Братство Катів

Братство катів

(1)

— Пане, з вас двадцять гривень, — мовив чоловік, що стояв в імпровізованій будці.

Касьян простягнув йому монети й отримав свій квиток. На шматку паперу красувався надпис "Картковий дім", а під ним — число 427. Він уже чотириста двадцять сьомий відвідувач, а за ним стояла черга з принаймні пів сотні людей. Думка, що така кількість людей може завадити виконати задумане до пуття, лякала. З іншого боку — легше сховатись, але який з того зиск, якщо завдання буде проваленим? Так, все ж для початку варто розслабитись.

Юнак перевів дух, аби його голова очистилась від думок про братство та спробував навіть насилу усміхнутись. Гамір, що панував тут, приємно поєднувався з тихою музикою, яка долинала з намету поблизу. У повітрі літав легкий запах карамелі — солодкої, ніжної. Очам спокою не було, вони гасали з боку в бік, розглядаючи усе, й ніяк не могли обрати на чому зупинитись. Натовп сунув хто куди, намети сяяли яскравими вогниками, а всередині бігали якісь тіні. На імпровізованих прилавках красувались ласощі, від яких рот наповнювався слиною, а коли їхній запах доходив до носа, то втриматись від купівлі було неможливо. Усе манило до себе, щось запахом, щось виглядом, а щось звуком. Важко було зізнаватись, але ця місцина справді вражала. Хотілось лише ходити та розглядати, пробувати та захоплюватись.

Привернув увагу голосний сміх дівчини, що зі страшенним задоволенням приймала за здобуту перемогу гарненьку ляльку-мотанку. Низенька, дрібненька, достатньо вродлива, та все ж з лиця не надто мудра. Дивно стало, що обійти суперників їй вдалось саме за картярською грою, бо ж таким зазвичай у коханні ведеться. Та думки про біляву юначку вмить покинули його, коли перед очима замаячіли соковиті червонобокі яблука, залиті топленим цукром. Йому аж облизатись захотілось, та добре, що вдалось себе опанувати. Хлопець відшукав поглядом найбільше та найкрасивіше яблуко, чия карамель відбивала світло вогників сусіднього шатра. Він вказав пальцем на їжу, яку обрав, та простягнув продавцеві кілька гривень. Одну мить совість гризла, що стільки довелось платити за нещасне яблуко, але побачивши там — у карамелі — своє обличчя, на якому не було видно ні крихти бідкань, жодних сумнівів не зосталось. Губи не були стиснутими у тонку лінію, підборіддя — не напруженим, а очі — не примруженими. Одного вигляду цих ласощів вистачало, аби його тіло й розум врешті розслабились. Кульмінаційним моментом у цьому перевтілені стала проба на смак, а то, ніде правди діти, було встократ приємніше, ніж голодні споглядання. Карамель хрумтіла, яблучний сік розтікався, від кожного наступного укусу. Без жодних перебільшень — це кляте яблуко достоту варте кожної гривні. Справжнє диво, що їжа може враз перевернути все в середині людини. Бігме, тепер, без докорів сумління чи страху, йому не просто стало легко, йому стало добре.

Десь позаду нього гучно заграли трембіти. На сцені з’явилась довгонога жінка, ззовні достоту як богиня. Її білосніжна усмішка зачаровувала своїм блиском, очі відбивали дрібний вогник сяйва, що направлений на неї, вочевидь, котримсь вмілим ясенського походження. Та попри це розкішне світло, бліді кисті літали перед тулубом очільниці, заввиграшки привертаючи увагу на свою господиню.

— Проходьте, проходьте! — гучна луна її низького голосу покотилась до натовпу й аж до вух Касьяна. — Цей світ сповнений всяких таємниць. Асилки, караконджо, духи... ви думали, що це найдивніші створіння, яких можна знайти на наших землях?

Саме так, усі слова п’яниць були правдивими. Краса цієї жінки вражала. Її погляд гуляв від очей до очей та на мить зупинився на Касьяні, але тоді так само швидко полинув до інших. Звісно вона нікого не може бачити. Що відстань між сценою та лавами, що світло, яке так нещадно мало б сліпити її, завадили б цьому. І все ж попри цілком розумні переконання, страх поволі почав наростати.

Жінка продовжила вести свою розмову, але зміст до вух хлопця більше не доходив. Він лише слухав та насолоджувався оксамитовим голосом. Так, вона справді достоту така, якою її описували. Жодна людина, що розповідала про неї, не перебільшувала з описами цієї вроди, ба навіть применшувала. Якби Касьян не був тим, ким був, то можливо б і зміг сказати, що закохався. Але він той, ким є, тож такі дурниці були під забороною. На щастя чи на жаль — оце вже інше питання.

Отак зачудовано він слухав, дивився, аж поки очільниця не зникла за кулісами, а на її зміну прийшов малий химерний хлопчак у шапці. Цікавості до нього не було ні крихти, поки його рука не потягнулась за шапкою й не зняла її, оголивши третє око. Златосвітці усіляких дивовиж могли бачити за життя, але дивно, що такого простого, як от зайве око — поготів не уявляли. Звісно ж, Картковий дім не один рік існує, і причина такої шаленої популярності, виявилось, не з неба взята. Навіть ті, хто уже тут побував, жадають повернутись та насолодитись красою цього місця знову. Марно заперечувати, що цей цирк справді здатен вражати, а потім змушувати жадати цих вражень ще більше, ніж спочатку. Навіть йому не хотілось ступати й кроку від сцени. Раптом вміння наступних артистів здивує ще більше? Рудоволоса чітко дала знати, що карти тасувати вона вміє. Тому й варто чимдуж вириватись із цих химерних пут.

З натовпу виходити хлопцю не довелось, була можливість залишатись в тіні, що вже надавало впевненості у собі та своїх діях. Він знав, що сьогодні до очільниці повинні прийти посланці короля Сіверщини, аби провести обшук. Цю процедуру вартові зобов’язанні проводити для кожних приїжджих. У циркачів будуть шукати контрабанду, як завше, проте, тепер ще й візьмуться обшукувати мирний люд, тобто відвідувачів. Перевірятимуть на наявність заборонених предметів чи ж іншої дурні, яку зазвичай намагаються віднайти офіцери такого штибу. Загалом нічого страшного, в тому й була біда. Старі методи розслідувань давно уже не працюють, а ось ці спроби — звичайнісінька халтура, навіть дурневі те було видно.

Касьян досі сидів на своєму місці, з якого було зручно стежити за дорогою, якою мали б йти вартові. Зиркаючи час від часу у той бік, він намагався не проґавити моменту й потайки сподівався, що вони запізняться. Бо ж хіба то аж така нагальна справа? Але не було сенсу довго себе обдурювати марними надіями, очевидно, що королівські вартові не запізнюються. Він це знав, тож зобачивши четвірку чоловіків, одягнених у білосніжні жупани, змусив себе врешті підвестись та піти за їхнім слідом. Сховатись було де — серед натовпу роззяв, що розважались не виставою, а усілякого штибу забавами. Картярські, логічні чи дурнуваті. Вибір тут був достатнім, аби вдовольнити найприскіпливіші смаки. Відтак розважались тут усі, навіть артисти, що мали вільний час. Звісно ж, навіть вони могли собі це дозволити, але не Касьян. Йому Доля доручила сьогодні пантрувати вартових і сподіватись, що усе мине без зайвих зустрічей чи інших халеп.

Чим ближче Касьян наближався до намету, тим гострішим ставало чуття й більше плодилось моторошних думок. Розгледівши знайому постать Світокола, він не міг не сполотніти. Бо ж страх, що от-от його викриють, хоч вбий, нікуди не зникав. Навіть цупкої тканини намету було надто мало, аби врешті переконати його, що зараз він невидимий для них усіх, не тільки для знайомого. Обережно виглянувши з-за шатра, Касьяну відкрилась проста картина, де Фенікс зі звичною йому глузливою усмішко, зустрічав вартових, а ті, хоч облич їх видно не було, Касьян міг закластись, що стояли з цілковито беземоційним обличчям.

— Ми очікували, що ви прийдете пізніше, — почав Фенікс, з цікавістю розглядаючи співрозмовників, — очільниця вас зараз зустріне. Але перед цим маю до вас питання. Можна набратись такої нахабності стосовно вас?

— Ви Фенікс Черниш? — він задоволено кивнув у відповідь. — Тоді питайте.

— Цікаво знати, які плани ви маєте на цей цирк?

— Жодних. Єдине, чого нам від вас треба — дозвіл на перевірку.

— От я про це кажу. Ми уже бували у Сіверграді кілька років тому, на кордоні правда. Але закони усюди однакові. Тоді ви не витрачали аж стільки сил, аби перевірити купку циркачів на усілякого штибу контрабанду. Чому б це зараз ми вас так зацікавили?

— Відповіді на такі питання я волію давати очільниці.

— А чому дали дозвіл на таке хороше місце, ще й задарма? То на вас так вплинуло прізвище нашої любої очільниці, — він розслаблено обперся на каркас шатра, — чи все ж власна зацікавленість присутня?

— Пане, я не маю ні бажання, ні потреби розголошувати вам волю короля.

— Бачу принци без корони нині шаною не хваляться, — його усміх став іще ширшим, а азарт в очах так заблищав, що аж до Касьяна на такій віддалі дістався.

— Я можу зустрітись з очільницею? — усе не вгавав вартовий. Його ж тон не вирізнявся ні крихтою емоцій.

Фенікс на якусь мить зникнув за тканиною шатра, ще якусь мить вартові чекали, поки той попередить Чирву щодо напрочуд пунктуальних гостей. Коли ж Фенікс вигулькнув з-за тканин, німо вступився й простягнув руку у бік шатра, запрошуючи гостя всередину. Головне не забував супроводжувати цю процесію хитрим поглядом, що ніяк не здивував вартових, зате Касьяна — лякав до незмоги.

Касьян присів у тіні й хотів собі прокрастись до шатра, куди попрямувати двійко чоловіків, але решта вартових, що навіть не думали зрушити з місця, серйозно заважали виконати задумане. Погляд Касьяна вчепився за покривні вози, що стояли неподалік. Він вичекав момент, коли зайві погляди не будуть глядіти саме туди, де він причаївся, й широкими кроками перебіг до першого воза, що зустрівся йому на шляху. Отак блукаючи лабіринтами возів, він дібрався ледь не впритул до тканини шатра. І хоч хлопець точно не знав буде видно його тінь, чи ні, бо ж знання науки не те, чим він міг похвалитись, все одно ризикувати не став. Присів зручно біля колеса воза, що стояв найближче до намету й намагався прислухатись до розмови, котра на той час дуже активно розгорталась всередині.

Напруживши свій слух настільки, наскільки те дозволяла природа, хлопець намагався розібрати слова, що лунали з вуст Чирви. Але успіху у тих намагання було мало, якщо узагалі було. Листя дерев завзято шаруділо, коли їх торкався подих вітру. Приглушені голоси натовпу, що снував цирком та гучні оплески долітали до його вух встократ чіткіше, аніж розмова у шатрі. Касьян не міг виокремити голос Чирви серед цього, наче й не надто голосного, проте все ж галасу. Серце гупало, як скажене, а ніс все жадібніше впивався повітрям. Чуття попереджало, що варто було б уже вшиватись звідси, зиску з цієї вилазки що так, що так не буде. Тож без жодних заперечень хлопець миттю прислухався до свого організму й прошмигнув у щілину між двома возами. І на превелике диво для нього, якраз вчасно. Тільки-но той розчинився у темряві, слух нарешті зміг відокремлювати звуки, і першим, що він почув були кроки. Хтось прямував у бік воза, де мить тому чаївся Касьян. Невідома постать, вочевидь Феніксова, швидко оминула чужинця, не запримітивши нічого дивного чи підозрілого. Потому зникла серед шумного натовпу, залишивши його на поталу гострого переживання.

Серце гупало, ніс впивався повітрям, очі жалібно запекли. Диво трапилось — Касьяну пощастило. Щоб розуміти весь спектр дивовижі, треба знати, що подібне з ним трапляється вкрай рідко. Та навіть від розуміння такого щастя легше на душі не ставало, бо ж так близько до провалу йому вдається бувати частіше, аніж уникати його. Не зі слів хлопцю знайомо, що талан краще не випробовувати. Він сміливих, тим більше дурних, не шкодує.

(2)

— Можна мені ще одне яблуко? — простягаючи кілька гривень продавцю, поцікавився Касьян.

— Якщо є гроші, то можна все. — усміхнувся той. — Тримай, синку, смачного.

Вилазка видалась невдалою, дивно було очікувати від неї щось більше, як от ніщо. Тож змирившись із таким результатом, він подякував продавцю і знову покрутив головою, перевіряючи чи у його сторону, бува, ніхто не дивиться, а тоді чкурнув у натовп. Як тільки вдалось заховатись за живою стіною до його носа знову долинув солодкий запах, а до вух — чарівні звуки сопілки. Це ледь не єдине, що могло його зараз переконати у тому, що ця вилазка була не марною. Він нічого не вивідав. Ні-чо-гі-сінь-ко. Лишень дізнався, що тутешні яблука у карамелі найкращі в усьому Златосвіті. Відкусивши шматок солодощів, Касьян знову попрямував до сцени. Думалось, якщо кати самі відправили його на таке святкування, то певно будуть не проти того, щоб він трішки насолодився ним.

На сцену вийшов хлопець років двадцяти, не більше. Темне волосся хвилями спадало йому на лоба, ледь не чорні очі виблискували під ясенськими променями. Досить було йому дійти до середини сцени, як дівчачі голоси вмить зашепотіли, обговорюючи вроду юнака. Отак, йому навіть не довелось показувати жодних дивовиж, аби полонити серця, можна сказати, половини глядачів. Касьян й не знав чого очікувати від того блідолицього. Думав, що він зараз почне співати, танцювати чи ж щось інше у дусі, так би мовити, полонителя дівочих сердець. Натомість хлопець витягнув з піхов коротку шпагу й вп’яв її прямісінько у черево. Тепер захоплені вигуки: «Овва», — яке протягували глядачі, змінилось на: «О, Боже мій». Натовп не на жарт здивувався, та що там, Касьян й сам ледь не подавився шматком яблука. Проте артист тим часом спокійно витягнув шпагу й продемонстрував, як його рана гоїться прямо на очах. Лише якихось п’ять хвилин і єдиним спогадом про скроєне була рясна пляма крові на розідраній сорочці та цілком неушкоджена шкіра, що виднілась через роздерту тканину. Тоді юнак повторив те ж саме, цього разу з долонею. Тепер глядачі могли остаточно переконатись, що рани таки гояться.

З кожним номером ставало все веселіше й веселіше. Після кожного виступу усі думали, що їх більше нічого не вразить, але тоді на сцену виходив новий артист і знову демонстрував іще захопливішу дивовижу. Так, справді, вони унікальні. Рудоволоса не розкидувалась словами, коли описувала свій цирк, вона лише намагалась попередити глядачів, що буде справді гаряче. Отак несподівано, попри чудернацькі вміння артистів, голову Касьяна заполонила вона — очільниця цирку. Коли після невмирущого, як здалось, хлопця на сцену вийшла дівчина з волоссям білосніжним мов сніг, він трішки розчарувався. Чирву доведеться чекати довго. Артистів аж шістнадцять, а ця не то тавірка, не то невміла, з безбарвним волоссям, лишень дев’ята.

Коли ж настав кульмінаційний момент вистави, усе світло навколо потухло й глядачів поглинула темрява. Хтось важко зітхнув, хтось затамував подих, а хтось беземоційно сидів і чекав того, що ж буде далі. А далі глядачі знову побачили струнку постать очільниці цирку, яка, наче пташка, випливла на середину сцени.

— Я сподіваюсь, що ви не сумували без мене, любі мої, — світло навколо сцени спалахнуло й показало усім високу постать. Під її ногами з’явилося невелике сяйнисте коло, котре вкотре нагадувало про невидиму для усіх вмілу, без якої жодна з цих вистав не була б й на крихту дивовижною, як є зараз. — Отже, пам’ятаєте, я вам розказувала про байки, які нам колись переповідали батьки? — вона театрально понурилась й сплела свої пальці у замок перед собою. — Боюсь, що для когось із вас правда може й не виправдати ваших очікувань, якщо ви не знаєте, як її трактувати, — жінка повернула звичний для себе усміх, що його зміг би побачити навіть сліпий. — тому почнемо з початку.

Світло навколо неї знову згасло. Тоді промені білого сяйва полились на сцену зі всіх її сторін, а зверху сипались дрібні іскри. Вимальовувалась достоту чарівна картина, у центрі якої не забувала красуватись головна оздоба цирку — Чирва.

— Гаразд. Почалось усе доволі таки недавно. Велика війна — найгірший період у нашій історії. Постраждала наша люба домівка, невинні люди та хоробрі воїни. Усі до одного боролись за Златосвіт. Навіть наші донедавна хороші друзі велімірці постраждали через занадто великі амбіції своїх правителів. Але саме після закінчення довгої війни до нас, златосвітців, прийшли нові наставники — могутні та мудрі поборники. Але чи знали ви, що поборники не єдині у своєму роді? У легенді, про яку я згадала на початку виступу, розповідається про армію вищого, якого Перун вигнав з Вирію. Та армія налічувала рівно п’ятдесят двох дружинників, а називали їх колодою. — жінка змахнула рукою, в долоні спалахнув вогник, а тоді глядачі побачили гральну карту, що досі тліла. — Я ж казала вам глядіти уважніше, можливо помітили б одну цікаву деталь. У Жизель, наприклад, ось тут, — вона постукала по своїй шиї трішки нижче вуха. — є родимка у вигляді дзвінки. У моїх руках дев'ять дзвінок — карта Жизель. У житті вона віщує удачу, прибуток, в коханні — розлучення або невзаємні почуття. Загалом люди, яким випадає ця карта є самодостатніми, подекуди самозакоханими. Вони ставлять свої потреби вище за чужі, тим-то часто не подобаються іншим людям. І он ми маємо Жизель, що надає перевагу спілкуванню з тваринами, аніж людьми. Чому ж вона схожа на кажана? Кажани приносять багатство у домі, як лелеки — добробут. Так, любі, летючі миші справді віщують багатство, як і дев’ять дзвінок, але й мають вони свої недоліки. Одному вони принесуть удачу, а іншому заплутуються у волоссі, заберуть у нього розум і виссуть його кров. От так і карта — вона дарує вам гроші, але відбирає їх в інших, ставлячи ваші потреби вище чужих. Приголомшливо, правда ж? А чи помітили ви у Бояна масть он тутечки, — тепер палець вказував на лікоть. — у вигляді вини? У нас всіх є своя мітка, достоту як у поборників. Але наша сила криється в тілі, тобто у карті, що схована десь у середині нас. Саме вона дає нам силу, саме тому ми не схожі на жодного мага Златосвіта. Чи є ми тими самими дружинниками містичної армії вигнанця? — рудоволоса розвела руками та стенула плечима. — Та біс його знає. Але ми є і це вже не байка чи легенда.

(3)

Є у катів традиція ховати обличчя за маскою, а поверх ще й каптуром вкритись, знаєте, для більшої певности. Як пояснювали — то заради безпеки, бо ж хтозна, коли комусь із новобранців заманеться взяти гріх на серце й відкрити вмілим велику таємницю. У цьому вони мали слушність, бо таких от сміливців було не мало, навіть йому у свій час таке приходило в голову. От лиш мали кати іще одну традицію, а точніше хист — навертати інших на свою химерну віру. І, як бачите, настільки добре це робили, що аж переконали Касьяна покинути усе хороше, що було в його безбарвному житті, й примкнути до таємничої зграйки чоловіків, головною розвагою яких було виривання сердець.

— Одягни каптур, — почувся голос з-за спини. Дозорний вкотре зустрів його ззаду, цій традиція, певне, теж ніколи не зраджують.

— Ми ж у масках, навіщо? — усе не вгавав Касьян. Це питання зародилось у голові ще у першу ніч їхньої зустрічі, але від тоді минуло дрібку часу, тож втримати його у собі більше не було терпцю.

— Такі правила.

Дорога до секретних організацій повинна бути секретною, воно зрозуміло. Та навіть попри таку очевидну істину Касьян все ніяк не міг позбутись думки, наче з нього просто глузують. Напоїти зіллям забуття, а потім повести невідь-куди без пам’яти. Звучить надійно для катів, але достобіса незручно для таких, як він зараз — дурних телят, котрих звикли водити на шворці.

— Ви коли-небудь пробували просто зав’язувати очі новобранцям?

— Не знаю, може хтось і пробував, але точно не я. Тож поки не пройдеш посвяти, доти будеш ходити до маєтку братства без пам’яті, — хлопець у каптурі підійшов ближче до Касьяна. Його рука занурилась у невеликий мішечок, що висів на боці, а тоді кволий місячний промінець відбився від кришталю, який з’явився у руках ката. Це було зілля. — Тому вибирай: або зілля забуття, або по голові й у мішок.

— Який же ти милий, — кисло відповів Касьян, вириваючи з руки співрозмовника кришталеву посудинку. — На ранок під супровід пекучого болю в голові не забуду кілька разів тебе проклясти.

— От і домовились, — очі ката звузились від усмішки, яку Касьян побачити не міг, заважала маска. — Пий до дна.

Він так і зробив. Вистачило одного ковтка, аби випити все зілля, через що хлопцю раптом стало сумно. У будь-якого зілля є переваги над порошками, адже ці рідини завжди смачні. Вони варяться зазвичай на березовому соку або медовій настоянці. Частенько мольфари додають туди лимон або м’яту, аби смак був кращим. На диво, лише ці продукти ніяк не псували зілля, тому їх почали так активно використовувати у рецептах. Зілля забуття було особливо смачним. Зварений з медової настоянки, а якщо бути точнішим — медовухи. Зазвичай туди кидали трішки сухих листів дурману та пелюсток чорного диволистка, а ефект забуття давав сік семицвіта, чий пилок змішували з медом. Діяло це зілля нещадно — в голові зразу ж запаморочилось, потемніло й за кілька хвилин врешті рівновага частково повернулась до норми.

Ефект легкого сп’яніння буде тривати доти, доки його пам’ять нещадно забуватиме працювати, відтак усі думки роїлись зі шаленою швидкістю й так само зникали. Тож далі Касьян мусив йти без жодної орієнтації в просторі та у власній голові. Сяка така свідомість повернулась тільки від подиху холодного застояного повітря, який в його бік накликали важкі двері, важко замикаючись за спиною. Коридор був темним, лиш де-не-де з’являлись острівці світла, які породжували смолоскипи, а заразом важкі хмари диму, які ліниво гуляли навколо. Тут завжди бракувало свіжого повітря, а коли замість нього доводилось вдихати куряву, його й без того зморена голова іще більше розболілась. Бракувало катам плодів цивілізації, саме у цій ситуації — ламп зі свічками.

Блукаючи коридорами, чиї вузькі стіни давили на свідомість не менше за сморід чи темряву, ставало чим раз гірше, млосно. Керувати власним тіло вдавалось на силу, та все ж певну полегшу давала відсутність чуття. Бодай воно не ятрило його, отже вмирати він сьогодні не буде. Ні від чужих рук, ні від нестачі кисню, хотілося б, адже більш ганебної смерті годі придумати. Врешті чуття не брехало, адже невдовзі перед носом замаячіли важкі двері — високі й достоту старі. Вперше побачивши їх, Касьян перелякався. Тоді він уявлення не мав, що на нього чекатиме за ними, а чуття невпинно натякало — нічого хорошого. Усе ж в ту ніч він не загинув, тож загрожувала ажніяк не смерть. Що тоді? Питання цікаве, та залишиться без відповіді. Касьяну здавалось, що жодне пояснення йому не сподобається, тож було б набагато легше жити й виконувати свою роботу в глухому невідані.

Двері ті були надто вже великі, аби відчинити їх могла одна людина, тож довелось стукати. Здавалося б звична справа, та було у ній щось ганебне на думку хлопця. Мовляв, ви не достатньо важливі, аби ми тримали двері відчиненими, доведеться стукати й чекати, мов нещасні песики, поки господарі надумаються їх впустити. Дурною ця думка була, безумовно, та все ж позбутись її він не міг, надто вже любив перебільшувати чи шукати образу там, де духу її поготів немає.

Тільки-но дозорний наблизився до тих злощасних дверей, як луною покотився ритмічний стукіт, який відбивався від стін і з шаленою силою впивався Касьяну в голову. Він уже не міг з впевненістю згадати чи цей звук завжди приносив йому дискомфорт чи лишень зараз так сталось. У всякому разі надалі здалось би виробити звичку закривати вуха. За тим двері з не менш неприємним скрипом зсунулись й поволі відчинялись.

У просторій темній залі було не надто ясно: факели освітлювали стіни, а поодинокі свічки боролись з темрявою в центрі. Загалом що в тих, що в тих виходило погано. Видно було лиш тіні, вкриті плащами, які утворили рівне коло, навколо однієї — найвищої. То був старший брат. Не можна сказати, що він був дивовижно довгоногим, скоріше усі інші — дивовижно коротконогими. Та попри це картина мала саме такий ефект, якого її зачинщики хотіли добитись. У хлопця перейняло дух, від цього видива, іще гірше стало, коли свічки в руках кожного ката запалахкотіли дрібними вогниками, осяюючи люті очі й темні-темні маски, що приховували їхні обличчя. Старший брат стояв непорушно, без свічки, без маски. Його голову приховував важкий каптур, тінь якого, здавалось, могла приховати цілого ведмедя. Не дивно, що саме йому не доводилось послуговуватись таким незручним і дивним елементом маскування.

— Вітаю, Касьяне, — хрипкий голос покотився по залі, кидаючи за собою відлуння, що мов хвилею накрило прибулого, — раді бачити тебе цілим та неушкодженим.

— Навзаєм, — тихо пробелькотів той, і почув як жалібний виск почав повторювати невидимий, що йменувався відлунням.

— Маєш чим потішити нас сьогодні?

— Я, — не мав він анічогісінько, — дещо таки є.

— То розказуй.

Секундна тиша, що запала після питання, видалась такою довгою й нестерпною, що Касьяну вмить схотілось її чимось заповнити. Видалось, наче говорити усіляку дурню набагато краще, аніж змушувати старшого брата чекати, можливо воно й правда, тим паче, що Касьян і спрожогу, і обдумавши — все одно дурню постійно говорить.

— Я намагався підслухати розмову очільниці з посланцем, але нічогісінько з того не дійшло до моїх вух, через галас, що зазвичай полонить будь-який ярмарок. Я маю тільки припущення, а воно таке — Картковий дім буде шукати нових працівників.

— Це достоту чудова новина, — навіть радість у його виконані була абсолютно лихою. — Вважай діло буде зробленим, якщо тобі вдасться потрапити туди в обліку «своєї людини».

— А якщо не вдасться?

Розумне питання, бо ж перед катом стояв не видатний воїн чи хороший брехун, а Касьян. Хлопець, якого вигнали зі сиротинцю й зробили б те саме в армії, він не сумнівався, якби не пішов звідти першим. Ох, точно, він же іще добровільно пішов з армії. Щоб що? Помститись можливій вбивці його матері? Авжеж, у катів мусить бути набагато менше впевненості у цьому плані, враховуючи, що виконувати його буде такий безталанний Касьян.

— Маєш зробити, аби вдалось. Інакшого ходу просто немає.

Чудово, у такому разі вони програють.

— Не переймайся, — чи то очі хлопця аж так промовисто дали знати, що сумнівів у нього багато, чи то кат справді мав упевненість, що все мусить спрацювати, все ж він дещо стишив голос, аби його луна не так загрозливо звучала й взявся навіювати Касьяну рішучості: — ми за крок до братерства з тобою, тож навіть не сумнівайся, що зі свого боку допоможемо усім чим здатні. Від тебе ми вимагаємо одного — коритись ситуації та чинити правосуддя.

— Тож… просто, аби переконатись, мушу спитати. Вона, очільниця, не назвала свого імені. Ну, тобто не сказала, що Воронівна. Є можливість, що то не та, яку ми шукаємо?

— Ти сумніваєшся у наших словах?

— Не беріть мені це на кпини. Усі ми люди. Я зроблю усе, як ви забажаєте, абсолютно усе, але тільки з тією, хто справді винен. Невинну душу я не маю наміру зачіпати.

— Вона стала винною, коли прийняла бісівський дар.

— Але я прийшов мститись не випадковій чаклунці, — диво просто, незрозуміло звідки у нього взялось стільки сміливості, але це навіть на його користь зіграло. — Ви обіцяли мені вбивцю моїх батьків, так? Тож не намагайтесь брати під сумнів серйозність моїх намірів.

Однієї миті кату вистачило, аби обдумати все до ладу й тоді відповісти:

— Гаразд. Ми упевнені у своїх словах, тож дамо тобі часу стільки, скільки тобі схочеться. Прийди до неї, придивись, втрись у довіру. Станьте близькими, діліться болем. Тільки тоді ти зможеш побачити її істинне обличчя. Мушу сказати, воно тебе не втішить, але ти отримаєш відповідь. І буду невимовно вдячним вищим, якщо той відвіт тебе втішить.