Закарпатський водограй

Наш народ має одну традицію. Коли стає гірше у всьому — ми починаємо нити про те, як було добре в часи розвинутого соціалізму. Зараз дійсно важко і я постійно чую від покоління моїх батьків, від старших за них і навіть від своїх ровесників.

“От при “руських” жилося краще, все було зрозуміло, працюй собі, ні в що не влізай і буде тобі щастя.”

“Але ж не було свободи, ви жили в тюрмі народів.” — сперечаюся я.

“То й що? Був порядок, була впевненість в завтрашньому дні.”

“Наприклад ви не мали можливостей для самореалізації, як підприємець, не могли вільно з'їздити за кордон.”

“Так, але була стабільна заробітна плата, не було цієї от ненависті між людьми”

Розкажу Вам як я запам’ятав Радянський Союз із близького всім — матеріального боку. Без жодного перебільшення й вигадки. В дитинстві, більшість днів впродовж моїх канікул, починалися однаково. Десь на сьому ранку, під тодішній “супермаркет” в районі, підвозили автобочку-причіп з водянистим молоком. Її зустрічала строката черга з місцевих мешканців. В руках різного об’єму канти (бідони), трилітрові банки в авоськах, пляшки з під чогось там. Черга була така велика що, якщо ти не прийшов і не зайняв своє місце в ній раніше ніж бочка, то молока могло не вистачити. Отже, мені дев’ять років, молодших в черзі нема, а значить в мене найменше прав і шансів. Треба боротися за своє місце, бо є такі, яких всі пропускають, сторічні (так вони мені ввижалися), розмальовані, міські бабульки та скривлені дідусі. Вони паскудно смерділи й ніхто їх в черзі не тримав. Були інваліди на візках і милицях, яких всі знали. В основному пияки, або без клепок в голові. Були міліціонери та ще якісь типи у формі — їх мовчки прирівнювали до інвалідів і також пропускали без черги. Були працівники магазину, так звані “свої” — ну хто ж заставить їх вистояти чергу. Ще були жінки з немовлятами у візках, вони стояли в черзі не довго. Тут були два варіанти. Їх помічала жаліслива жіночка і пропускала перед собою до бочки, або немовля починало плакати. Тоді мамочки демонстративно хилитали візком і голосно заспокоювали дитину, брали на руки й колисали так, щоб всі зрозуміли — ситуація вимагає швидкого вирішення. Часто такі візки з дітьми передавалися з рук в руки знайомим і сусідам, до трьох разів за ранок.

Стоїть така от бочка під старим каштаном, керує нею сто п'ятдесят кілограмова насуплена тьотка в білому халаті й ковпаку. Половина її ваги в персах і половина в стегнах. Це серйозна зброя, тому з нею ніхто не сперечається. Всі дискусії переносяться в середину черги, в саму її гущавину. Хто коли прийшов, хто за ким стояв, хто кому боргує і зобов'язаний, починаючи від часів війни й до цього моменту. А ти стоїш маленький, мовчиш і дивишся на всіх знизу вверх. Все про що ти зараз мрієш і все чого ти прагнеш, щоб тебе не витіснили, щоб ти зміг дійти до бочки і отримати свою канту молока.

За три години це сталося, все позаду і ти несеш молоко додому. Снідаєш і відправляєшся з літровою банкою в іншу чергу, за сметаною. Це вже в приміщенні магазину. Черга тягнеться на тридцять метрів, вздовж порожніх прилавків, ваг і вітрин холодильників. Магазин великий, є куди. Сметана з грудками, у високих м'ятих бідонах. Продають на вагу. Хто без тари тому наливають в целофановий кульок. Кульки чомусь були завжди. Місцеві пенсіонерки та інша публіка мили їх, розгортали навиворіт, сушили та використовували вдруге. Особлива вдача, якщо прийшов за сметаною, підійшла твоя черга і в цей момент підвезли вершкове масло, або сир. Таке всяк пильнував і скуповував. А з хвоста черги кричали: “Не більше чогось там в одні руки!” Невдахи. Сьогодні не ваш день. Задовольняйтеся кефіром.

Час обіду, в хаті є молоко та сметана, але нема хліба. Його привезуть ближче до другої. Буде черга, в бік відділу бакалії. Без черги там можна придбати старі консерви — щось в томаті й кабачкову ікру. Пляшки з оцтом, сіль і гранатовий сік в трилітрових банках. І оскільки ми у Бога за пазухою, тобто на Закарпатті — в бакалії ще є мінеральна вода. Зараз купити нічого не можливо, тому що відділ заблокований — везуть хліб і продавати його будуть безпосередньо на касі.

Завжди був білий і сірий формовий хліб, “кірпічик”. Неймовірно смачний. Часто був білий подовий, інколи батон нарізний і рогалики. Добре пам'ятаю той період коли хліб став доступним без черг і обмежень — тому що, з того часу він вже ніколи не був таким смачним. Продавали тільки дві буханки в одні руки, якщо треба більше, то ставай в чергу ще раз, але шансів що вистачить мало. Цим обмеженням була причина. В ранні вісімдесяті люди скуповували хліб десятками буханок, скільки могли понести в руках і годували ним поросят. Це було вигідно і зручно. Але з дефіцитом — припинилося.

Поросят і курей тримали майже всі хто мав двір і город. Прокидаєшся зранку, чуєш як кукурікає півень, а потім як квичать і гримлять валовом поросята, бо голодні зранку. Розумієш що встав вчасно і годинника не треба. Кололи їх два рази на рік. Якщо поталанило і порося набрало сто кілограмів або й більше, то частину продавали сусідам і роздавали близьким родичам, які прийшли допомогти. Потім сусіди кололи своїх поросят і ти йшов купити у них трохи м'яса і сала, а потім родичі кололи своїх і ти йшов їм допомагати та мав трохи свіжатини, гурки, пікниці й паштету. А ще ж, від твого поросяти, вдома в шпайзу (коморі), висять бужені (копчені) шовдарь (окіст), солонина і суха пікниця (ковбаса). Тому вибачте, але черг до м'ясного відділу я не пам'ятаю, як і не пам'ятаю м'яса в тих магазинах. Як жили й харчувалися етажники (мешканці багатоповерхівок) я не знаю, можливо вони були вимушеними вегетаріанцями.

Клаптик землі біля будинку в ті буремні радянські часи був корисним у всьому. Те що виростив можна було продати на стихійному базарчику в районі, бо ми чинили опір не тільки дефіциту, а й темному безгрошів'ю. Отже, що ми з бабусею носили продавати. Букети растика (пролісків), божої ружі (півоній), цибулю, часник, яблука “Білий налив” і Йовнотанка (Джонатан), біжалму (айву), волоські горіхи, малину, смородину, аґрус. Торгівля була успішною, товар можна було залишити на сусідку і збігати зайняти одну, дві черги в магазині. З часом ми розширилися. Бабуся мала свою точку, в одному кінці базарчика, а я свою, в іншому і вторговували у два рази більше. Одного разу я проявив ініціативу. У військторзі продавалася іграшкова автоцистерна, за ціною два рублі вісімдесят копійок. Я насмикав вдома з десяток голівок часнику, збігав на базарчик, розстелив на асфальті газету, склав часник акуратними купками, по три штуки й продав все місцевим алкоголікам на закуску. Клієнти були не самими пропащими, тому платили справно, гладили мене по голові й казали: “Такий малий, а вже в торгівлі. Наступного разу винеси на базар домашнього вина, ми у тебе купимо.” За часник я отримав потрібну суму, але коли повідомив батькам про намір купити іграшку, вони ввели податок і грошей вистачило тільки на морозиво.

Морозиво справді було найсмачнішим. За ним також була черга, не велика, до п'яти осіб, привозили його не кожного дня і тануло безбожно-швидко. Окремим смачним доповненням були вафельні ріжки, в які накладали той пломбір. Я любив припечені, вони гарно хрумтіли й це пасувало до м'якості морозива. Так в мені зароджувався гурман, але вибір залишався мізерним. Що таке оливки я довідався вже дорослим, олію нам заміняла масть (смалець), із сирів ми знали тільки “голландський” (на святковому столі), плавлений і творог. Крутим десертом вважалися вафлі “Артек”. Що на світі є ще якісь горіхи, крім волоських, я зрозумів коли батько, по дуже великому блату, добув мішечок арахісу. Цього б не сталося, якби мама не була вагітною і не захотіла арахісу. У підсумку майже весь з'їв я.