Марущині бувальщини

Зранку день обіцяв бути ясним і спекотним. А тому грядки Марушка взялася полоти на світанку, щоб упоратися, коли сонечко підніметься до зеніту. Робота спорилася, ріпа обіцяла вродити на славу, пташки цвірінькали, і тільки кішка, влігшись на воріт колодязя, похмуро, не моргаючи, дивилася на те, як вправно і швидко рухається сапка, як лягають акуратними купками бур’яни.

Марушка розігнулася, витерла спітніле чоло і запитала кішку:

— Чого в мене над душею стоїш? Що, тобі іншого місця немає?

Кішка ображено смикнула спиною:

«Сама, можна подумати, не чуєш!» — і подивилася вгору, де в ранковому небі танув майже повний місяць.

— Чую, — спираючись на сапку, відповіла відьма, — і що? На повний місяць біля Переправи завжди так. Але їм не перейти.

Кішка пирхнула одночасно єхидно і понуро. Як у неї так виходило, Марушка не могла зрозуміти.

— От і підемо сьогодні вночі, подивимося, кому там кортить, — Марушка знову взялася за роботу. — Чи боїшся?

— Яуууу?! — обурилася кішка, настовбурчила хутро і стала схожа на маленьку грозову хмару, у зеленому оці блиснуло зірницею.

— Ну от і домовилися — як місяць зійде! — вирішила Марушка.

Чи то котяче невдоволення, а може, північний вітер спричинив це, але до полудня небо раптово затягнуло. Пішов сильний, але не довгий дощ. Великі бульбашки на калюжах набухали й лопалися, і скоро вітер підхопив уривки хмар і зніс їх до лісу, а над пагорбом постала дугою веселка.

А за хвостом дощу до Марушки завітала Вірка.

Цю й прохачкою назвати було складно. Вона, упершись руками в міцні боки, висловлювала свої скарги без сорому.

— Кому все, а кому й нічого, так? Правду, значить, базікають, що Ориска якийсь оберіг у тебе випросила. А решті відмовляєш, доброю прикидаєшся: уроків я, мовляв, не наводжу, приворотів не роблю!

— Приворотів не в’яжу! — рявкнула Марушка, — а про уроки, я можу і передумати.

Живе око її блиснуло в напівтемній хаті недобрим світлом болотних вогників. Купа ганчірок на печі заворушилася, з них вибралася кішка, м’яко перестрибнула на лавку, вмостилася там зручніше, широко позіхнула, показуючи гострі ікла. Вірка відступила на крок, але гонора не втратила:

— Так нечесно!

— Чим ти незадоволена? Ориска — твоя сусідка, так? Чим же вона тобі не догодила?

— То в Ориски, за що не візьмися — скрізь порядок, та хоч це: як білизну не випере — погода гарна, а я — як не розвішу, вічно дощ! І чоловік у неї добрий, а в мене, як шершень злий, — валила в одну кашу все наболіле жінка.

— Ну, зрозуміло, і масло в неї жовтіше, і конюшина на полі зеленіша, — до пари Вірці узялась під боки відьма, і горбатість її кудись зникла. — Сядь, і горлянку даром не дери! Мене послухай.

Кішка з незадоволенням поступилася Вірці місцем, знову перебравшись на припічок.

— Я на удачу нікому не ворожу. Сестрам-пряхам нитку плутати — погана справа, собі дорожче. Сьогодні на ламану четвертинку пощастить, а завтра — як би на срібну гривню не наплакати. Я тільки поради даю…

— Виходить, Орисці ти пораду дала? — усміхнулася Вірка. — Я теж хочу!

— Пораду?! Так слухай: у заздрості ні користі, ні радості. Ти б краще, ніж заздрити, повчилася в сусідки користі. Ось Ориска — розумна баба, і чоловікові догодить, і Сонцю. Сонечко воно теж — чоловік. А вже як підхід знайти, ти сама знаєш — либонь, не дівка голокоса, двох діточок прижили.

— Ага! Чоловік з поля втомлений приходить, поїсть і спати лягає, а діти ще по лавкам шарудять, скиглять, як спати лягати, то терміново згадують, що до вітру треба, бабця стара бухтить. Поки всі затихнуть, чоловікові вже не догодити, сьомий сон бачить.

— Між чоловіком і дружиною встрявати не буду. А ось із білизною допоможу. Секрет великий розповім, тільки ж ти дивись — ні пари з рота! — Марушка злодійкувато озирнулася на всі боки. Кішка відвернула голову, майже як сова, і ревниво смикнула хвостом, усім своїм виглядом показуючи, що чужі секрети їй ні до чого. У неї і своїх хоч греблю гати. Вірка аж із лавки підвелася, через стіл перегнулася і завзято закивала головою, мовляв, я ні-ні, як бовван кам’яний мовчати буду.

— Ти рано-вранці, доки сонечко ще не піднялося, руку чоловікові під сорочку запусти й помацай: коли уд праворуч звисає — пери-но, не сумнівайся, дощу не буде, а от як ліворуч, краще навіть не починай. Вірна прикмета.

— Ага! Зрозуміла! — тільки двері грюкнули.

«Розважаєшся від нудьги? Силу пусто-дурно у витрату пускаєш. А нам на Переправу йти, в темряву».

— Я про це не забуваю. Не тієї темряви, що зовні, а тієї темряви, що всередині, боятися треба. Коли в сім’ях злагода — злоби менше, коли через сусідську межу без заздрощів дивляться — немає Їм броду на цей бік. А от як починає в людей у середині тьма клубочитися, так і підступають Ті — винюхують, вичікують.

«Кожною дрібницею займатися — на всіх не вистачить», — не здавалася кішка.

— Усе з дрібниці починається: і війна, і мир. З кожного і починається.

Кішка програвати в суперечках не любила, навіть якщо знала, що не права.

І вона зістрибнула з припічка і просочилася в прочинені двері, наостанок пирхнув, залишаючи за собою останнє слово. До півночі.

***

Усьому приходить кінець: і суперечкам, і повному місяцю, і дощу. Тільки бур’яни, здається, нескінченні. Але і їх можна на якийсь час перемогти, якщо добряче попрацювати. Седмиця вже, як місяць пішов на спад, погода гарна: мишій і осот знову виросли, забиваючи ріпу і моркву. Марушка, тримаючи сапу в руках, оглядала поле бою. До полудня б впоратися! Кішка спала на комірі колодязя, звісивши лапи з боків.

— І зручно ж! У колодязь дивись не звалися, — буркнула відьма, вступаючи в зарослий город.

«Зручно», — прочинила зелене око кішка, — «А ти починай уже полоти, велике починається з малого, я запам’ятала».

— Уїдлива ти істота, — беззлобно сказала Марушка.

— Яуууу? — ліниво перепитала кішка.

І тут хвіртка скрипнула, і на подвір’я зайшла Вірка:

— Я до вас, матінко.

Відьма зігнула спину колесом, сперлася на сапку. Вірка глянула на город і запропонувала:

— А давайте, матінко, я вам на городі відпрацюю.

— Ні вже, кожен свою роботу має сам виконувати, а ти в хату йди, не діло над порогом розмовляти.

«Правильно, кожен сам», — кішка зістрибнула з колодязя і побігла за Віркою, принюхуючись до згортка в неї в руках.

— Мяуууусо?

— Ось, сальця вам, принесла, ковбаски, — молодиця виклала гостинець на стіл, кішка терлася об ніжку лавки, і навіть, найвищою мірою схвалюючи підношення, мазнула хвостом по Вірчиному надолку.

— Ну що? Працює прикмета? — поцікавилася Марушка, по-хазяйськи прибираючи згорток зі столу. — Сохне-то білизна?

— Білизна?! — моргнула Вірка і залилася рум’янцем, — якось не вийшло в мене цю прикмету випробувати…

— То за що сало?

Молодуха обмахнула рукою рум’яне обличчя, пом’ялася:

— Я збиралася перевірити, тільки чоловік на животі спав, а я руку запустила, поки шурувала, — вона шмигнула носом, — ніщо вже нікуди не звисало: ні вліво, ні вправо, стоїть, наче зі сталі… діти сопуть, бабця хропе, до світанку трохи часу залишилося. Не до білизни мені стало. А потім увесь ранок справи йшли гаразд, у двір на світанку вискочила по воду, за тин глянула, а там Ориска солому з кіс витрушує, а чоловік її — з сорочки. Я її й запитала, чого вони на сіннику ночують. А вона мені каже: «У тебе двоє, а в мене п’ятеро, та свекруха зі свекром — літо, спекотно, так у хаті надихають…». Я й думаю — у розумного і повчитися не гріх. Тож — ми з чоловіком теж на сінник. А буде дощ чи не буде, а… — Вірка махнула рукою.

Вірка пішла, а трохи згодом Марушка вийшла і сіла на ґаночок. Полоти не хотілося. Грім їх побий, ці бур’яни! Пряно пахло розігрітою землею, полиновою гіркотою. Над обрієм пінилися хмари, два горобчики купалися в пилу двору. У прочинені двері просочилася кішка — горобці з писком злетіли на гілку сливи, звідти зі незадоволенням поглядаючи на кішку. Але тій було не до птахів: вона потягнулася спочатку передніми лапами й замурчала:

«Літо. Спека».

— Зібралася куди? — поцікавилася Марушка.

Кішка потягнулася знову, тепер уже задніми лапами, і замуркотіла:

«Не хочеться в задушливій хаті спати».

— Дощ буде, — попередила її відьма.

Але кішка з незалежним виглядом пішла через двір, і її високо піднятий вигнутий хвіст давав зрозуміти:

«А буде дощ чи не буде — мені все одно».