ПОРОЖНЕЧА

– Ні ! Ну, куди тобі женитися? – почухав потилицю спантеличений Константин Іванович, після знайомства. Перше враження справила Лариса не найкраще. Все розпитувала. Де знаходиться трикімнатна квартира діда і що з майна належить Юрі. І чи зможуть вони як молода сім'я жити окремо. Може були то і звичайні запитання. Все-таки вони молоді , планують спільне майбутнє. Одним словом, ніби і здавалась молода жінка скромною і спокійною. Але щось не давало спокою дідусеві, якась не щирість її, чи що. Чи він занадто прискіпливий, а може більш досвідчений...Та й ще старша від Юри на три роки. Зазвичай для Юри дідусь був авторитет і онук завжди дослухався, хоч і не одразу. Але тепер взагалі не сприймав, нервував. Кричав, що він дорослий і сам буде вирішувати де йому жити і з ким.

Юра простий парубок, який під пильним наглядом строгого і ще не старого дідуся, закінчив школу і вступив до ПТУ. Надто простий, як іноді здавалося дідусеві. Матуся хлопця, дочка діда – Марина заміж за Юркиного батька так і не вийшла..Бо той якось раптово щез, взнавши про її вагітність.

Дідусь Костя і бабуся Ксенія з Юрою жили нормально, дружньо. Константин Іванович ще працював, коли йому підкинули 13 річного хлопчика. Він був на посаді головного тренера юнацької збірної по волейболу. Разом їздили на змагання. Хлопець з дитинства теж любив цю гру. Ріс здоровим, спортивним, активним хлопцем. І головне -- не проблемним підлітком.

А дома на них завжди чекала і їх зустрічала турботлива бабуся, яка щиро любила єдиного онука і уміла створювати затишок. Свою власну квартиру дід з бабусею здавали. Зайва копійка. А жили вони у Марини. І до школи ближче і Юрчику зручніше.

Маринка вийшла заміж за німця. Змінила громадянство. Повертатись його мати не збиралась. Грошима, правда батькам і сину допомагала. У Німеччину вона подалась у пошуках кращої долі давно. Там вона і залишилась згодом на постійній основі. Звідти навіть не приїхала на похорон матері.

Дід Костя ніколи не скаржився на здоров'я. Він взагалі був доволі міцний горішок. Все життя займався спортом. І любив активний відпочинок, возив внука і на рибалку в сезон і набір грибів осінню. А ще був у їх родини дачний будинок. Великий садок яблуні, груші, горіх, кущі ліщини та калини. Літом там можна було нормально мешкати. І вода на ділянці і в будинку. Дві зручні кімнати і кухня і горище..

Не було час лінуватись, чи просиджувати за екраном телевізора, чи за монітором комп'ютера. Або займатись не знати чим з однолітками у дворі.

Після смерті бабуся лишилися удвох. Справлялись. Хлопець ніколи не скучав за матір'ю. Лише бабусю Ксенію згадував з теплотою.

Тому для дідуся і стало несподіванкою, коли одного звичайного весняного дня і без попередження, онук привів до них у дім свою дівчину Ларису. Ну, взагалі Юрі минуло 23 роки і в його віці дідусь вже і працював і оженився...Але то були зовсім інші часи.

– Я не можу вигнати квартирантів, як того хоче твоя Лариса. Там мешкають порядні люди вже багато років. В мене немає до них ніяких претензій. А тут також три кімнати. Приводь сюди свою дівку. Хоч я не в захваті. Але як почнеться літо поїду на дачу на місяць, чи на два. Ти й правда вже виріс, як не крути. Працюєш і сам себе забезпечуєш. Парубок. Але здається мені, що вона з тобою із іншої причини. Причарувала вона тебе чи що? Це не любов! Але тебе не переконати. На жаль.

Літо почалось цього року якось швидко. Одцвіли каштани, пригріло солнце. І Костянтин Іванович поїхав у свій будинок, залишивши молодь в місті у квартирі онука. Зустрічаючись в якій останній місяць з майбутньою невісткою, чоловік помічав в очах Лариси відверту неприязнь до нього.

Тому з полегшенням зітхнув приїхавши у свій дачний будинок. І робота в радість. І відпочинок.

А на вихідні мав приїздити і Юра. Це було їх родинною традицією. Але минуло вже три тижні і Костянтин Іванович так ні разу онука не дочекався. Вони лише зідзвонювались... Ні, звичайно дідусь знав, що колись так станеться, у Юри буде своє життя, своя сім’я.

Але все одно якась тривога, наче роз'їдала душу діда Константина останнім часом. Він не міг її пояснити, тому повернувся у місто. Був звичайний будній день...Юра на роботі. Лариса стиха говорила з кимось по телефону. В її голосі були незнайомі металеві нотки. І він мимоволі підслухав, про що вона говорила.

І того ж дня не дочекавшись Юри, і не чим не видавши своєї присутності, Іванович поїхав додому. Закривши важкі повіки він куняв у дизелі. І думав. Думав, усвідомлюючи, що почув і як йому правильно вчинити. І головне, як переконати Юру...

І ось у цей спокійний, пізній серпневий вечір, що поволі накривав землю все і сталося. Вже віяло першою прохолодою. Юрко повертаючись з роботи, застібнув спортивну кофту. Раптом якийсь гамір, шум долинав з початку алеї темного скверу. Юра пірнув у темінь і раптом побачив .....

Те що сталося далі звичайно мало наслідки. Бійка. Юра вступився за слабкого, якого повалили на асфальт і били ногами п'яні мерзотники.

Одним словом весь у крові, ледь не втрачаючи свідомість, Юра якось повернувся додому. Ледь дійшов. Його мобільний телефон був розбитий вщент. Одяг розірваний. З розбитої голови стікала на спортивну кофтину кров. Багато крові. Він остаточно втратив відчуття реальності в коридорі власної квартири. Подзвонити до дідуся звичайно не міг. Кликав Ларису. Перед очима все згасло і він провалився у гнітючу темряву..

Звичайно жінка і не збиралась викликати швидку допомогу і взагалі не торкалася пораненого. Відсунула ногою, втратившого свідомість Юру від дверей. Скривилась і пройшла в кімнату, де спокійно лягла спати. Нещодавно вони узаконили свої відносини. Відсвяткували просто. Розпили пляшку шампанського дома і замовивши піцу і суші. Так Лариса стала офіційною дружиною і одразу прописалась у квартирі Юрія.

Але всі її плани зруйнував дідусь. Цей старий повернувся, приїхав рано вранці. Побачив онука у калюжі крові він викликав швидку. Її вигнав з квартири:

– Як ти могла? І ти спокійно спала, поки Юра тут стікав кров'ю? Ти ж...Що ти наробила? – бідкався Іванович.

А згодом Ларисі повідомили, що Юрій помер в лікарні..Їй передзвонив сусід і друг діда Кості Василь. Розповів, що Іванович вбитий горем, і що йому колять сильні заспокійливі. І він навряд зможе прийти до тями. Надто сильне потрясіння.

Лариса все це спланувала заздалегідь. Їй конче потрібна була їх квартира. Велика ,простора квартира у центрі міста коштувала дуже багато. Тим більше, власником цієї житлової площі був Юрій. Тому Лариса по закону була спадкоємицею першої черги. Офіційна дружина, яка прописана в квартирі загиблого чоловіка. А ще для більшої впевненості Лариса мала на руках довідку, що вона вагітна. Шахраї перестрахувалися.

Але жінку чекала ще одна неприємність. Дідусь написав заяву у поліцію і була відкрито кримінальне провадження в зв'язку з насильницькою смертю Юрія Симиренка.

Її на наступний день викликали в поліцію на допит.

Тепер Лариса перебувала в тій кімнаті, у тому ж гуртожитку, де мешкала ще до знайомства з Юрою. А верніше, ще до знайомства з Ігорем і його спільниками..

Роздратована, похмура сиділа в той день вона в убогому тісному помешканні і згадувала юність, дитинство. Важку працю в селі. Раннє пробудження майже кожен день. Своє бажання врешті просто виспатись. І звичайно втікти до міста... Лишити позаду похмуре, сільське життя. Безпроглядне, гнітюче.

Коли Лариса приїхала до міста і поступила в швейне училище, життя її не налагодилося одразу, як вона планувала і мріяла. І як вона не старалась, а жила на межі бідності. Батьки не могли ні чим допомогти, самі заледве тягнули ще двох малих братів. А мізерної стипендії ледь вистачало на харчі. Доводилось працювати в нічному барі, щоб прокормитися і оплатити свої потреби. Ось тоді і там вона і познайомилась з Ігорем. Він був постійним клієнтом. Кремезний чоловік середніх років з легкою небритістью і карими, пильними, пронизливими очима. Довго приглядався до Лариси. Іноді приходив з друзями Назаром Мироновичом на і Романом Павловичом нотаріусом. Ось тоді Лариса і знайшла, як їй здавалося вихід із скрутного становища і своє місце під сонцем. Їй запропонували виманити квартиру у одного самотнього алкаша, середнього віку. Все вдалося. Цей наївний прописав її в своїй однокімнатній квартирі, що давно не знала ремонту. Їй навіть не потрібно було виходити за нього заміж. Звабила, втерлась у довіру...А далі все зробили її спільники. Вивезли п'янчугу в якесь село. Що було з тим далі, Лариса і знати не хотіла. Згодом ту квартиру відремонтували і продали. Гроші розділили. Їй найменшу суму. Та і ці гроші були досить солідною сумою. Стільки вона ще не тримала в руках і не бачила. І Лариса почала працювати за шахрайською схемою. Жила правда, де доведеться, власної квартири поки не мала.

А далі. Далі був самотній пенсіонер. Його єдина онука десь жила в сусідній країні, але майже не цікавилась самотнім старим.

Лариса почала його провідувати, назвавшись сусідкою медсестрою. Ігор їй і правда винайняв квартиру у тому ж будинку. Вона почала проявляти турботу. Почала приходити , купувала продукти, вітаміни, міряла тиск, робила ін'єкції, які назначали лікарі. В старого було хворе серце. Коли тільки почала працювати на шахраїв, Ігор оплатив їй курси медсестри.

І одного разу з слізьми зізналась, що з квартири, яку вона знімає її виселяють. Жити їй немає за що, і не має де. Доведеться повернутися в село до бідних батьків. І добрий дідусь Олег Якович запропонував пожити у нього. А через якийсь місяць, не одразу, щоб не викликати підозри, Лариса дуже попросила її прописати, бо вона знайшла нову роботу у приватній клініці. Але там вимагають прописку у місті. І вона знову почала плакати. Дідусь не тільки поспівчував і погодився а й підписав собі смертний вирок. Його заповіт на ім'я Лариси спільники згодом підробили. Квартиру швидко продали. А потім, потім був ще 45 річний не ходячий у інвалідному візку Станіслав, у якого померла мати і він став власником житла, але був самотній і нікому не потрібний, до появи у його житті Лариси.

Юра був черговим завданням і наступною жертвою Лариси. Все складалось у неї нормально. Спільники були задоволені. Актрисою була таки не поганою. Вона викликала довіру. Ігор це побачив одразу і відчув...Великі, наївні, сині очі, трішки вологі і такі сумні. Хвилясте, неслухняне волосся. Худа і тендітна, скромна. Дивлячись на неї ,хотілося обійняти цю нещасну...

Це завдання виявилось складнішим, чим вона думала. Не те щоб вона щось відчувала до Юри. Ні. Просто вона думала про родину, що колись у неї буде. Уявляла чоловіка, бажано дуже заможного. Свій комфортний і великий будинок, гараж, автівку. Дачний менший будинок на березі моря. Юра це чергова перешкода. Його треба переступити і рухатись далі, до мрії. Їй дуже подобався Ігор. Він це знав і певно цим користувався. Тим більше ретельно вивчивши цю справу Ігор пообіцяв, що якщо не квартиру, то певну і чималеньку суму грошей Лариса отримає у будь- якому випадку. Марина багата, найме адвоката, візьме гроші у німця...Одним словом, це люди не бідні, тому офіційній дружині щось таки перепаде. Не даремно зіпсувала свою історію незаміжньої, нещасної дівчини з села. Та й Роман Павлович прослідкує, щоб її не образили. Лариса важко зітхнула. Але в душі була якась порожнеча. Заповнювала свідомість. Як вона себе не переконувала, що все нормально. Що це нормальна робота і хороші прибутки. І вона зможе придбати собі квартиру. Скоро…

Ось тільки знову виникла потреба повернутись в гуртожиток. Вірила, що це не надовго. Знайде їй Ігор квартиру, винайме. Та поки мусить не підставляти подільників. І взагалі зайвий раз ні з ким з них не спілкуватися. Хай трішки вляжеться. Ігор все владнає.

Тим часом на місто за вікном опускалася ніч. Стихало життя, стихав вечірній гамір, шум автівок. Місто повільно поринало в сон. Зазвичай у цей час, далеко за опівніч в селі всі давно сплять. Мимоволі Лариса глянула на електронний годинник 01:40. "Пора вкладатись"- тільки-но подумала як раптом в двері її кімнати настирно почали шкрябати. Потім тихенько стукати. Кімната два тижні мала бути у цілковитому розпорядженні Лариси, тому що її сусідка гостювала у батьків. Вони обидві після закінчення училища працювали на швейній фабриці. І саме там їм виділили цю кімнату. Але Лариса давно звільнилась. Роботу мала і значно прибутковішу. Але іноді просилась пожити до подруги Олі.

Ніби тихеньке скавуління почула, Лариса наблизившись до дверей:

– Хто? – голос жінки помітно тремтів

Відповіді вона не почула. Натомість якийсь стогін і прохання:

– Відкрий!.. Будь-ласка.

Лариса відчула, як шалено закалатало серце. Вона раптом збагнула, що двері не замкнені і вони вже повільно відчинялись. А на порозі завмерла чоловіча постать. Цівкою тікла із розбитої голови кров, що в в напівтемному коридорі гуртожитка, нагадувала чорну фарбу. Перед Ларисою стояв Юра:

– Це ти мене вбила – простогнав він загробним голосом, – навіщо ти мене убила?

Крик застряг у горлі Лариси. Його рука заткнула їй рота з неймовірною силою. А другою холодною рукою він почав її душити. Ногою він щільно зачинив за собою двері кімнати:

– Навіщо?-- він важко повалив її на найближче ліжко. Його очі палали - тобі потрібна моя квартира? Убити людину заради майна? Як ти могла, стерво?

Липкий страх перетворювався на панічний жах. Чорна кров капала на обличчя Лариси, на її щоки, стікала у очі. Вона з силою намагалась відсторонитися, відпихнути від себе Юру. Але його хвацькі, чоловічі руки були міцними:

– Ти ж мертвий. Тебе закопали в могилу!

– Ти сама це бачила?

– Ні – сльози Лариси змішалися з кров'ю що тікла і тікла з розбитої голови мерця. І вона пожалкувала, що ніколи, ніколи не цікавилась подальшою долею своїх жертв. Ніколи не проводжала в останній путь. Не знала де вони поховані.

– Мене погано закопали. Тому я прийшов по тебе. Я ж тобі довіряв, любив.

– Відпусти, прошу!

Лариса раптом відчула, що її кудись несуть. В роті надійно вставлений кляп. Що заважав не тільки кричати, стогнати а й дихати. Руки зв'язані за спиною. Згодом хтось кинув її на заднє сидіння автівки. Тьмарилась свідомість.

Врешті на Ларису вилили холодну воду і вона прийшла до тями. Над нею височіли хрести надгробків. Вона отямилась на кладовищі. Дві чоловічі постаті схилилися. У своєму благенькому, домашньому халатику і з голими, босими ногами Ларисі було холодно. Хоча лиш початок осені. Та прохолодний подих ночі змінювався сирим ранком, що заледве починав сіріти.

Зуби стукотіли від жаху. Вона тремтіла всім тілом. Обличчя Юри було темним,перекошеним, уже без слідів чорної крові. Певно він її витер. Їм ще вперто світив повний місяць на сіруватому, похмурому небі. Другим чоловіком виявився дідусь Константин Іванович. Він дивився на неї із злістю:

– Зараз ми тобі викопаємо квартиру. Не хвилюйся!

– Відпустіть! Благаю!

– Лише тоді, коли ти напишеш зізнання. І здаси своїх спільників.

– Яке зізнання? Які спільники? Це був нещасний випадок! П'яна бійка! Про що ви марите, дідусю?

– Що ж доведеться її тут закопати. Я ж казав. Вона дурну включає,- спокійно сказав дід Юркові.

– Так, – погодився той. І вони понесли її до щойно викопаної ями. Кинули і взяли лопати. Перші грудки важкої землі впали на її обличчя:

– Я все напишу! Я знаю, що вам потрібно. Я у всьому зізнаюсь!

– Стільки їх було? Твоїх жертв?

– Юра четвертий.

Ларису дістали. Обтрусили землю. Кляп знову вставили до рота. Кинули на заднє сидіння автівки. Кудись повезли.

*********

Оперативник Петро Володимирович відкрив двері свого кабінету. Черговий, що сидів за пультом внизу, провів здивованим поглядом ранніх відвідувачів. Старшого чоловіка, молодого і заплакану жінку в домашньому халаті і високого опера із слідчо-оперативного підрозділу Петра:

– Рання пташка, – тільки і сказав черговий, міцно потиснувши руку свого колеги.

– Так. Наша служба...Злочинці не сплять!- усміхнувся той намагаючись сховати своєю широкою спиною жінку.

Петро Володимирович колишній волейболист і учень Константина Івановича, якого любив і поважав, не забував і провідував. Саме до нього два місяця назад прийшов Юрин дідусь з інформацією. У той день, коли він підслухав розмову Лариси по телефону він довго не міг прийти до тями від почутого. Але потім зрозумів, як йому треба діяти і як вберегти онука від злочинців, які не зупинялися не перед чим і привласнювали чужі квартири.

Петро дуже уважно вислухав:

– Допустимо вона працює на них не дуже давно. Але хіба зізнається? Повірте, своїх подільників вона боїться значно більше! Нам буде важко щось довести! Максимум – злочинний зговір, з ціллю привласнення майна. Але якщо її захищатиме юридично грамотна людина, то в нас без шансів. Не маєм прямих доказів!

– Я все розумію. А якщо ми переконаємо її зізнатись? І знайдемо покидьків, які цю бійку організували, верніше тих, яких підкупили розіграти бійку.

– Ні. В мене є кращий план. Зробимо вигляд, що бійка відбулась. Ваш онук постраждав. Але тих виконавців ми затримаємо, щоб не було в них зв'язку з замовниками. Тільки вони розпочнуть цю виставу ми їх і пов'яжемо! Юру замаскуємо під закривавленого, важко пораненого. Вона його і не торкнеться. А далі приїде обурений дідусь, тобто Ви. І Юру ніби-то заберуть до лікарні, наші оперативники, що зіграють роль лікарів швидкої допомоги. Потім попросимо Василя, вашого сусіда зателефонувати Ларисі і повідомити про смерть Юри.

– А далі я знаю, що маю робити!...

– Добре. Тільки намагайтесь без насилля. Ви розумієте, якщо буде її зізнання, буде викрито цілу банду. Врятуємо безліч самотніх пенсіонерів і юридично не грамотних людей. Врятуємо невинних від смерті.

– Тоді за роботу!

– Удачі! – побажав Петро, проводжаючи Константина Івановича, ні хвилини не сумніваючись, що злочинне угруповання вони невдовзі закриють і всі винні будуть покарані.