Мініатюра в ліфті

Натискаю на кнопку вісімнадцятого поверху і дивлюся у дзеркальну стіну ліфта. За моєю спиною, наче у фільмі жахів, з’являється воно – величезне, гучно-дихаюче, у чорному пальті із каптуром на пів обличчя із гострим запахом поту. Від нього відчувається смуток та небезпека. Я не рухаюся, не обертаюся, лише дивлюся на кнопки поверхів, які дуже повільно перемикаються під скрегіт старого ліфта і міркую, як вийти живою та непошкодженою з цієї божевільної ситуації.

Здається, що воно дихає за нас обох, бо я перестала дихати зовсім.

«Не дивись йому в очі» - згадую, як мама мене вчила в дитинстві обходити злу безпритульного собаку і продовжую дивитися у дзеркало нижче обличчя, на його пальто, яке на моїх очах починає розкриватися і… під ним – голе чоловіче худе тіло, невелика волохатість на торсі і нижче… оголений статевий орган, далекий за розміром і естетичною красою від свого «сородича» у Давида на відкритому майданчику во Флоренції.

Нарешті кнопка поверх «Вісімнадцять» засвітилася, ліфт тряхнуло і двері відчинилися.

- Знайшов чим хвалитися! – вигукнула я зухвало у дзеркало, розвернулася до двері ліфту і вилетіла з відтіля наче пуля.

Стрибала через сходинку униз і думала:

«Треба сказати ріелтору, що цей дім і цей ліфт мені не підходить»…