2+1 погляди на Київ

Зранку в межах курсу “Судової медицини” нас, студентів, повели на вул. Оранжерейну в Головне бюро судово-медичних експертиз подивитись на розтин. Навіть і не вірилось, що в якомусь кілометрі від досить таки затишної вул. Іллєнка, де близько Інституту міжнародних відносин я проживала, знаходиться така установа. Але життя є життя. Чи, можливо, чиєсь життя проявляється в чиємусь нежитті… Неохоче шкандибала вулицями, пройшла Лук’янівське кладовище, обнесене високим брудно-рожевим муром, – тепер якийсь Національний заповідник. Ось і вулиця Оранжерейна, 9. Розтин не настільки приємне явище, щоб вдивлятися в деталі. Але з цим днем у мене ще довго асоціювався сам Київ. Могла вплинула близькість Бабиного Яру – урочища, де за одними твердженнями були насильницько розстріляні євреї, а за іншими – жертви НКВС. Але мені не потрібно перед кимось піаритись і робити вигляд, що мене так хвилює це питання. В сучасному заглобалізованому світі серед безлічі інформаційних потоків пересічній людині немає часу думати, хто там похований.

Ввечері ходила туди – в так-зване урочище Бабин Яр. І це майже в центрі Києва – темна непривітна сукупність мертвих дерев (це була зима). Залишене для пам’яті урочище не таке велике, щоб помістити в собі ті тисячі жертв. І скоріш за все і мій гуртожиток, який за 1 км. від цієї офіційної місцини, і телевізійна башта, і психлікарня, – все це – чиєсь місце поховання. В Києві всюди лежать чиїсь кістки. Різниця тільки в тому, свіжі, чи ні, де більше, а де менше. Але в тій частині міста, де люди померли насильницькою смертю і не дуже давно (не в часи Київської Русі, чи Національно-визвольної війни Богдана Хмельницького) енергія відчувається більше. Але, що дивно, енергія зовсім не негативна. Ніби хтось присутній поряд, хтось, хто хоче тобі щось розповісти. Я ходила туди не сама, а з другом. Хоча після того, що трапилось, не знаю, чи друг він мені більше. Ніч, темно, в голові виникають чиїсь давно забуті картинки, а я лиш сильніше притуляюсь до його руки. Через зарослі дерев та кущів ми пробралися в недобудований корпус психлікарні, вилізли на перекриття останнього поверху, бо даху там не було, і застигли. Ця недобудова мала поверхів десять і височіла на невеликому горбі, у зв’язку з чим перед очима відкрився весь Київ – кругом мерехтіло безліч вогників – від машин, будинків, вуличного освітлення, а там, де ми стояли, було темно. Ми обмінялися захопленими коментарями від такої краси, адже таким Київ ми ще ніколи не бачили. Він відпустив мою руку, яку весь час ще від гуртожитку тримав у своїй руці, відійшов на пів метра назад і почав мене лякати. Я просила його зупинитись. Панелі перекриття були встановлені з метровими прогалинами, щоб потім їх залити монолітним бетоном, ніякої огорожі, сходові марші в деяких місцях зруйновані... Впасти вниз було дуже легко. Але Він не реагував. Очі його звіріли. А я боялася кричати і розуміла, що сама так легковажно довірилась (хіба? Він – одногрупник, знаю давно…). Вітер тужливо свистів над нами, а я не ворушилась – стояла за пів метра біля краю плити. – А там – прірва. Він сміючись легенько штовхнув мене до краю плити у прірву, я похитнулась і почала падати. Крик застряг в горлі, рука витягнулась вперед. Він знову засміявся, простягнув мені руку, притягнув до себе та обійняв. Ми стояли так мовчки хвилин 10. В ту секунду, коли я хиталася на краю плити, все моє життя пробігло у мене перед очима. За чим я жалкувала у той час? Тільки за тим, що шукала пригод. Чому мені не сиділося вдома? Навіщо пішла з ним в той Бабин Яр і полізла на ту недобудовану лікарню? Але я любила Київ… І в моїх спогадах на все життя залишиться той погляд у невідомість, коли від одного поруху, випадку, збігу обставин все може обірватися. Він сказав тоді, що тепер я все життя буду пам’ятати його, навіть тоді, коли ми роз’їдемося кожен у своє місто, кожен до своїх коханих, але через цей страх і емоції, я точно його не забуду.

Дивлячись на паралельний розтин двох тіл: одне з яких колись було чоловіком, а інше – жінкою, мимоволі запитувала себе: а якби вони знали, що з ними робитимуть після смерті, чи не переїхали б в якесь глухеньке село, де, домовившись з ким треба (в селі це зробити набагато простіше, адже увага місцевих органів влади мінімальна), можна було б уникнути такої процедури?

Але, що дивно, я б не переїхала, я хочу жити в Києві. Мені тут комфортно. І навіть ті, здавалось би на перший погляд негативні місця і обставини, створюють піднесеність, дозволяють відчути подих епох, наштовхують на свої, зовсім не історико-суспільні думки, формують досвід. Без контрасту не відчувалося б прекрасне.

А Київ – це місто контрастів. Спочатку бачилось як безглузде, переповнене шумом і людьми. Не хотілося їхати сюди і тим більше довго перебувати. Це звісно ж після того як пройшло перше під впливом думки оточуючих захоплення пам’ятками архітектури. З часом залишається тільки багатогодинна їзда в громадському транспорті та очікування своєї черги в супермаркеті. В Києві добре тим, хто не працює, не вчиться, одним словом не робить нічого іншого крім насолодження культурно-розважальними заходами. І звісно ж має гроші. А для простих смертних, як я, те що спочатку здавалось приємним (прогулянки нічним Києвом і ходьба по кінотеатрах в мінімальні години вільного часу) з часом починає надокучати. Найбільше дратують люди, яких настільки багато, що вже не сприймаєш їх як людей, а просто як перепон на твоєму шляху. Захотілося в якесь тихе Карпатське село.

Але людині властиво змінювати свою думку і те, що я так пишу, не обов’язково означає, що я так буду думати через певний проміжок часу.

І знову хочеться бути в Києві, але не так, а якось по-іншому, без необмеженого натовпу людей. Хоча інколи люди доречні (в контексті першої історії).

Вночі випав лапатий білий сніг. Водохреща. Я пішла по свячену воду. Неподалік станції метро Лук’янівська є Покровський жіночий монастир. Там завжди тихо і спокійно. Під’їхала до метро, а далі – пішки. Дістали ці постійно забиті маршрутки. Зайшла на територію монастиря через вхідну браму вкінці Варязького провулку. – Зліва височів неповторний Миколаївський собор. А там велика черга. Шкода. Миколаївським собором не можна не захоплюватись: таке відчуття, що перебуваєш десь всередині гори, де немає вікон, де ікони висять без скла, де п’ять відокремлених колонами-підпорами залів, свічки, монахині в чорних одежах моляться в клубах темноти і атмосфера середньовіччя. Таке намолене місце, що хочеться самій піти в монастир і присвятити своє життя Богу. Богу? Чи собі?

Чекати не хотілось. Весело падав сніг. Пішла до Церкви святого Василія Великого УГКЦ, яка теж недалеко. Провулками спустилась вниз до Кудрявського узвозу. Пусто. Не йдуть люди. Не їдуть машини. До шумної вулиці Січових стрільців всього 500 метрів, а тут – таке блаженство. Відчула гармонію і щастя. Ось і Вознесенський узвіз і велика, сучасна, вимощена всередині з білого мармуру, церква. Подобається, що в Києві можна прийти на службу тоді, коли зручно, і в церкву тієї конфесії, до якої прагне душа (в порівнянні з церквами маленьких містечок, де окрім однієї-двох служб в день двері церкви завжди закриті). На подвір’ї церкви стояли повні свяченої води бочки. Зайшла, набрала, вертаюся назад…

Під’їхала машина. Незнайомий чоловік запитав, чи можна набрати води, я ствердно кивнула. Пішла тим же маршрутом назад. Під ногами скрипів свіжий сніг, всюди біло і незаймано. Незнайомець, набравши води, наздогнав мене і вдруге призупинив машину. Спитав, чи підвезти мене. Я погодилась, сіла в машину, познайомилась. Він запитав, куди мені. Я сказала адресу свого гуртожитку. Він їхав дуже повільно. Розповів, що працює дуже багато, що йому уже 35, а дівчини, чи дружини не має, бо все не було часу, спочатку хотів заробити грошей, купити квартиру, а потім вже налагоджувати особисте життя. Мені тоді було 22. Насправді, він подобався мені, можливо, і я йому. Розмовляючи з ним, я паралельно думала про те, що от воно – те щастя, той чоловік, про якого я мріяла, щоб вирішити за його рахунок всі свої питання, щоб прийти на все готове, щоб залишитись в Києві. Колись для себе вигадала такий тест на те, чи подобається мені людина, чи її статус: от якщо я дивлюсь на нього і уявляю, що у нього немає грошей, немає дорогого одягу, машини, то чи подобається він мені? І якщо я відповідаю, що ні, то значить всі оті думки – це простий розрахунок, жадібність, бажання щось більше урвати від цього світу через нього, але зовсім не симпатія і не любов. Я замітила, що він кружляє навколо мого гуртожитку вже третій раз. Спитав, чи не хочу я поїхати на каву до нього додому? Я подивилась йому у очі і зрозуміла, що почуття до мого хлопця сильніші ніж готовність продати своє тіло за матеріальну стабільність. І я з усмішкою відповіла: “Ні”. Його симпатії теж було недостатньо для того, щоб спитати мій номер телефону, чи домовитись про ще одну зустріч. Сніг ще більше засипав Київські вулиці, виблискував на сонці, тішився.

– Може хоч поцілуєш мене на прощання, – так само з усмішкою спитав Він.

– Не треба… Зіпсуєш…

Спогад про це знайомство, ці відносини, які так і не розпочались, залишився в моєму житті як краплинка ностальгії за можливим нереальним, яка завжди охоплює мене, коли я розмовляю з раннішнім чи вечірнім, сумним чи веселим, безтурботним чи заклопотаним, чи ще якимось Києвом. І, можливо, колись я зустріну десь його очі, такі близькі, чи такі далекі, в натовпі декілька мільйонного міста. А, можливо, я зустріну когось іншого. Я просто хочу бути щасливою.

І, виходячи з гуртожитку, мені байдуже, в яку сторону піти гуляти, кожен куточок, навіть на перший погляд непримітний, приховує в собі реалізацію частинки мрії. А мрія – це жити тут, сьогодні, довго, хоча й не завжди.