Лікарняне здоров'ячко

Я прокинувся. Сонечко вдарило по очиськам, рощмарилось трошки... Я зевнув. Оглянувся. Бачу - поряд лікар, обпершись на тумбочку, заснув. Біля мене крапельниця. Лікар спить, сжавши в руці скальпель, і справку про випіску - і маленькой паперовой зірочкой на столі. Я раскумековся, знов ліг, облизнув носа. Заміркувався... Здається, сьогодні в лікаря, день народження... Чи вже в людині? Що я можу подарувати на лень народження людині, окрім своєї собацькой вірності та вілланості? З мене що взяти - тільки блох та думки... Думки йому наврядч потрібні - але може, потрібні блохи?

Пам'ятаю свій останній день народження... Дні народження вони взагалі така штука, дивацька. В дитинстві - все здавалося яскрааим і цікавим, навіть якщо так не було. Мені в дитинстві, на день народження, мамо кожного разу дарувала набор "чистий пес". В ньому були мило, зубний порошок, одеколончик маленький... і все, вшистко. Ось такий набор у мене був кожної осені, на сьоме листопада... Я зазвичай, мило і порошок відразу з'їдав, а потім ікав. А одеколон... я дарував першій зустрівшейся жіночці в свому життя - так що кожна жінка, що зі мною була знайома, має одеколон з набору "чистий пес". Всі ці набори мама Собако дарувала мені, щоб я був чистим, охайним собаком... Але щось пішло не так, і ось я, в лікарні, з прооперованим серцем, лежу і міркую... В останній день народження, я вже був дорослим, і мені на день народження один з господарів подарував копняка під хвоста - він сказав, що це особлиаий для нього самого копняк, подібний йому подарували на роботі. Я йому повірив, і всім розповідав, який чудовий копняк мені подарував господар - смачний, болючий, з відчуттям трансформаторськой провини. Твюакий він був, мій останній день народження...

Але я не хотів би, щоб у людини-лікаря був подібний на мій день народження. Не хтів... Це було б несправедливо.

Я помітив, як над стелею кружляє метелик. Тихими, легкими крилами, він кружлявкав, кружляв... І сів на нос людині. Той вздрогнув, а потім чхнув. Прокинувся.

- Олександре? - обережно спитав я.

- Так?

- З днем народження.

- Ох... дякую.

- Нема за що, напевно...

- Ні, дякую. За те, що не забули, привітали...

- Я чув, що люди на день народження, бажають здоров'я та грошей. Та я не знаю, чи потрібно воно вам, якщо я можу побажати вам просто бути щасливою людиною...

- Дякую, Собако. Так значить, мені не наснилось...

- Я теж так думав. Але ні. Не наснилось...

Метелик, карабкавшийся вверх по крапельниці, взмахнул крилами.

- Вас пора відключати... - пробурмотів людина-лікар.

Я тим часом спостерігав за паперовою зіркою на столі. Вона була така маленька, така жива... як крапка.

- Це ваша паперова зірка, Олександре Миколайовичу?

- Так. Вже друга...

- Подаруєте мені її? - неочікувано для себе спитав я.

- Я її для того і зробив - сподівався, що ви про неї спитаєте. - людина-лікар підштовхнула зірку до мене. Я взяв її лапкой і прижав до грудей.

- Вам подобається?

- Так... серце каже так.

Я приклав зірку до свого собацького вуха. Людина-лікар здивовано підняв брови.

- Що ви робите?

- Слухаю музику зірки...

Людина задумалась.

- І яка вона, музика зірки?

- Дуже красива і чуттєва, лікарська - схожа на музику вашої душі.

- Невже?

- Її-Богу, авжеж. Вона тойво грає, пепелівається, скоче - як флейта зелена... Я ж кажу, дуже на вас схожа.

- На мене? Чи в мене є музика, Собако?

- У всього є музика. У цього світу є власна музика, у кожного сна є власна музика, у кожних думок є власна музика, у цієї лікарні є власна музика... Власна музика є у морей, у дерев, у людей, у котів, у собак, у птахів, у метеликів, у літа і зими, у віршів, у душі, у сердець, у слов і літер, у кіно, у книг, у днів і ночей, у очей, у рук, у пальців, у дотиків, у квітів... У всього є своя власна музика, своя власна кінокартина, власний кольор, мазок, нота, дотик, рима, вірш, хвилі... Так вже влаштований цей світ, коханий пане.

Людина-лікар задумався.

- І яка ж в мене музика, Собака?

Тепер задумався я, замовчав... Потім сказав.

- Для мене, лікарю - особлива.

І ми разом задумались. Думки у кожного були свояцькі, але ми обидва знали, про що ми думаємо.

- А чи є в музиці зірки, або моїї... якісь слова?

- Авжеж є.

- Про що тоді музика зірки, Собако?

- Музика зірки... в ней чудові слова, коханий пане. В ней вірші. Якщо хочете, я можу вам розповісти - це буде моїм власним подарунком для вас на день народження. Вас же не цікавлять в якості подарунка блохи?

- Ні, не цікавлять. Розповіси меня слова музики зірки - це був би чудовий подарунок...

- Добре...

І я, вслухаючись в музику зірки, почав розповідати ті слова:

Між строк роняємо літерки

На небі падають люстерки

Я рим не знаю, не люблю

Я їм сніданком дежавю

І кожен раз коли спитають

Чи я по справжньому літаю

Я відповім, що я не знаю

Чи сон, чи правда, чи питання?

Я в море кави окунуся

І плямамі я розійдуся

По дотикам твоїх моментів

Там де секунда стане клеєм

І склеїть всі оті бумажки

Про випіску, про лікування

Усталих не усталих, дивних

Рахунки і квартплати, грудень?

Я так не люблю ті оркестри

Я люблю тиху аккапеллу

Брожу по тротуарам, осінь

Роняю мапи по дорозі

Там, в паперової тії країні

Де я світив, родився, виріс

Звучать пісні про рідну матір

Та підрахунки по квартплаті

Там кавой пахнуть ті малюнки

Що ти малюєш у куточку

Ти мріїш знову стать дитиной...

"Не забувай, що ти - людина..."

Людина-лікар тихо спостерігав за мною. Не знаю, я розповісися про його емоцію в очах - була вона сумной, і в той час чомусь щасливой...

- Дуже красиво...

- Так, згоден.

- Собако... - людина-лікар подивився на мене - А яка моя музика? Про що вона?

Я задумався, не зная що сказати.

- Я не знаю, про що ваша музика, пане Олександре. Я знаю, про що моя музика, про що музика зірки, метелика - але вашу... я лише відчуваю. Але я не смію здогадуватись, про що вона. Це можете знати тільки ви. Якщо ви мені розповісте - можливо, ми разом дізнаємось слова вашой музики...

Людина знов задумався, подивившись в вікно.

- Моя музика... Якщо б знати слов розуміння, якщо б знати алаштованість світу, може був би я схожим на Бога, а можливо і ні... Якщо чесно то Богом навіщо? Я би птахом став би можливо, я би може став весною, що приходить після зими... Між строками ховається думка, а між днями забкті секнди, кожну ту секунду колись, я беріг в сірноковой коробці... Як в дитинстві, спіймався метелик, але ставши дорослим, розумним, не шукаєш в метеликах сенси, ти шукаєш спасіння від бід... Ти шукаєш вихід із сна, с нескінченніх тих коридорів, і нема нагороди строкам, і тим більше абзацам, ні... Ти людина, ти все пам'ятаєш, ти як граєш але не граєш, ти щасливий але нещаслив, ти все знаєш не зная ніц... Я построїв собі домівку з сірників - бо то є моє хоббі. Я читаю научні статті і газети, бо то мовітон. Аккуратність важлива в справі, а не в справах важливий фасон, я заплутався грая в людстві найважливішу роль... Може, треба мені собаки? Може, треба мені очей? Може жінки треба, не знаю... Щось потрібно - щасливих дней?... Я не бачив більшого щастя, я не бачив більшой тоски, подививишись в очі собаки - я б хотів, але вже не міг... Я хотів би бути таким же, також справжнім і також байдужим - та собаки, собаки собаки, уві снах не дають заснути...

Він замовчав. Бідолашний.

- Ваша музика така заплутана. Стільки узлів, стільки швів...

- Я по життю поганий швець. Ніколи не вдається пришити тих гудзиків... Тому я ходжу з відкритою душою.

- Я теж ходжу з відкритою душою. Але не зза гудзиків - погана звичка.

І ми разом задумались. Думки у кожного були свояцькі, але ми обидва знали, про що ми думаємо.

- З днем народження, Олександре Миколайовичу. Підемо снідати?

- Так, авжеж…