Марущині бувальщини

З пагорба вниз, серед буйного різнотрав’я, вилася вузька, але находжена стежка. Жителі села Високі Квикачі казали, що ходити по ній тільки лихо непокоїти. Але чомусь доріжка не заростала травою влітку, та й взимку вона якось сама собою протоптувалася у високих заметах. Лихо лихом, але всяко в житті буває, що не хочеш, а підеш. Як припече.

Сьогодні стежкою, побрязкуючи великим намистом на пишних грудях, йшла відома всьому селу вдова Мілиця. Треба сказати, була вона жінкою широкої душі. Настільки широкої, що її насилу утримував виріз сорочки. І жоден чоловічий погляд довго відірватися не міг від цієї душевної краси, коли Мілиця проходила вулицею. Тим паче, що, якщо подивитися Мілиці слідом, ставало зрозуміло: вдова — людина з усіх боків хороша.

Мілица потопталася біля перекошеної хвіртки, зазираючи на подвір’я: строкаті кури статечно шкрябали в пилу, сіра коза замислено жувала сіно, виблискуючи бурштиновими очима. На ґанку спала кішка.

«Тьху!» — Мілиця подумки плюнула через плече на котячу чорноту.

Кішка почула, розплющила очі, і вдові захотілося повернутися геть: аж надто погані були в цієї тварюки очі: одне яскраво-зелене, а друге — чорне, як провалля на Ту сторону. Але кішки боятися до відьми не ходити.

Мілица штовхнула хвіртку, та несамовито скрипнула, кури заквохтали й сипанули в різні боки, коза припинила жувати, мотнула лобастою головою, перевіряючи міцність прив’язі. Кішка сіла, роздратовано смикнула спиною, немов цікавлячись:

«Навіщо прийшла? Без тебе справ сила-силенна. Ходять тут…»

— Киць-киць, красуня яка, — підлесливо проспівала вдова.

Але кішка на лестощі ласою не була — здибилася спиною, пирхнула і прослизнула в прочинені двері.

Мілица засунула руку під фартук, скрутила там дулю, потім зітхнула і потягнула двері на себе.

Притискаючи кошик із яйцями до стегна, а крутобокий глечик з кисляком до грудей, Мілица ледве-ледве втиснулася в непоказне житло. Двері хати не розраховувалися на справжню жіночу красу. Вдова поставила кошик на стіл, і знову тяжко зітхнула. У глечику, притиснутому до грудей, гулко ухнув кисляк.

— Я — ось! — тільки й знайшлася молодиця.

— Ну, сідай, коли прийшла, — відвертаючись від печі, схрестила на грудях руки господиня. Мілиця вперлася поглядом у підлогу, остерігаючись дивитися господині в очі: нітрохи не кращі, ніж у клятої кішки. Одне живе, зеленувате, інше — страшне, мертве. І опік горбистий через усю щоку. Косми строкаті хусткою абияк перев’язані. Спина — колесом, відьма вона і є відьма. Ой, не від доброї долі принесло Мілицю стежкою до хатинки. Немає іншого виходу — все перепробувала.

— Та я тільки… ось гостинців вам принесла, матінко Марушко, — ніяково сказала Мілиця.

— Авжеж. Гостинців вона мені принесла. Прийшла б ти просто так, держи в обидві жмені! — сказала злоблива бабця. — Або кажи, навіщо тебе куцаки принесли, або забирайся відси і гостинці свої прибери!

Мілиця звела брови до перенісся і, розпростерши і без того широкий рот, заголосила. Плакала вона самозабутньо, розгойдуючись і притискаючи до себе глечик, як дитину. Кисляк загрозливо хлюпав у такт її завиванням. Марушка слухала-слухала, і не витримала.

— Цить! — рявкнула вона на вдову, відібрала кисляк і посунула ногою до Мілиці лавку. Жінка впала на неї і замовкла.

— Ну!

— Допоможи, а?

— Так розкажи, а?

Справа була з одного боку проста, а з іншого… А з іншого боку, святець Ратінор впоратися з нею не міг. Хоч це і був його прямий обов’язок — нечисть дрібну ганяти.

Почалося все наприкінці місяця трав. У день Вогню, коли фарбують яйця, водять у лісі хороводи, палять багаття, та танцюють до упаду. Усім відомо, що на свято, разом зі смертними, гуляють у середньому світі й невгамовні громовиці. Чотири рази за рік спускає з шорок своє кодло Темна господиня.І погано закінчуються для людей ті хороводи та танці, де візьмуть участь охочі до розваг доньки Темної. Слідом за господинями-громовицями, бодай їм ні дна, ні покришки, притягається й усяка дрібнота — мори, нічниці, шишиги — всіх і не перелічиш. І ось, з того самого дня, одна паскудна шишига, яка на Той берег так і не забралася, занадилася чинити безлад у Мілициній коморі. Ковбасу, стерво, надгризла, глечики побила, діжку перевернула. Та це все дурниці. Найгірше ось що: просто в земляну підлогу вкопала запаслива Мілиця дві здоровенні сулії з буряківкою. Відома річ, вдова без буряківки — кому потрібна? Так от, в одній сулії буряківки більше немає. А замість неї… і сказати соромно, що! І запах такий, що з душі верне! А інша сулія на половину порожня. Точно знає про те Мілиця — паличкою проміряла. Ковбаси не шкода, діжки теж. Але сулії…

І знову заридала вдова так, ніби дітей малих ромми з двору звели. Навіть лавка під нею від жалю заскрипіла.

— У, сирість розвела, — буркнула відьма, штовхаючи Мілицу в бік, — чого це ти одразу — шишига, шишига. Може, злодій якийсь повадився, звичайна людина?

— Ні, — шмигнула носом вдова, — не міг, паскудник. Ось він, ключик від комори, — з глибин душі витягла вона і показала Марушці ключ. — Завжди при мені. І потім, сулії я так вкопала, що, не викопавши їх, нічого не наллєш. Горлечка вузенькі! Не те, що голова — рука не пролізе. А сулії ніхто не викопував. Точно, шишига! Ще й по хаті шастає, мостинами скрипить. Я її навіть бачила мигцем, — озираючись на всі боки, зашепотіла вдова, — кошлата, кривонога, страх! І скільки Ратинор молитви свої не читав, скільки комору водою талою не кропив — нічого не допомагає.

— Гаразд, підемо, подивимося на твою шишигу, — сказала, встаючи, Марушка. — Тільки ось що: був у мене тут десь оберіг від нечисті. Сильний. Почекай — знайду.

Бабця побрязкала чимось у дальньому кутку, і показала Милиці ретельно начищену мідну сковорідку на довгій ручці. На такій сковорідці пекли на Новий рік млинці на честь Світлого сонечка.

— Сильна річ. Вогнем сонячним прожарена, — сказала Марушка, — жодна шишига не встоїть.

— І що з нею робити? Над дверима вішати, замість підкови, у коморі?

— Над дверима краще відро з водою пристосувати. Більше користі буде в ловах. А оберіг поки що під плахту сховай. Іди, Мілько, я тебе наздожену.

Вдова швиденько й забралася геть із відьминої хатинки. А Марушка зняла з голови замизкану хустку, перекинула на плече дві сиві, але товсті коси, перебираючи вплетені в них підвіски. Кішка виринула з-під столу, терлася спиною по Марушковому надолку, вистрибнула їй на коліна:

«Дарма! Немає там ніякої шишиги! Хвостом чую».

— Сама знаю! Але береженого Господиня береже. Підеш зі мною?

«Ось ще! Більше робити нічого! Краще за вухом почухай», — але відьма неввічливо зіштовхнула кішку на підлогу і піднялася:

— Як знаєш. Тільки коли тобі чогось знадобиться, я теж скажу: «більше робити нічого!» — і вийшла у двір.

— Чого чекаєш, Мілько, сонце вже майже сіло, скоро твоя шишига з’явиться.

Так і пішли вони стежкою — попереду Мілиця з оберегом. За нею бабця з костуром, а слідом і кішка ув’язалася, за своєю котячою потребою, а може, від цікавості. Кішка сама собі господиня: спаде що в голову — піде, їсти захоче — повернеться. Ближче до ночі справа була. На темному покривалі неба вже проклюнулися зірки. Саме час ловити всяких шишиг і відправляти їх до громової матері.

У коморі Марушка із загадковим виглядом понюхала надкушену ковбасу й сулії, пошарила костуром за діжками, постукала по стіні. І вирішила:

— Тут пастку на шишигу і влаштуємо. Тримай, Мілиця, оберіг міцніше. Довго чекати не доведеться.

Засідку на нечисть влаштували за всіма правилами. І чекати довго не довелося. Незабаром щось засопіло й закашляло за стіною сараю. Потім кошлата біла голова просунулася у віконце під стелею, щось, пихкаючи, полізло крізь вузьке віконце і купою звалилося на землю. Було воно й справді все кошлате, як і стверджувала Мілиця. З-під білої кучерявої шкури шишига витягла довгу трубку — порожнисту, гнучку стеблинку водяної лілії, і засунула її, як метелик хоботок, у вузьку шийку сулії. І стала зі смаком втягувати буряківку! Тут уже душа Мілици не витримала, з переможним кличем вискочила вона з-за діжки і з усього маху вдарила шишигу по кошлатій голові. Та впала на спину, ногами догори. Біла «голова» з неї злетіла, виявившись баранячою шапкою. Марушка запалила скіпку. І тут Милиця завищала на всі Квикачи:

— Аглай! Я ж швагера прибила!

Бо на підлозі справді лежав брат покійного чоловіка Мілици, Аглай, навіщось одягнений серед літа в овечий кожух хутром назовні.

Марушка нахилилася над тілом і, хмикнувши, сказала:

— Не бійся, не прибила. Дихає.

І справді, Аглай застогнав і сів. Очі в нього косили до носа.

— Він же, щоб тебе налякати, шапку і кожух напнув, — пояснила Марушка. — Щоб, якщо вже побачиш, злякалася і вирішила, що це шишига. Шапка-то його і врятувала.

— Ти чого ж це, братику, робиш? — тихо, але грізно запитала Мілиця. Аглай прошамкав щось незрозуміле.

— Ти що ж робиш, стерво! — заволала вдова, знову замахуючись сковорідкою. Але Марушка втримала її і поважно сказала:

— Більше не бий — це ж величезної чарівної сили оберіг. Одного разу достатньо.

— Точно?

— Точно, — сказала бабка, — кажу ж — дуже сильний оберіг. І буряківку врятували, і куцака спіймали, і цього недолугого від пияцтва вилікували. Повір, він відсьогодні жодної краплі до рота не візьме.

— Назавжди вилікувався? — з надією запитала Мілиця, — ось же Алушка зрадіє!

— Ні, — бабця подивилася на сковорідку і на з'їхавші до носа очі Аглая. — Так що б назавжди — мало. Але до Темної ночі протримається. Ну, ви тут розбирайтеся по-родинному.

І статечно пішла геть із дому.

На ґанку перед будинком сиділа кішка, вона зиркнула на Марушку несхвально, у зеленому оці відбилося місячне світло і докір:

«Робити тобі нічого, тягатися ночами! Краще б молока в миску налила».

За дверима чулися сімейні розбірки:

— Ну, старий гриб… — далі нерозбірливо через шум ударів, — я тобі покажу шишигу! Я тобі покажу буряківку! Я ще й Алушці розповім! А вже вона тобі покаже…

Кішка встала, потягнулася, смикнула хвостом і, не бажаючи з’ясовувати, що покаже дружина Аглаю, зістрибнула з ґанку й розчинилася в темряві.

— А що, — сказала Марушка темряві, — хоч якась розвага. Буде тобі молоко — вранці.