами й довідниками, від яких не відривалася в академії. Життя розставило свої корективи. Але сьогодні… день вдячності друзям, день спогадів та щастя для інших і для себе. Бо завтра сонцеворот. Відзавтра починається час, коли сонця стане більше, сподіватися можна буде на більше. хоч вона добре вчилася й знає, що не залежно від всяких сонцеворотів, що сонячний день збільшуватиметься аж до наступного сонцевороту і так триватиме вічно. А інші ж, хто не вчився в академії підтримують віру у світле, їх надія тримається тільки на тому, що спільне добро й надія тримають світ. Для неї день вдячності – власна ініціатива, для них – релігійний обряд.

Срібно заспівав дзвіночок. От і перша покупчиня. Але Мелісі вже час бігти на потяг. вона ще думала. Як відповісти, аж побачила… Все ж дива трапляються-таки. Перед нею стояла в традиційному зеленому пальті М’ята, весела, життєрадісна, сильна жінка, якій не пощастило відкрити свою справу.

– Добрий день, – М’ята згорнула зелену парасольку, на якій сніг чіткіше промалював вени наче на справжньому живому листку, – надворі добряче сніжить… Я бачу, що ти в дорогу? Куди?

– От нічого від тебе не втаїти, – заусміхалася Меліса. М’ята завжди вгадувала її думки, – я до друзів по академії, вони всі живуть у великому місті й хотіла їх привітати з сонцеворотом.

– Значить, у тебе персональний день вдячності та казки… Ох, сонцевороту тут навіть не треба, щоб бути щасливою і ощасливити інших… І що приглядіти за крамницею? – очі М’яти зблиснули зеленим вогнем. Коли б Меліса погано знала подругу, то злякалася б. А М’ята не вміла виражати свій захват ніяк, окрім зеленого полум’я в чіпкому погляді.

– Так… Ти, напевне, не дуже напружуйся, свята все ж… Але я така щаслива, що ти прийшла, може, коли зустрінемося з друзями, яких я давно не бачила, то відчую дух свята, яким пам’ятаю його ще з тих часів, – затараторила Меліса, знімаючи з вішака своє пальто.

– Парасольку? – усміхнулася М’ята.

– О, ні, я до потяга й так добіжу.

Меліса вибігла у сніг. Зразу відчула, що пальтечко, мабуть, надто легке, що їй буде холодно в дорозі. А якщо вона застудиться, то що ж буде з крамницею, що буде з містом, коли вона одна задовольняє попит стількох чарівників і чарівниць? Де вони куплять все потрібне їм? Сніжні бджоли роїлися, кружляли, важкою хмарою осідали на обличчя, пальто, тоненькі зелені рукавички. Вже скоро Меліса відчула, що не дійде до потяга вчасно, бо не знає, куди їй іти. Саквояж став важким. Його металеві ручки давили й льодом схопили її руку. Спробувала перекласти в іншу руку. Теж саме. Меліса майже плакала. Але хурделиця навіть і не думала зважати на це. Гудок, протяжний, соковитий, теплий. Он і потяг. на цьому вокзалі о цій порі міг стояти тільки її потяг. вона побігла чимдуж, повітря враз обпалило легені. Вскочила у вагон. Півділа вже… Тепер можна розслабитися у дорозі.

Але не сталося як гадалося. Всю дорогу Меліса крутилася на незручній жорсткій полиці й думала про те, як живуть її друзі, чи щасливі вони? Чи пам’ятають її? Чи хочуть зустрітися? У її записнику занотовані усі адреси… Але чи ж нічого не змінилося з того часу, як вони востаннє бачилися? Чи будуть їй раді? А може подарунки не досконалі? Може, хтось змінив фах, вподобання, змінився зсередини, а вона, Меліса цього не помітила і її найкращий подарунок стане непотребом чи опиниться в сміттєвому кошику… За цими невеселими думками тяглися сумні білі поля й ліси, накриті низьким сірим небом. Потяг стукіт коліс, протяжні гудки час від часу на станціях, слабке світло з вікна, а потім зі стелі заколисували Мелісу. Тільки сон був наче каламутна вода сірий, бездонний, незрозуміло-плутаний.

За кілька годин до міста Меліса все ж на силу прокинулася. До кого має йти спочатку? Друзі жили далеко від вокзалу. Вона встигла забути велике місто, знала тільки як дійти до академії та їх улюбленого «Смарагдового листа», бару, де збиралися вони всі перед чи після іспитів і тоді, коли хотілося повеселитися.

Самотній перон зустрів Мелісу. Їй захотілося знов у потяг, знов накритися теплим коцом і спати-спати-спати нехай каламутний сон, а не реальність, що підкрадається зусібіч, жалить як гадюка. Меліса покрутила головою. Потяг від’їхав, протяжно загудівши, наче він щось втратив, загубив і не зможе більш знайти. Цей звук ще довго віддавався у вухах, налаштовуючи ритм її серця, тужливий, повільний, глухий, затятий.

Вона роззиралася. Поправила золоту косу під в’язаною шапочкою, під яку холоднющими довгими пальцями по-павучому прокрадався вітер і побрела у бік міста. Але міста не згадала. Вирішила скористатися транспортом. Підійшовши до стійки з чарівними мітлами, на кожній з яких було закріплене ім’я на папірці, остовпіла. Тільки тепер вона по-перше, побачила ціни за годину користування, а по-друге, зрозуміла, що не знає яку мітлу обрати. Всі вони були різнокольорові. У голові пульсувала згадка ще з академії, колір відрізняє мітли по функції і відповідно, ціні. Фіолетові мітли для найбагатших, преміум клас. Зелені – для туристів і тих, хто займається збором трав, адже магія цих мітел допомагає знаходити цікаві «зелені» місцини. Оранжево-червоні годяться для екстримальних ситуацій, наприклад, за їх допомогою гасять пожежі, рятують чарівників від драконів… Перелік був величезний, і в кінці зазвичай зазначалося щось неочевидне, але Меліса зараз нічогісінько крім найпростіших істин не могла згадати. Далі йшли рожеві мітли, то для мандрів компанією, принаймні, удвох можна було сісти на таку мітлу. Сині – швидкісні. Здається, все.

Отож Меліса й обрала синю мітлу. Витягла її із стійки, сіла. Але мітла вібрувала й летіти не поспішала. Меліса все ж прийняла тверде рішення, розплатившись кількома золотими монетами. Вона сподівалася, що за годину польоту ціни будуть нижчі, адже грошей обмаль. Але...

Як давно вона не літала. Мітла вібрувала під нею, сидіти було страх як незручно, вона ледве не звалилася кілька разів. А світ шалено крутився перед очима, міняючи землю й небо місцями.

Поки Меліса опинилася коло будиночка Ружі, їй вже нічого не хотілося. Живіт викручувало від спазмів, у очах мерехтіли кольорові зайчики. Вона ледве йшла до казкових воріт, що були схожі на замкову браму з кованими квітами й фігурками пегасів. Але заможної власниці не було вдома. Втомлена й сумна Меліса ще раз зазирнула у свій записник. Була і адреса модельноо агентства, де працювала Ружа. Вона ще зі студентських років була модниця, речі доброго крою на ній просто сяяли, їй личили всі кольори, вона сама світилася, хвалячись гарним одягом. І зуміла ж це перетворити у професію. Меліса бачила її навіть у рекламі, а це не кожній моделі так щастить.

Вона знов сіла на мітлу, вчепившись обома руками в неї. Світ погойднувся, перекрутився-перевернувся. За мить – модельне агентство. Роздивляючись яскраво-рожеву табличку на дверях, Меліса вперше відчула страх і заздрість. Це агентство належало Ружі… Тож не потрібен їй був такий подарунок – намисто із зачарованої купальської роси, що виблискувало й мінилося веселками. Меліса глибоко ввдихнула, витерши піт з лоба і сльози, що зрадницьки підступили до очей. Увійшла.

– Лісо, рада тебе бачити! Мила як ти? – після вмовлянь, довгих перемовин із адміністраторкою агентства, все ж Ружа вийшла до занадто наполегливої гості. А Мелісі здалося, що з нею розмовляють як із дитиною. Однак вона дістала із саквояжа пакуночок з намистом. Ружа розцілувала її у обидві щоки. Меліса ближче почула аромат дорогих парфумів, побачила тонни косметики на щоках Ружі, відчула всю штучність ситуації. Їй хотілося бігом на двір.

– Дякую, вони миленькі, пробач, у мене важлива зустріч, сьогодні показ, – усміхнулася Ружа, приміряючи намисто. Але так і не одягла. Мелісі здалося, що недбало понесла в руці. Бр-р-р.

Вона вискочила надвір. У повітрі кружляли білі бджоли. Мітла неспокійно вертілася біля дерева. Наступною була Мальва. Її Меліса застала у видавництві. Подруга добре зналася на книжках та людях, то провідна редакторка, що завше на своєму робочому місці навіть у свято.

Меліса віддала пакунок швейцару, що стояв на дверях. Вона не хотіла такої ж зустрічі як і з Ружею. Образливо до сліз. А вона, наївна, хотіла ще зробити цей день днем вдячності, згадування теплих моментів. Ці люди гріли її, спогади про них гріли краще за в’язаний светр. Але, мабуть, гріли ті друзі, яких вона пам’ятала, а не теперішні… Меліса готова була закластися, що Ружа навіть не пам’ятає її, забула все, що пов’язано з Мелісою. Дівчина зітхнула. Побрела далі.

Але так їй стало сумно, так нестерпно на душі, що Меліса порушила своє ж правило не витрачати більше грошей, бо додому вернеться ні з чим. Вона зайшла у єдиний на всю вулицю ресторанчик. Це не був «Смарагдовий лист», по якому дівчина ностальгувала. А раптом виявиться, що заклад дуже змінився й тепер там немає нічого цінного для Меліси. Ні, не піде вона туди. Краще тут. Сіла за столик у незнайомому ресторані. Навіть назви не читала. Замовила каву. Гамір огорнув її, змусив зануритися у життя інших людей. Раптом Меліса побачила знайому фігуру. Перш ніж вона встигла опам’ятатися почула свій окрик:

– Лаврінку! Лавріін!

– Пробачте, шеф-кухар закінчить із клієнтами й підійде до вас, – ввічливо сказав кельнер, приносячи Мелісі омріяну каву, від якої тонкими нитками розходився аромат кардамону й шоколаду.

– Меліса! – радісний Лаврін підбіг до її столика. Вмостився навпроти. – як живеш? Я чув, що ти в маленькому містечку відкрила свою крамницю, вітаю, це дуже круто! Смачна в нас кава? – вона оторопіла від його карих очей із золотими блискітками сміху, відкритої усмішки, шеф-кухарського фартуха. Вони проговорили хвилин п’ятнадцять. І ніхто не заважав їм. Мелісі було добре і затишно з ним.

– Ой, я ледве не забула, вітаю з сонцеворотом, – сказала вона, квапливо розкладаючи на столі коробочки у формі горішків. Золота емаль весело іскрилася у штучному світлі й сніжних відблисках з вікна.

– Тут пароль? – сміху в Лаврінових очах побільшало.

– Так, тільки ти можеш розгадати цю комбінацію, – підморгнула Меліса. На мить Лаврін став дуже серйозним. У дівчини кольнуло в грудях, холодок розбігся по тілу наче зміїна отрута.

– Ого, дякую! Це ж перший сорт! І ти досі пам’ятаєш, що я люблю кінзу! Оце тут для творчих експериментів, ти надихаєш мене як і завжди, – заусміхався Лаврін. Він міцно-міцно стиснув її в обіймах. І зник. Хмарка золото пилу погойдувалася у порожній чашці кави.

Меліса солодко потягнулася й сіла на швидкісну мітлу. Нарешті розшукала останнього з четвірки – Явора. Він володів унікальними здібностями навчати інших. Однак, попри свої сподівання, вона застала його вдома. На підлозі лежала величезна ще не домальована карта. Явір із пензлем сидів перед нею. У нього як завжди прочинені двері. Меліса хвильку постояла над ним і його творінням.

– О, я так запрацювався, що не почув як ти… Ого, Меліса! Не може бути! – Явір хутко згорнув карту, поклавши її до інших папірусів, ватманів, книжок, під які був виділений величезний стіл, що займав увесь простір кімнати й приніс запашного чаю у горнятку з дрібними ромашками.

З Явором вони проговорили кілька годин. Меліса розповіла й про свій день подяки друзям, про Ружу й Лавріна.

– А Мальва де? Вона ж у себе в редакції… – промовив Явір, відпивши ковток запашного чаю.

– Так, вирішила не відволікати її… – відвела погляд Меліса.

– Дарма… Вона чекає на гостей і любить гостей… Минулорічний твій чай з яблучним пирогом, смачнющі ммм, ми випили разом із нею та моїми учнями… Вона нам книжки подарувала… до свят, – Явір все говорив і говорив, а Меліса відчувала тяжкий камінь сорому перед ним і Мальвою на серці. Але їй було затишно тут, і не зважаючи на сором, не хотілося нікуди втікати й знов нестися у потязі в маленьке місто, де є тільки робота-робота-робота сім днів на тиждень.

– Цікавий подарунок… Я зможу як і мріяв, показати дітям… Які дерева де ростуть, як ростуть…

– Так це і на карті можна, – обірвала його замріяний монолог Меліса, чи тому, що не надто вірила в це, чи тому, що хотіла показати, що теж щось пам’ятає із премудростей академії.

– Та ні… Ти не розумієш, карта то дуже просто… а особливі дітки як зможуть відчути енергію тиса, бука, сосни, палосанто, босвелії… Для цього й потрібні ці набори… Однак вони шалено дорогі й не кожен купить…

– Я ж купила для тебе, – усміхнулася Меліса і їй стало тепло-тепло на душі.

Чимчикуючи до вокзалу крізь місто, обплутане рікою вогнів, Меліса думала про те, що намагаючись ощасливити інших, подарувати їм казку знайшла заповітний п’ятий елемент – власну казку, що була щастям, а стане спогадами, відродила перепрошила яскравими нитками своє уявлення про те, яким має бути свято. Святковість: подарунки, яскраві вогні, сміх стали для неї живими й справжніми, частинкою серця як колись.