Братство Катів

Картковий дім

(1)

— Проходьте, проходьте! — гучна луна жіночого голосу котилась серед натовпу. — Цей світ сповнений всяких таємниць. Асилки, караконджо, духи... ви думали, що це найдивніші створіння, яких можна знайти на наших землях?

Рудоволоса жінка хижо усміхнулась до натовпу. Її розкішна червона сукня ледь помітно колихалась від подиху прохолодного вечірнього вітерця. Навколо палали лампи, освітлюючи намети. З одного боку вітер розносив солодкий запах карамелі та меду, з іншого — терпкий аромат свічок, чий віск просочився запахом квітів. В одному із наметів стрибав вогник, певно артист готується до виступу. В іншому — гуляла ціла купа тіней. Одна з них згорблена ледь не навпіл, друга — крива, як гілля дерев, третя — важко перебирала своїми короткими товстими ногами. Кого тут лишень не було.

Вивіска, яка висіла на вході ясно давала знати, що це не звичайний цирк. Таких, як цей у Златосвіті мало. Тут, у Сіверграді, таких взагалі ніколи не було. Цирк потвор щось цілком нове або, як люблять казати каракондці, заморське.

Тим часом рудоволоса жінка полум’яним поглядом розглядала натовп. Її щоки сяяли дрібними блискітками, очі підведені золотистою фарбою, що підкреслювали насичено-синій колір райдужки. Ні, це не просто очі, це два маленькі вогники, яких запалили з домішками міді. Вони сліпучою іскрою виглядали з-під пишних вій. Руки жінки вже давно елегантно піднялись. Вона провела ними, вказуючи на намети, натовп, ліс, що стояв поряд.

— Ті, кого ви побачите сьогодні — унікальні. Таких немає ніде. Ви не знайдете такого самого артиста ні в Старосвіті, ні в Караконді, ні у Вічно темному лісі, либонь навіть на Туманних островах таких немає. Їхні вміння, їхня харизма, а головне — зовнішність, змусить вас ахати та охати весь вечір. Наш цирк це не виставка потвор, від яких відвернулись рідні. Зовсім ні. Ми унікальні. Ми химери, ми покидьки, ми ті, про кого ви лише чули в оповідках.

Рудоволоса знову замовкла. Її голос лунав так гучно, наче вона стояла не посеред галявини, а в глибині печери. Вона чаклунка. Її руки ніжні та вправні, саме таким рукам підкоряються чари. Розкішні кучері спадали на плечі легкими хвилями, деякі пасма заплетені у дрібні коси й скручені на маківці. Ця полум’яна корона лиш підсилювала ефект її могутності.

Щось невидиме блукало у повітрі, кружляло поміж людей, шукало щось, таке ж невидиме, як воно само. Чи то був чар, чи то якась невідома сила з’явилась на землях Златосвіта, у всякому разі те щось захоплювало, приковувало увагу до себе. Жінка, що стояла на сцені, вичікуючи вдалий час для останніх слів, гляділа на людей, завчасно раділа своїй перемозі. Їй вкотре вдалось, вкотре зал затамував подих, крутив головою, шукаючи щось ефемерне, але не встигали за тим «щось».

Тоді вона знову оголила свої білосніжні зуби. Ікла загрозливо гострі. Довші, ніж у звичайної людини, але коротші, ніж у кровопивці. Проте її усмішка зачаровувала, голос — дурманив, а погляд — змушував зіщулитись й захоплено чекати наступних слів.

— Ласкаво просимо у Картковий дім, — руда склала руки перед собою. — Ми ще зустрінемось, а поки вітайте моїх артистів, що прикрасять ваш вечір.

Затамувавши подих, натовп вичікував першого циркача. Що є на землях Златосвіта, чого вони ще не бачили? Живучи у світі, де існують дракони, караконджо та інша всячина дивовижі, людина починає сумніватись, що хоча б щось її здивує.

Першого артиста натовп зустрів кволо. Ну звісно ж, спочатку гучні слова, а потім тихий виступ. Хлопчина виглядав наляканим. Він озирався то вправо, то вліво, когось шукаючи. Шапка на його голові виглядала кумедно у літню пору. Навіщо він її натягнув на себе? Він хотів таким чином здивувати глядачів?

Погляд юнака зупинився на якійсь людині, що сиділа неподалік сцени. Але ж ні, його погляд був розсіяним, він вдивлявся крізь тіло глядача у щось таке, що не бачив ніхто. На лобі під шапкою щось заворушилось. По його щоці потекла перша краплина поту, але юнак навіть не думав знімати шапку. Під нею щось починало настільки скажено рухатись, що деякі глядачі уже починали вказувати на нього пальцем і гукати: «Що це у нього під шапкою?»

Хлопчина досі вдивлявся у якусь примарну точку, глядачі, які сиділи поблизу неї повільно почали розсуватись. Химерне відчуття підказувало, що зараз трапиться дещо погане.

Єдиний чоловік, на якого припав погляд артиста, сидів непорушно. Він наче перетворився на статую. Очі його декілька разів намагались закотитись, але дивна сила вертала їх на місце.

Нарешті хлопець повільно потягнувся рукою до шапки й намірився її знімати. На долю секунди усі затамували подих. Здалось, наче час зупинився, але гучне гупання сердець суперечило цій ілюзії. Один швидкий рух і усі побачили ще одну зіницю. У хлопця прямо по середині лоба було ще одне око. Його третя зіниця, здавалось, зараз вистрибне й поскакає собі у темні хащі лісу.

На лобі чоловіка виступила краплина поту. Ні, це не піт, це кров. Прозора краплина вмить налилась багряним кольором й потекла по його носі та, наче кривава перлина, полетіла на траву. Шкіра на лобі почала повільно прорізатись на невелику рівну лінію, а тоді прямо з порізу вилізло око. Яскраво пурпурове око, таке ж, як і в хлопчини, що стоїть на сцені. Ті, хто сиділи поблизу нажахано заверещали, а ті, що сиділи позаду все не могли зрозуміти, що трапилось. Проте фокус триокого ще не закінчився. Чоловік важко піднявся та покрокував до сцени. Побачивши його обличчя, охати та ахати почали уже всі ряди. Деякі встигли нажахано вхопитись за серце..

Третє око глядача вмить заплющилось та сховалось за шкірою, що уже почала зростатись. Жодної подряпини, жоднісінької. Чоловік декілька разів покліпав, а тоді глянув повними жаху та здивування очима:

— Що це в біса було?

Хлопець стенув плечима й усміхнувся. Його третє око було важко ігнорувати, але усмішка в цього дивака справді прекрасна. Така ж дитяча, як його тіло, та така ж хитра, як його погляд.

З-за куліс вийшла та ж сама рудоволоса жінка. Її руки знову проводили у повітрі широкі дуги, вона все вичакловувала вітерець, який би розносив її червоні, як маки, блискітки.

— Ну, як вам початок, панове? — чоловіку здалось, що зуби рудоволосої блищали дужче, чим її блискітки.

— Мене наче вигнали з моєї голови. Мені на секунду здалось, що я помер, — розібрати слова чоловіка було складно. Він боявся, захоплювався, злився та хотів ще.

«У всіх такі емоції. Завжди», — думалось жінці.

— Це просто фантастика.

— Ні, пане, це лише наш Омелян намагався вас здивувати. Ми ж обіцяли вам шоу. Це лише початок, у нас ще багато карт у рукаві. — усмішка жінки зникла, натомість лівий кутик її губ хижо піднявся. — Ви коли-небудь бачили людину, яка може голими руками розтрощити череп караконджо? Так, так, ви все правильно почули, така людина справді існує. Вбивати звіра заради забави ми не будемо, навіть, якщо цей звір з радістю може вбити нас заради поживи.

Натовп гучно розсміявся. Слова рудоволосої настільки впивались у душу, що на них хотілось реагувати встократ емоційніше, ніж зазвичай. Дехто аж за живіт брався й продовжував хихотіти, ледь встигаючи хапнути трішки повітря. Жінка тим часом також широко усміхалась й терпляче очікувала поки натовп буде готовим слухати продовження її промови.

— Отже, любі мої, ви чули, що очі часто можуть нам брехати? Вони вас уже підвели сьогодні, хіба не так? Омелько вас здивував, налякав. Ми вміємо тасувати карти, тому обіцяю, що далі — більше. Проте, мушу вас попередити, що деякі номери можуть вас ввести в оману. Кожен артист, якого ви сьогодні побачите на сцені — не маг, не чаклун, не мітичний, не просто невмілий. Вони унікальні. Вони як демони, такі жадані та небезпечні. Їхня магія — це тіло. У ньому криється секрет. Ви ж пам’ятаєте оповідки про загадкову армію Того-кого-немає? Вищий, який мав прийти на допомогу велімірцям у Великій війні, але Перун завадив його планам. Тому-то наші любі поборники змогли здобути перемогу. Я впевнена, що ці оповідки, вам розказувала мама на ніч. А ви знали, що оповідки завжди мають свій початок? Я не хочу вас лякати, не хочу казати, що воно існує. У мене на меті вас підготувати до розкриття нашої маленької таємниці. Ми ще повернемось до цієї розмови у кінці нашої вистави. Вам потрібно підготуватись. Та й ми повинні зібратись духом. Не кожен день доводиться розповідати про своє минуле. Пам’ятаєте, що відповідь можна знайти, якщо уважно спостерігати. Тримайте ці слова у своїй голові, либонь до кінця вистави самі зможете розкрити декілька наших секретів минулого, — жінка знову пройшлась очима по натовпу й мовила, на дещицю лагідніше, ніж до того. — Побачимось пізніше, любі мої. Але прошу вас, не сильно лякайтесь, я ніколи б не допустила, щоб хтось із вас постраждав. Просто насолоджуйтесь видовищем.

Жінка повільно обернулась на своїх підборах й намірилась знову зникнути за кулісами, але наостанок обернулась до глядачів та подарувала їм найбільш сліпучу усмішку за цей вечір. І ось знову вона розвернулась і поспішила приховатись за кулісами.

Після неї на сцену вийшов худорлявий хлопець, який начебто може з караконджо позмагатись. Він був низеньким, певно нижче звичайної стихійниці. Руки його також не вражали. Кістки випирали на ліктях, плечах, зап’ястках. Та всюди, де тільки могли. Кощавий, низенький, вузькоплечий. Та було б щастя, якби цей хлопчина сам свою голову міг без рук втримати на плечах.

Рудоволоса крокуючи вглиб намету, де артисти готувались до виступу, тріумфально посміхалась сама до себе. Саме так, у Картковому домі не можна вірити очам. Тут інші закони.

— Я уже відправив перших обстежити територію цирку, — зустрів її високий юнак.

Його обличчя таке ж чарівне, як і його голос. Вилиці хлопця гострі, губи тонкі, очі схожі на два шматочки льоду. Безумовно він мав чудовий вигляд, а його костюм підкреслював серйозну посаду в цьому цирку.

— Після цього виступу пошли ще двох.

— Можливо, варто відправити хоча б п’ятьох? Вони встигнуть повернутись та підготуватись до номера.

— Ні, не варто. У Сіверграді безпечніше, принаймні так запевняли прикордонна варта. В мене є дозвіл короля тут бути, усе законно.

— Для тих хворих хіба існують правила?

— Феніксе, твоє діло — прибуток цирку, а не його безпека.

Хлопець широко всміхнувся, наче змагаючись з рудоволосою красою. Він кивнув і перевів погляд на артиста, який почав свій виступ. Жінка й собі глянула на сцену. В її очах знову зблиснула іскра гордості та тріумфу. Вони неймовірні. Усі вони. Вона, Фенікс, Омелян, інші артисти — усі вони унікальні. Для таких, як вони, немає визначення, немає назви, а що найприємніше — немає правил.

Боян тим часом на сцені уже тягав найтовстішого гостя. Хлопчина губився під тінню чоловіка, якого попросив вийти. Його зріст, його тілобудова та його сила — непоєднувані речі. Як йому це вдається? Ще б сама рудоволоса знала. Для неї це така ж загадка. За роки свого життя вона не мало дізналась про саму себе та тих, з ким вона подорожує світом, але відповідь на основне питання досі не знайшлась. Хто вони? Якщо не маги, не чаклуни, не мітичні, не зовсім люди, то хто? Чия кров тече у їхніх жилах?

— Чирво, — тихий голос Фенікса вивів її зі задуми. — ходімо, нам ще потрібно зустріти посланця короля.

— Ти не можеш сам цього зробити?

— Я ж відповідальний за прибуток, а не безпеку, — Фенікс блиснув хитрою іскрою в очах.

— Скажи Болеславу цим зайнятись.

— Він пішов роздивлятись натовп.

— І ще досі не повернувся?

— Сьогодні більше люду, ніж зазвичай.

— Гаразд, коли посланець прийде, відведеш його до мого намету.

Фенікс кивнув. Його погляд досі гуляв від персів Чирви до її обличчя. Він либонь сам не знав, на що йому хочеться більше дивитись. Розкішна червона сукня, схожа на пелюстки маку, що тільки-тільки розправився, підкреслювала струнку статуру. Обличчя схоже на витвір мистецтва. Вилиці, які ледь виднілись, невеликі подовгасті очі, що своєю формою нагадували хижачі, тонка шия, на який висіло акуратне намисто з дрібних наполовину прозорих коштовних намистин. На ногах у неї туфлі на підборах, які виринали з-під подолу сукні, коли та крокувала. Ця жінка, як ніхто інший, могла похизуватись своєю розкішшю. Навіть Людмил не міг змагатись із нею. Хоча можливо й міг. Не чесно рівняти розкіш жінки та чоловіка. Особливо, коли суддя чоловік.

Боян на сцені уже не просто демонстрував свою силу, він насолоджувався увагою, оплесками та захопленням. Хлопчина гнув залізні палиці, жував цвяхи та розколював каміння. Де він примудрився віднайти таку брилу, Чирва не знала. У його номері не було таких фокусів, але імпровізація завжди була доречною. Людей можна здивувати лише тим, у що вони не вірять. Усі артисти Карткового дому приймали виклики. Їх цього навчила Чирва. Ця жінка точно знає, що потрібно людям та як привернути їхню увагу.

(2)

Намети, в яких проводили час усі працівники Карткового дому, були розкладені на швидкоруч біля возів, в яких вони складали всі свої речі, коли їхали в інше місце. Проте, намет Чирви завжди виглядав так само розкішно, як і вона сама. Дорогі килими застеляли підлогу, кришталеві келихи виблискували, коли на них падало хоча б якесь сяйво, стільці та стіл вкриті, вирізаними на них, візерунками та тоненькими лініями золотої фарби. Попереду тріщав вогонь, який горів у маленькому каміні, що вона примудрялась перевозити у своєму критому возі, схожому на циганську кибитку. Чирва любить вогонь, він могутній, красивий, здібний зачаровувати. Ця стихія хоч і не була їй підвладна, але серце її завжди тягнулось до полум’я. Тільки уявіть на що здатні огеньці, які можуть розвивати шалену температуру свого вогню. Чаклунка завжди їм заздрила білою заздрістю. Будь-яка стихія — це сила, але полум’я — це розкіш. Його іскри схожі на блискітки, його жарко-помаранчевий колір схожий на шерсть лисиці, на далеке сонце, на очі західних тавірців, на її власне волосся. Вогняні кольори завжди були кольорами влади. Лише лідери їх носили. Лише люди зі щасливою долею витягували з колоди червону масть. Але вогонь належить хресті. Хреста — це меч, це воїн, це війна. Війна ніколи не була чимось хорошим. Це лише смерть, втрати та каліцтва. Наслідки війни уже діло вини. Або втрата, або влада. Чирва ж пророкує вам кохання. Вона приносить у життя людини іншу, яка готова життя віддати заради коханої. Карти серця — палкі почуття, мудрість, вірність. Це лише щастя. Дзвінкаа завжди була улюбленою картою Чирви. Що може бути краще за карту, яка пророкує тобі багатство? Достаток, кохання та щастя — ось, що приносять червоні масті.

Проте, Чирва знала, що не все залежить від самої масті. Тут уже як карта ляже. Вгору чи вниз. А можливо їй випаде сімка або шістка? Не буває у цьому житті чогось ідеального. Навіть її улюблені карти можуть принести погану звістку.

Колода карт лежала на столі й виблискувала, коли світло полум’я долітало до неї. Чирва перевела погляд на блиск, що привертав увагу своїми стрибками, й потягнулась рукою аби знову глянути на них. Карти часто можуть допомогти тоді, коли ти не очікуєш тієї допомоги. Жінка ніколи не думала, що ворожіння справді працює. Вона багато див за своє життя бачила, але щоб карти могли дізнатись волю Долі? У це важко віриться. Проте кожному хочеться почути, що в майбутньому все буде добре. Витягнути влучну карту для Чирви було чимось схожим до перемоги у суперечці.

Колода у її руках завжди була акуратною, жодна карта не вилітала та не падала на землю, коли та їх тасувала. У її руках завжди усе ставало кращим, чим було до того. Карти тихо зашурхотіли й перелітали зі заду колоди до переду й назад. Чирва завжди тасувала карти найлегшим способом, але робила це ретельно. Коли зупинитись, вона ніколи не знала наперед. Щось у її голові могло раптом дзенькнути й сповістити їй, що уже досить. Тоді рука сама тягнулась до певної карти. Зазвичай це були ті, що лежали десь у середині колоди, але інколи, як от сьогодні, Чирві захотілось витягнути верхню. Та карта відбивала своєю сорочкою тьмяне світло язиків вогню, яким уже було складніше діставатись до карт. Та стрибуча цяточка, яка все ж змогла долетіти, манила жінку до себе, вмовляючи обрати саме її.

Чирва зробила це. Вона своїми тонкими довгими пальцями потягнулась за картою й глянула на її другу сторону. Там був король чирви. Отже, це якийсь білявий хлопець, який буде твоїм союзником абощо. Першим на думку спав Фенікс, але він не надто схожий на зарозумілого та бездушного блондина. Це хтось інший. А можливо це просто помилка і не варто було лізти саме за цією картою.

— Чирво, — біля входу з’явився Фенікс. — прийшов посланець короля. Хай заходить чи ти вийдеш?

— Хай заходить.

Фенікс відступив на крок й пропустив уперед посланця короля. Зовнішність чоловіка достоту звична для сіверця: світле волосся, сірі очі та гострий ніс. Ніяких тобі червоних очей, третьої руки або зеленого волосся. Вигляд чолов’яга мав серйозний. «Наче прийшов нас всіх заарештовувати», — подумалось Чирві.

— Чирва Воронівна?

— Так. — жінка усміхнулась, оголивши зуби, аби посланець хоча б трішки розслабився. — Я вас слухаю, пане.

Чирва завжди знає як знайти підхід до людини, особливо, якщо це чоловік. Звісно ж, посланець їй мило усміхнувся у відповідь. Його усмішка протрималась на ньому аж десять секунд, а тоді знову зникла під маскою холоднокровності. Ну що ж, спробувати було варто.

— Мене звуть Демид Південний. Вам відомо, що я посланець короля. Ми привели декількох воїнів королівської гвардії, аби перевірити чи ваш цирк справді безпечний.

— Звісно ж, пане, ми будемо дуже вдячними, якщо ви нам зробите таку послугу.

— Перед цим, — Демид підійшов ближче й простягнув їй якийсь шмат паперу. — Вам потрібно підписатись під указом короля та надати мені документи, що засвідчують особу людини, якій було дозволено привести сюди цей цирк. Якщо та особа не ви, то приведіть її сюди.

— Ні, це я, одну секунду, — Чирва взялась читати текст на папері, написаний дрібним рівним почерком. — Феніксе, дістань дозвіл на перебування тут та мої документи у моєму возі. Тримай ключ.

Жінка передала ключ помічнику, не відводячи очей від документа. Усе в порядку. Потрібно просто підписати згоду для обшуку цирку. Коли документ був у руках Демида, Фенікс приніс інші папери. Ще декілька хвилин посланець читав їх, тоді звірив почерк і віддав їх напарнику Чирви.

— З документами усе в порядку, пані. Хочете бути присутньою при обшуку?

— Ні, Фенікс піде з вашими вояками, а я ще хочу поговорити з вами про дещо.

Демид кивнув. Ех, цей чоловік так напружено поводиться. Стоїть з рівною спиною, зімкнутими ступнями, руками складеними у замок перед тулубом. Ніякої легкості, ніякої розслабленості, а тим паче — безтурботності. Від нього віяло одними бідами, хоча ці вояки прийшли їх захистити.

— Уже майже двісті років пройшло від закінчення війни, а часи такі ж темні, еге ж? — почала була Чирва.

— Так, пані. Чаклуни зараз як ніколи потребують нашого захисту. У Сіверграді для вас безпечно.

— Для мене, — жінка підвелась й покрокувала до тумбочки, на якій стояли пляшка з вином та декілька келихів. Вона легким рухом відкоркувала пляшку за допомогою чарів і перехилила посудину. Напій повільно виливався кривавим струмочком у келих. — лише я чаклунка, усі інші звичайні люди.

— Хіба ж звичайні? У вас тут є хлопчина, який за мою доньку менший, а сили у нього либонь, як в асилка.

— Для таких, як ми ще не придумали визначення. Можете покликати усіх мольфарів, які у вас тільки є, і переконатись, що вони справді не чаклуни, не маги, не мітичні. Вони люди, але лише наполовину.

— Братство катів не буде розбиратись, хто ви. Усі, хто не схожий на них — монстр. Мали б вони достатньо сил, то й магів би винищували. Але нас більше, ми сильніші. Без нас не буде сонця, води, снігу, повітря. Без нас не буде світу.

— От і я про те. Без вас не буде світу, але чого не буде, якщо не буде таких, як ми?

— Ви про це хотіли поговорити?

— Ні, це лише вечірні роздуми, — Чирва усміхнулась, зробивши ковток вина. — Я хотіла запитати чи ви уже знайшли їхнє місце? Де вони живуть, з ким спілкуються, що їдять?

— Ні.

— То як ви можете гарантувати нам безпеку, пане? Все, що ви про них знаєте — те, що вони вбивають усіх, хто не схожий на них. А якщо серед них є маги? Звідки вам знати, хто нас винищує?

— Ви нам не довіряєте?

— Як і ви нам. Я боюсь за своє життя, за життя моїх друзів. Це нормально. Я хочу знати, що можу без страху зараз вийти на сцену і повернутись без стріли в грудях. Тому я хотіла сказати, що вам, магам, варто серйозніше взятись за свою роботу. Гнат Лагодівський обіцяв безпеку Віщину та Горграду, коли ті укладали мир з чаклунськими державами. Ви ж союзники з Лагодівщиною? Ну то візьміть із них приклад та почніть надавати нам додаткову охорону. Що вам дасть цей обшук? Ви пориєтесь у спідні наших артистів, а ймовірного вбивцю так і не знайдете. Ви думаєте, що серед нас справді може бути хтось із братства Катів?

— Ми не можемо знати напевне.

— І як ви плануєте знайти того примарного братчика? Думаєте у нього точно буде мантія або якийсь перстень з їхнім знаком? Та навіть якби й був, звідки вам знати, що це знак саме катів? Зізнайтесь, ви знаєте про них лише те, що вони дозволяють знати. Ось ці обшуки, — вона артистично провела рукою у повітрі. — ви робите лише через угоди, що уклали ваші батьки. Ви забулись, що зробили Віщинські чаклуни для Сіверграда? Якби не Темний орден, то чотири сестри уже б давно стали руїнами.

— Пані, я роблю все на що маю право. Я не король, щоб розпоряджатись обшуками. Ми робимо те, що нам кажуть. Сіверград пам’ятає все добро, що нам зробив Віщин, але ми не боги та не провидці. Все що ми можемо — шукати.

Жінка тихо пирхнула. Її очі уже не були чарівними, вони були лютими, як у звіра, що готується нападати. Вона повільно зробила ще один ковток вина, а тоді присіла на тумбочку біля пляшки. Крутячи кришталевий келих у руках, Чирва все чекала поки посланець заговорить.

— Це все, що ви хотіли сказати?

— Думаю, що так. — вона підняла на нього небезпечний погляд. — Передайте королю, що без чаклунів світ потоне у війнах та хворобах. Ми такі ж важливі, як і ви. Але це чомусь розуміють тільки самі чаклуни.

— Ми розуміємо масштаб проблеми, але поки що нічого вдіяти не можемо.

— Звісно ж не можете. Ви навіть не знаєте, де те братство утворилось, що вже говорити про людей, які входять у їхні ряди. Можливо просто зараз десь неподалік помирає якась чаклунка або вовкулака. А ви й далі удавайте, що намагаєтесь допомогти.

— При всій повазі, але Віщин та Горград не такі вже слабкі королівства. Вони самотужки здатні подолати цю проблему.

— При всій повазі, пане, але у Віщині померло лише двоє чаклунів, у Горграді — шість. А знаєте скільки у Сіверграді? Більше ніж п’ятдесят. У Лагодівщині — більше сотні. І це лише офіційні підрахунки. Серед ваших громадян також є чаклуни та чаклунки. Ви їх захищаєте, забираючи останню зброю?

— Я повинен закінчити цю розмову.

На обличчі чоловіка не сіпнувся жоден м’яз. Жоден клятий м’яз. Чирва тут розпинається, розказує про масове винищування людей, а він стоїть як вкопаний і навіть не скаже, що йому шкода. Цей чоловік навіть не удасть, що намагається допомогти або переконати Чирву, що обшук важлива справа. Він просто стоїть і говорить, що це проблеми чаклунів.

— Дякую за таку чудову бесіду. Ви знаєте, де вихід.

Допивши вино, Чирва наостанок глянула чоловіку вслід та подумки побажала йому того ж, що і вона зараз має. А зараз вона має лише страх. Помирати їй ой як не хотілось, але припиняти вистави вона не може. Їй потрібно якось годувати тридцять шість людей, безпечно перевозити їх з однієї точки в іншу та давати їм дах над головою. Для цього всього потрібні гроші. Купа грошей. Ті кляті кати взялись не зрозуміло звідки й уявили себе богами. Вирішили, що здатні вирішувати, кому жити, а кому померти. Тепер усім, хто хоча б трішки не схожий на простолюдинів, звісно окрім магів, потрібно бути готовим відбиватись у будь-який час. Це жахливо. Слів не вистачить, щоб описати наскільки це жахливо.

Десь далеко до її вух долинав сміх натовпу, що дивився на вміння її артистів. Дожилась. Вона повинна розважати магів ціною життя своїх людей, а ті натомість навіть трьох охоронців виділити їм не можуть.

Настав час для номера Жизель. Коли дівчина вийшла на сцену її зустріли здивованими очима. Її волохаті вуха довгі та загострені на кінці, як в ельфійки. Руки також вкриті густим темним волоссям. Усмішка її мала дивний вигляд. Здавалось, що ікла були надто вже великими у порівнянні з іншими зубами, але по-правді, проблема була не в них, а в тих чотирьох зубах, вони удвічі менші за зуби звичайної людини. Жизель не соромилась ні своїх вух, ні зубів, ні рук. Її веселила така реакція людей на неї. Вона почала свій номер. Все, що побачили люди спочатку — те, як вона розкрила свої вуста, не мовлячи жодного слова. Проте за лічені хвилини між листя дерев лісу почувся шелест. З темряви вилетіла ціла зграя кажанів, які летіли прямо на артистку. Ледь-ледь долетівши до дівочої голови зграя розділилась на дві частини й оминула її, не завдавши жодної шкоди. Колона кажанів знову зімкнулась і вони вимальовували у повітрі всякі фігури, букви, хвилі. Звірі направду танцювали на крилах. Вони із задоволенням складали коротенькі слова або кружляли навколо Жизель. Це видовище безумовно вражало. Глядачі, вочевидь втомились видавати будь-які звуки, тому німим поглядом дивились на артистку. Коли її номер закінчився, дівчину щедро засипали оплесками та криками: «Це, чорт забирай, неймовірно!»

Голова, вкрита густим темним волоссям, вклонилась і вмить заховалась за кулісами. Жизель зустрів усміхнений Фенікс.

— Ти змогла їх навчити складати слова? — хлопець тішився за дівчину так само щиро, як за сестру. — А ти справді талановита.

— Дякую, — почервонівши, відповіла вона. — Кажани розумніші, ніж думають люди, якщо вміти з ними спілкуватись, то вони ще й найкращими друзями стають.

— Мені б твоє вміння друзів заводити, — Фенікс потріпав дівчину за волосся, розкуйовдивши його. — Гаразд, біжи до наметів з іграшками, оглянь натовп. — Жизель уже хотіла бігти у назначене місце, але хлопець притримав її за лікоть. — Тільки без дурниць. Якщо трапиться щось підозріле або небезпечне, то сама не лізь.

— Я покличу тебе.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Дівчинка вирвалась з рук юнака й побігла до виходу з центрального намету. Як тільки та зникла за тканинною стіною, до вух Фенікса долинув оксамитовий голос Чирви.

— Їй уже тринадцять років, а ти говориш з нею, наче лишень п’ять стукнуло.

— Вона досі дитина.

— А ти в десять опинився на вулиці й ніхто не питав чи достатньо наш любий принц дорослий. Жизель не дурна дівчина, сама дасть собі раду.

— Ні я, ні ти самі собі ради дати не змогли. Мені допомагав старий коваль, а тобі Воронович. Без них ми зараз були б за ґратами, а не тут.

— Ти був би за ґратами, я була б мертвою, — хмикнула Чирва.

— Як там розмова з посланцем? — хлопець спробував змінити тему розмови.

— Жахливо. Їм взагалі байдуже на це полювання.

— Ти не змогла вибити навіть трьох вартових? — хлопець здивовано вигнув брову.

— Я захопилась, — відмахнулась вона. — мені вже в печінках сидять ті кати, я не можу думати про справу, коли вона пов’язана з ними. Бовкнула зайве тому Демиду, але це не критично. Він все одно не зміг би надати нам тих вартових. Це не у його можливостях.

— То будемо шукати самі?

Чирва важко стенула плечима, розсіяно вдивляючись кудись навпроти себе. Варто вже зізнатись, що вибору у них немає. Як би вони не намагались виправдатись, з якого боку б не дивились, очевидно, що тягнути з цим уже не можна. Тим паче сподіватись на оперативну, хай їм, на будь-яку допомогу з боку сіверської влади. Магам байдуже, відтак катам — ні.

У задумі час летів скажено, Чирва не зчулась, як мала змогу спостерігати за виступом останнього артиста. Той легко викривляв то руки, то ноги, потім навіть шиї взявся. Отак, крутячи себе у різні боки, мов нещасну ляльку, блазнюючи перед невдячним, байдужим натовпом. Кумедно, що за кілька хвилин і їй доведеться робити те ж саме.

(3)

Прогулянка серед щасливого й що головне необережного натовпу — ледь не єдине, що подобалось Феніксу у вечори виступів. Важко назвати його серйозною людиною, тим паче занудною, але бувало приходила в його голову думка, що усе, чим він зараз займається не є чимось важливим і довготривалим. Від чого його без того страждальницькій душі ставало тільки гірше. Навіть перспектива обікрасти роззяв, які прийшли подивитись на усілякі дивацтва й посміятись з них, не тішила. Ось наскільки все було погано.

Прилавки, як завше, були набиті усілякими ласощами, іграшками та іншим непотребом, який так охоче скуповував люд. Біля рундука з яблуками в карамелі, наприклад, зібралась ціла черга, яка оточила його зі всіх боків. Був хлопчина, який міцно обхопив руку батька й тільки раз по раз смикав за неї, перепитуючи, вочевидь, чи довго ще чекати. Поряд дві подруги перешіптувались невідь про що, за ними білявий юнак перебирав монети з таким насупленим лицем, що видавалось, наче він узагалі не впевнений чи варто витрачати стільки грошей на якесь нещасне яблуко, хай навіть воно у карамелі. Стільки людей в одному місці, в кожного своя історія й плани. Цікаво стало скільки серед них може бути вбивць.

Жодної втіхи він не бачив у цьому вирі кольорів, аж поки не запримітив панну, яка так необачно не зав’язала шворку кисетки. Він навіть не встиг осягнути свого наміру, як ноги вже самі повели, а руки — потяглись. Задля власного виправдання Фенікс часто зазначав, що усе крадене повертає, якщо воно йому не конче треба, а людям заодно влаштовує невеликий урок, показавши наскільки легко ті можуть втрати, хтозна, можливо останні гроші. От і зараз не було у нього сил пройти повз. Та й ніде правди діти, він і не намагався. Натомість легким ходом наблизився впритул до дівчини, наче хотів через її плече розглянути солодощі, що пан Орест пропонував покупцям. А відтак, навіть не дивлячись попід руки, легким рухом задер верхню тканину кисетки й витягнув звідти кілька монет, на які вдалось натрапити. Простояв там хвилину, поки черга дещо зменшиться. Коли ж вона доходила до необачної дівчини, монети попадали з його рук, виблискуючи.

— Перепрошую, — легко торкаючись за дівочий лікоть, він шепнув їй на вухо, — у вас, здається, монети випали.

Вона вмить глянула попід ноги, поправила спідницю, аби її подоли не заважали, й справді побачила трійко лискучих монет. Її біленьке личко враз порожевіло, а круглі очі й собі заблищали від вдячності. Коли ж вона схотіла нахилитись і підібрати згублене, Фенікс, мов справжній дворянин, а не якийсь там крадій, ледь торкнувся її руки та вмить усе позбирав.

— Дякую вам, — ростом дівчина не вирізнялась, ледь по плече йому була.

— Що ви, не варто, я нічого благородного не зробив.

Завжди одне й теж: подяка, відмова. Дивно, що за стільки часу йому досі не обридло цим займатись.

— Так, Юстино, він нічогісінько благородного не зробив.

За спиною панни враз виросла висока й струнка фігура. І можливо Фенікс би не розгубився в цей мент, якби не глянув на обличчя. Таке бліде, гостре, достоту знайоме. Чорне волосся обрамлювало його, а темні-темні очі й ледь червні тонкі вуста виділялись на тлі порцелянової шкіри.

— Ти про що? — розгублено залепетала Юстина. — Цей добродій попередив мене, що я згубила гроші.

— Так, а перед тим сам взяв та й викинув їх. Знаю я такого добродія.

— Скажіть мені, панно, — він звертався до тієї, що була очевидно незадоволеною, — Вас часом не Владою Соловей звуть?

— Так і звуть, пане Черниш, — втомившись удавати злість дівчина широко усміхнулась, заразом потягнулась в обійми старого друга.

А вона добряче змінилась, не було причин брати Феніксу на кпини розгубленість. Шість років пройшло, як він востаннє бачився зі сиріткою, з якою йому так добре вдавалось давати раду в цьому непростому житті. Але зараз перед ним стояла зовсім інша людина — доросла, вродлива, гарно зодягнута жінка, яка вочевидь з грошима проблем не мала.

— Ви знайомі? — втомившись крутити головою то на Фенікса, то на Владу, Юстина вирішила дещо пришвидшити цю розмову.

— Ну якщо вже назвали імена одне одного, то думаю, що так, — відповіла дівчина, а потому німо кивнула кудись в бік натовпу, мовляв, прогуляйся трішки на відстані.

Юстині двічі повторювати не довелось, вона швиденько зрозуміла натяк і так само швидко зникла поміж людей у пошуках невідь-чого. Залишившись сам-на-сам, обоє водночас зітхнули, скидаючи пелену сором’язливості.

— І що ти тут робиш?

— Відпочиваю, як і всі інші. Юстина гинула, так хотіла на вашу виставу. Ну, а я, — вона змовницьки усміхнулась, зиркаючи на хлопця з-попід лоба, — я згадала, кого можу побачити тут. Бач, ні на крихту не сумнівалась, що ти поведешся на розв’язану шворку.

Хоч пройшло уже багато років від останньої зустрічі, та все ж є щось, що ніколи не міняється. У Фенікса це любов до крадіжок, а у Влади, вочевидь, страшенне занудство. Що можливо б дратувало хлопця у будь-який інший день, але не сьогодні й не за таких обставин.

— Охоче підставити мене й виставити дурнем — як це схоже на тебе. Мабуть, добре, що не лише я за цей час не зміг позбутись дурних звичок.

— А варто було б, час іде, будем зволікати, то не наздоженемо.

— Я тебе прошу, — зітхнув хлопець, — повернемось до бабусиних фраз пізніше, мені б хотілось почути дещо інше. Як склалось моє життя, ти бачиш, — він махнув рукою, обводячи шатра й люд, що біля них скупчився. — А як щодо тебе? Хто ця Юстина, наприклад?

— Вдавана сестра. Як і Всеслав — брат. Вони іще неповнолітні, тож я їм дуже принагідно здалась. Більш як три роки разом вештаємось Златосвітом, от недавно далека тітка Всеслава померла, заповіла йому дім, тож вирішили врешті осісти.

— І вдається?

— Взагалі-то ні, ледь два місяці пройшло, а я уже готова душу продати, аби більше не жити в тій клятій халупі, поліруючи каблучки.

— Усе настільки погано, що ти до ювелірної справи повернулась?

Дрібку іронії у його словах Влада виважено оминула повз уваги. Не кожен знає про її палку нелюбов до цієї клопіткої й надто неприємної справи. На власне нещастя вона мала необачність розпатякати цю дрібничку про себе саме Феніксу, тож тепер мусила миритись із його постійними кпинами.

— Це єдине, що я вмію робити.

— А ще красти, — ледь вона встигла договорити слово, як Фенікс перебив її.

— Так, тому будь ласкавим, не засуджуй мене за те, що обрала більш чесну справу для життя.

За розмовою шлях швидко долався. Вони встигли обійти усі шатра зі солодощами, оминути сцену й лави з глядачами, і врешті дійти у більш безлюдне місце, що не мало чим привабити звичайних відвідувачів — ряду возів, де циркачі, власне, жили.

— Не дарма ти був упевненим у цій справі, — насолоджуючись тишею, Влада продовжила повільну розмову, — все склалось, як хотілось.

— Як хотілось Чирві, мої ж бажання не повністю вдалось довести до пуття, — з легкою усмішкою, що більш скидалась на позначення розчарування, аніж радости, пояснив він.

Дівчина з щирим непорозумінням зиркнула у його бік, наче очікувала почути, що це був жарт. Бо ж Картковий дім приніс Феніксу стабільний прибуток, такий-сякий дім і можливість відвідувати проклятущі шинки тільки з власної примхи, якої у хлопця ніколи не було. Яке іще бажання могло у нього залишитись, щоб він так непідробно бідкався через це? Хай там як їй того не хотілось, відповідати Фенікс не спішив, а якщо точніше — узагалі не збирався. Чи то роки розлуки розділили їх, чи то незрозумілий сором його стримував, але без зусиль з її боку, відповідь з вуст хлопця не злетить, у цьому сумнівів не було. І помітивши очевидний намір Влади, він випередивши почав театрально декламувати:

— Не переймайся, ми ще зустрінемось, коли ж у когось із нас не складеться життя, — не забув навіть відтворювати занудний тон і беземоційне обличчя дівчини, а втішившись такою гарною спробою помітно звеселішав. — Оцю твою появу можна вважати виконанням старої обіцянки?

— Знаєш, я втомилась від питань, додумуй відвіт самостійно.

— Ну пробач, що врешті хочу дізнатись чи радіти твоїй появі, чи знову миритись із прощанням.

— Поки можеш радіти, — змовницьки відкинула вона всього три слова, яких Феніксу цілком вистачило, аби сповнитись такою приємною емоцією як от утіха.