Лікарняне здоров'ячко

Крапає. Крап-крап, крап-крап... Ох уж ці ваші крапельниці, і не розбереш тойво. Лежу, мружуся мереживно. Найгарніше з найгарніших смаків - зеленуватий з м'якоттю, очиськами вірними та добрими, егей, повний клопоту. Люблю дивитися - надихає, чортівлива муза.

Вже скоро лягати в ніч, як ніяк, шоста година неба. Треба лягати. Кручусь в постілі, верчусь - щось свербить страшенно, болячка якась-головнячка. Я вже і блох покусаю, гризуся та лаюся з ними - не йде. Потім зрозумів - то в мене в носі свербить. Облизався. Але все ж таки свербить так, паскудно-приємно... Згадав. То вечірня кава лікаря так тхне кінематографічне, аж слозитися. Люблю таке звісно, приваблює авжеж - але зізнаюся чесно, каву я ніколи не пив, як собака кажу. Це людська солодощ, а собакам тільки попіл тютюновий під столом нюхай, та гризися кістку біленьку мовчки. Той що? Ані що, тхне приємно і м'яко, обіймає ніжно як жінка кохана кішкою м'якою - по плечах, по грудях, по лапах, по хвостах... Ні-ні, якщо б кіно було напоєм, я от думаю - воно було б кавою, її бо. Воно ж як, солоденьке, м'якеньке - кадр за кадром переливається, сміється та заграється... Але я не можу знати напевнячка, бо я ніколи кави не пив. А що, якщо воно гидке? Чи ще щось таке мразотне, гидотне як тютюн в козячій ножці біленької... Я не зна. Ніхто не зна, доки не спробує, цейво... Піду хоч кину очком сивим, що то за кава вечерняна така-сяка.

Я вскинувся з постіли, встав. Спригнув скоком, завертівся - хвоста побачив, от і в азарті граюся. Набавилися-набавилися - привівся до розуму, і пішов по смаку кави - в коридор і наліво.

Біля повороту зупинився, обережно висунувся - я ж дивитися хочу бережливенько, аніяк дурнеко. Це особистий простір пана лікаря, мені сюди без дозволу не можна - а потім, дізнається що я вскочив з постіли, знов розсердиться... ну як, розсердиться - цей я дурню сказав, ні-ні бо. Олександр Миколайович сердитися не може - він може тільки голову по птаховському схилити, і засуджуючи подивитися. Іноді здається - взмахне руками-крилами, і полетить, полетить... А куди? Я навіть не знаю, куди літають лікарі. Може, кудись, де гарніша кава?

Бачу - сидить біля вікна, робить якісь записи помаранчовенькі. На столі кубик кави, серветка, чайник... Отой воно - тайна вечеря. Бачив щось таке по телевізору у тринадцятого свого господаря. Там людинка сиділа одна, вечеряла - і так тихо все, так мовчки. Називався фільмовик "Тайна вечеря" - коротенький, як саме життя. А потім почалася реклама "Ганюська". Досі пам'ятаю їх слоган, постійно воно крутилося по ті-ві:

"Наливай куме

Горілки стаканчик

Бігає по полю

Весело БАНАНЧИК

БАНАНЧИК - наш фірмений продукт, ніде такого не знайдеш! Запам'ятайте нас - "Ганюсенька"!"

От я і запам'ятав - я дуже слухняний насправді Собако. Сказали запам'ятати - я запам'ятав. Я дуже-дуже слухняний, її бо - щоправда, шостнадцятий мій господар казав, що я ще й трошки ледащій... Кожен новий господар мені щось новеньке казав, коли завдава пінка під хвоста на вулицю під доща:

"Ти ледащій"

"Забагацько розумний"

"Забагацько балакаєш"

"Забагацько балакаєш, як для пса"

"Їсиш забагато"

"Дурний до коликів"...

А потім я просто стомився змінювати господарів - і до того ж, я розачурувався в людстві. Мені ще й тоді пані Кицю й тойво сказала: "Відпочинь, поживи для се трохи, її бо, а то вже реберець не вистачить на таку халепу дурнецьку - що поробиш, люди - ту як пороблено.". Пожити для себе... Нажаль, як Собако - не вмію. Не вмію... от і все.

В загалі, як тойво воно - жити для себе? І чи живемо ми всі? Чи може граємо в якусь гру - ніби і живемо, а ніби той і ні? Граємо в гру, де шахи перештовхуються, ролі змінюються - а смаки ті й самі, червоно-чорними кольорами. Що значить воно, жити? Що цей таке за штука - життя? І чому це так важливо - жити?

Була в мене мамо - собакою була, при чому не дурною якоюсь, а коллі. От вона мені і казала - "Все що чути будеш про життя, малий мій цуцику, це тільки брехня. Життя - це сон, тому синку, засинай, я тобі колискову заскулячу." І скуляла моя мати так - ніби то і музичо, а ніби то і по собацькі музичо. Вона ж, собача музика, яка - і синій колір має, і небісковий колір має, тай в загалі - трохи і зеленого там є. Музико собацька вона проста, як життя саме, її бо - але Бог милується, знає, що ми це щиро. Щиро скулімо, щиро їмо, щиро хвостами віляємо - щиро дивимося в очі людські. На то ми і собаки, щоб завжди щиро, завжди весело і важливо так, по собацькі. От у людей ніяк в нас - в них по людські. А в нас по собацькі. Ось такі ми, собаки та люди - різні тойво. Не схожі. Не однакові зовсім - аж ніяк. Але ж - жити один без одного не можемо... Ну як - ми, собаки, без людей, аж ніяк аж в нікуди. І люди теж напевно... А то ж як вони, без собак - кого будуть годувати та бити? Чи як взагалі люди стосунки мають із собаками... Я чув, декотрі господарі собак не б'ють, жаліють, годують - але то, напевно, набрехали мені. Чи то тільки в Київі таке можливо - воно ж столиця, там по інакшему все. Там навіть люди не такі - якісь інші. Які - не знаю... Але знаю, що напевняк інші.

От би було добре, якби моїм господарем був лікар - він не такий як люди, ні-ні. Він лікар. Він може і радіо поставити, і поговорити з ним про Бога той можу - найгарніший з усіх господарів, що міг би побажати собі простий собако, як я. І я от думаю, вхиляючи голову на лапки і спостерігаючи за його вечірньою кавою, за його руками - і уявляю його своїм господарем, як руки ці чухають за вушком, як про щось теревенькаємо... щось таке, або не таке. Про щось важливе балакуємо, чи пізно ввечері, чи рано в ранці, чи в зимку чи в літку - отак покладу лапки кінематографічно на ковдру, і щось важливе та думливе скажу, немов з лапків вирву цитату тихівливу. І він щось скаже - щось своє таке особливе лікарняне-людське, як він вміє. Отойво і поговоримо - а потім, може і помовчимо. Може і помовчимо про щось важливе, сенсове - про Бога чи янголів, чи чому сенси питань так важко шукати... ось це я приліг зараз, спостерігаючи, мрію про господаря - і все ж таке добре людям, що їм господарі не потрібні. Самі собі господарі - тільки собак потрібний, чи може кішка-мадама...Кожному своє, звісно ж.

Добре людям, один мінус - вони люди, і в них дуже важке життя - важче собачого. Тільки кава, напевно, і рятує...

- Собако? Що ви робитиме в коридорі? - я і не помітив, як лікар підняв до мене очей своїх в зауважився на мені. Я посмутився, бо звісно ж, тойво не очікував...

- Не хвилюйтеся, пане Олександре Миколайовичу. Я не порушу вашого особистого кінематографу, вашого кавового простору.

- Порушити?

- Не порушу, так.

Лікар заміркувавсь.

- А чому ви сюди прийшли?

- Бо дуже хочу поспостерігати за смаком кави - воно ж як тхне цікавесько, пане...

- А ви, Собако, ніколи не пили кави?

- Ну що ви, пане лікарю - то панська забава, людська, не для таких як я Собак... Я лише за запахом смакуватиме, тай тільки.

Лікар якось вдумливо-спокійливо оглядів щось за вікном - чи то пташку, чи той що...

- Ви не хотіли б, Собако, спробувати кави? Можливо, хочете посидіти разом тут зі мною - чи то побалакать, чи то помовчать?

Я завіляв хвостом на радісливому щасті. Мені запропонували спільну каву? Гау!

- А можно?

- А чому і ні? - пожав плечами, немов крилами лікар.

Я обережно підбіг, покрутився, покрутився біля столу - запригнув на стілець. Пане Олександре Миколайовичу налив мені кубик кави, і я мрійливо заскулякав. І щось таке і клокоче, і щось таке спокійливе... Нетерплячка тиховиська. Добре, добре...

- Вам цукор дати, Собако?

- Не хочу цукру, лікарю. Хочу смак розсмакувати...

Я опрокинув язика, троки захлебнув - оглоточок. Ох... яке воно кольорне смаковитьске, однак, її бо... Якесь чорно-коричневий аромацький парфум у цієї здоби - аж тішуся. Щось таке монотонське, в французском ліричному бьяло чорному кінє - по кадру-кадру, щось таке. Плечі опускалися, я розслабився... Я смак лише чув раніше, але не знав тої перцової горчинки. Перця їсти мені доводилося - вкрадав перця з огороду, та з голодухи їв, було й таке... Ціле сімейство перцю вкрав - стижуся. Другого разу стащив з кухні молотого чорнявого - посипав на кістку, і з горя занюхнув як тютюну. Ох, начхався я тоді на здрав'є Боже! Отож була смакотська... Щей б пак. Отой я на такі дурні пригоди мастак, її бо... аж чешеться від болю іноді - але ось такий я цуцик, гау. Хоча, який же я цуцик? Я вже старий песяка, тойво... Але нічого - і старість мине, і роки мине - все мине. Все в цьому світі мине... На то він і світ, щоб минати.

Сидимо, вечір. Кава вже не гаряча, прохолодна - в спекотне літку саме й те. Смакую життя, секунду, небо... Лікар щось іноді записує, а іноді просто дивиться в вікно... Ні, ну ось честно, по собачому кажучи - це все щей той кіно. Життя взагалі, кіно-кіно, а зараз - особливо. Зараз ось дивлюсь на кадр-картинку, пташка й така - лікар застиг, як з ікони, іноді лише кадри рухами змінюються, мітушаться. Що ж воно таке червоне, таке чорно білим, і лише одне - по справжньому зелений. А смак кави лише спокієм перебивається, тишою мовчазливою. Отой люблю таке, не можу від смаковитого болю такого жити. Мистецтво занадте лихо, занадто зле. Так зле, що аж добре - так добре, що аж зле. І красиво ж воно, і кінематографічно, і смаковите, і чорно біле, і мовчазливе - лише піяна і віршів не вистача, душі якоїсь п'янкої мари хі-хі мрії, а так взагалі лише лихе лихацьковите.

- Хочете розповім вам, як я працював в м'ясному продавцем? - питаю я до лікаря.

Підняв очиська. Посміхнувся.

- Розповідайте.

- Була в мене така історія, пане лікарю... Якось я стомився від пошуку господарів - почалося в мене жебрування хвилька. Але я пес добропорядочний, елеганцький - ну той я і вирішив пошукати праці. Мрія була - зарежессурувати кіна... але камери не мав, тож я на курку зняв - я її показував кадри, а вона очисками гляділа, клап-клап - і запам'ятовувала. І потім усім розповідала ті кадри, що я на знімав... правда, з цього грошисько я не заробив анітрохи. Лише одна коза дала мені двадцять п'ять копійок за моє кіно - її дуже сподобалося, справжня поцінувачка і фанатка мого серця. Я зрозумів, що без камери, я її бо - не режиссер. Та і яке режиссерство собаці? Жах і тільки личить. Добре... Я тоді спробував ще грати на піяно - але не було піяно, грав на кістках біленьких... теж щось не вийшло. Не здавався як собак, дурненький - ще й малював портрет та пейзажі на кістках. Теж ніц... Але побачив об'яву біля м'ясного "Потребуємо продавця. Будем платити гроші"

- І так ви влаштувалися до праці? - лікар уважно слухав, міркуючи загляда в очі.

- Так, але не відразу... ха-ха... гау. Спочатку я прийшов. Мене бачуть - кажуть: "Собакам не можна. В вас немає грошей заплатити за м'ясо". А я кажу: "Я прийшов не по м'ясо, а працевлаштуватися." "Серйозно? Працевлаштуватися? В наш м'ясний?" "Так" - відповідаю. "Але вибачте, напевно, не можна - ви усе м'ясо з'їсте". "Чому - з'їм? Мам терплячку, як-ніяк. Я лише одне поцупаю - кісточок якихось погризти, ну і можливо, перцю задля головнячкового чхання." "Але ми кістки теж продаємо! Вам не можна продавати в нашої крамничці." "Серйозно? Хто ж їх купляє?" "Господарі своїм псам, зазвичай. Може, вам потрібен господарь, собако?" "Ні, господарь мені не потрібен - проживу життя своє, собаче, без господаря." - відповів я і був таков...

Лікар подивився на мене - трошки й сумно, трошки й спокійно. Посміхнувся...

- Я дивний?

- Ні, що ви, собако. Вас приємно слухати - ніяк людей. У людей - одне. А в вас, Собако зовсім інше.

Мовчання.

- Та й в загалі, собако, ми всі дивні. Хто не дивний? Тай всі дивні, нехай Бог милує... Ось я наприклад - теж дивний. Іноді так дивно посміхаюся - просто так, навіть без анекдоту. Просто тому що дуже приємно небо та літко. Не знаю... Я теж дивний - я люблю читати дуже дивні книжки. Там де зовсім не розумієш, що коється. Чи то не дивно? Напевняк, дивно... Я люблю як кішок, так собак, так і пташок однаково - чи то не дивно? Дивно, авжеж... Іноді розумію, що люди не люблять одне одного. А я їх, здається люблю... Чи мені все одно? Не знаю. Чи не дивний я? Люблю дивитися на намальовані від руки картинки - навіть якщо не розумію, що мала на увазі рука тай... Я іноді спілкуюся подумки з комахами - не знаю навіть, навіщо. Чи не дивний я? Дивний, авжеж - який же я дивний... Сам себе іноді не розумію.

Мовчання. Я так дивлюся на лікаря, дивлюсь... Який же він дивний - зовсім, як я.

- Хочете, вірші прочита?

- Ви, Собако? Вірші?

- Так, чому б ні - в мене експромт, селяві...

Я відкашлився, заскулякав... і чита:

Море. Я питань не маю.

Серед простерів не знаю

Куди дітися у сенсах

Нескінченних кадрів...

Хтось зі мною, чийсь очі

Я можливо, знаю хто ви

А можливо і не знаю

Се ля ві

Може є шматочок глузду

Там де ходять всі по колу

Мій годинник тихо плаче

Співаче

Стіни вірші спам'ятали

Небо руки нагадало

Очі десь в пітьмі блукають

Чи то серце, чи душа - а хто їх знає?

Море

Море

Море

Море

Уві

С

Н

І.

Лікар знов посміхнувся...

- Я дивний?

- Ну що ви... Вас приємно слухати - ніяк людей. У людей - одне. А в вас, Собако зовсім інше.

Мовчання.

Кава.