Гондольєри закрайсвіття, або Скарб Вугільного Мішка

Містечко Рейнвіль – далеко не найменше в північних колоніях континенту Роквуд, – мало навіть мощену бруківкою центральну вулицю. Саме по ній зараз неквапним кроком їхав вершник, не порушуючи при цьому ранкову тишу сонного міста. Адже кінь його – гнідий двогорбий єдиноріг, – не мав ратиць, і відповідно, не мав підків. Сам же вершник із першого ж погляду безпомилково визначався як представник касти екіпажу. По-перше, впевнений і трохи глузливий погляд мигдалеподібних очей на вилицюватому обличчі чітко свідчив про належність до раси ньюфів – колонізаторів Роквуду, що походили зі Старого Світу – континенту Ньюфаундленд. А якщо ньюф мав пряме антрацитове волосся і такі породисті риси обличчя, як ідеально прямий ніс і тонкі губи, – то вочевидь представляв найвищу касту. Тонкі вуса й борідка лише підкреслювали шляхетність образу. На додачу Вел МакО’Вій (так звали вершника) мав розкішно розшите пончо і великий крислатий капелюх, тулію котрого облямовувало чорне хутро, наче притрушене памороззю, а позаду звисав пишний хвіст із білим кінчиком.

Під’їхавши до ресторації «Паровий котел», Вел зупинив скакуна біля конов’язі й спішився. Ковбой, що сидів поруч із ґанком – теж ньюф, але з касти фолк, – відірвався від сонного споглядання порожньої вулиці, сплюнув чималеньку порцію слини, зеленої від кокової жуйки, й ліниво процідив:

– Все чисто, командоре.

– Добре, продовжуй, – в тон йому відповів Вел, жбурнув монету й попрямував до закладу, не озираючись більше на фолка, що заходився прив’язувати його гнідого.

Всередині ресторації панувала затишна напівтемрява і жива музика. На відміну від звичайних салунів із механічними фортепіано чи грамофонами, тут піаніно, банджо і сурма досить пристойно наживо розігрували на трьох ненав’язливий, але бадьорий регтайм.

Ігноруючи барну стійку, Вел попрямував у дальній кут приміщення до порожнього столика з табличкою «Замовлено». Повісивши на гачки капелюх і пончо, він залишився в респектабельному костюмі-трійці й став схожим на успішного бізнесмена, якби не кобура з одного боку і кинджал з іншого. Діставши з кишені камізельки годинник-котел на ланцюжку, відкинув кришку і звірився з часом. До зустрічі лишалось трохи більше десяти хвилин. Цілком достатньо, щоб освоїтися в обстановці. Розпалюючи люльку зі срібною інкрустацією, Вел непомітно оглядав залу і нечисельних відвідувачів.

За барною стійкою поруч із барменом вигулькнув товстенький луноликий ньюф, радше за все адміністратор. Швидко оцінивши ситуацію гострим розкосим поглядом, він скептично зиркнув на білявого бармена-бушмена і чорну як ніч прислужницю з раси вудменів – місцевих аборигенів. З огляду на високу кастову приналежність гостя, адміністратор вирішив сам прийняти замовлення в екіпажника і поплив по-фокстротному до його столика.

Все це не оминуло уваги Вела, викликавши ледь помітну саркастичну посмішку. Тут, у північних колоніях Роквуду, на відміну від південних, рабство давно вже скасоване. Але що робити з глибоко укоріненою звичкою расової сегрегації? Біляві раби-бушмени, тікаючи сюди з півдня за фізичною свободою, все одно не здобувають тут людської гідності. А корінні мешканці Роквуду – темношкірі вудмени, – теж залишаються людьми другого сорту, значно нижче за фолків – найнижчої касти ньюфів.

– Чого пан бажає? – послужливо нахилився адміністратор, прибираючи табличку й навіть не насмілюючись перепитати, чи саме Вел замовляв столик.

– Пів квінти абсенту і піалу лаймо-кавового крему, – сухо відповів Вел, попихкуючи люлькою і знову занурюючись у роздуми.

Рабська психологія. Навіть серед ньюфів. Раб може мріяти тільки про те, що знає. Він не знає свободи, тому мріє лише стати рабовласником. Навіть вищі касти – екіпаж і дослідники, – теж раби...

Вел дістав золоту монету з коронованим профілем на реверсі. Капітан Августо дванадцятий, дід нинішнього монарха Крончайнії – найпотужнішої метрополії Ньюфаундленду з купою колоній в Новому Світі – як у Роквуді, так і в Бушленді. Саме цей тиран вигадав політику рокірування. Бушменів як рабів везуть до Роквуду, вудменів – рабами в Бушленд... Тасуй і володарюй, як казали древні.

Тим часом адміністратор приніс замовлення, і Вел жбурнув йому монету з монаршим профілем його величності капітана Августо:

– Без решти.

– Дякую, пане, – низько вклонився адміністратор і розчинився.

А Вел повернувся до своїх власних роздумів, приправляючи їх алкоголем, кремом і затяжками люльки.

За кілька хвилин до зали ресторації зайшов просто вдягнений юнак із рисами обличчя як у типового бушмена. Але деяка смаглявість і чорні кучері на голові свідчили про спорідненість із вудменами. Мулат, зрозумів Вел. Останнім часом на півночі Роквуду таких ставало дедалі більше.

Мулат роззирнувся і впевнено покрокував до Вела. Командор не без єхидства зауважив, як напружився адміністратор.

– Я Марко Співак, – підійшовши, тихо, але впевнено промовив мулат. – А ви – Вел МакО’Вій?

– Сідай, – замість відповіді Вел вказав на стілець навпроти, краєм ока помічаючи, як полегшено видихає адміністратор.

Марко сів. Навіть не подякувавши. Просто спокійно сів. Він взагалі все робив спокійно – і говорив, і рухався.

– Розповідай, – запропонував Вел.

– Ви знаєте Лео ДаВанДера з касти дослідників? Я його помічник і, як він сам визнає, дуже здібний учень.

– Щось я тебе ніколи не бачив, – сухо відповів Вел, пронизуючи мулата поглядом.

– Усього три тижні, – так само спокійно витримав його погляд Марко. Велу раптом згадалися механічні ляльки інвентора Едвардсона. Вони теж говорили спокійно. Щоправда, лише те, що записано на бобіні перфострічки. Ні, Марко справляв враження все ж таки живої людини, але надто незворушної як для нижчих рас. Жодної улесливості, жодного трепету. Але чому дивуватися? Сам-бо віриш у те, що всі люди народжуються рівними! Ось тобі живий доказ – людина просто народжена на волі. Зараз таких уже багато, – щоправда, тільки серед дітей. А в дорослому віці це поки що екзотика...

– І що ж ти від мене хочеш? – запитав Вел, закусюючи кремом черговий ковток.

– Лео просив знайти вас і повідомити в разі, якщо з ним щось станеться.

– І сталося? – безпристрасно перепитав Вел.

– Так, – кивнув Марко. – В ніч з позавчора на вчора його заарештували гвардійці. Прийшов лейтенант із чотирма арбалетниками. Вчинили обшук, перевернули всю майстерню, багато чого забрали, завантажили в паромнібус. І самого Лео забрали... Я прослідкував за машиною... Вони не порушували правил дорожнього руху, тож просувалися не швидше, ніж біжить людина... Лео доправили до окружної в’язниці.

Вел насупився. Він ніколи в житті не чув такого чіткого і зв’язного мовлення навіть від фолка, не кажучи вже про інорасців. Складалося враження, ніби все дійсно записано на перфострічку. Раптом це пастка? Через Лео хочуть дістати його? Зловити на спробі звільнення, так би мовити, на гарячому? Але навряд чи губернаторські підіслали б до нього мулата. Це була б надто тонка гра для них!

– І чого ти хочеш? Щоб я кинувся його звільняти?

– Я нічого не хочу, командоре, – так само спокійно відказав Марко. – Я лише виконав прохання Лео. Він розповів, як вийти на вас у разі чого. Мабуть, щось передчував.

Так само він міг і гвардійцям усе викласти під примусом. Каста дослідників не славилася вмінням тримати язика за зубами, тим паче під тиском.

– А ти сам хотів би звільнити вчителя? – Вел пильно подивився в очі співрозмовнику.

– Був би радий зробити все, що в моїх силах, – не змигнувши оком, відповів Марко.

– Ну, добре, – по хвилі роздумів підсумував Вел. – Тоді підеш зі мною. Тільки жодних фокусів і самодіяльності. Щось помічу – панькатися не стану.

Сховавши згаслу люльку і залишивши на столі недопитий абсент, Вел вдягнув пончо і капелюх та, не озираючись, попрямував до виходу. Марко почимчикував за ним.

Надворі Вел вручив жменю монет своєму фолку-вартовому.

– Я купую твого коня, ковбоє, – голосно заявив Вел і пошепки додав: – Купиш собі іншого, тут має вистачити. Головне, Єжи, – знайди канцеляриста Ігнато, тільки обережно, не засвіти нашу людину. Дізнайся в нього все про Лео ДаВанДера. Зустрінемося на фестивалі. І поквапся.

– Буде зроблено, командоре, – просипів Єжи, відв’язуючи двох коней.

– Колись їздив верхи? – звернувся Вел до Марка.

– Впораюся, – чи не вперше посміхнувся той.

* * *

Дорога від Рейнвіля до плато, де відбувався аерофест, постійно йшла плавно під гору, тож їхали неспішно, розміреним кроком. Дуже скоро шлях занурився в ліс роквудських секвой – просторий і світлий, бо між гігантськими стовбурами в десять обхватів вистачило б місця, щоб сховати й невеличкий аеростат. Але замість нього в підліску розкошували розлогі папороті, подекуди сплетені велетенськими сітками щільного павутиння. Казковий сон велетенського лісу зрідка порушував хіба що далекий стукіт якогось дятла і тихий щебет пташок.

– Роквудський шовк... – філософськи зауважив Вел. – Якби тільки вудмени розуміли, який скарб вони віддавали нам в обмін на скляні намиста на початках колонізації! Яку багату землю ми загарбали!.. А секвої? Деревина й вугілля – не головне. З шовку, просоченого їхньою смолою, Лео створив найгерметичнішу парусину!.. До речі, він тобі щось розповідав про «Буцефала»?

– В загальних рисах, – відгукнувся Марко. – Казав, що всі йолопи літають на гарячому повітрі, а «Буцефал» – на порожнечі. І паровий котел у ньому гріє хіба що гондолу, але крім ходових гвинтів ще рухає помпи, що відкачують із балона повітря. А створити такий балон вдалося лише завдяки суперлегкому й супергерметичному шовку. А ще він хвалився, що зовні «Буцефала» не відрізнити від стандартного урядового аеростата.

– Добре, – кивнув Вел. Він дійсно лишився задоволеним. Такі подробиці підсадна качка швидко б не дізналася. Якщо вже хлопець посвячений у такі тонкощі, то приховувати від нього «Буцефала» нема потреби. Але лишався варіант, що Марко міг бути засланим до Лео ще раніше як шпигун. Тож краще тримати його якнайближче і не втрачати з виду.

Тим часом коні вивезли мандрівників із лісу до верхньої точки перевалу, за яким відкривався огляд на великий простір гігантського плато. І тут у Марка розбіглися очі від буяння кольорів і форм, якими було вщерть заповнене і саме плато, і все небо над ним. Безліч повітряних кораблів різних конструкцій – від суто вітрильних до суто гвинтових, із балонами у формах куль, крапель і сигар, строкато розфарбованих усіма мислимими кольорами, – злітали й сідали, дивним чином маневруючи в суцільному морі повітряних зміїв у вигляді птахів, метеликів, риб і драконів, і ще бозна яких дивних істот. На землі ж між пришвартованими аеростатами і різнобарвними наметами теж, здавалось, немає жодного вільного клаптика. Людський мурашник перебував в безперестанному русі пішки, на конях і навіть подекуди на паромобілях.

«Ну ось, – подумав собі Марко, в захваті дивлячись на весь цей гармидер, – більше кисню і вуглекислого газу, менше азоту, додай трішки більше гравітації і дай людям легкий і міцний шовк – і отримаєш такий нестримний вибух повітроплавання!»

На відміну від Марка, Вел не став роззявляти рота і, не спиняючи коня, попрямував далі, в самий вир ярмарку. Марку нічого не лишалося, як наздоганяти.

Прокладаючи кіньми шлях у щільному людському морі, мандрівники проминули безліч наметів, в глибинах яких чого тільки не було! В одних ятках торгували овочами і фруктами, в інших – напоями, десь – хутром, десь шамани пропонували панацеї з сушених невідомо яких частин невідомо яких тварин. Десь ігорні шахраї розводили наївних громадян на гроші. А десь ілюзіоністи демонстрували справжні дива, засновані на останніх відкриттях інвенторів. Механічний секретар ідеальним каліграфічним почерком писав усе, що йому надиктовували. Щоправда, клацання позаду нього видавало, що хтось при цьому натискає на клавіші.

Інший намет під вивіскою «Нік Столар – людина-блискавка» збирав чималу юрбу роззяв завдяки демонстрації блискавок, які ілюзіоніст жбурляв у металевий стовп, тримаючи в шовкових рукавичках чималеньку бурштинову кулю.

В герметично зачиненому чорному наметі з вивіскою «Швидкий світлопортрет від майстра ДаГера» щось періодично спалахувало із гучним шипінням.

Там і сям в натовпі швендяли підозрілі типи, через що волання про вкрадений гаманець лунали звідусіль із завидною регулярністю. До какофонії людського вулика долучалися фрагменти музики, що долинали з різних боків. Десь грали живі музики, десь – механічне піаніно. А десь хрипіли майже людськими голосами грамофони, рекламуючи стопки бурштинових грамплатівок.

Дорогою Вел кілька разів злазив із коня, купуючи якісь продукти й навіть невеличку діжку в один галон.

Нарешті їхній кінний дует завернув до намету, де не юрмився натовп і нічого не продавалося. Натомість по обидва боки від входу нудьгувала парочка вельми колоритних осіб. Ліворуч, просто на землі сидів чорношкірий вудмен, потопаючи у власних дредах, частина з яких символізувала зачіску, інша – вуса і бороду. Обхопивши ногами невеличку діжку, він вистукував на ній, як на тамтамі, якийсь рваний ритм. Праворуч напівлежав на мішках типовий білявий бушмен в чорній бандані з рогатим черепом, з-під якої вибивалось русяве волосся, а з такої ж русявої бороди стирчав коротенький обрубок сигари. На колінах в бушмена відпочивала дивна в’язанка металевих трубок із прикладом.

– Привіт, хлопці! – вигукнув Вел, злізаючи з коня.

– Вітаю, командоре! – дуетом відповіли хлопці, один – припинивши стукати по діжці, другий – вийнявши з рота сигару.

– Як справи? Що новенького? – поцікавився Вел, розвантажуючи з коня свої покупки.

– Жодних новин, – відповів вудмен.

– Жодних, – погодився з колегою бушмен, намагаючись знову розпалити недопалок. – Порожня діжка ніяк не завагітніє. Але вождь над цим працює!

– Стули пельку, білодупа мавпо! – беззлобно огризнувся вудмен.

– Добре, – розплився в посмішці Вел і махнув рукою в бік Марка: – Це Марко, він із нами. Марку, неси діжку до намету.

Начиння шатра не вражало різноманітністю. Купи лантухів невідь із чим перемежовувалися з діжками усіх розмірів – від галону до кількох барелів. Між опорними стовпами висіло кілька гамаків.

Скинувши капелюх і пончо, Вел заходився розкладати на найбільшій діжці нехитрий обід – запечену тушку птиці, купки овочів. Зі щойно придбаної діжки розлив у два кухлі золотавий пінний напій.

– Час підобідати, бо в «Паровому котлі» було не до того, – зауважив він, підсуваючи собі невелику діжку замість стільця. – Сідай на що бачиш. І смачного.

– Дякую, – відгукнувся Марко, підсовуючи й собі барильце. – Та чи не занадто честі для якогось мулата?

– Дивуєшся, що каста екіпажу отак запросто із тобою розділяє трапезу?

– Та щиро кажучи, не дуже, – усміхнувся Марко. – Лео розповідав про вас, що ви не звичайний показний аболіціоніст, а справжній філантроп, який вірить у рівність усіх людей.

– Хех, знав би ти, скільки цей філантроп... – усміхнувся було Вел, але махнув рукою: – Ех, не за столом!... Нумо, вип’ємо елю за свободу Лео та й усіх добрих людей!

Вони стукнулись (цокнулися) кухлями, випили, а потім Вел повів далі:

– Ну-ну, що ж іще про мене розповідав наш друг Лео?

– Та взагалі-то небагато, – почав рубати короткими фразами Марко між шматками соковитого м’яса і ковтками елю. – Казав, що в бога ви не вірите... Але в теорію Шарля д’Арві... про походження від приматів – теж...

– Ну, так, – кивнув Вел. – Проміжної ланки поки не знайдено... А в бога... якщо він такий всемогутній... допускає те, що я бачив у житті... Я не хочу вірити в такого бога.

– Казав, що ви – типовий язичник і єретик... Вірите, що люди прийшли з неба... Діти зірок... І знаєте, мені подобається ваша релігія... Вважайте мене своїм неофітом...

Кілька хвилин їли мовчки, аж Марко знов порушив мовчанку:

– До речі, а що це за машинерія... була на колінах... у бушмена при вході?

– А, це... Спринґан. Зброя. Тобі Лео хіба не розповідав? – Вел допитливо глянув на Марка.

– Та розповідав... – запевнив Марко. – Просто бачу вперше. Арбалет пружинно-револьверного типу. Замість тятиви – пружини в трубках із болтами. Вісім трубок – вісім пострілів, потім барабан можна замінити на вже заряджений.

– Чудовий винахід, до речі, – задоволено кивнув Вел. – Доки ворог перезаряджатиме, ти встигнеш всадити в нього всі вісім болтів, як у монету! У мене такий маленький є, майже кишеньковий, – і на підтвердження поплескав по кобурі на поясі.

За кілька хвилин, коли Вел із Марком ще не встигли остаточно осушити галон елю, до намету забіг уже знайомий Марку ковбой Єжи. З того, як він важко хекав, можна було здогадатися, що кінь його просто в милі.

– Ігнато розповів... – уривчасто заторохкотів Єжи. – Лео взяли позаминулої ночі... Вчора вранці шериф відправив губернатору звіт... Поштовим пеліканом... Питає про подальші розпорядження...

– Дякую, Єжи, – замислено відповів Вел. – Відпочинь... Хильни елю... Кажеш – вчора вранці?

Кілька хвилин, доки Єжи, відсапуючись, ковтав ель, Вел щось обмірковував, погладжуючи борідку, а потім раптом гримнув на всю горлянку:

– Адаме, Джозі!

До намету одразу увірвались охоронці, бушмен – зі спринґаном напоготові, а вудмен – із кинджалом замість діжки.

– Що, командоре?

– Адаме, миттю до «Метелика», нехай готують, ми негайно злітаємо! Джозі, знайди Ласло, нехай мчить до яхти зі своїм кондором!

* * *

«Метелик» виявився невеличкою прогулянковою яхтою з підвісною гондолою і вітрилами. Жодного котла і гвинтів. Пічка працювала лише на підігрів повітря в балоні.

Частина команди як зграя мавп стрибала по вантах, пораючись із вітрилами під суворими вигуками шкіпера. Командор МакО’Вій, знов у пончо й капелюсі, сидів у гамаку, встановивши саквояж на діжку поруч і роздивляючись довкола в підзорну трубу. Неподалік від нього розташувалася колоритна група. Велетенський хижий птах ледь не з людину заввишки і з ковпаком на голові нервово тупцював на товстій жердині, прив’язаний за лапу. Поруч його господар – вудмен Ласло – про щось теревенив по-своєму із Джозі, погладжуючи птаха по спині. На відміну від зарослого дредами Джозі Ласло мав гладко виголену голову з вузьким кучерявим гребінцем від лоба до потилиці. Мабуть, вудмени належали до різних племен.

Марко, вклавши лікті на фальшборт, розглядав краєвиди, що повільно пропливали під яхтою. Блакить маленьких річок і озер ледь-ледь виблискувала де-не-де, гублячись у зелені лісів, переважно з велетенських секвой. Гориста місцевість іноді вигулькувала зі зелені сірими величними скелями чи навіть веселками водоспадів. Марко вперше споглядав пейзажі Роквуду саме з такої висоти, тому очей не міг відірвати від первозданної краси дикої природи цього континенту.

– Пелікан! – почувся крик згори, і Марко, задерши голову, побачив хлопця з підзорною трубою в «пташиному кублі», який чимдуж махав вільною рукою. – Пелікан!!!

– Поштовий?! – вигукнув Вел, намагаючись і собі розгледіти в трубу далекого птаха.

– Так, сер! Із перев’язаним дзьобом!

– Ласло! – звернувся Вел до вудмена, що вже зняв із кондора ковпак і щось по-своєму белькотав, вказуючи рукою кудись уперед. – Випускай мисливця!

Ласло відв’язав птаха, кондор кілька разів хлопнув крилами, ледь не збивши з ніг обох вудменів, і велично майнув у небо. За мить він уже перетворився на чорну цятку, а ще за мить Марко вже нічого не міг розгледіти, як не силкувався.

– Є!!! – раптом несамовито заволав хлопець із кубла. – Є контакт!!! Оце-то кидок!

А за хвилину кондор уже обережно передавав своєму господареві живого, але до смерті переляканого поштового пелікана. Дзьоб пелікана був так хитро замотаний і прив’язаний до шиї стрічкою, що розмотати можна було, лише вбивши птаха або зламавши сургучну пломбу.

Роздивившись печать на пломбі, Вел задоволено вигукнув:

– Губернаторська! Те, що треба!

Тоді він дістав із саквояжу грудку якоїсь білої глини, добряче розім’яв у пальцях, послинив і притиснув до пломби. Віднявши, роздивився і передав шкіперу:

– Нехай посушать на пічці. Тільки обережно.

Коли за кілька хвилин йому повернули уже затверділий відбиток, він зламав пломбу і змотав стрічку з бідолашного птаха. Запустивши руку через дзьоб до міхура, Вел витяг на світ божий запакований конверт. Роздивившись три сургучні печаті, командор саркастично гмикнув:

– Наш розумник губернатор вважає, що так утричі надійніше!

– Вчетверо! – заперечив шкіпер, демонструючи стрічку зі зламаною пломбою. Усі довкола весело розреготалися.

Зламавши печаті й діставши з конверта листа, Вел швидко пробіг його очима.

– Пречудово! Губернатор наказує шерифу доправити Лео власним Рейнвільським аеростатом до Портленду і передати префекту.

– І навіщо? – почухав потилицю шкіпер.

– Ну, мабуть, планують доправити нашого інвентора пароплавом до метрополії. Щоб працював на його величність Капітана, а не на якогось бандита МакО’Вія.

– А що в цьому пречудового? – не вгавав шкіпер.

– А те, що губернатор не планує присилати за Лео свого аеростата, – усміхнувся Вел. – А інструкції ми зараз швиденько перепишемо!

Повернувшись до гамака, Вел дістав із саквояжа аркуш цупкого паперу, перо і чорнильницю. Розклавши все на діжці, заходився щось зосереджено писати, повсякчас зазираючи в губернаторський лист. Марко зрозумів, що Вел старанно копіює каліграфію губернаторського писаря.

Наприкінці, скопіювавши підпис губернатора, Вел окинув оком весь новостворений документ і, лишившись задоволеним, притрусив його піском, обдув і вклав листа до конверта. Обережно гріючи сургуч сірниками, Вел відновив глиняним відтиском губернаторські печаті. Те ж саме повторив і з пломбою, коли лист опинився в міхурі пелікана, а стрічка – знову на дзьобі.

Поштовий кур’єр нервово забив крилами і прожогом кинувся геть від «Метелика», щойно йому дали волю.

– І ви впевнені, що після всього він попрямує саме туди, куди треба? – запитав командора Марко, спостерігаючи за птахом, що стрімголов віддалявся.

– Впевнений, поштові пелікани гарно видресирувані, – посміхнувся Вел і лукаво глянув на Марка. – Чи ти вважаєш, що я вперше провертаю такий фортель?

– А що ви там написали шерифові? – наважився запитати Марко і додав: – Якщо не секрет, звісно.

– Секрет, – коротко відповів Вел, усміхнувшись.

– А що робитимемо зараз?

– Зараз?.. А зараз летимо по «Буцефала».

Шлях до «Буцефала» (а для Марка – в невідомому напрямку) пролягав точнісінько на захід. Вечоріло, і Марко, спершись на фальшборт, зачаровано милувався лісистими горами, долинами й каньйонами. Вечірнє сонце щедро підсвічувало жовто-гарячим скелясті верхівки гір і залишало долинам не менш чарівні загадкові сутінки.

Десь удалині між гірськими схилами виднівся чималенький віадук, що тим не менше справляв враження казкової іграшки на тлі велетенських скель. Тонка цівка чорного диму виказувала, що віадуком рухається паротяг.

За деякий час абсолютно раптово суходіл увірвався, і під яхтою з білої смужки прибою почалося море. Повернувши голову в напрямку руху «Метелика», Марко побачив безмежну синю рівнину океану, що губилася десь за обрієм, куди занурювалось і велике червоне, розжарене довгим днем сонце.

– Не очікував? – змусив його здригнутись Вел, зненацька з’явившись поруч.

– Чого саме? – не зрозумів Марко.

– Що ми летимо в океан. Гондольєри не люблять літати над морем. А тим паче надвечір. Вітри над морем підступніші, ніж над суходолом, а шторми – потужніші.

– Там «Буцефал»? – із розумінням кивнув у бік сонця Марко.

– Так... Там наш острів. Скоро будемо.

І дійсно, за пів години яхта вже підлітала до архіпелагу з незліченною кількістю маленьких вулканічних і рифових островів, щільно вкритих джунглями з мальовничими пальмами на білосніжних пляжах і зі смарагдовими лагунами між ними. Один із островів являв собою досить високий кратер, тож, мабуть, не надто давній, хоча й суцільно порослий зеленню. Саме в жерло цього колишнього вулкану і спускався «Метелик», швиденько згортаючи вітрила. На дні темного провалля, куди вже не добивало низьке сонце, лише надлюдським напруженням зору Марку вдалося розгледіти сигароподібну форму аеростата. Та й то, не одразу, а тільки при певному наближенні. З огляду на те, що верхня половина балона рясніла зеленими плямами різних відтінків, Марко не сумнівався, що й опівдні звичайній людині розгледіти «Буцефала» на дні кратера буде не просто. Так ось чому в «Метелика» такі плямисто-зелені балон і вітрила!